Розділ №19. Кохання з першої пупиришки

Які прекрасні весняні вечори! Кругом розпускалися квіти, гуділи бджоли, цвірінькали пташечки на деревах. Свіже повітря переповнювало легені й давало відчуття свободи. Якщо вимкнути слух, і дивитися кудись в небо, можна було цілком забутися, що на тебе горлопанили не своїм голосом. А якщо ще й закрити очі, то взагалі казка! Боюся тільки, що так можна повикидати взагалі всі органи та померти, так і не отримавши спокою.

Я стояла перед невеличким будиночком вже хвилин зо двадцять, дивилася на величезну коробку сорок на сорок, і за цей час так і не зрозуміла претензії отримувача. Замовили чашку, колір той, розмір той, навіть номер замовлення той. Жодних дефектів. А розпатлана блондинка у величезних окулярах все одно була чимось не задоволена.

— Як ви не розумієте?! Мої пупиришки полопались! — йшла на друге коло клієнтка, трясучи величезним шматком упакування для крихких речей.

— Ну полопались вони, але ж чашка то ціла? — не розуміла я. — Подивіться, на ній немає жодної царапинки! Жодної плямки! От що вам не подобається?

— Це!!! — гаркнула міс Ліві, тикаючи бульбашковою плівкою в мій нещасний ніс. — Я замовила цю дурну чашку лишень заради плівки! Мені треба скидати свій стрес! А як я його скину, якщо пупиришки лопнуті? Я ж не можу їх сама понадувати!

— Та ви самі ходячий стрес! Купили б окремо плівку і пред'являли б тоді претензії! — не стрималася, стукаючи себе по лобі.

— Та де ж її купити?! Я всі магазини обійшла, немає...а мені просто життєво необхідно потикати пальцями в щось кругле і м'яке... — скиглила жіночка, витираючи ніс. — Як уявляю, що то очі керівника, аж легше стає...

— Де ви таких окастих нелюдів бачили? — шоковано запитала. — У вас він що, мутант якийсь?

— Гірше! Павук! Своїми восьма зеньками так слідкує, що не дай Боже на хвилину робоче вікно згорну! Програміст переросток! — жалілася жіночка, нервово жмакаючи плівку. — Зараз же пора здачі проєктів...а я йому без цієї радості сама очі повидушую!

— Допоможе?

— Та хоча б перестане вичитувати, що код не так прописаний! А яка в біса різниця, як саме він написаний, якщо працює?! Головне правило айтівця — "Працює? Не чіпай!", — злилася закатована дівчина, потираючи величезні очі та ще більші синяки під ними. — Їй богу, як не прийме цього разу замовлення, я йому всі лапки повисмикую з його волохатої дупи!

— Може не треба так радикально? — пошкодувала її. — Хочете, я вам зі складу дістану кілька метрів пупиришки? Треба буде звичайно злітати за нею зі мною, але...

— Правда?! — зраділа блондинка, аж підстрибуючи на своєму місці. — Полетіли!

Я навіть не встигла нічого мовити, як вона схопила мітлу з моїх рук та сіла на неї, забувши про свій зовнішній вигляд. А вигляд був ще той! Вона ж до мене вийшла в одній пом'ятій сорочці в клітинку, оранжевих піжамних шортах та зимових носочках до колін. Те що на голові в неї виднілися ще не розкручені бігуді, я навіть не брала вже до уваги.

— А ви не хочете одягнути щось більш...м...вуличне? — тактовно запитала, розуміючи, що на роботі не лишень я втратила мозок.

— Вуличне...? — задумливо протягнула вона, роздивляючись свої пухнаті капці на зимових носках. — Ой! Зараз! Хвилиночку! Я миттю!

Блондинка побігла в будинок разом з моєю мітлою. Певно боялася, що полечу без неї та залишу її нервову систему наодинці з босом. Не пройшло й десяти хвилин, як вона вибігла назад, вже в нормальному вигляді: джинсах, футболці та навіть без бігудів на голові. Єдине, що так і не змінилося — пухнасті капці. Побачивши мій питальний погляд, вона трохи засоромилася та пояснила:

— Новими босоніжками так ноги натерла, що краще вже я буду виглядати пришелепкуватою, ніж страждатиму ще більше...

— Як я вас розумію...нове взуття — то мій особистий біль! Геть в кросівках вмудруюсь натерти мозолі...

Ми тямуще посміхнулися одна одній, сіли на мітлу та полетіли на склад. Я непокоїлася, що вона могла торкнутися мене і ненароком оживити якогось духа. Щоб не доводити себе до нервового тику я попросила її не хапатися за голу шкіру і всю дорогу летіла вже спокійно. Ліві дуже обережно трималася і взагалі поводила себе ніби взірець. От, що значила "гарна мотивація".

Склад "Світу магії" мало чим відрізнявся від інших складів. Тут працювали десятки людей у різних відділеннях. Одні зменшували різні товари, складали їх в коробки, сортували та складали відьмам сумки. Інші працювали на аналоговій пошті, куди приходили жителі Делірії, аби відправити свою посилку у швидкі терміни. А такі як я вже напряму розвозили товари. Це була невеличка сім'я, де всі усім допомагали..

Коли ми з Ліві прилетіли на пункт видачі, я вже знала, до кого іти. Поки наша пакувальниця тимчасово пішла у відпустку, її обов'язки довелося взяти на себе завідувачу складу — Сему Баблзу. Це був добрий повненький чоловік, який обожнював їсти пончики та рахувати зранку до ночі. За чашечку кави, він міг творити чудеса та з точністю назвати весь товар, який знаходився на складі. Тому, ми захопили з собою для нього стаканчик подвійної кави та пішли на його робоче місце.

Баблз сидів за робочим столом та нудьгуючи запаковував у бульбашкову плівку скляні парфуми. Великі щоки втомлено звисали, видаючи втому та нудьгу.

— Привіт, Семе! — привіталася, заходячи в кабінет. — У мене тут до тебе справа...

— При... — запнувся чоловік підіймаючи на мене очі, — ...віт.

— Сем? — покликала я друга, який продовжував дивитися кудись вверх, позаду мене. — Я до тебе в справі...

В руках Сема лопнуло кілька бульбашок, привертаючи мою увагу. Чоловік відразу ж встав, пригладив пом'яту футболку та допитливо перевів на мене погляд. Невже йому сподобалася Ліві? Я здивовано подивилася назад, на блондинку, яка в цей самий час не відривала погляду від величезної гори бульбашкової плівки, і зрозуміла, що вони обидва пропали. Це було кохання з першої пупиришки. В нього — до блондинки, а в неї — до плівки.

— Сем, це моя знайома — Ліві. Уявляєш, їй прийшла посилка з лопнутими бульбашками. А їй ну дуже треба цілі! — підмигнула, натякаючи брати ситуацію у свої могутні чоловічі руки. — Ти б не міг нам замінити упакування?

— Звичайно, міс Ліві! — просіяв посмішкою добряк, зашпортуючись на місці та падаючи на гору плівки. В кабінеті почулося лопання. — Я миттю!

Поки Сем з грацією ведмедя носився по кабінеті, я роздивлялася нещасну програмістку та гадала чи мав мій друг хоч якісь шанси. Навряд чи в них були якісь спільні інтереси чи неземний хімічний потяг один до одного. Але щось мені підказувало, що шлях до серця Ліві лежав саме через склад з цією плівкою. Тому я добросовісно випровадила дівчину з метром "щастя" на вулицю та повернулася до засмученого друга.

— В мене взагалі немає шансів, так? — тихо запитав Сем. — Вона така гарна, охайна, мила. А я...як пончик — круглий та жирний.

— Скоріше як пупиришка, — поплескала чоловіка по плечу та вручила йому листочок з її номером. — А вона без неї схоже не може жити.

— Ти серйозно?

— Запроси її на каву завтра і подаруй квіти в бульбашковому упакуванні. Щось мені підказує, що вона тебе зацілує.

По доброму посміхнувшись Сему, я попрощалася та пішла додому. Сьогодні видався дивний день, але я була щаслива, що хтось знайшов своє щастя. Інколи, мені теж хотілося мати когось поруч, щоб просто обійняти в такі вечори. Шкода, що таких людей майже не існувало.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.