Розділ №17. Кохання до консервної банки

Прохолодне сонячне проміння пробиралося крізь робоче вікно на складі. Я дивилася крізь нього, попиваючи зранку каву, яку мені обачливо залишив Хілер перед роботою, та дивувалася собі ж. Це ж треба було вчора так зголодніти, щоб нести стільки маячні. Аж в голові не вкладалося. Варто було почати нормально їсти, аби більше не вішатися на шию всяким психам та не жалкувати про це на ранок.

Сьогоднішній робочий день був ні краплі не кращим за вчорашній, скоріше таким самим, як і всі попередні. Я добросовісно спакувала сумку, натягнула на пальці рукавички та сіла на свою вірну мітлу. Добре, що колись мені вистачило розуму, аби доставка велась по окремих частинах міста, а не по всій імперії. Якби довелося подорожувати всіма континентами, я б просто померла від перевтоми. Хоча, Делірія сама по собі була й так дуже великою. І, на жаль, сюди входили різні території, на яких жили зовсім різні представники магічного світу. Тому інколи доводилося побувати й в пеклі, і в морі, і навіть на небесах.

Судячи з міток на карті, сьогодні мені доведеться облетіти півсвіту. А почалося все з морського міста Рейнлайна, до якого я пливла вже хвилин десять на мітлі, наклавши на себе заклинання зябер, аби якось дихати під водою. Пливла і думала собі, що жити під водою не так вже й погано. Головне ніякого тритона не збити, а то потім залізу в ванну, а він мені в духовній формі спинку захоче потерти. Проходила, дякую.

Будиночок міс Арі Ватерлайн знаходився недалеко від центру водяного міста. Кругом нього росли барвисті корали й паслися вздовж забору морські жителі. Сама ж господарка задумливо сиділа за ноутом та щось друкувала, насупивши носа. Величезний блакитний хвіст ходив з боку в бік, і мало не зачепив мене, коли я підплила ближче та привіталася:

— Добрий ранок, «Відьмина служба кур'єрів». Вам посилка!

— Хвили-и-и-иночку! В мене тут такий напружений момент в книзі! Зачекайте! — благала русалка, безперестанку стукаючи пальцями по клавіатурі. — Він тут їй в коханні зізнається, вона вагітна від другого, а третій взагалі троюрідний брат її кращої подруги!

— Це ви книгу таку пишете...? — витріщилась на ці хитросплетіння сюжету. Все-таки ні, свята Інсанія ще не найгірший варіант деміурга. До такого вона, слава всім богам, ще не додумалася.

— Я? — подивилася на мене блакитноока красуня, ніби на божевільну. — Ви що, я ж не настільки ще дахом поїхала...редактор я. Правлю логічні дірки нелюдям та вичитую на помилки.

— А вам не страшно? Ви он тільки прочитали мені кілька рядків, а в мене вже мозок кипить.

— А ви думаєте, чому я поселилася в воді? Дуже розслабляє та й не так перегріваюсь. Зарплата знову ж таки гарна. Хоча й іноді здається, що я піранью скоро стану. Як начитаюся їхніх "Великих яхт, які впливають у бухти насолоди", аж тіпає. Та й по всій Делірії стільки яхт не назбирається, на всі їхні бухти!

— Чого ж ви своє не почнете писати? З вашим досвідом якраз вийшло б щось гарне, — зауважила, ставлячи коробочку на стіл. — Та й не так нервово було б.

— Там стільки мороки, що жах! Треба в цільову аудиторію попасти, проди щоденні писати, ще й щоб в сюжеті жоден Лайон не перетворився на Раяна. Я ж не можу писати як водоростями по воді, — пояснювала Арі, — Та й про що мені писати?

— Напишіть якусь чуттєву історію про морське кохання. Любовні романи завжди в топі.

— Любовні кажете? В морі? — скептично похитала хвостом русалка. — І як ви собі це уявляєте? В одному великому крейсері жила золота рибка, яка мріяла про свободу, але її тітка, риба чорт, понаставляла сіток, щоб та не втекла? В кінці прийде морський коник, який мужньо визволить її з полону, і житимуть вони довго та щасливо, аж доки не попадуть на консервний завод і їх не закатають в одну банку?

— Ну... — протягнула, розуміючи, що морська інтерпретація популярних любовних історій трохи втрачає свою романтику. — Я думаю, у вас все вийде придумати, якщо забажаєте. Писати своє всяко краще, ніж копіювати чуже.

— Краще... — з сумом протягнула вона. Тонкі пальці швидко поставили підпис в планшеті, навіть не відкриваючи коробку. — Але поки що треба заробляти на життя. Так що… доведеться потерпіти всі ці "спокусливі яхти".

Прощаючись з міс Ватерлайн, я вперше задумалась про те, наскільки важко було бути деміургом. Раніше я дуже злилася, що якась клята богиня вирішила за мене мою долю. А зараз...це ж скільки ж їй треба було часу, аби продумати долі всіх живих істот? Це важко. Ще й кожен лаявся на те, що потрапляв у якійсь дивні ситуації.

Пливучи до наступного замовника, я з зацікавленням дивилася на коробку з магічним замороженням. Таку накладали, коли потрібно було транспортувати живу істоту. Було цікаво, навіщо ж комусь довелося скористатися нею і хто ж там мав приїхати? Добре, що плисти довелося не далеко.

Морський ресторан «Дім татуся Кракі» знаходився буквально за кілька хвилин від Арі. Це був величезний затонулий корабель, з відкритою кухнею, височезною стелею та великою перлиною, замість люстри. Посеред зали, за столом шеф-кухаря, стояв той самий кракен, на ім'я Вейв. У нього було багато мацаків, котрі ні секунди не мали спокою. Коли я підійшла ближче, аби поздороватися, він саме підпрацьовував супергероєм і одночасно вів абсолютно всі справи на кораблі. В залі було не так багато відвідувачів, і він якось вмудрявся встигати одночасно готувати їсти, грати музику та дотягуватися до столиків, замість офіціантів.

— Доброго дня, "Відьмина служба кур'єрів", — ввічливо привіталася до господаря. В яскравому світі він нагадував мені величезного восьминога. Хотілося б і мені мати вісім рук, аби відганяти духів та одночасно розв'язувати свої проблеми. — Вам доставка.

— Доброго, пані відьмо, — посміхнувся фіолетовими вусами кракен, витер мацак від бруду та відкрив печать. — А що там...?

Не встиг він закінчити фразу, як коробка почала рости в розмірах та об'ємах. Магічне заморожування спало, а натомість почала пробуджуватися величезна морська зірка з дивакуватим телефоном в руках. Як тільки магія спала, вона скочила на стіл та почала тараторити в екран:

— А сьогодні, любі глядачі, ми нарешті побачимо як "Дім татуся Кракі" отримає найвищу нагороду ресторанного бізнесу — «Зірку Мішель»! — десь з боків повалили різноманітні бульбашки, яскраво лопаючись дорогою до стелі. — Пане Вейве, для мене велика честь увійти до вашої колекції зірок та гордо запрошувати місцевих жителів насолодитися неперевершеною кухнею. Щиро вітаю вас!

Розчулений кракен на емоціях повипускав з мацаків усі свої справи та почав обіймати відвідувачів. Один за одним, він притуляв їх до себе та дякував за таку нагороду. А коли справа дійшла до мене, містер Вейв стиснув мої плечі ще дужче, вириваючи з кволих легень повітря. Десь збоку почувся гул, який я спочатку навіть не помітила. Обережно повернувши голову, в мої очі вп'ялися дві фіолетові безодні.

— Ти мене бачиш? — запитало старе морське чудовисько, помітивши мій страх. Зі всього його тіла стікали чорні чорнила.

— Бачу, — відповіла дідусю містера Вейва, поки той радів нагороді. — Чому ви не ідете на світло?

— Можеш передати моєму внукові дещо? — підозріло запитало чудовисько, загрозливо нависаючи наді мною своїми величезними розмірами. Воно було настільки кремезне, що моя шкіра аж заледеніла. — Хоча...

Не встигла я щось відповісти, як воно вселилося в моє тіло та поплило до внука. Я бачила, як велетенські чорні хмари злості прямували за ним, огортаючи поступово простір. Як тільки чудовисько дісталося барної стійки, де саме Вейв розливав напої на радощах, почувся глибокий гортанний голос:

— Одного дня, Вейве, ти пошкодуєш, що забрав у мене дім. І я тобі це гарантую.

Привид зник, залишаючи мене на самоті перед поблідлим кракеном. Я дивилася на зіпсоване свято і не могла нічого вимовити. Як він зумів влізти в моє тіло, коли я була у свідомості? І головне — чим мені тепер це загрожуватиме?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.