Розділ №7. Дорогоцінні подарунки та рятівні копняки

Сонце теплом торкалося шкіри. Після глибокого сну, я прокидалась ніби новонародженою дитиною. В якомусь сенсі так воно і було. Долоні чудесним чином зцілилися, опіки майже зникли й навіть втома пройшла. Хотілося вірити, що я не проспала тиждень через спробу допомогти. Від цієї думки, стала рефлекторно шукати сумку з посилками та свій телефон.

— Пройшло лише кілька годин, — мовив дух дракончика, сідаючи поруч. Побачивши мій здивований погляд він вирішив пояснити, — Ні, я не читаю ваші думки. Ви просто так злякано стали шукати свої речі, що це питання саме читалося у ваших очах.

— Добре. А то мені ще інші посилки треба розвести, — мовила, здіймаючись з ліжка та дістаючи зі знайденої поруч сумки ще одну пару рукавичок. Раз долоні зажили, можна було знову відчувати себе захищеною. — Я буду летіти тоді.

— Зачекайте, там мама хотіла щось передати, — мовив Голді, вмощуючись на мої коліна. — Вам це стане в пригоді.

— Мені цілком достатньо того, що ти зцілив мої опіки. Тому я просто піду. Правда, багато роботи ще.

— Вже пізно, — шкідливо посміхнувся дракончик і зник. В цю ж мить відчинилися двері в кімнату та тихо увійшла господарка.

— Як ти себе почуваєш? — запитала Санрайз, ставлячи поруч зі мною невеличкий пакунок.

— Все добре, але мені вже треба летіти працювати. Тому... — хотіла було я прощатися, але мені не дали.

— Це тобі за те, що ти зробила для мене та Голді. Сподіваюся, цього тобі вистачить, щоб більше відпочивати, — вона розкрила невеличку хустинку і показала шкаралупу з яйця Голді. Після вогнища вона була трохи в кіптяві, але все ще покрита золотом та дорогоцінними каменями. — Він попросив це віддати тобі й сказав, щоб ти тепер не боялася вогню, бо він віддав тобі частину своєї іскри. Тому, просто прийми це, як вдячність. Ми винні тобі значно більше.

— Але ж тоді він проживе значно менше... — напрошувався логічний висновок.

— Ти дала йому життя, тому кілька десятків років нічого не значать. Хочеш чи ні, але ти тепер його друга мати. Тому бережи себе, добре? — жінка сильно обійняла мене за плечі та допомогла піднятися. Вона мовчки склала назад дорогоцінний подарунок та допомогла покласти його в сумку, після заклинання зменшення.

Прощатися з цією сім'єю виявилося важко. Коли я сідала на мітлу, до будиночка Райзи прийшли всі найближчі сусіди та розглядали мене, ніби третє чудо світу. Як вона пояснила перед тим, як відпустити мене, раніше подібного не траплялося. Про це ходила одна стара легенда, але живих випадків ніхто не знав. Тому я, для народу драконів, стала чимось схожим на лікаря. Чула моя душа, що я тепер стану частим гостем на «День сонячних спалахів».

Поки сонце здіймалося з-за обрію, мої пальці перебирали вузлики на хустці та не вірили своєму щастю. Навіть на маленький шматочок цього скарбу я могла щасливо жити найближчий рік. Аж не вірилося! Втім, святкувати було надто рано. Багатство багатством, а роботу ніхто не скасовував. Тому я додала швидкості та понеслась допрацьовувати своє.

Центральні вулиці Делірії після пригірських масивів навіювали затишок. Я любила це містечко більше за дикі ліси, моря чи гори. І цього не змінив навіть дух бабці психа, котрий на підльоті до центру міста наглим чином приземлився на край моєї мітли.

— Та щоб вас! Так же до інфаркту можна довести! — гаркнула, злякавшись неочікуваного гостя, та мало не збивши дерево на підльоті до парку. — Обов'язково матеріалізуватися, поки я лечу?! Вам би самій сподобалось таке?!

— Я ж мертва, мені інфаркт не світить, дитинко, — усміхнулася ця кольорова заноза в дупі. — Ти краще скажи, коли ти це встигла до драконячого народу примкнути? І лапки, бачу, зажили.

— Врятувала одну дитину зранку... — ніяк не втихомирювалося моє буркотіння, навіть коли я приземлилася на тверду землю, аби раптово не збити нічого. — А ви що забули тут? Я, між іншим, вісточку передала. Так що нас нічого не пов'язує.

— Вісточку передала, а копняка під зад — ні. Невже не хочеться? — хитро підморгнуло кольорове чудо, допитливо тягнучи шию в мій бік.

— Ще і як хочеться.

— Тоді допоможи йому, будь ласка, і давай разом надаємо копняків? — щасливо терла лапки міс Майнд.

— Е, ні! Годі з мене, зарятувалася вже сьогодні... У мене тут ціла сумка посилок, хто мені їх порозвозить? Насолода від копняків не компенсує мені криків клієнтів. Навіть не спокушайте!

— Ну, Соулочко! — канючив дракончик, витріщаючи на мене свої величезні очиська, як у кота. Можливо це б і дало результат, якби не виглядало так кумедно з великою попою та непосидючим хвостом, як у пса. — Цей бовдур зараз сидить на роботі, злий як чорт, бо застряв у тваринній формі у своєму кабінеті.

— А нащо він взагалі перевертався в кабінеті...? — здивувалася я. — Він що, не міг зіставити своїх розмірів та розмірів кімнати? І чого застряг? Чого не перевернеться назад?

— Бо це його перше перетворення... — ніяково повела лапкою бабця, а я так і витріщились на неї. — Не дивись на мене так...він, між іншим, після вашої сварки на роботу поперся до термінового клієнта. Той його довів, а Хіл взяв і від злості став драконом. Тепер хвіст стирчить з вікна, морда застрягла у дверях і ніхто не може його заспокоїти.

— І ви думаєте, що якщо психологи не можуть його привести до тями, то я, яка збісила його пів дня тому, зможу це зробити? — розсміялася на всю вулицю. Більшої нісенітниці не чула. — Може краще транквілізатор, щоб не страждав?

— В якомусь сенсі ти і є його транквілізатор, — загадково мовила бабця. — Дух дракона ще не закріпився в тілі після появи, тому тобі треба буквально дати під зад духу дракона і це все закінчиться. Хільчик тобі ще "дякую" скаже.

— Як би не так. Знаю я вашого внука!

— Та він душка, коли в настрої! — захищала бабця своє золотце.

— Ага, ага... Тільки в настрої він певно так часто, як я сплю. Тобто майже ніколи.

— Ну, Соулочко!

— Я "Соула" вже більш як двадцять років!

— І дай тобі, свята Інсаніє, прожити ще двісті років нею! Я допоможу, чесне слово! — вмовляла Аморія. На величезних очах стали з'являтися сльози. І хоч вони виглядали фальшиво, щось всередині мене стислося.

— Добре...ведіть мене до свого чудовиська... — здалася, зручніше вмощуючись на мітлі. — Просто стукнути його і можна летіти далі?

— Так!

Місис Майнд щасливо обійняла мене своїми лапками, відразу ж поважно вперлася на моє пузо і лапкою почала вказувати дорогу. Ми летіли мощеними вуличками міста, обминаючи на своєму шляху дахи будиночків, птахів та дерева. Дуже хотілося вірити, що чергова зустріч з містером "Психом" не закінчиться моєю спаленою тушкою. Все ж таки Голді казав, що я тепер вогнетривка. Тільки я чомусь не розраховувала настільки швидко перевірити цю здібність. Але нічого...де наша не пропадала?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.