Випране небо

Мати Стефки, аби її воля, щосуботи й небо б прала, підсинювала, крохмалила, викручувала до скрипу й вивішувала прочахати на вільних вітрах.

Тоді б у неділю воно було синім і бездонним – таким, як на іконах у церкві. Хтозна, чи й у житті під такою правильною височінню не було б більше ладу ніж тепер.

Та до неба, звісно, їй було не дотягтися. Тож доводилось без упину поратися в хаті й по господарству, аби й найпильніше сусідчине око не вгледіло в її господі щось варте осуду.

Та бути чистьохою замало, аби вмилостивити долю. Тож і їй не пощастило з первісткою. Ні, Стефка вродилася здоровенькою. Най пан Бог пошле всім таких щокатих та яснооких дітисьок!

Та дівчисько пахнуло не так, як сусідські немовлята. Над колискою стояв дух розбухлої від повені, скаламученої річки, розкислої глиняної хати, глибокої жирної грязюки, що ніяк не висихала на дорогах, навіть коли вода відступала. І за цим усім, якщо не затулити носа й не відступити надто швидко, ледь пробивався аромат молодої травиці та весняних квітів.

Сусідські кумасі демонстративно поводили кирпатими і задовгими носами й багатозначно переглядалися. Доводилося, аби не давати приводу для пліток, купати щодня дівчисько в любистку, мов панянку якусь, навіть як вона підросла. А як уже викупане, то не брудне ж на нього зодягати? Тож прати доводилось надто часто.

В особливо важкі дні мати не втримувалась, відважувала потиличника своєму нещастю. Не так через клопоти, як від відчуття провини: знала ж, що сама винна – народжувала дівку не в хаті навіть, а в клуні на пагорбі, де серед іншого, нестерпно, до млості, пахкотіло тогорічними яблуками й відсирілими клунками тих, хто там перебував повінь.

А за щілястими стінами збивав землю в грязюку затяжний весняний дощ. Він падав без упину, сповнюючи водою через вінця річку й так переповнену водою талих снігів, розмиваючи вулиці на брудні струмки, підступаючи до порога їхньої хатини, з якої все посімейство разом із сусідами перебралися вище, до горішнього сараю, що не вперше рік давав прихисток змученим стихією людям.

Повінь приходила щороку з талими водами й нікого не дивувала. Перевертала все догори дригом, псувала все, про що не подбали заздалегідь люди, інколи мимохідь прихоплювала життя в якогось невдахи і за день-два спадала.

Дехто із зайд закидав, що дурні в їхньому селі живуть: аби інших отак щороку топило, то давно вже перебралися в інший край у пошуках кращої долі. Та Земля – велика, та нема краю, де б чужинцям раділи. А тут споконвіку діти-прадіди жили, то чом нащадкам щось змінювати?

Тож щороку підсохлі хати підмазували, скарб ремонтували, відмивали від бруду, просушували на вільному вітрі, що не могли відновити – викидали. Та й жили собі не згірше ніж люди до наступного року.

Стефка, звісно, дурна, що вирішила саме в повінь на світ рватися, та ніц, і сама вижила, і мати не вбила. Сусідки добрі сяк-так обмили породіллю й немовля, закутали дівку в чисту батьківську сорочку. Хтось кинув ритуальне: «Ич, голосисте, здорове най буде!», – і всі схрестили пальці від зурочення. А запах… що запах? Чи всі сільські дітиська трояндами пахкотять?

Мати, якщо по совісті казати, більше бідкалась, що таких – повенневих дітей, народжених у сховках чи й на дахах, стороняться, вважаючи, що ті нещастя приносять.

***

Та то материнська справа – бідкатися, що донька долі собі не знайде. А тут дівчисько чорноброве й довгокосе, моцне й моторне – неперша красуня, так робітниця справна буде. Тож і на цей крам знайшовся покупець.

Чи то Михайло з горішнього кутка й справді запахів не розрізняв після того, як малим із дерева звалився так, що аж виїмку на переніссі заробив. Чи знав за собою цей гандж, то й до інших із не надто високою міркою підходив. Тож заслав сватів, Стефа ще у дівках засидітись не встигла.

Та що, жили не згірше за людей. Інколи свекруха показово вела носом і радила невісточці хату частіше провітрювати. Стефка послужливо розпахувала двері настіж, навіть коли на дворі снігом клубочила негода. За мить свекруха вже ричала, що хату геть вистудили, та й її хочуть заморозити на смерть, тож хай зачинять усе.

Сама ж Стефа холоду не боялась, так само, як спеки. Та хто їх боїться з порядних людей? Вони – не міські ж там якісь.

А про те, що ненавидить дощ – не лише отой затяжний весняний, що не впокоїться, поки в їхньому селі залишки зими змиє та повінь за собою не приведе, а й той, що і в літку ледь пил збиває, – вона мовчала. Навіть у дитинстві ставало розуму не казати, що відчуває себе так, ніби оті краплі з неба змивають частину її, Стефки, й заспокоюється лише, коли визирає сонце, просушуючи небо й землю.

А як подорослішала, то й забула про дитячі бздури за щоденними клопотами. Хіба на щорічні повені очікувала з хвилюванням. А хто – ні?

Та й тут щастило: не завжди вони й занадто сильними були. Ось того року, як Стефа первенця носила, вода на вулиці хіба курок могла налякати. Ледь по кісточки сягала, ну, в найглибших місцях – по коліна, хіба спідницю підіткнути.

Не диво, що свекруха сполошилась, як невістка вирішила саме в повінь народжувати: вся в матінку свою, хай Царствує, небіжчиця, зайвого тижня не почекає! І не через пологи, звісно розкричалась, а через те, що Микола хотів коня запрягати, дружину до лікарні везти.

Сама породілля здорова, куди тій змученій їхній кобилі! Тут кілька кроків, дочовгає – не розплескається. Оцю-от водичку, що ледь пил скропила, за повінь вважати? А от коняці на масній глині ковзнути й ногу зламати – нема чого робити, хай тварину безсловесну пожаліє, як мати не слухає!

Кобилу таки пожаліли. Й Стефа лікарні сама дісталася – поволеньки, не розплескавши ні свого життя, ні того, що в ній жевріло. А що лікар останніми словами кляв її родичів – то заїжджий, не в курсі, як тут люди завжди жили й далі житимуть.

Хлопця вона тоді вродила, спадкоємця. Назарком назвала. Вперте вдалося – в матінку певно, кричати не хотілося, ледь змусили, розтермосили. Лише тоді його матері показали.

Стефа зазирнула в очі немовляти, безтямні настільки, що видавались дивовижно мудрими. Втягнула носом повітря, ще не вірячи, що минулося, й усі припасені пахучі трави не знадобляться. Та хлопчак пахнув, як то й належить щойно народженим і вперше викупаним дітиськам.

Та вона – сказано ж, перше дитя, – ще тиждень ледь не щогодини вночі підхоплювалась, перевірити, чи дихає. Була певна, що воді не обов’язково своїх жертв із головою накривати, аби із собою прихопити. Потім заспокоїлась.

Та повінь бере своє завжди чи майже завжди. Хоч цього разу не той викуп прихопила. Свекруха Стефина, ще як онук народжувався, бухикати почала. Недовго ночами надсадно кашляла й посімейству спати заважала.

Поховали стару, як належить, Михайло ніби й посумував трохи, та й жили собі далі. Стефа не до спогадів про давні образи було: сама господиня в хаті, а родина в неї немала була: ще не одного народила, вигодовувала, в люди виводити.

Та й то сказати, інші діти в неї розумніші були: не в повінь у цей світ приходили – хто взимку, хто влітку. Молодша, Софка, – взагалі на самий Великдень, уже як вода спала й земля вичахла і, як і обіцяли кумасі, була щасливою: гарного парубка дочекалась і пишалася своїми дітиськами, мовби вони – найкращі у світі. Навіть Назар, що самотою вік вікував, вчащався на свята до сестриці, не так випити з родичами, як племінникам гостинці принести.

Та то згодом. А поки росли собі, пустували, в школу бігали, виростали, працювали, пари собі знаходила. Все по-людськи. Щоправда, важкувато Стефанії їх було підіймати, як Миколи не стало, забула, коли востаннє вгору, у небо дивилась.

Та на похоронах Стефа плакала щиро й без зусиль згадала немало гарного з їхнього життя. Та горе тьмянішає, а життя далі йде. Весілля у її родині, як діти підросли, справляли – все честь по честі, як у селі віддавна заведено було. І лелека до хат уже її дітей справно вчащався, онуків приносив.

А раз, відірвавшись від городу й роззирнувшись по подвір’ю, Стефанія із здивуванням збагнула, що це вже її старша правнучка чеберяти вчиться. А Стефин син – Миколка-молодший – уже кремезний сивань й із гордістю поглядає на онуку.

Почала було Стефанія серед безсонної ночі рахувати, скільки ж років прожила вже, – та й збилася. Тоді не роки, а повені почала згадувати, від тої, найпершої, що за стінами комори, де вона народилася, та й кинула на півдорозі.

Єдине, що знала напевне: наступної весни вода, змиваючи все старе із землі, і її покличе за собою. Гадала, що знає, та помилилась. Й весну, й осінь вона пережила, й зиму побачила. От тільки вийти глянути на перший сніг не змогла: ноги знерухоміли.

***

Просто над головою Стефанії – пустеля, трохи далі – збляклий за довгі роки океан. А як повернути голову ще далі, так, що аж хрусне в шиї, – темне небо, розкреслене сузір’ями.

То Миколина жінка – на стіну в свекрушиній кімнатці почепила шкільні карти свого лобуряки-сина. Була колись певна, що її Романко в школу всі класи відходить, аж змусила чоловіка купити школяру мапу світу й зоряного неба. Та не судилося Романку надто грамотним стати, ледь учителі до кінця дев’ятого дотягли. Добре, що вже перебісився, зараз механіком працює та свою копійчину має.

А мапи ніхто викидати не став: нащо? Яскраві, на клейончатій основі – ще знадобляться. Й таки знадобилися, коли на стіні Стефиної комірчин пішла тріщина.

А невістка – жива людина, у неї робота, город, живність, не надто метикуватий чоловік і діти-шибеники. Нема часу вгору глянути, тож стіну підбілувала так-сяк, а зверху ті мапи повісила. І щоб у кімнаті ошатніше було, і щоб «мама» зайве не переймалася: цей будинок стільки всього пережив, що ще й їх перестоїть.

Стефка завжди мовчазна була. Тож і зараз більше мовчала, водила очима по лініям паралелей і меридіанів, які розкреслювали світ на мапі. Інколи гладила по головах молодших онуків, яких батьки посилали показати бабусі малюнок чи трохи про шкільні справи розповісти – усе старій розвага. А потім не могла сказати, коли те відвідування було – сьогодні зранку, чи зо три дні назад.

Бувало, в її кімнату покрадьки заходила кішка – теж немолода, з облізлим хвостом і пожовклими вусами. Мовчки, навіть без муркотіння, заскакувала на ліжко, вмощувалась на грудях старої, там собі дрімала. Невістка переймалася: дурні сусідки налякали, що кішка може лягти на обличчя, а потім доведи, що то не посімейство позбулося старої.

Та Стефанія не давала кішку ганяти. Більше того, не лише пам’ятала, що ту кішку Мурцею кликали, а й навіть могла сказати, що та скількісь років тому народилась від Рудої – найкращої крисоловки на кутку. Могла, але мовчала. Бо ще пригадають їй з образою, як вона нещодавно спитала: отой молодший Славко – білявий, не в нашу породу, ким їй приходиться: онуком запізнілим чи правнуком уже?

А ще, вона чекала, що одного разу двері ледь рипнуть. І на порозі з’явиться худенька дитяча фігурка – дитинча сусідської безпутної Надьки. Та примудрилась привести шість весен тому сина невідомо від кого, ще й у повінь. Так, зараза така, ще й кинула дитину от просто на березі річки: хай бере вода собі на відкуп і швидше відступиться.

Добре, що люди знайшли зареване, перемазане, але живе й навіть не застуджене мале й принесли Надчиній матері. Та спершу кинулась воду гріти – купати онука, а потім – доньку за коси вхопила, аби хоч так розуму додати, та де там! Горе-матінка, ледь вода спала й можна було міста дістатися, подалася за щастям. Звісно, назад не повернулась і навіть вісточки не надіслала.

А хлопця назвали Іваном і як не купали, – он, Стефанія навіть любисток і ромашку зі свого дитинства нараяла – він і чистим пропахнув особливим духом повені. Дітям, аби дай привід познущатись, носи демонстративно затикали, а потім і каміннями стали зустрічати того Йванка.

Стефанія було пару потиличників своїм онукам відвісила, а бідаху аж купованою цукеркою в будній день пригостила. Та Йван і їй не вірив, мовчки зиркав з-під лоба. Єдине, коли показав, що вдячний за добро, то це коли сусідській пес взимку на дерево загнав, а та стара дурепа верещала на гілці, готуючись замерзнути вночі, але не спуститись на землю.

Усім було не до бідкань старої та її кішки, ось зроблять важливу справу, а потім і допоможуть. А Йванко, хай ще й дрібний зовсім, у завеликій, на виріст куртці когось із родичів, без запросин у дворі з’явився. Злазив на дерево і таки спустив Мурцю на землю. І що важливо, сам не забився. Але на пропозицію зайти до хати, де його пригостять пиріжком, відмовчався й забрався додому.

Інколи Стефанії видавалось, що тоді так перехвилювалась за кішку, а потім – за чужу дитину, сказано ж: старе – дурне, що ноги почали терпнути зранку, а за тиждень відмовились ходити. Та й про це краще змовчати: хтозна, чи спересердя родичі кішку як не приб’ють, так за ворота викинуть. Хай уже поруч із господинею вік доживає. А Йванко нещасний, мо, трохи підросте, стане більш сміливим, то й зайде на смаколики.

***

Стефанія й сама не спам’яталась, як додрімала й дорозглядала далекий океан і ще дальші зірки на мапі аж до весни. А там діти почали сходитись до хати, обговорювати не лише, що варто робити, аби вода цьогорічна якнайменше збитків принесла.

До повені не звикати. А ось у матері – ювілей, ще й такий, що односельці перепитують і здивовано-поштиво хитають головою.

Ну, що нову сукню треба справити старій, бо ж усі приходити з вітаннями будуть, то зрозуміло. Але ж треба розстаратися і щось із її старим ліжком зробити. Дехто пропонував перекупити в когось нікельоване, з блискучими кулями на бильцях. Та Назар – старший син Стефанії – вперся, що воно як у лікарні виглядатиме. Десь надибав дерев’яне – велике, там стара й загубитись може, ще й лаковане, як у пані. Інші родичі у скроні покрутили. Та свої гроші доклали. Ще не вистачало, аби сказали, що вони – скнари.

Стефанія, здається, усвідомила, що то їй такий розкішний подарунок і навіть пораділа. А от ювілей із вітаннями й гостинцями відсвяткувати не встигли: прийшла висока вода.

Стефанія не здивувалась: вона вже кілька днів у всіх, хто до її кімнатки заглядав, допитувалась, чи вже широко ріки розлилися? І як її не заспокоювали: то вам, мамо, наснилося: цього року весна пізно, ще зарано хвилюватись, – не вірила.

Аж тут відкрила очі від хлюпання води, була певна, що каламутний потік підступив до самого ґанку. Та виявилось, що вода вже у хаті, більше того – поступово заливає її кімнату, завихрюється навколо ніжок ліжка, а на ковдрі сидить Мурця й погрозливо шипить на загрозу.

Дивно, що Стефанія, яка все частіше скаржилась на безсоння, сьогодні спала так міцно, що й не чула гарячкових збирань і втечі посімейства. Тепер залишалось лише чекати, поки згадають про неї, не здатну звестися, й повернуться за таким тягарем.

Раптом вода, якої ставало все більше, різко шарпанула ліжко вбік. Залишалось лише подумки подякувати сину Назару: хай і відлюдник, але метикуватий. Хіба ж нікельоване ліжко здатне було б пливти? А це-от, дерев’яне, крутиться у воді, мов недоладний човен, але йти на дно не поспішає. Тож і вона пливе – не тоне.

А ось недбалій невістці Стефанія так і не подякувала, хоч і мала б: у вузькі двері те ліжко точно б не пролізло. Тож вода, сповнюючи кімнату, дісталася б таки до своєї жертви. Та тут саманна стіна, пронизана дрібними тріщинками, мов стареча спрацьована рука зморшками, не витримала, завалилась, вода з радістю залила весь намальований світ і небо. Не пережила стара хата своєї господині.

А ліжко з «пасажирами» – жінкою та її кішкою – понесло потоком. Стефанія не відразу й злякалась: спершу їй треба було знову звикнути до того, що небо над головою таке розлоге, а повінь цього року така безмежна – нема кінця-краю воді довкола, хіба людські хати стирчать затоплені. На дахах чи у вікнах, на щастя, не видно розпачливих людей. Тож усі змогли врятуватись. Хіба могло бути інакше?

А потім і не до страху за стало: сусідський Йванко – в кого ж воно вдалося, таке нетямуще? – чи то загубився, чи теж дозволив себе забути, як і Стефанія. Сидів на тому дереві, звідки кішку взимку стягнув, наїжачений, але тихий, не рюмсав.

Де й сили взялися в старої? Піднялась із подушок і так нагримала, що аж Мурця, що знову було задрімала, прокинулась і голосно занявчала. А хлопчисько наважився відпустити надійну гілку й впасти на ліжко, що пропливало під деревом. Звісно, те хитнулося, змокли всі його пасажири. Та то нічого, головне, вирівнялось і поплило собі далі.

Стефанія веліла й малому під ковдру забратися. Аби хоч не так швидко замерз. У небі, здається, гуркотів вертоліт, як сім чи десять років тому, коли людей вивозили із затоплених сіл небом. То добре, значить, усіх і справді врятували, і Стефанине посімейство. Що про неї забули – то таке вже, хоч і недобре вийшло, потім її ж діти й онуки перейматимуться.

Та чого ж дитину забули? Що своїм родичам не треба, так у світі багато-багато людей: комусь, може, саме такого хлопчину треба – мо, нова родина знайшлася б. І до речі, зараз, може, тому що навколо було стільки скаламученої брудної води, сам хлопець пахнув як і всі діти цього віку. Хіба трохи любистка на коротко стрижених волосах відчувалось, певно, не зовсім занехаяний, бабуся, як могла, гляділа.

Ліжко, яке остаточно вирішило, що воно – човен, пливло собі, несло пасажирів вперед, майже не зачіпало берегів потоку, який нещодавно був неширокою рікою. Якби не треба було хвилюватись за малого, то Стефанія б відчула б себе й непогано.

Навіть нащось мапу почала пригадувати – оту, на стіні: чи ж отак довго пливти до моря, а там – і до океану? По всьому виходило, що довго. Однак якщо на неї й надалі не звертатимуть уваги то допливе, полине в диво-човні океаном. А там, якщо раптом виявиться, що океан має край, вона полине й далі, вже темним небом, із здивуванням бачачи зовсім поруч знайомі сузір’я.

Та до океану вона звісно, не дісталася. Біля ліжка раптом з’явився човен із мотором, що стукотів і чмихав так голосно, аж її марева-мрії налякав. А в ньому – якісь незнайомі чоловіки у формі, певно, ті, які рятують людей у таких випадках. А поруч із ними – її син Назар, змарнілий, схвильований, але рішучий. Тож про неї таки не забули в родині.

Це знання принесло не так радість, як сили: вона владно почала вимагати, аби малого Йванка забрали у човен першим, щоб напевне. Кішка скочила з ліжка у човен сама, без запросин. Але на якусь мить перед стрибком Мурця завмерла, озирнулась на господиню. Й та відчула до тварини раптову вдячність.

Усміхнулась – чи то кішці, чи малому, якого саме зараз кутали в щось тепле, чи то вже сивому сину, чи то людям, які живуть для того, щоб рятувати інших. А може, й цілому світові.

Та то вже було й неважливо. Головне, що вона всміхалася тоді, коли линула спершу чи то безмежним океаном, чи синім і глибоким, мов і справді випраним до свята, небом. А потім – темнотою з яскравим блиском добре їй відомих сузірь.