Оповідки старого сотника. Помста.

Ех, був час колись. Я був молодим, повним сил. Увесь світ здавався великою таємницею, яку саме я і в змозі колись розгадати. Тільки я один.

Що я вам скажу - була в мене природна, напевно від моїх дідів, завзятість, навіть мужність. Тепер, на старості років, коли я вже древній, хворий дідуган - можу дозволити собі це сказати. Була у молодому серці жага до пригод. І жінок я любив. Але головне - ні до кого і ні до чого не прив'язувався. Не прив'язувався серцем до речей світу цього - землі, дому, монет, гарних жінок. Так, гроші річ добра, але коли їх немає - хіба то біда?

Головне - щоб поруч був добрий, надійний, щирий товариш, щоб вірний кінь не підвів, щоб шабля була гостра і рука міцна. А все інше справа наживна. Ось так я і жив. Хоча ніколи міцно і не задумувався над усім цими речами. Жив собі і жив.

Це я тепер можу сказати, що того молодого козака Андрія, тобто мене тодішнього вів за руку по білому світові Бог. І якби не його долоня у вигляді вдачі - хіба б я ось тут на цій пасіці з вами розмовляв? Давно б я лежав десь серед подільских полів з татарською стрілою у спині і вороння клювало б мої очі, як робило це з сотнями, тисячами козаків. І ті козаки хіба були гіршими ніж я? Але ось привів мене Господь до мирної старості, до сивого чуба. І тепер сиджу я - колишній козацький сотник, а тепер древній дід Андрій ось тут, на своїй пасіці, копирсаюся на баштанні серед буряків і капусти, грію старі кістки на сонечку та інколи оповідаю вам своє минуле життя. А розповідати є про що. Чого тільки не зустрів я на своєму шляху? З якими дивними людьми не зводив мене Господь? І не тільки з людьми... але про це усе згодом.

Але ось і тепер, коли я вже при кінці цієї дороги, скажу я вам тільки одне - не пізнав я того білого світу. Так, не пізнав. Ось лише втомився. Спробував те вино на смак і здалось мені воно спочатку таким солодким і смачним. Але потім був у нього гіркий присмак. Дуже гіркий.

Надіюсь у вас усе буде інакше. Ось, пригощайтесь духмяним медом з моєї пасіки, яблуками і грушами. Пригощайтесь, а я тим часом розповім вам одну зі своїх давніх пригод.

Старі люди ночами мало сплять. Ось крутишся-крутишся на своїй лежанці, зітхаєш, прислухаєшся до нічного вітру і згадуєш минуле. Навіть і не згадуєш - воно само якось пробирається скрізь густий ліс років і небуття, приходить у серце і як квітка розквітає на усю ніч у ньому. І ось лежиш і думаєш-думаєш, згадуєш усе те. Ніби все ще раз проживаєш.

Давня та історія. Давня і загадкова. Але все те сталося насправді і сталося зі мною, коли я був не старим сивим дідом, а молодим козаком Андрієм. Легкоступом, як одразу назвали мене старі козаки за молодість і жвавість коли я вперше приїхав до Січі.

Ну що готові до оповіді?

Ну коли так, то сідайте ближче і слухайте.

Сталося те ще при королі Стефанові Баторії. У 1576 році від Різдва Христового пройшли кляті татари з турками чорною смертю по нашому багатостраждальному Поділлі.

Усі хто міг тримати зброю - боронили рідну землю доки не падали від стріли чи меча. Старих людей нехристі без жалю вбивали, а жінок і дітей брали у ясир. Після тієї навали лишалися міста, села і хутора порожніми. Лише дикі звірі і вороння вешталося без страху серед спалених хат і порожніх вулиць, шукаючи собі поживи і здобичі. Християни вважали тоді, що прийшов на землю кінець світу Божого і ось-ось сам Господь наш Ісус Христос повернеться у всій своїй славі, щоб судити праведних і грішних.

Але мені тоді здавалося, що не лишилося праведних у світі - лишень одні кляті грішники бродять у пошуках свіжої крові християнської. А всі праведні давно вже лежать у землі і росте з їхніх грудей і очей польовий цвіт.

Біда ніколи не приходить одна. Після навали чужоземців прокотилась по подільській землі і морова язва, яка довершувала усі біди. Люди гинули в страшних муках від хвороб і не було кому оплакати нещасних і поховати тіла.

Коли, сплюндрувавши християнські землі, турки і татари пішли, тоді повилазили зі своїх схованок лихі люди. Вони немов таргани і щурі, до часу ховалися у своїх лігвах, та коли на білий світ опустилися сутінки, настав і їх час. Розбійники і душогуби як хижі звірі вешталися по шляхам, лісам і степам, по хуторам, селам, а інколи і містам, шукаючи здобичі. Без жалю нападали на бідний люд і грабували, вбивали нещасних.

Ось в такі темні часи і повертався я до рідного Кам'янця з далекого Дикого поля. З того місця, де вчили мене розуму старі козаки.

Перед цим отримав я листа від батька, який жив разом з матусею у Кам'янці. Батько писав, що матуся моя дуже хвора і що сам він відчуває, що не доживе до холодів. Ось і просив мене приїхати і може в останнє побачити мене - єдиного сина. З тим листом упав я в ноги до сотника - старого козака Опанаса Лизоблюда і просив відпустити мене додому. Сотник зітхнув, покрутив сивого вуса і благословив мене, перехрестивши на дорогу. Був він мені за рідного батька, вчив розуму, військовій справі, а я шанував його, любив і слухав у всьому.

- Їдь сину, - сказав він,- закінчи усі свої справи, віддай данину людям, які дали тобі життя, а потім повертайся назад. І будь обережним у дорозі. Люті вовки бродять серед людей і шукають, кого б розірвати.

Наступного дня, сівши на коня - свого вірного Ясеня і приторочивши до сідла шаблю, шкіряний згорток з розібраним луком та гарбузову флягу з вином я відправився у далеку дорогу додому.

Деякий час я їхав з чумаками, які вези сіль і тарань у бік Києва. Ночами ми неспішно їхали, а вдень спали собі під возами у затінку, ховаючись від щедрого серпневого сонця. Та вже через три дні я попрощався з товариством. Вони далі прямували на північ, а мені треба було забирати на захід.

Старий Петро - старший серед чумаків - невисокий широкоплечий, з чорними вусами і гладкою загорілою лисиною на прощання застеріг мене.

- За річкою Бог починаються землі, де ще недавно хазяйнувати чамбули, тож дивись - шануйся, щоб не застали тебе нехристі зненацька.

Я лише посміхнувся і поклонився чумакам. Хіба я не козак? Хіба не зможу захистити себе? Є у мене гостра шабля і швидкий кінь, є молодість і сила. Тільки радий буду, коли кому закортить помірятися зі мною силами.

Тож далі я поїхав сам, лишивши чумаків з їх навантаженими возам на роздоріжжі.

Легке хвилювання охопило мене, коли я лишився один. Час від часу рука сама торкалася гладкої рукояті шаблі. Я все уявляв собі, як раптом зустріну якогось одинокого розбійника і витягнувши зброю кинусь на переляканого нехристя. Але ось уже добрих півдня я їхав по широкому шляху серед полів, лісів, але нікого не зустрів. Деколи бачив коло виднокраю одинокі хутора і далекі невеличкі села. Кілька разів зустрів на дорозі селян, які побачивши мене, зупинялись і низько кланялись. Я намагався розпитати їх, чи не бачили вони розбійників чи може чамбулів. Селяни сором'язливо посміхались, хрестились і говорили, що татари вже пішли з цих земель. Я дякував, бажав Бога у поміч і їхав далі.

Чомусь я вважав, що край буде повністю сплюндрований, спалений, безлюдний. Але бачив, що незважаючи на людське горе, життя все ж брало своє. Життя наче невеличка ніжна квітка пробивалась скрізь суцільний камінь. Потрохи розквітало, поверталось у ці краї. Люди вертались з лісів, з інших земель і потроху починали обробляти землю, будувати і білити свої хатки, огороджувати ті хатки парканами. Вже зранку то тут, то там весело виспівували півні і було чутно далекі дзвони на вцілілих церквах. Корчмарі і шинкарі відкривали торгівлю. Життя поверталося і вкорінювалося.

Ось я вже перетнув кілька річок. Степ змінився лісами. А ще пагорбами, вкритими сірими кам'яними брилами. Починалося рідне Поділля. Тепер я їхав вдень, а на ніч зупинявся коло корчми чи на хуторах.

Я все не переставав дивуватися людям. Мені чомусь здавалось, що рідна земля зустріне мене спаленими ланами і безлюдністю. Та ось незважаючи на біди і війни життя тривало собі далі.

Усю дорогу я згадував батьківський дім, маму, тата, покійних братів і сестер. Як малим разом з товаришами вештались по околицям Кам'янця, як, збиваючи долоні до гострого каменю, лазили на височенні мури подивитись на те, як польські війська входять у місто через довжоцькому браму, як виблискують шоломи і наконечники списів на сонці. Ех, були ж безтурботні часи...

А тепер ось і я сам вже молодий козак, на своєму коні, з гострою шаблею і вже не один раз приймав участь зі своїми побратимами у вилазках. Ми відбивали ясир, ходили на чайках прямо у лігво нехристів. Я побачив життя таким, яке воно є насправді - без прикрас.

З цими ось думками я неспішно їхав дорогою і мої пальці самі собою ковзнули за комір сорочки. Я дістав невеличкий мідний хрестик і притулив до губ. Цим натільним хрестиком ми обмінялись колись з моїм побратимом Миколою Горою, коли повернулися з Криму цілими і неушкодженими. Поруч з хрестиком на мотузці була невеличка пласка коробочка, схожа на ладанку. Мої пальці торкнулися і її. Але притуляти до губ цю коробочку я не став. Бо то була зовсім не ладанка. Це була невеличка олов'яна ємність зроблена майстром спеціально схожою на ладанку. Це була ємність з отрутою, яку я купив у одного вірменського купця у Валахії. Однієї краплі було достатньо, щоб втамувати самий страшний біль, а вже трьох крапель було достатньо, щоб навіть самий міцний чоловік втратив свідомість і помер у страшних муках. Ємність була добре запечатана, але притуляти її до губ я б ніколи не наважився. Купив я цю отруту на всякий випадок - надивився, як страждають козаки під час смертельних поранень. А це могло б зменшити муки, якщо, не дай Боже, і мене вразить ворог.

Думки мої, які текли неквапливим потоком, враз перервав мій коник Явір. Я відчув, що хода його змінилася, гострі довгі вуха напружено закрутились у різні боки. У цей післяобідній час ми їхали між невисокими скелястими пагорбами. Праворуч, у далині темнів великий ліс. Старі височенні тополі, які росли вздовж шляху, невдоволено гуділи, хоча вітру майже не відчувалося. По небу повільно плили білі кудлаті хмари. У високих травах весело стрекотали коники.

Я погладив коня. Напевно він відчув, що ми наближаємось до житла, а може хтось їхав нам на зустріч. Я знав, що мій Явір не може помилятися і що нюх у нього такий, що і собака позаздрить, тому і сам на всякий випадок поправив довгого ножа на поясі і торкнувся кінчиками пальців рукоятки шаблі, яка була приторочена до сідла. Хто його знає, чого чекати? Може зустрінемо і добрих людей, а може і лихих. Як казав мій другий батько, старий козак Опанас Лизоблюд - завжди треба готуватися до найгіршого.

Але проїхавши ще зо дві версти, я нарешті побачив вдалині, край дороги невеликий хуторець, огороджений частоколом. То виходить коник відчув близьке житло.

Над солом'яною стріхою вився тонкою сизою стрічкою дим. У мене одразу у носі залоскотало, хоч я напевно не зміг би на такій відстані відчути запах диму.

Чомусь одразу ж згадав, як мій дід смажив ковбасу на Різдво і рот одразу наповнився слиною.

- Непогано було б нам і пообідати, - весело сказав я своєму конику. Я почав тихо насвистувати пісеньку. Була у мене така дивна, на перший погляд, звичка - розмовляти з моїм Явором, або ж і з самим собою. Коли подорожуєш, довгі дні і ночі проводиш лише у товаристві коня, іноді хочеться перекинутись хоч з кимось декількома словами.

Ось і тепер мій Явір у відповідь на мої слова мотнув головою і ледь прискорив крок - тепер ми обоє бачили хутір. А дим який підіймався у гору говорив про те, що там є люди.

Коли дорога вивела мене на невеличку гірку і хутір опинився нижче, то я побачив за частоколом три вози. Півдюжини круторогих волів і коней стояли у тіні край широкого подвір'я.

Здається і нам з Ясенем тут буде чим підтримати сили. Нарешті перепочинемо і я зможу привести себе до ладу. Гроші у мене були - важкий шкіряний мішечок знаходився у широкому поясі, поруч з ножем, кресалом і бритвою для гоління.

Коли я під'їхав до старезних важких воріт, вони виявились відчиненими. З двору як раз виїздив якийсь литвин у сірому ладному кунтуші і начищених до блиску чоботях. Його близько посаджені маленькі сірі очі блимнули на мене холодом і підозрілістю. Той погляд мені не сподобався. Литвини і ляхи були дуже гонорові і ставились до козаків зверхньо, як до простолюдинів. Але то мене мало хвилювало як і цей погляд. Я і не подивився на важного литвина і привітався з господарем, який стояв у воротах.

- Бог у поміч, господарю.

- Здрастуйте, пане.

Я спішився , потягнувся усім тілом. У цей час литвин поїхав геть.

- Чи знайдеться у вас, пане господарю, для християнина шмат хліба, а для його коня трохи вівсу?

- Чому не знайдеться? І не тільки хліб, якщо буде ваша ласка. Моя Марія такі вареники з сиром і грибами робить, а який капусняк! О, пане, капусняк вам обов'язково треба буде скуштувати! З грибами і сметаною... Та що там говорити - заходьте, будьте ласкаві.

Господар уважно оглядав мене з під косматих сивих брів, але в його погляді не було тої зверхності - лише цікавість.

- От і добре. А то зморився я з дороги.

- В нашій корчмі зможете і відпочити, пане...

- Андрій. Мене Андрієм звуть.

- Дуже приємно, пане Андрію,- господар взяв вузлуватою загорілою рукою віжці.

- А мене кличуть Єднахом. Давайте, відведу вашого коника до стійла, а ви, пане Андрію, проходьте до хати і відпочивайте.

Корчма виявилася просторою, але якоюсь темною і затхлою. Чи може то після вулиці так мені здалось? Тут пахло кислою капустою і пивом. На широких лавках сиділи з півдюжини, або і більше різного люду - у сутінках важко було розібратись. Люди гомоніли, їли і пили пиво з широких дерев'яних келихів. Над столами і шинквасом кружляли рої мух.

Я зайшов, зняв шапку і перехрестився.

- Здорові будьте, панове!

- І ти, пане, будь здрав,- сказали у відповідь. Хтось повернув голову, хтось просто кивнув, не відриваючись від трапези, а більшість і не помітила нового гостя у корчмі. А це без сумніву була корчма, хоча я спочатку і не зрозумів толком, де опинився.

- Проходьте, пане і сідайте, де зручно,- до мене підійшла повненька загоріла жінка від якою пахло кислим молоком і хлібом.

- У нас є капусняк - гарячущий, тільки з вогню. І ще варенички. Будете? Я опустився на лаву коло дерев'яного стовпчика, поклав на стіл шапку.

- Несіть і капусняк, і вареники. А ще пива. Але спочатку хоч би обличчя від дорожньої куряви вмити...

- На дворі, праворуч є бочка з водою. А рушник я вам, пане, зараз принесу.

Жінка зморено посміхнулась, показавши ряд рівних білих маленьких зубів.

Я піднявся і пішов вмиватися, а згодом і Єднах підійшов до мене з рушником у руках.

- А що то за литвин від вас виїздив, якого я здибав коло воріт?

- О, то важна птаха. Пан Данило, - відповів господар. Справжній шляхтич і здається ад'ютант чи посильний. У нас він був недовго - випив пива, вкусив ковбаси, напоїв коня і поїхав собі далі, десь у бік Бакоти. Тепер тут частенько їздять такі важні люди - то туди , а то і назад. А ми ось усім допомагаємо - і шляхтичам, і чумакам, і купцям, і козакам.

- А хто там у вас гостить?

- Різний люд... Он хлопці з Оринина рибу везуть. Є і місцеві...

Вода освіжила мене, змила разом з дорожньою курявою і втому. Дуже захотілося їсти. Все таки молодість є молодість.

Коли я повернувся всередину, на столі вже парувала велика тарілка з ароматним густим капусняком і стояв великий кухоль пива. Я перехрестився і сів обідати. Тим часом Марія принесла вареників і сметани.

Я обідав з задоволенням, запиваючи їжу холодним пивом. Інші відвідувачі теж обідали, але пили окрім пива і горілку. Я неспішно їв і оглядав присутніх. Раптом помітив у дальньому кутку за столом людину. Спочатку я не бачив там нікого - всередині корчми і так царювали сутінки. Але раптом краєм ока я помітив, як щось у тому кутку порухалось. Я придивився уважніше і побачив, що то був якийсь чоловік, згорблений і ніби старий. Він сидів перед келихом, опустивши нечесану голову на складені разом долоні. Чоловік щось почав сам собі говорити, бубніти під ніс. Але нього ніхто з присутніх на те не звертав уваги. Я продовжив свою трапезу. Тим часом підійшов Єднах і приніс кілька спілих великих яблук.

- Ось, пане, пригощайтесь. Яблука в цьому році вродили на славу. Ось це ранні яблучка, а які смачні!

- Дякую господарю!

Вкусив хрумке соковите яблуко. Сік так і приснув в усі боки. Я від задоволення і очі примружив.

Тим часом дивний чоловік у кутку знову почав щось гомоніти собі під ніс.

- Хто це? Чи п'яниця який?

Єднах зітхнув.

- Скільки біди по нашій нещасній землі ходить. Це зовсім не п'яниця. Це пан Омелян - з вільних козаків. Живе він тут недалеко, поруч зі спаленими Колодянами. Повернувся зовсім недавно з війни. Але нікого із своїх вже не застав - чоловіків татари вирізали, жінок і дітей забрали в ясир . Ще й село спалили. Але що поробиш - все одно треба жити, ось він і почав жити. Купив хутір, привів молоду дружину. Одарку з сусідніх Крушанів. Але ось недовге щастя було у молодих. Одного разу повернувся Омелян додому, а хутір спалено, худоба порізана, а Одарки немає. Ось сидить тепер Омелян у нас вже третій день і заливає своє горе.

- Омелян? А як прізвище цього козака?

- Кличуть його Студнем. Кажуть люди що був колись знатним козаком, не бідним... Але ось горе усіх рівняє.

Єднах знову важко зітхнув і опустив очі. А ось у мене серце у грудях так і заходилось!

- Студень? Омелян Студень? Я знаю цього козака! Чи не з ним ми гуляли у валахів?!

- А хто ж зробив все те з його дружиною і господарством? Татари ж вже давно пішли...

Єднах зітхнув.

- Ви пане якщо знаєте Омеляна, то краще питайте самі у нього.

Я уважно подивився на господаря, на те, як він ховає погляд і зрозумів, що Єднах більше не хоче розповідати подробиць. Напевно у нього були на те свої причини.

Я піднявся, витер вуса шапкою і пішов до того п'яного козака. І чим ближче я підходив до його столу, тим ясніше розумів, що то і є мій давній побратим, козак Омелян Студень з яким ми не один рік були пліч-о-пліч у походах, разом ходили на чайках до самого Дунаю, відбивали полонених земляків у турок і татар.

- Омеляне! Чи впізнав ти свого давнього товариша?- я торкнувся його згорбленого плеча і намагався говорити безтурботно і весело. Але коли козак повільно підняв голову і подивився на мене, мені захотілось відступити на кілька кроків назад. На мене дивився мій побратим Омелян Студень, але як він змінився з тієї пори, коли я бачив його востаннє! Колись широкий в плечах, стрункий, чорнявий, з орлиним носом і густими чорними як смола вусами, з ясними сіро-зеленими очима, тепер на мене дивився згорблений дід, з впалими щоками, на яких виступила сива щетина. Очі його наче не бачили мене, дивилися ніби скрізь мене, кудись далеко. Блідий лоб вкривали великі краплі поту, схожі на вересневу росу в степу. Здавалось, що я дивлюсь на мерця, а не на живу людину. І лише вуса були ті самі - чорні густі, загострені донизу.

- Хто ти, чоловіче? – не одразу проказав Омелян п'яним голосом.

- Чи не впізнав ти свого товариша, з яким ти славно бив татарина у валахів і на Чорному морі? Це я, Андрій Легкоступ!

Мутний погляд на кілька миттєвостей ніби прояснився. Омелян впізнав мене! Але майже одразу з його очей потекли рясні п'яні сльози.

- Андійку, брате мій!

- Сідай коло мене. Вип'ємо разом. Радий тебе бачити. А я ось... Бачиш. Сиджу тут і п'ю.

- Козак п'є, то діло добре. Ти тепер не в поході, тож і випити не гріх. Але бачу, що немає в очах твоїх радості.

- Немає радості. Немає. І звідки їй узятись. Горе у мене. Горе...

Омелян повернув голову до шинквасу і вдарив кулаком по столу.

- Єднаху, неси новий глечик!

В шинку ніхто не звернув уваги на п'яний крик Омеляна, але господар з під косматих брів подивився на мене.

- Давай пива краще,- сказав я Єднахові.

- Що сталося, друже? - спитав я, поклавши руку на плече своєму товаришеві.

- Приходилось мені втрачати товаришів і братів у походах...,- Омелян підняв келих з пивом, підніс до мокрих губ. Руки його, жилаві і засмаглі помітно дрижали. Він зробив невеликий ковток, скривився і поставив келих назад на стіл.

- Не хочу вже пити. Не допомагає мені. Не можу залити хмелем біль у серці. В голові ніби чорти у литаври б'ють, а серце як боліло, так і болить. Але окрім горя, росте у тому серці ще щось. Страшна помста. Так! Страшна помста.

Казав колись наш отець Василь з Колодян - вдарили тебе по одній щоці - підстав іншу. В тому і є християнська любов. Але що робити, коли вдарили не тебе, а твою єдину любов? Що робити, коли твій хутір спалили разом з худобою, а над твоєю дружиною посміялись злі люди? А потім убили її бідну?

- Вбили?! Хто ж це зробив з тобою, брате? Татари?

Омелян підняв очі і невесело посміхнувся. І такий жах повіяв від тієї посмішки...

- Якби ж то татари. Вони нехристі і вороги - від них того і чекаєш. Але ні. То були не татари. То наші - ніби і християни. Але то лише ззовні, а всередині люті звірі...

- Як то наші!?

- Звірі у своїй дикій натурі мають якусь одну злу рису. Вовк якщо не буде кровожерливим - то згине з голоду. Осел впертий і дурний від своєї природи. Змія жалить, бо хоче їсти. А деякі люди все зле що тільки є у цьому світі зібрали в собі, навіть те, що їм від природи не личить... Є у нас тут один шляхтич. Комарницький. З наших, з русинів. Але хотів більшого і прийняв від ляхів латинську віру. І хоч втратив надію на спасіння своєї душі, але отримав пошану від ляхів і литвинів. І ось як тільки-но татари пішли з Поділля, тут цей Комарницький і об'явився. Гуляє по Поділлю зі своїми товаришами головорізами і бере все що хоче. Мені сказали добрі люди, що він і на мою бідну Одарку задивлявся на ярмарку. І ось одного разу я поїхав до Бакоти по справам, у цей час він і нагрянув до нашого хутора. І коли Одарка йому відмовила, то він намагався взяти її силою, а коли не зміг, то вбив її, а хутір і людей спалив.

Омелян підняв на мене погляд.

- Ти знаєш, - через деякий час продовжив він,- там майже нічого не лишилося. Все згоріло. Але я знайшов Одарку. Те що від неї лишилося. Розтерзане тіло. Без голови.

- Що?!

- Так. Без голови.

Омелян посміхнувся, але посмішка його була такою... Нічого страшного ніж та посмішка я ще не бачив. Я наче зазирнув на мить у саме пекло.

Серце моє заболіло від цієї страшної оповіді. Очі наповнились сльозами. Господи, хіба на цьому світі зовсім немає справедливості?! Як Господь терпить таке страшне горе?

- Як зійшло з рук все те клятому Комарницькому?! Чи немає над тими нелюдами ані влади, ані Бога?

Омелян важко зітхнув і витер червоні очі від сліз.

- Він і є та влада. А що до Бога... Напевно Господь дивиться тепер в інший бік від Поділля, від нашого горя. Але може Бог і забув про нас, але я не забув. Я жити не буду, але не залишу тому клятому нелюду все, що він вчинив.

- Брате, я допоможу тобі в цій справі, - відповів я на слова Омеляна.

Хіба міг я залишити свого побратима? Хто, як не я допоможе йому? Хоча, чесно кажучи я і не знав, як мені допомогти Омелянові, але душа моя боліла від тієї несправедливості і хотіла помсти за мого товариша.

Ми довго мовчали, потім пили пиво.

Згодом я вийшов у двір і домовився з господарем про ночівлю. Єднах запропонував невеличку кімнату, вікна якої виходили у бік саду.

Підтримуючи Омеляна за плечі, я відвів його до кімнати. Чи то після розмови зі мною йому стало трохи легше на серці чи то втома взяла своє, але як тільки його голова торкнулася подушки він одразу ж міцно заснув. Я ж ще деякий час сидів на старій колоді у дворі за дверима і вдивлявся у далекі темні пагорби, нескінчені поля і все думав про Омеляна.

Як добре, що в мене немає ні дружини, ні дітей, ні господарства. Я немов те перекотиполе. Немає мені за що, чи за когось хвилюватись, живу собі і живу. Нічого в мене немає і одночасно увесь світ ніби мій.

Але, Господи, як серце болить за мого побратима, за його біду і несправедливість. Так і хочеться самому розірвати того лютого вовка, який познущався над Омеляном, а може і не над ним одним. Тільки Бог знає, скільки ще є на цьому світі знедолених і нещасних людей...

Наступного дня, рано-вранці ми з Омеляном поснідали смаженою яєчнею з салом і цибулею, запили те все теплим молоком. А після сніданку відправились у дорогу. Виявилось, що увесь той час, поки побратим гуляв на хуторі у Єднаха, його гніда кобила спокійно стояла у стійлі і чекала свого господаря. Сам Омелян на ранок був тверезий, мовчазний і злий. Тільки коли ми вже далеченько від'їхали від хутора і дорога завела нас до старого густого лісу, Омелян почав потрохи говорити.

- Андрійко, ось їду і все думаю, що даремно вплутав я тебе у цю справу. Той Комарницький зі своїми слугами пройдисвітами не лишить ні мене, ні тебе у спокої - тут треба буде йти до кінця. Це мені немає що втрачати, бо я вже усе і так втратив. А ось ти, брате...

Я лише посміхнувся у відповідь на ці слова. Ось лишу я свого побратима одного у біді, тоді я і честь свою втрачу, і перед Господом Богом як буду стояти? А так двом смертям не бувати, а дасть Бог і Матір Божа - яка своїм покровом захищає козаків від злої сили - все у нас буде добре. Покараємо сатану, як святий Георгій покарав змія.

- Розкажи краще про того Комарницького. Де він живе, чим займається і чи багато у нього помічників? Треба поміркувати, як би нам до нього підступитися.

- Живе він у Комарянах. Там у нього цілий замок серед неприступних скель. А внизу, у підніжжя тече Жванчик. Тож дістатись туди можна лише через міст, який перекинуто через скелясті берега річки.

- Видно відчуває свої гріхи, коли ховається у такому місці...

- Навколо замку старі ліси. Дивне і страшне місце. Люди кажуть, що той Комарницький знається з самим чортом і продав свою душу дияволу. Ось сатана і допомагає йому у чорних справах.

- Та хіба ми не козаки? - я намагався надати своєму голосу впевненості і безтурботності, хоча душа моя була ніби не на місці від розповіді Омеляна.

- Хіба християнину пристало боятись якогось чорта? З Божою поміччю щось придумаємо. Але чи далеко нам ще їхати?

- До обіду може і дістанемося до Старого лісу, а там і рукою подати. Місця ці і до татар були майже безлюдні, а тепер зовсім нікого не зустрінеш.

Час за розмовами промайнув швидко і вже зовсім скоро ми заїхали вузькою дорогою до старого лісу. Одразу ж повітря запахло сирістю, так, ніби зовсім недалеко була трясовина. З заростей папороті піднялись хмари надоїдливих комарів, які лізли у очі, кусали за руки. Але я намагався на них не звертати уваги, хоча мій Ясень нервово тряс вухами і бив мене по спині своїм довгим хвостом. Проте міцніше тримав віжці і час від часу нахилявся до гриви коня, ухиляючись від товстих і кривих галуз над дорогою. Через деякий час ми опинились перед дерев'яним мостом що з'єднував два скелясті берега невеликою річки. Наші коні спинились перед мостом, нерішуче переступаючи з місця на місце.

- За поворотом починаються володіння Комарницького, - тихо сказав Омелян. Він з тривогою розглядав дорогу попереду.

Він ще вимовляв ці слова, як раптом ми почули гуркіт у себе за спиною. Хтось швидко наближався до нас по дорозі. Я різко озирнувся. Часу у нас було мало. Я зіскочив з коня і мерщій почав спускатись по непримітній стежці, що вела кудись донизу, під міст. Омелян зробив те саме і вже через кілька миттєвостей ми ховались у заростях під мостом. Місця тут було зовсім мало, так що до краю прірви залишалось кілька кроків. Та все ж і я, і побратим, і наші коні зуміли поміститись на невеликому відступі на скелі. Ми завмерли і прислухались. Гуркіт копит і коліс вже чувся прямо над нами. Дерев'яне перекриття мосту над нашими головами мілко тряслося, осипаючи нас дорожнім пилом. Раптом коні зупинились прямо над нами. Я затулив коню долонею рота, що він раптом не заіржав, чуючи чужих коней і не видав нашу схованку.

- Мені здалось, пане, що я бачив тут вершників, - почув я неприємний низький голос.

- Все тобі, Яне, здається,- відповів йому хтось тонким, майже жіночим, голосом.

- Якщо тут хтось би і був, куди б вони ділись - тут дорога тільки одна - до замку.

- Може я на всяк випадок перевірю? Проїдусь по узбіччі, а може і під міст гляну на всяк випадок?

При цих словах ми з Омеляном швидко переглянулись і моя ліва долоня сама стиснула рукоять ножа. Серце забилось у грудях, мов переляканий птах.

- Не мели дурниць,- відповів хтось знову тонким неприємним голосом,- я голодний як вовк, а дома мене чекає смажене порося і холодне пиво. Поїхали!

Колеса брички і копита коней знову загуркотіли по дошкам мосту.

Здається на цей раз пронесло.

Скоріше за все це проїхав сам пан Комарницький разом зі своїми слугами. Вчасно ми сховалися - раніше часу нам не було потреби зустрічати цього розбійника. Я подивився на свого побратима і побачив, що його обличчя зблідло і по чолу рясно текли струмочки поту. Руки Омеляна стискали віжці і мілко дрижали.

- Це він! - пошепки вимовив Омелян,- це Комарницький!

Я вже і сам здогадався , від кого саме ми ховались і тому лише мовчки кивнув, прислухаючись до звуків згори, які швидко віддалялись.

- Господи, я би напевно голими руками його придушив, - все так само пошепки промовив Омелян. І в голосі його я відчув дивну суміш і ненависті, і страху.

- Їх там було не менше десятка,- чесно кажучи я і сам не те що злякався, але був застигнутий зненацька.

- Так. Не менше десятка,- відлунням відповів Омелян.

- У нас має бути якийсь план. Тепер я знаю, що цей Комарницький не такий вже і простий. Якщо ми поліземо вперед без плану, то прощавай наші голівоньки. Помремо не помстившись за твої, Омеляне, кривди.

- Не можу нічого придумати. Я наче в середині якогось важкого і нескінченного кошмару. Така ненависть наповнює моє серце... І окрім тої ненависті більше нічого немає.

- Ми обов'язково щось придумаємо. Але спочатку треба нам вирішити з кіньми. Треба буде десь їх лишити і вже пішки, через чагарники і скелі якомога ближче підібратись до замку. Там і вирішимо, що нам далі робити.

Омелян погодився з моєю пропозицією. Тож ми вибрались з під мосту назад на дорогу і поїхали назад. Але вже через сотню кроків ми спішились і зайшли до лісу. Поблукавши між деревами нарешті ми натрапили на невеличку поляну. Там ми і вирішили лишити коней, перед цим їх стриноживши, що вони не могли відійти далеко. Тепер ми могли спокійно відправитись у вилазку до самого замку. Ми рушили назад до мосту краєм дороги, готові у будь яку мить сховатись у придорожніх чагарниках, якщо раптом почуємо наближення людей Комарницького. А по цій дорозі могли їхати лише люди проклятого шляхтича, бо вона вела тільки до замку. Ми йшли швидко, намагаючись не шуміти.

Через деякий час міст вже був позаду. Почався доволі крутий підйом на вершину гори, туди, де розміщувався замок. Коли попереду між гіллям старих дубів ми нарешті побачили темні гостроверхі силуети башт, то зупинились, переводячи дихання. Обличчя Омеляна було червоне, рясно вкрите краплями поту. Було видно, що після кількох днів гуляння, підйом на гору дався побратимові важко. Я і сам дихав немов ковальські міхи, та все ж відчував себе значно краще ніж бідний Омелян.

- На ось, випий, - протягнув я Омеляну свою флягу з водою, яка ще пахла вином. Він жадібно почав пити і вмить осушив усю флягу. Це, здається, дало йому трохи сил, він навіть посміхнувся.

Трохи перепочивши, ми повільно пішли через ліс до стін замку. Здалеку замок здавався величезним і неприступним, але коли ми підійшли ближче, то побачили, що стіни не були вже такими високими. Будівельники цієї споруди більше понадіялись на скелі, вписавши башти у природний ландшафт.

Дорога, з якої ми зійшли, стелилась між пагорбами і під кінець впиралась у широкі дерев'яні ворота. По обом кінцям воріт розміщувались невеличкі дозорні башти з вузькими вікнами, більше схожими на бійниці. Ми, намагаючись не виходити з тіні дерев, почали обходити замок, роздивляючись його з усіх боків. Через деякий час ми дійшли до крутого обриву. Внизу між старими косматими вербами шуміла річка. Післяобіднє сонце вже не могло дістатись до води і там царювали густі вологі сутінки.

- Що будемо робити? - тихо спитав я, розглядаючи темні стіни замку,- удвох ми цю фортецю в облогу не візьмемо.

- Нам і не треба ніякої облоги,- відповів Омелян,- лише б дістатись до Комарницького. Мені не замок потрібен, а його господар.

Деякий час ми мовчки роздивлялись мури. Нарешті Омелян в серцях плюнув у кропиву під ногами.

- Йдемо назад до воріт.

Ми залягли під старим кривим дубом за п'ятдесят кроків від самих воріт і стали спостерігати. Час від часу ворота зі скрипом відчинялися і в середину замку заїжджали вози, навантажені всякою всячиною. Один раз через ворота виїхав невеликій загін вершників. Усі були міцні, озброєні шаблями і навіть пістолями. Чим більше я спостерігав за ворітьми, тим більше розумів, що дістати пана Комарницького у його лігві буде не так просто. Настрій під вечір зовсім зіпсувався. Хотілось вже щось перекусити. Омелян мовчки дивився на черговий селянський віз і задумливо жував травинку.

У мене з собою був невеликий мішечок з просом, цибулина, трохи солі і шматок сала. Куліш зварити у засідці ми не могли, але салом з цибулею чому б не пообідати.

Тож я розв'язав свою сумку, дістав шмат сала, цибулину і ми з Омеляном почали польову трапезу. Омелян витягнув зі своєї сумки півбоханця хліба і велике яблуко. Ну це вже знатна трапеза. Ми лежачи у густій траві так і пообідали. Це дало нам трохи сил і настрій одразу покращився.

- Якщо не зможемо дістати цього нелюда у замку, то підловимо його на дорозі.

До самого вечора ми просиділи у засідці, спостерігаючи з підступами до замку. Сам Комарницький більше сьогодні не виїздив, але досить часто туди і назад їздили навантажені різноманітним скарбом вози, запряжені волами. Під вечір пастухи пригнали отару. Три рази на стрімких конях виїздили посильні пана - усі у чорному і озброєні наче на війну.

Але коли почали густіти вечірні сутінки, потік відвідувачів поступово поменшав. Через мури запахло вечерею і димом. У деяких вікнах замерехтіло світло. Мені одразу ж закортіло подивитись, що робиться там, у кімнатах замку. Але лізти по вертикальній стіні - це вже було занадто.

Здається ми з Омеляном думали про одне і те саме, бо він раптом встав із землі і почав обережно ходити коло муру, обмацуючи його, ніби приміряючись - чи можна буде залізти по ньому. Я мовчки спостерігав за побратимом. І в ту саму мить, коли Омелян повернув голову до мене і хотів щось сказати, мені враз на думку прийшла ідея. Від збудження я навіть сам схопився на ноги.

- Що? - тільки і спитав Омелян, здивовано подивившись на мене.

- Дерева!

- Що? Які ще дерева.

- Ось дивись! - я швидко розповів йому те що пройшло мені на думку. У півсотні кроків від муру росли старі розлогі дуби. Деякі з них повиростали майже у рівень з верхнім краєм муру. А гілля доходило до самих башт. Дібратись по деревам у замок ми не могли - було занадто далеко - від крайніх галуз було не менше семи чи десяти кроків. Але побачити, що відбувається у внутрішніх кімнатах ми могли. І у сутінках нас би ніхто не зміг помітити. Он те вікно у башті у якому мерехтіло світло, знаходилось якраз навпроти одного з таких дубів. Нам лишалося лише обережно залізти на дерево і спостерігати.

- Ну ти брате справжній пластун, чому б нам не спробувати, - мовив Омелян і став попльовувати на долоні.

- Мені б дістати того клятого ката.

- А ну, брате, підсади мене.

Я допоміг Омелянові дістатись до першої товстої галузи. Потім він згори допоміг вже мені залізти на дерево. І так ми один за одним почали потрохи пробиратись угору. Я одразу ж згадав далеке дитинство, як ми з друзями хлопчаками змагались - хто вище залізе на дерево у Довжоцькому лісі. Висоти я ніколи не боявся, але бувало мені у дитинстві не вистачало сил у руках - занадто я вже був худорлявий. І ось тепер я потроху вибирався по гілкам догори, слідом за Омеляном, якого у темряві майже не було вже і видно. Проте потрібне вікно у башті, де мерехтіло світло ставало все ближче і ближче. Мій побратим важко дихав, але ліз справно. Я ж намагався від нього не відставати. Кілька разів підошва мого чобота зрадницьки ковзала по гладкій галузі, але руками я зміг втримати рівновагу.

Нарешті ми обоє опинились прямо навпроти вікна. Тепер треба було лише підібратись ближче по горизонтальним гілкам, щоб щось роздивитись через густе листя. Від хвилювання серце моє колотило так, немов я щодуху біг по дорозі. Струмочки гарячого поту стікали по спині. Долоні також намокли і я по черзі витирав їх о свитку.

Я обережно відвів невелику гілку вбік і нарешті я побачив вікно і те, що було всередині.

Це була досить велика кімната, освітлена дюжиною свічок, які були розміщені повсюди. Тіні бігали по високій напівкруглий стелі, по важким темним меблям. На протилежній стіні, трохи лівіше, знаходився широкий камін, у якому тліли дрова. Посеред кімнати був невеликий високий стіл, по центру якого в оточенні свічок стояло широка таріль, накрита здоровенною металевою кришкою. У кімнаті нікого не було.

Ми знаходились від вікна на відстані семи чи восьми кроків, не більше і все дуже добре бачили. Галуза під нами плавно хиталася від найменшого руху, але я був впевнений у її міцності - треба лише триматися. Час від часу ми у темряві переглядались з Омеляном. Жовті вогники від свічок блимали в очах побратима, обличчя його хоч і було погано видно, але я ніби відчував усю напругу і хвилювання. Я і сам хвилювався, заглядаючи у те вікно.

Раптом ледь чутно скрипнули двері десь всередині. Хтось зайшов у кімнату. Темна велика тінь косо перекреслила протилежну від вікна стіну.

Потім я побачив жінку. Вона стояли спиною до вікна. На ній була біла широка сорочка. Сиве довге волосся спадало на повні згорблені плечі. Ось незнайома жінка повернулась і повільно підійшла до високого стола.

Я побачив червоне, ніби спечене обличчя старої некрасивої жінки з витріщеними жаб'ячими очима.

Кроткими повними пальцями жінка тримала запалену свічку. Повні губи щось говорили, але я не чув голосу. Я швидко глянув на Омеляна. Той нахилився до мене і прошепотів:

- Це стара Ванда - мати Комарницького. Відьма.

Останнє слово я ледь почув і одночасно побачив, як рука жінки, в якій вона тримала свічку раптом здригнулась і завмерла. Стара немов почула шепіт Омеляна, хоча той говорив так тихо, що я сам ледь розібрав слова. Жінка ніяк не могла хоч щось почути.

Деякий час стара Ванда стояла і не рухалась, немов прислухаючись до чогось. Потім її рука продовжила рух і опустила свічку на стіл.

Далі відбулось щось настільки дивне і страшне, що я до сих пір як згадую усі ті події, серце моє починає часто битись від хвилювання.

Стара взялась обома руками за кришку і повільно зняла її.

Спочатку я не міг розгледіти те, що знаходилось на великій тарелі під кришкою. Щось таке знайоме, але неясне і головне якесь недоречне. Якийсь округлий брудний великий предмет ніби обмотаний клоччям.

Але вмить я зрозумів усе і впізнав той предмет. Це була голова людини. Голова жінки. Довге закривавлене волосся обліпило бліде почорніле обличчя.

Стара Ванда поклала кришку і обережно прибрала мокрі пасма з затулених очей мертвої голови. Це була голова молодої жінки чи навіть дівчини - чорнявої і напевно колись вродливої. Стара Ванда нахилилась до голови і почала щось шептати у мертве вухо.

Я дивився на усе це страшне дійство мов зачарований. Я ніби піддався якимось чарам і був наче у вві сні.

Господи!

Я раптом побачив, що вії покійниці ніби здригнулись. Неначе по ним пройшла якась хвиля судоми. Стара Ванда трохи відхилилася назад і у ту ж мить раптом вуста мертвої голови розтулилися і з них потекло щось чорне, неначе рідка сажа.

Мертві очі відкрилися і я побачив в них таку тугу і муку, що це неможливо передати словами.

Очі покійниці спочатку дивились ніби у різні боки, але ось вони сфокусувались і в ту ж саму мить я з жахом зрозумів, що мертва голова дивиться у чорноту вікна прямо на мене!

Мертві мутні очі бачили мене!

Скривлені мукою уста розтулилися і заговорили щось старій відьмі, немов відповідаючи на її питання. Чорна рідина потекла по підборідді на таріль.

Раптом сама стара Ванда повільно повернула голову і подивилась у вікно. Та мертва голова розповіла відьмі про нас!

Мене ніби обдало хвилею такої невимовної ненависті, що я ледь втримався на галузі. І в ту саму мить я почув поруч себе тихий стогін мого побратима.

- Одарка. Одарка...

І одразу за цим словом я почув тріск гілок. Омелян каменем полетів униз. Він кілька разів вдарився о товсті галузи, поки я нарешті не почув глухий удар тіла о землю.

Я вже добре не пам'ятаю, як я неушкодженим зліз з того злощасного дуба, як опинився коло тіла мого побратима. Чув лише, як почали голосно брехати собаки десь у замку, як затупотіли за муром чиїсь важкі кроки.

Я нахилився до Омеляна, схопив його за плечі. Але побратим помирав. Тіло його здригалось у предметних конвульсіях. З носа і вух текла кров. Я знав, що це останні миттєвості життя мого побратима. Я розумів, що Омелянові уже нічим не можна допомогти. У той же час, я почув, як ворота замку відчиняються і тупіт ніг стає голоснішим. Сюди бігли люди Комарницького! Я налякано обернувся, шукаючи місце, куди можна було сховатись. Попереду знаходився високий мур. Лізти назад на дерево? Але то була вірна погибель. Куди ховатись? Бігти в темряву лісу? Але я чув гавкіт собак, який с кожною миттю ставав голосніше. Я глянув у темряву провалля, туди, де шуміла річка. Висота там була не менше тридцяти ліктів. І глибина Жванчика була зовсім невелика, окрім того, з води - я бачив це раніше, то тут, то там

стирчало гостре каміння. Якщо я скочу вниз - це те саме, що скочити вниз з мурів замку.

Голоси і тупіт ніг був все ближче. За деревами мерехтіли вогні факелів.

І тоді я прийняв рішення. Я ступив у бік провалля. Але не скочив вниз, а обережно почав спускатись по скелі. Руками я вчепився за виступ і став шукати під ногами опору. Пальці ледь тримались за край гострого каменю і коли мені вже здавалось, що я ось-ось зірвусь - носок чобота нарешті натрапив на виступ. Я обережно підтягнув другу ногу і перевів вагу тіла на ноги. Притискаючись животом до скелі я повільно прибрав руки. На рівні грудей з правої сторони долоня натрапила на кривий шкрокуватий стовбур молодого деревця. Господи, тільки б не зірватись донизу!

В цей самий час я вже чув голоси людей, які були зовсім поруч, на відстані кількох кроків. Між переслідувачами і мною були лише темрява ночі і виступ над прірвою. Я затаїв дихання і прислухався.

- Ось він! - почув я одночасно кілька голосів.

- Невже вони помітили мене?

- Здається, він зламав собі шию!

Я зрозумів, що слуги Комарницького побачили не мене, а бідного Омеляна.

- А ну, розступіться! - цей неприємний голос я впізнав одразу. Це був голос Комарницького, господаря клятого замку.

- Що?! Я знаю його!

- Це козацьке бидло з хутора поблизу Колодян! Так, це він!

- Він точно здох?

Я почув як хтось возиться коло бездиханного тіла Омеляна.

- Так пане. Шию зламав, коли падав з дерева. Вже почав холонути.

- Ригір, Затули пащі собакам. У мене голова болить від цього вереску,- знову почув я голос Комарницького.

- Він сам був? Може у нього були спільники? - це був жіночий низький голос. Напевно говорила мати Комарницького, стара Ванда.

Від цих слів я ще дуще притиснувся до скелі, так, що гострий камінь боляче врізався у груди. Але я стояв нерухомо, намагаючись навіть і не дихати. Господи, тільки б вони мене не знайшли.

- Нікого тут немає,- відповів Комарницький, - а цього скиньте он зі скелі. Хай пливе собі куди схоче.

Комарницький весело зареготав. Я почув як слуги підхопили тіло нещасного Омеляна і потягнули до краю скелі, прямо у мій бік.

- Чекайте! - сказала Ванда,- спочатку відріжте голову. Мені потрібна голова. Для роботи. Відріжте і принесіть мені.

Скажу відверто - від цих слів у моєму животі ніби з'явилась пустота. В голові у мене запаморочилось, але пальці міцно впились у стовбур молодого деревця. Я величезним зусиллям волі втримався і мені залишалось лише слухати ті жахливі звуки. Гострий ніж різав людську плоть, немов вівцю.

Коли слуги Комарницького зробили свою чорну справу, безголове тіло бідного Омеляна вони скинули у темряву прірви. Згодом усі пішли ж цього місця. Стало тихо. Я чув як клацнув засув на воротах замку.

Але сам я так і залишався на місці, не в змозі вилізти догори. У темряві я зовсім нічого не бачив. Будь який рух, будь яка спроба вибратись на гору могла призвести до того, що я полечу слідом за моїм нещасним побратимом. І так я стояв до самого ранку, поки не почало розвиднятись.

Ту ніч я запам'ятав на усе своє життя. Мені іноді здавалось, що я втрачаю глузд. Я загубив відчуття часу. Напевно саме так і виглядає справжнє пекло. Мені залишалося лише міцно триматись і молитись. Я молився Матері Божій, Господу Богу, усім святим православним, Ангелу охоронцю, кличучи їх усіх собі на допомогу.

І я усім серцем впевнений, що це саме усі сили небесні допомогли мені тоді простояти на краю безодні і не впасти на гострі скелі.

І вже під самий ранок, коли почало потрохи розвиднятись, я нарешті зміг роздивитись, де я опинився.

Усю ніч я уявляв, що стою на вузькому виступі вертикальної скелі, а насправді піді мною був доволі великий камінь, на якому навіть можна було сісти. А дерево, за яке я тримався однією рукою, виявилось диким виноградом, що вився по скелі до самого муру. І вилізти нагору насправді не було вже так складно - ось лише підтягнутись на винограді і ступити на камінь трохи вище коліна.

Але коли я спробував це зробити, то ледь не полетів униз. За ніч стояння , коліна стали немов дерев'яні. І руки зовсім не хотіли мене слухатись. Я потрохи, по черзі почав рухати то руками, то ногами, розминаючи задеревенілі суглоби і зведені м'язи. Врешті решт молодість перемогла і повільно я вибрався нагору. Деякий час я пролежав на мокрій від роси траві, переводячи дихання і прислухаючись до навколишніх звуків. Але крім співу птахів і шуму річки я більше нічого е чув.

Нарешті я зміг піднятись на ноги і поплентався у бік лісу, туди, де вчора ми з нещасним Омеляном лишили своїх коней.

Вечором, того ж дня я сидів у корчмі старого Єднаха перед спітнілим глечиком квасу. Ні горілки, ні навіть пива я пити не став. Козаки на війні оковитої не п'ють. Але Єднахові я позіхаючи сказав, що болить голова після зустрічі зі знайомими чумаками. Старий корчмар лише потиснув плечима і не став лізти до мене з питаннями. Здається, моєму поверненню він зовсім і не здивувався. Приніс глечик квасу, таріль тарані і пішов до вірменських купців, що вечеряли у дальньому кінці корчми.

За цілий день я вже встиг багато чого. А приїхав сюди у корчму вже відпочити і переночувати.

Після того, як я вибрався з нічної пастки, я швидко дістався галявини, де ми з Омеляном лишили своїх коней. Мій вірний Явір і кобила побратима паслись у тіні на краю галявини, там де ми їх і лишили. Слава Богу!

Я звільнив ноги коней і швидко поїхав геть з цього проклятого місця. Але поїхав я з чітким, твердим наміром вже скоро повернутись сюди знову. Я вмився коло річки, напоїв коней.

Саме у цей час в моїй голові народився план помсти.

Я розумів, що голими руками мені не вдасться дістатись до Комарницького і його бісової родини. Але я можу дістати їх здалеку.

До сідла мого Явіра був приторочений шкіряний довгий згорток, перев'язаний конопляними мотузками. У тому згортку знаходився сагайдак з трьома десятками стріл, шкіряний наруч, лук з в'язу і три тятиви - основна і кілька запасних.

Стріляв з лука я досить вправно - за хвилину міг пустити дві дюжини стріл точно у ціль на відстані у двісті кроків.

Тож тепер мені треба було лише підібратись до Комарницького якомога ближче і вчасно пустити в нього стрілу. А для того, щоб усе було напевно - у мене на грудях коло хрестика була ладанка. Точніше те, що було схоже на ладанку. Всередині там була смертельна отрута. І кінчики усіх стріл треба було лише занурити в ту отруту. Ось такій був мій план.

Омелянову кобилу я швидко продав за півціни одному єврею з Ушиці, якого зустрів в обід на околиці Скарженців.

А вже потім повернувся у корчму старого Єднаха. Повернувся для того, щоб відпочити, набратись сил. А може чогось і взнати нового. Чогось такого, що можливо допоможе у моїй справі.

І ось тепер, під вечір, я сидів коло обліпленого лінивими мухами шинквасу, повільно попивав свій холодний на диво смачний квас і думав свої важкі невеселі думи про бідного побратима і нещасливу його долю.

Ех, прийми Господи його бідну душу.

А ще з голови не йшла думка про ті страшні речі, які я побачив у тому вікні. Чи справді та відрізана голова розплющила очі і вимовляла якісь слова під впливом сатанинського чаклунства чи все те мені привиділось? Чому Омелян назвав перед смертю ім'я Одарки? Може на тарелі була її голова і Омелян впізнав свою дружину?!

Господи, скільки усього страшного є на білому світі!

Але хіба нечиста сила в змозі щось протиставити Святій трійці і ангелам небесним?! Зі мною хресна сила!

І знову в голові моїй пролунали слова відьми, коли вона наказувала своїм слугам відрізати голову нещасному Омелянові...

Я швидко торкнувся натільного хрестика під сорочкою.

У цей час Єднах неспішно розносив їжу, горілку і пиво відвідувачам. Інколи, коли була вільна хвилина, сідав на стілець і неспішно розмовляв зі мною. І це трохи заспокоювало мене. За цими балачками я на деякий час забувався і не роздумував оті страшні думи.

Я вже хотів заговорити з ним про кімнату для ночівлі, як раптом почувся якийсь шум, який луна знадвору. Спершу мені здалося, що коло порогу хтось з піддатих відвідувачів щось не поділив з іншим, таким самим як і він п'яницею. Частенько коло придорожніх шинків чи коло корчми, чоловіки, лишку перебравши, починали вовтузитись, мірятись силою. Частіше все те закінчувалось так само як і починалось - досить швидко. Балагурників розтягували по різні боки. А сама більша шкода - то синець на щоці чи червоний ніс, залитий юшкою. Наші люди були не злі і частіше за все швидко забували кривди і вже скоро сиділи і пили разом, заливаючи образи оковитою.

Спочатку я і не звернув уваги на незрозумілий шум з дверима, та раптом серце моє ніби завмерло. Я почув знайомий високий, майже жіночий голос. То був голос Комарницького.

Перша думка, яка виникла у моїй голові - він усе про мене знає і приїхав у корчму розібратися зі мною. Моя рука сама поповзла вниз і торкнулася рукоятки довгого ножа за поясом.

Я повільно обернувся і побачив Комарницького. Це був високий чорнявий чоловік років тридцяти, з невеличким круглим животом, що виступав з розстебнутого яскраво червоного, обшитого золотими нитками жупану. Соболева шапка була заломлена назад і якимось чудом трималася на великій м'ясистій голові. За шовковим поясом поблискували оздоблені коштовним камінням пара кинджалів. Повні червоні губи скривились у п'яній посмішці. Комарницький навіть і не дивився на мене.

- Гей, жид,- крикнув він, зайшовши до корчми,- є в тебе горілка чи ні?!

Єднах одразу ж лишив усі свої справи і кинувся до Комарницького.

- Прошу вас, ясновельможний пане, прошу! - корчмар підбіг і хотів вклонитись. Але за кілька кроків від Комарницького, Єднаха зупинили два кремезних молодці, які супроводжували пана.

- Куди лізеш, йолопе! - крикнув один з них.

- Неси горілки, клятий жид. Бачиш, яке щастя у тебе - сам пан Комарницький завітав у гості. Єднах кинувся до шинквасу і руками, що мілко тряслись, став наливати горілку. Корчмар підніс келих Комарницькому і той голосно зареготавши, вмить вилив у себе вміст келиха. Потім кинув келих на підлогу.

- А що, не така вже і погана та горілка.

Комарницький озирнувся, його п'яний мутний погляд ковзнув по кімнаті, по відвідувачам, які якось одразу стихли.

Комарницький повільно пішов до великого стола і опустився на лаву.

- А тепер давай пива і квашеної капусти. І мерщій. Якщо добре послужиш мені - не пожалкуєш. Зрозумів мене?

- Так, ясновельможний пане! Зараз усе буде!

Єднах побіг до комори і через хвилину повернувся з великим глечиком, повним пива. Глечик лишив на шинквасі і схопивши таріль з полиці знову кинувся до комори за капустою.

У цю мить я дивився на мокрий глечик, який стояв прямо переді мною.

У цю мить я ні про що не думав. Але мої пальці ніби самі собою ковзнули за сорочку і я торкнувся спочатку натільного хреста, а потім ладанки. Я вже знав, що я зараз зроблю і ніби спостерігав за собою зі сторони.

Я смикнув ладанку. Шкіряний ремінець обірвався і хрестик ковзнув кудись за сорочку. Нігтем я піддів кришку і швидко висипав сірий порошок у глечик з пивом. Потім узяв свій келих з квасом і повільно зробив ковток.

Саме у цю мить повернувся корчмар з квашеною капустою і схопивши глечик, не звертаючи на мене уваги, пошкандибав до столу Комарницького.

- От клятий жидисько, - крикнув Комарницький своїм тонким неприємним голосом,- тебе лишень за смертю посилати. Давай глечик сюди! А ну, Яне, наливай!

Кремезний рудий хлопчина, один зі слуг Комарницького, вихопив глечик з пивом у Єднаха і жартома замахнувся на корчмаря. Єднах втягнув голову у плечі і заплющив очі, але рудий не вдарив старого, а лише весело зареготав.

Я сидів боком і краєм ока спостерігав за усім.

Я бачив, як рудий розлив пиво по келихам, як Комарницький зі слугами осушили свої келихи до дна і як рудий знову наповнив їх.

Я спостерігав, як вони пальцями хапали капусту з тарелі і клали її до рота. Я чув хрумкіт і мені здавалось, що той звук наповнює усе навкруги.

Пройшла одна хвилина, друга, але я не бачив дії отрути. Чомусь отрута не діяла.

Господи, як колотилось моє серце у грудях! Невже то була не отрута..

- Чого витріщився?- різкий неприємний крик вивів мене з якогось оціпеніння.

Я здивовано кліпнув очима і побачив що прямо на мене налитими кров'ю очима дивиться Комарницький. Його обличчя ніби впритул наблизилось до мене. Я чітко бачив вкриті сивою щетиною відвислі щоки, шматок капустини, який прилип до підборіддя, великі краплі поту на лобі.

- Тебе питаю, чого витріщився?- Комарницький направив на мене пальця. Його супутники мовчки, з під лоба дивилися на мене важкими поглядами.

Я не знав, що відповісти і лише мовчки дивився на шляхтича. І тоді Комарницький важко піднявся, опершись рукою до столу. Шляхтич зробив два кроки у мій бік і раптом зупинився. Він ніби щось згадав. Я чітко бачив його погляд, направлений на мене і одночасно кудись всередину себе. І в цю мить Комарницького вирвало. Вирвало темною кров'ю. Його руки схопились за горло, потім за рот. Коліна підігнулись, очі закотились і він як стояв, так і впав обличчям до підлоги. Слуги схопились на ноги і кинулись до свого пана.

Але далі я вже перестав спостерігати. Вмить мене охопив такий дивний і недоречний спокій, такий, який буває лише під час смертельної битви.

Я взяв свою шапку, встав зі стільця і повільно пішов до виходу.

Тієї ж ночі я поїхав до замку.

Я лишив свого Явора на тій самій поляні, а далі пішки пішов до муру.

Я пустив сім стріл, обмотаних просоченими смолою ганчірками і підпаленими від труту. Стріли я пустив у те саме вікно. І всі вони до єдиної потрапили прямо у ціль.

А далі я повернувся до свого коня і швидко поскакав геть. Поскакав додому, у бік рідного Кам'янця, хоча на дворі була темна ніч.

Я обернувся лише одного разу, коли був вже далеко від того проклятого замку.

Я побачив далеко-далеко коло виднокраю заграву від пожару.

Така ось моя історія.

Тоді я швидко і без пригод дістався Кам'янця. Батьків я, дякувати Богові, застав живими. Хоча матуся хворіла і врешті решт так і не змогла видужати.

Вона дуже постаріла і схудла з тих пір, як я її бачив останнього разу.

До цього часу перед очима її суха гаряча рука, до якої я тоді припадав вустами. Я цілував ту руку і плакав як мала дитина.

Рясні сльози текли по щокам. Але до цієї пори я не знаю - чи плакав я тоді за матусею, чи за самим собою.

Потім ми сиділи з татом за обіднім столом, вечеряли найсмачнішими у всьому світі варениками з сиром і білими грибами, пили батькову горілку, настоянку на листі смородини. Батько розпитував мене про Січ, про походи, про все, а згодом і сам тихо розказував про життя-буття.

Я слухав-слухав, але все думав про нещасного мого побратима Омеляна, про його бідну дружину, про помсту і ще про те, що я бачив у тому клятому вікні. Господи, помилуй нас усіх...

... А ви ось не забувайте про старого діда. Заходьте інколи до мене на пасіку.

Я буду пригощати вас смачним духмяним медом, динею, грушею, а може ще колись розповім якусь цікаву історію зі свого довгого життя.