Розділ №10. Рай без заначки

Як же добре було нарешті потрапити в рідне ліжечко. Воно було настільки м'яким, теплими та ніжним, що я навіть не відразу відчула підставу. А вона була! Ще і яка! Цей недобитий псих вчора вигнав моїх котів на кухню і там зачинив їх! Як результат, сусідська кицька, яка нещодавно померла, вселилася в моє тіло, поки я безсовісно спала, і тепер лащилася об цього гада! А я стояла поруч і нічого не могла з цим вдіяти!

— Ну годі, Красуне, я вчора увечері насипав тобі цілу миску корму, дай поспати, — буркотів небажаний гість, поки кішка в моєму тілі наглим чином терлась лобом об ковдру, в яку він був закутаний. — Красуне...?

Певно до цього бовдура таки дійшло, що для його "Красуні" я була надто велика та страшна і він нарешті розплющив очі. У величезних зіницях промайнув подив і спляче чудовисько злякано відсунулося до стіни, розглядаючи місце де опинилося. На блідуватому обличчі виднівся смачнючий відбиток від подушки, додаючи комічності його вигляду. І я б посміялася з нього, але сама знаходилась далеко не в найкращій ситуації.

— Якого біса тут відбувається?! — гаркнув чоловік, прикриваючись від мене простирадлами. — Знову ви?!

— Няв, — мовила кішка в моєму тілі, роблячи обережний крок вперед.

Вона дивилась на руки якими махав Майнд, немов загіпнозована. А потім повиляла дупою і накинулась на нього, бажаючи встромити кігті в гостя. Не очікувавши такої підстави, чоловік рухнув на спину, випадково тягнучи й мене слідом за собою. Як тільки кішка торкнулася голої шкіри дракона — її дух покинув моє тіло, і мене затягнуло назад. Прямо в обійми напівголого психа.

— Та що тут взагалі відбувається?! — гаркнув він, скидаючи мене з себе аж на підлогу. Від поштовху я знатно вдарилася та розізлилася. Дожилася! Мене в моєму ж домі виганяють з ліжечка!

— Хай вам ваш дракон розповідає, — буркнула, потираючи пришиблене плече. — А взагалі...вимітайтеся з мого дому. Ви мене за останні тридцять годин задовбали так, як мене привиди не дістали за останній тиждень. Ще й котів моїх закрили на кухні! Та краще б ви там себе закрили!

— Вони нявчали... — почав було винувато дракон, але моя витримка вже не хотіла чути жодних виправдань.

— Я їх для того і завела, щоб всілякі привиди не влазили в моє тіло поки я сплю! Чи ви думаєте, дуже приємно дивитися збоку, як пришелепкувата сусідська кішка треться об якогось психа моїм лобом?!

— Ви зараз серйозно про привидів? — цілком серйозно запитав чоловік, навіть забуваючи, що сидів з голим торсом в моєму ліжку.

— Дуже схоже, що я жартую...? — подивилася на нього, мов на бовдура. — Ні, я то точно божевільна — з таким даром нормальними не залишаються. Але я не хвора на голову!

— Як таке взагалі можливо? — шоковано запитав чоловік. — Як відьма взагалі могла народитися з даром до некромантії?

— Як? — не вщухала моя злість. — З животика маминого вилізла. Принаймні мені так сказали. А вас, з вашими манерами, варто було б засунути назад! Мало того, що я вас врятувала, з самої контори на собі принесла додому, так ще й зранку отримала за це синяк! Щоб вас...!

Ребра та бік боліли знатно. Давно я не відчувала себе настільки виснажено, ображено та розбито. Навіть скупі сльози з'явилися на очах. Говорити далі щось цьому психу перехотілося, та й дивитися на нього теж. Тому я мовчки встала на ноги та підійшла до шафи, або взяти щось переодягнутися. Але як тільки я відчинила двері, на мене вискочив привид вчорашнього гнома, розмазуючи свої смоляні сльози по чистому одягу. В ніс відразу ж вдарив їдкий запах м'яти. Це була остання крапля.

— Пані Голден дома? Чудово...буде вам зараз ваша заначка, — спокійно протягнула, переводячи погляд на занепокоєного дракона у моєму ліжку. — А вам краще піти з мого дому, поки я не повернусь.

Все, що відбувалося далі, можна було описати одним словом — "Помста". Повільна. Вишукана. П'янка. Виважена до останнього золотого, який ми знайшли з Карміною після домовленості. Дружина цього приставучого гнома виявилась дуже розумною жінкою і легко погодилася поділити ту саму заначку п'ятдесят на п'ятдесят, перш ніж її чоловік відлетів у рай.

— Думаєте, він дійсно потрапив у золоте місто? — з сумом мовила гномка, протираючи рефлекторно запиленні монети.

— Шкодуєте, що він зник? — поставила риторичне запитання. — Він же он скільки грошей по всьому домі від вас сховав. Та й навіть після смерті постійно казав, що забув де залишив заначку.

— Він не забув...він хотів, щоб я знайшла ці гроші. Бо головною його заначкою завжди була я, — пояснювала Карміна, ледь стримуючи сльози. — Він завжди віддавав мені все, до останнього золотого. А ці кошти...ми збиралися завести дитину...от він і пішов на підробіток...

— За що ж ви тоді його скалкою вдарили? — не розуміла.

— То випадковість... Я якраз мала приготувати пиріг, а скалка лежала на верху шафи. Мені навіть довелося на стілець ставати, щоб дістати її, — хлюпнула носом гномка. — А Грумерд раніше прийшов з роботи й обійняв мене, якраз як я діставала її. З переляку випустила і вона впала прямо на його голову. Стався крововилив і він помер за кілька секунд...

— Мені шкода, Карміно... — від чистого серця промовила, обіймаючи гномку. Згадалися слова чоловіка, що без його "заначки" то не рай. Вся злість випарувалася, залишаючи після себе сум. — Знаєте... Я впевнена, що він зараз щасливий, інакше б він не зник у світлі.

— Ви це кажете, щоб я не плакала? Дарма, пані відьмо. Я все розумію...не варто мене шкодувати, — хлюпнула носом гномка, кидаючи монети на стіл. — Я жінка, котра вбила свого чоловіка. Сама винна.

— Знаєте, що він мені сказав був у першу нашу зустріч? — тихо запитала. — Він запитав "Який же то рай без заначки?". Я думала він про гроші, але...

— Але цей гад пішов у рай тільки коли віддав мені всі свої зароблені монети! — розплакалася жіночка, не в змозі й далі стримувати сльози.

Я дивилася, як вони стікали по загорілому обличчі й теж не могла стриматися. Ось, чому пан Грумерд постійно був у сльозах. Увесь цей час він знав, що його жінка картала себе за цей нещасний випадок і звинувачувала у всьому себе. Він плакав, бо залишив її одну з розтрощеними мріями про маленьке гноменятко. Бо навіть не встиг розказати про цей підробіток і віддати їй останні гроші, аби порадувати.

Від усвідомлення стало настільки боляче, що захотілося ревіти. Якийсь час я так і робила, обіймаючи свою сусідку за плечі. Але навіть коли ми попрощалися, мене ніяк не відпускало відчуття, що я мала відразу поговорити з Грумердом про це. Мала допомогти йому. Мала...багато чого мала. Але не зробила.

Підіймаючись на свій поверх сходинками, в голові ніяк не вкладалися думки про це. Я плакала. Плакала від втоми, від злості, від виснаження та власної дурості. І навіть Майнд, винувато стоячий на порозі, цього не міг змінити. Я мовчки обійшла його, залізла у своє ліжко, накриваючись з головою, і продовжила плакати аж доки не заснула.

_________________________________________

Нехай ваша "заначка" ніколи не покидає вас. Навіть в раю. Бережіть себе та її.

Тихої ночі вам.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.