Розділ №11. І доля, і закон підлості

Ранок поступово пробирався крізь вікна першими променями світла. Було вкрай дивно прокидатися від сонця, а не від того, що якийсь дух мене вирішив розбудити посередині ночі. Втім, дивним було багато що. Наприклад, коти, які вмостилися кругом мене на ліжку. Або ж містер Майнд, який чогось заснув сидячи на підлозі, тримаючи мою руку. Саме він мене й непокоїв. Чого коштували лишень його заплутані довгі коси, поруч з моїм плечем. Від цієї дивної картини, я грішною справою подумала, що й сама вже відкинула ласти.

— Ви вже прокинулись...? — сонно мовив чоловік, ледь помітно посміхаючись. На блідих щоках завиднілися ямочки, викликаючи дивні почуття. — Це ж ви?

— Я, — тихо мовила, сідаючи на ліжку та потираючи очі.

— Як ви себе почуваєте? — запитав він, ніяково пускаючи мої пальці.

— Значно краще, дякую. Чому ви не пішли додому? — поставила логічне питання, впевнюючись, що прокинулась й це таки не сон. — І чому ви...тримали мене за руку?

— Ви вчора повернулися зовсім розбитою... А я... — на хвилину запнувся гість,— Давайте чесно? Я дійсно поводився, як бовдур. Тому я вирішив віддячити вам за все, що ви зробили для мене. Погодував ваших котів, вмостив їх поруч, аби відганяли духів, і тримав вас всю ніч за руку.

— Навіщо?

— Вчора у ваше тіло вселилась була якась кішка і вона зникла тоді, коли ви торкнулися моєї голої шкіри, — пояснив дракон, на диво серйозним тоном. — Я подумав, що це допоможе вам краще поспати.

— Дякую за це.

Спокійно вилізши з ліжка, я попленталась приводити себе в порядок. Сльози — це чудово, але клієнти могли не оцінити мої величезні фінгали. Тому я сходила в душ, розібралася з ранішніми справами та сіла на диван — замащувати синяки під очима, поки містер Майнд мовчки спостерігав за цим. Певно виглядало дійсно страшно, бо він вийшов на кухню та через десять хвилин повернувся назад з чашкою кави.

— Коли ви останній раз спокійно спали? — тихо запитав він, посуваючи до мене її ближче. Питання викликало посмішку і я геть розсміялася. — Ясно...А коли ви спали більш як шість годин за добу?

— Навіть не пам'ятаю.

— Вони постійно з вами? Постійно хочуть влізти у ваше тіло?

— Більшу частину часу. Доки я не торкаюсь живих голою шкірою — доти немає їх мертвих родичів. Але буває й таке, що вони самі мене знаходять. І від цього неможливо сховатися, — відповіла, торкаючись губами кави. — Принаймні я не вмію.

— А моя бабуся? Як ви знайшли її?

— Пам'ятаєте, як я вручила вам посилку? Вона вирішила погріти мене і спалила мені руки. А потім ще раз і ще раз, — ледь посміхнулася, згадуючи останні пригоди з якоюсь ностальгією. — Вона у вас застрягла у тваринній формі шкідливого маленького дракончика. Ще й може переслідувати мене по всій Делірії. Я вчора поверталася з окрайку, а міс Аморія візуалізувалася прямо на моїй мітлі та попросила про допомогу.

— Тоді як же ви позбулися мого дракона, якщо вони через вас навпаки з'являються? Чесно кажучи, все це для мене настільки не зрозуміле...

— Я можу роздавати копняки духам, поки знаходжусь у своєму тілі. Але як тільки контроль стає слабким через сон, сп'яніння чи хворобу — мій дух покидає тіло і будь-який привид може його зайняти.

— Фігово.

— Як є. Так що... дякую, що дали мені поспати. Не такий ви вже й псих, як здавалося, — посміхнулася, протягуючи долоню.

— А ви напрочуд адекватна, для такого божевільного дару, — розсміявся містер Майнд. На гострому обличчі виступили ямочки, змушуючи мене знову на кілька секунд задивитися. — Підкажете, як позбутися моєї бабусі? Вона постійно приходить в мої сни.

— Виконайте її останню волю. Знайдіть собі дівчину, щоб вона заспокоїлась і могла піти на світло, — пояснювала. — Не знаю, чому ви не можете з нею знайти спільну мову, але вона не схожа на ту, хто буде бажати своєму внукові чогось поганого.

— Бабуся — свята жінка, але...я не хочу шукати когось, хто з'явиться в моєму житті, а потім зникне. Ви вірите в долю?

— Більше в закон підлості, — не могла збрехати. — Його принаймні постійно видно в житті.

— А я вірю. Десь там, ходить моя ідеальна пара. Навіщо мені хтось ще? — цілком серйозно запитав дракон.

— І яка ж ваша ідеальна пара? — іронічно вигнула брову, допиваючи ранішню каву та розглядаючи на диво спокійного дракона. Коли він не буркотів, виглядав досить мило.

— Спокійна, тиха, з гарним смаком та вихованням. Яка б не мала відношення до моєї роботи. В нашій сім'ї вистачить і одного псих...психолога.

— Що правда, то правда. А то діти ще гірше будуть.

— От! Ви це теж розумієте! А бабуся вбила собі в голову, що це все неважливо. Сміється і каже, що головне зійтися діагнозами.

Ми по доброму розсміялися. Було дивно ось так спокійно спілкуватися з кимось крім Санії та духів. Чомусь, із живими людьми знайти спільну мову було значно важче, ніж з мертвими. Можливо тому, що вони ще не усвідомлювали повністю, чого ж хотіли насправді. А можливо тому, що мали що втрачати й не хотіли розкриватись перед незнайомими людьми.

— Мені вже час, — мовив чоловік. — Ще раз дякую за те, що врятували мою тушку вчора. Якщо стане зовсім погано — ви знаєте, де я живу. Можете прийти та виспатись.

— Ми з вами далеко не в тих стосунках, щоб я могла спокійно ходити до вас в гості, спати у вашому ліжку та вести милі бесіди, — м'яко відмовилася я. — До того ж це важко.

— Не важче, ніж дотягнути тіло дракона до свого дому через десяток кварталів. Так що розслабтеся. Усе нормально.

— Добре, я подумаю про це, коли стане зовсім погано, — збрехала наглим чином. Не вистачало ще й спати у всіляких драконів. Навіть якщо у них в розумі пройшло затемнення і вони з якогось переляку самі запропонували це. — Але ви можете бути спокійним за мене. Я живу так з самого народження. Тому в якомусь сенсі вже звикла.

— Це не значить, що вам легше. Усім нам інколи треба відпочити та просто поспати. Ви не зможете постійно тікати від своїх думок та болю.

— Зате ви вмієте втекти від поганих думок.

Містер Майнд засмучено хитнув головою, здіймаючись зі свого місця. Він накинув на себе якийсь піджак та вийшов з моєї квартири, залишивши свій номер та адресу. Чи то на нього дійсно подіяла вчорашня сварка, чи то сльози зробили свою справу. Але він був зовсім іншим під час наших перших зустрічей.

Десь у вікні здіймалося багряне сонце. Воно визирало з-під розбитого скла та відбивалося на стіні дивними візерунками. Дивлячись на це багатство, хотілося спати всю ніч на проліт. Але часу було надто мало.

___________________________

Добрий вечір, любі читачі. Сподіваюся, вам сподобався розділ. Дуже дякую за підтримку.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.