Казка про Шапку

У невідомій квартирі працювали старечі руки: тихо клацали спиці, звивалася нитка — і ось уже з-під пальців виринав помаранчевий візерунок. Сусіди навіть не здогадувалися про диво, яке сталося в будинку того вечора: на світ народилася Шапка. Вона була скромною, без зайвої пихи, однак не позбавлена гордости — про це свідчив чималий помпон. Ох, як пишалася Шапка цією прикрасою, як хотіла показати іншим! Та понад усе прагнула вона любові — того почуття, яке мимохіть вплела в неї майстриня.

Деякий час Шапка нудьгуючи лежала в магазині. Аж ось вона відчула дотик чиїхось рук — і ці руки не відпустили її, а тримали міцно-міцно! Так затишно стало від їхнього тепла, так приємно було торкатися вовною шкіри! Навіть опинившись у темній шухляді, Шапка не припиняла згадувати їхню лагідність, і їй було добре...

Наступного дня вона змогла віддячити новій хазяйці. Така мала й тендітна, Шапка здатна була захищати: вона вкривала собою голову й стежила, щоб жоден укол морозу не дістався до тіла. Від самих думок, здавалося, ішов жар, і Шапка залюбки ловила його й відсилала назад до голови. Їй самій ставало тепло, і вона працювала з іще більшим завзяттям, почуваючись цілком щасливою.

Скоро Шапка дізналася, що не одна вберігала людину від холоду. Більшу частину тіла вкривало величезне сіре Пальто — таке похмуре, що з ним не хотілося й говорити. Трохи далі гойдалися в такт ходьбі рожеві Рукавички. Якими гарними були вони у своїй подібності, як мило доповнювали одна одну! Щойно минав день, вони поверталися до однієї кишені, і їхні ніжні розмови не припинялися ні на мить.

Шапка, лежачи на тумбі, чула голоси Рукавичок — і їй ставало сумно. Вона почувалася такою самотньою, коли ще тримала залишки людського тепла, а віддати його було нікому... Її переповнювала любов до життя, якою хотілося поділитися — тільки не було з ким. Єдиним можливим співрозмовником було Пальто, яке у своїй величі зневажало будь-яку компанію. Шапка могла тільки лежати наодинці й чекати дива.

Одного дня вона помітила над сірим Пальтом веселіші кольори: широченна барвиста стрічка обвивала шию людини й звисала донизу, немов чиїсь довгі руки. То був Шарф. Він складався з безлічі смужок різних відтінків — Шапка нарахувала їх понад п'ятнадцять! Такого різноманіття вона ще ніколи не бачила й заворожено роздивлялася кожен вигин вовни, кожну петельку візерунка — уперше в житті її охопило таке сильне зацікавлення.

Відтоді Шапка не думала ні про що, крім Шарфа. Він був таким недосяжним, таким загадковим... і водночас викликав довіру. Хоча Шапка не перемовилася з ним жодним словом, та відчувала: вони мислять однаково. Шарф обіймав шию, як вона — голову: він знав, наскільки приємно отримувати людське тепло. Він зрозумів би Шапку! Якби ж вони тільки могли поговорити...

Одного разу Шапці нарешті випала така нагода: вона опинилася на тумбі неподалік від Шарфа. Він був зовсім поруч, майже торкався її! Шапка чекала миті, коли між ними зав'яжеться розмова, і вже ніколи не перерветься... Ось-ось він промовить перше слово й, напевно, так здивується, коли зустріне в Шапці однодумця... Тільки чого ж він мовчить? Чого чекає? Чи, може, соромиться висловлювати свої почуття — Шапка чудово це розуміла.

Шарфу невідомі були її думки. Ба більше: обкрутившись навколо шиї, він не міг бачити на голові Шапку, тому до цього моменту навіть не знав про її існування. Він не помічав, як відчайдушно прагнула вона його уваги, як палала всередині від бажання поговорити. Шарф лежав мовчки і зрештою задрімав, а Шапка так і не наважилася зробити перший крок.

Минали дні. Майже весь час Шапка проводила з Шарфом — здійснилася найбільша її мрія! Однак задоволення це не принесло: вони були поруч, а залишалися німими; бачили одне одного — і ніяк не взаємодіяли. Шапка чекала, поки щось зміниться, поки Шарф зверне на неї увагу, а дні тим часом ставали схожими на нескінченний ряд гойдалок, що коливалися від надії до розпачу.

Єдиною розрадою були миті, коли Шапка відчувала людське тепло: це дарувало усвідомлення, що її люблять. Та зрештою вона збайдужіла й до цього: який сенс радіти, коли нема з ким розділити цю радість? Натомість усе сильніше дошкуляв вітер, що ніби навмисно цілився в голову, у Шапку. Навіть сніжинки її дратували: навіщо щипати морозом, коли всередині й без того холодно? Шапка не відчула, як потеплішало з приходом весни: їй досі вбачалися довкола сніжинки, що впивалися у вовну, застрягали всередині й без упину реготали, насміхаючись...

У якусь мить Шарф зник. Шапку це майже не стурбувало: його присутність нічого не змінювала. Про неї саму на деякий час забули й покинули самотньо лежати на тумбі, а незабаром перемістили до шухляди. Там Шапка перебувала так довго, що вже забула про свій біль — знала лише, що у світі існує морок і запах деревини, що так було й буде завжди. Усі гойдалки завмерли, дні закам'яніли в безмежній нудьзі. Безперестану міркуючи про свою самотність, Шапка заснула — не навіки, а лише до наступної осені, щоб пережити все заново.