Чудовий день, аби померти

Село Крючка, назване в честь круків, яких тут дуже і дуже багато мала лише одне цікаве місце - корчму. Тут мені і довелося трохи перепочити, нагодувати коней, що тягли мій віз та й трохи потеревенити з шинкарем.

- Шо наливати? - не церемонячись звернувся до мене середніх років чоловік з пишними вусами.

- Добрий вечір. Мене звати Ел і в мене до вас вигідна пропозиція, - ввічливо посміхнувся йому я.

Чоловік недовірливо на мене подивився, змірив з голови до ніг. Вовняний капелюшок, каль, довге вовняне коттарді та шосси - все стриманих зеленого та сірого кольорів видавало в мені хоч скромного, але все ж не бідного торгаша.

- Ну? - скептично рявкнув шинкар.

- Я алхімік і продаю плоди своїх знань за доволі вигідною ціною, - знову посміхнувся я. Наче по команді в корчму зайшов чоловік в одязі точно таких же кольорів, що і я, проте куди більш простацькому та й на голові його був шаперон, надягнутий як каптур так, що і обличчя не було видно. В руках у нього був склянний бутель з якоюсь прозорою рідиною.

- О, оце інша розмова-а-а, - посміхнувся чоловік, дістав з полички три дерев’яних кухля та поправив свої вуса.

Мій слуга відкоркував бутель та налив два повних келихи, після чого закоркував пляшку. Я, не очікуючи запитання, сказав:

- Я не довзволяю своїй свиті вживати алкоголь під час служби. Одразу попереджаю - це Вогнедракон і він дуже міцний.

Деякі “жителі” цієї корчми вже з цікавістю почали спостерігати за нами, хтось навіть підійшов зі своїм кухлем.

- Та, хлопчику! Я корчму ще від батька отримав, всякого куштував! - відмовив корчмар та й підняв кухля. - Ну, благословляйте боги!

Я посміхнувся, ми вдарили кухлями та почали пити. І через кілька митей чоловік з мокрими вусами закашлявся та зігнувся. Я поставив ледь надпитий кухоль поряд та з посмішкою сказав:

- Казав же, дуже міцний. Не дарма ж я цей напій так назвав.

- Ой, леле. Треба було інакше якось казати, а то воно міцне, шо сталь, а б’є як кобила!

В корчмі піднявся сміх, а корчмар повернувся до напою, щоб повністю його оцінити. Проте, на моє і його щастя, допивати всього келиха не став - надто тверезо оцінював свої сили.

- Я Маром буду, - протягнув жилисту руку корчмар.

- Ел, - потис його руку я.

Доволі швидко ми зійшлись в ціні, і в честь цього один бутель з величезною знижкою розлили і народу в будівлі, якого ставало все більше та більше. Землероби, ремісники, навіть люди… Кхм, маргінального вигляду почали підходити, почувши, що в село приїхав торгаш. Та не простий, а алкогольний. Що не дивно для подібних місць, де дозвілля було обмежене - я викликав цікавість і мене обліпили з усіх сторін. Звертали увагу і на мого служку, який мовчки стояв біля мене.

- Ой, а чо ти такий строгий-то, а? Дав би своєму служці тойво, трохи бахнуть, - під невеликим впливом мого напою звернувся чоловік в рваній кольчузі.

- На моє величезне нещастя та радість - він не може пити та розмовляти. Навіть обличчя не показує, як і решта моїх слуг, - відповів я, умощуючись на стільці. Навколо хто сидів на стільцях, хто на столах, хто на лавах, а хто просто стояв навколо мене. Обліпили з усіх сторін. - Кілька років назад я плив кораблем через північне море. Всі знають, що воно небезпечне, але все одно плавають. Як кажуть місцеві моряки: ельфів боятись - вітрило не чіпати. Ці самі ельфи на нас і напали. Швидко наздогнали, адже з ними був чаклун, який нагонив вітер до вітрил. Вони на нас напали, проте гуртом ми їх побили. В якості рабів у них були люди, які виконували брудну роботу, веслували. І щоб раби ні до чого домовитись не змогли - вони відрізали та випалили їм язики. Тому вони німі, а алкоголь може викликати сильне подразнення їх ніжній слизовій системі. Більшість покинула нас, коли ми прийшли в порт, а деяких я собі найняв. От ми і подорожуємо з ними разом цим світом. А щоб не тільки я їм міг щось говорити, а й вони мені - я вигадав знаки та звуки, які вони можуть з себе видавити, аби комунікувати.

- Ого, - притих чолов’яга, а з ним і весь шинок. - Тяжке життя, якщо навіть підсолодити його не можна медом і хмелем. Раз вони не можуть випити, то вип’ємо за них та їх здоров’я!

Ми випили. Сиділи в корчмі до пізньої ночі, місцеві мені розповідали, що граф їхній полаявся з імператором, а я їм про те, як в Мерріс привозять з-за моря невідомих тварин та незвичних людей.

Вже було чутно перших півнів, коли я вийшов з корчми та пішов до свого воза. Хоча возом його складно назвати. Проте, його скромний вигляд не дозволяв звати каретою. А через міцні дерев’яні високі стіни не можна було й фургоном кликати. Та й двері були. По своїй суті, цей транспорт одночасно був моєю домівкою, лабораторією та торговою лавкою, де я продавав свої настої, еліксири, алкоголь.

Я помітив, що там хтось шумів. Це хтось з місцевих вирішив зайти всередину, та понишпорити. Заліз всередину з ліхтарем, глядь - пусті банки, там щось схоже на ліжко, а над ним полички з книжками та пляшками, ще алхімічне приладдя навпроти, поряд з ним заповнені бутлі, а далі одяг на манекені. Підійшов ближче, пригледівся, а з-під каптура на нього зиркнули склянні очі на блідому та місцями чорному обличчі. Молодик з ліхтарем жахнувся та відкинувся назад, поки мій слуга поліз правою рукою в лівий рукав. Місцевий хлопчина був впевнений, що тут нікого не було. Ніхто не рухався, навіть не дихав! Це так налякало його, що той схопився та побіг з усіх ніг геть. По дорозі він зустрів мене, щось проторочив, закричав та побіг далі.

Вранці я заніс Мару ще два бутлі перед тим, як відкрити лавку, щоб поторгувати з усіма селянами.

- Ох і міцне в тебе пійло, Ел, - з посмішкою закручував вуса корчмар.

- Невже похмілля? - здивувався я та почав подумки аналізувати рецептуру останньої партії алкоголю.

- Та ні, але хлопчину нашого непутящого, Ліфа, аж пантики взяли! Він наче й не пив дуже, але під ранок вже бігав по селу, будив усіх, кричав. Розповідав, що в тебе в лавці бачив мерця, який взяв і погнався за ним!

- Ха! То виходить, не мрець, а слуга мій був. От нічого вночів до чужої власності надитись, не буде зі страху й меріщитися усіляке! Мрець…

Я отримав гроші за напої та пішов до себе, весь ранок проторгував з місцевими. Дехто навіть повірив словам того юнака на ймення Ліф і спілкувався зі мною з пересторогою. А от іншим було не до цього, адже… - Скажімо так, вчорашня проба зацікавила дуже багатьох в моїх товарах. І от, продавши все, я зібрався, мої слуги запрягли коней та й ми поїхали далі - на захід, в сусіднє графство. Та далеко не встигли відправитися. Четверо молодиків вискочили з-за дерев біля дороги. Дуже активно та вміло, я маю сказати. Був чоловік у рваній кольчузі, був Ліф, словом, всі вчорашні поціновувачі мистецтва моєї алхімії. Двоє незнайомих мені схопили коней за вуздечки та зупинили, Ліф скинув слугу з місця кучера та заламав йому руку, щоб той не рухався. Я це бачив разом зі своїм другим слугою через невеличку щілину, яка заміняла вікно в закритому моєму возі. Чоловік в рваній кольчузі спробував відчинити двері, але було зачинено.

- Е, одкривай, а то хуже буде! - кричав чолов’яга, грюкаючи обухом сокири.

- Відійдіть, будь-ласка, - сказав я стримано. - Двері відчиняються назовні.

- Чолов’яга взявся за сокиру зручніше, але все ж відійшов. Слуга відкрив двері та вийшов назустріч. З-під каптура не було видно його обличчя, що змусило трохи понервувати ватажка цього колективу.

- Вам сподобались вчорашні напої? - ввічливо запитав я, залишаючись в дверях.

- Є таке, гарне пійло. Хоч і не дешеве, - яхидно посміхнувся чоловік. Один з хлопців відійшов від коней до нас та дістав солдатський тесак. - І видно, у тебе і прибуток гарний. А тут троха небезпечні дороги, можуть і пограбувать, побить чи вбить… Ми можем помогти з цими проблємами.

- Ні, дякую, послуг моїх слуг достатньо.

- Ну, як заплатиш нормально, ми і слугами можем побудь недовго.

Вибачте, але ви не підходите за критеріями для такої роботи.

- Чуєш, чо ти такий храбрий? Нас більше, ми й різануть можем. Лучче давай по-доброму одкупись і котись собі.

- Ах, мито. І скільки ви хочете?

Тут ватажок заметушився, намагаючись вирахувати, скільки ж може бути у мене. І потім видав:

7 срібних!

-При тому, що пляшка Вогнедракона коштує 7 мідяків? Цікава математика. -Але мене таке не влаштовує.

-А таке тебе влаштує?! - крикнув Ліф і заламав руку кучеру сильніше. Але той не видав ні звуку. Це здивувало злодія, адже навіть німі вміють кричати. - - Що за?!

Він ще сильніше заламав її - тиша. Вже почувся хрускіт кістки і пальці мали зовсім неприроднє положення - мовчанка. Хлопчина скинув шаперон з мого слуги і побачив бліде обличчя зі слідами некрозу.

- Курвамать! Я вам казав, шо не тре то робить! Шо я бачив мертвяка! - кричав Ліф.

- Раджу, дослухатись його, - сказав я, торкаючись ручки дверей.

Ватажок, здавалось, був розгублений. Він глянув за воза, але не міг побачити, що там відбувалось. Схоже, він не міг стерпіти поразку в переговорах та вирішив поторгуватись іншим способом. Розбійник ухопив сокиру двома руками та з усіх сил махнув в мого слугу. Лезо увійшло в плече глибоко і навіть зламало ключицю, але це не зупинило члена моєї свити. Він дістав з лівого рукава стилет, поки я зачинявся в своїй лавці. Чоловік побачив посмішку з довгими іклами під каптуром. Двома руками ватажок дістав сокиру з рани і вже хотів знову вдарити, але мій слуга швидко зробив єдиний випад в сторону супротивника та точно в дірку в кольчузі пустив вістря свого стилета. Лезо без проблем пройшло через м’яку підкладку підобладунка прямо в живіт недруга. Ватажок подивився на рану та хотів наостанок вдарити, але сокира для нього ставала тяжкою. Він впав. А от колега його, що був поряд, вирішив допомогти і тесаком вдарив між ребер мого слуги.

У той же час мій кучер неприродньо вивернув свою заламану руку, аби вільною можна було дотягнутись до Ліфа. Дотягнутись вийшло дуже боляче - прямо в пах, від чого хлопак аж перескочив мого слугу та дістав дубину з-за поясу. Кучер же вправив зламану ліву руку та правою дістав з рукава стилет. Не дихаючи, не моргаючи, він йшов на хлопчину. Ліф вдарив дубиною згори вниз, але мій слуга мовчки зламаною рукою захистився від нього та продовжив іти, поки хлопець відступав назад, боячись. Що стосується ще одного юного розбійника, що залишався біля коней… То він, побачивши всі ці позаприродні явища, вирішив не випробувати долю та змінити кар’єру. А для цього треба вижити. Тому він щодуху побіг в ліс. І от залишились мої два слуги проти двох людей, що мали сумніви в реальності подій, які з ними зараз відбувались.

Особливо той, що був з тесаком. Він навіть не виймав зброю з тіла, лише тис і намагався поглибити рану. Мій слуга розворотом направив стилет в груди супротивника, але той вільною рукої спіймав за зап’ястя опонента. Посмішка мерця стала ширшою і він вдарив коліном в груди. Це скрутило розбійника, але одразу після цього він відпустив тесака та схопив правою рукою за хвіст каптура, щоб потягти мого слугу назад. Каптур злетів з голови на плечі і тепер ми могли побачити білосніжну іклисту посмішку на обличчі з високим лобом. Але до цього особливо очі не чіплялися. Не чіплялись вони і до незвично гарних зелених очей, ні. Лише до довгих гострих ельфійських вух. Невідомо, що в розумі місцевих складніше уявити на службі людини - мерців чи ельфів. В будь-якому випадку Аарену був і тим, і іншим. І коли його потягли за каптур, він потягнув праву руку на себе та використав зусилля супротивника на свою користь, махнув стілетом знизу вгору - прямо в груди нещасного. Той швидко впав та помер.

А от кучер продовжив іти та захищатися зламаною рукою. Ліф встиг вдарити ще раз, після чого його дубина була схоплена, а в руку вп’явся стилет. Хлопчина відпустив свою зброю та дьоргнувся праворуч, на секунду застиг, дивлячись на мерця, що йшов до нього. Більше він не стояв. Тримаючи рану, він щодуху побіг геть. Я відчинив двері та вийшов.

На мене дивився Аарену з тесаком в ребрах та посміхався. Кучер Сем підійшов. Я їм кивнув та подумки сказав:

“Гарна робота, але будь ласка, обережніше зі своїми тілами.”

“Вибач, Еліот.” - подумки відповів Сем.

“Провіднику, здається, мій шлях пройдено…” - почув я думки Аарену.

“Що ж, виходить, ми правильно здогадувались. Тепер ти справжній воїн свого роду.”

“І я не збираюсь бути твоїм боржником. Тому будь уважним. Я вже це бачу. Дорога зірок. Або як ви її звете - шлях тисячі ліхтарів. Я вже бачу її. Лише маленькі вогники в темряві. Багато їх. Не зрахувати. Вони ведуть кудись. Не вгору. Не прямо. Я… Цього напрямку живим я не бачив… Воно…” - розповідав ельф, закривши очі. Його душа покидала тіло та чим далі - тим тихіше я чув його думки. І далі повна тиша. Тіло його упало на землю.

“Він пішов…” - почув я трохи сумну думку Сема.

“Так. Схоже, ти встиг переглянути свої погляди на ельфів” - підмітив я.

“Знаєш, смерть… Вона зрівнює. Та й врешті, Аарену не вбивав нашого брата до сьогодні.”

“Добре, а нам поки треба попіклуватись про померлих. Постережи мене, будь ласка. І ще, прошу, не використовуй ліву руку сьогодні.”

Ми з Семом зтягли загиблих та Аарену до лісу, бо на дорозі ми б викликали зайву увагу. Я заплющив очі, сконцентрувався і пальцями зачепив Джерело. Душі розбійників ще не повністю покинули тіло.

“Тепер я можу назвати себе. Мене звати Еліот. І так склалося, що я слуга Лоугі, бога мудрості, смерті та таємних мистецтв. Я маю лише одне питання до вас. Чи варте було ваше життя вашої смерті?” - звернувся до мерців я.

Вони не відповідали. Вони не хотіли відповідати. Вони вже бачили шлях в світлицю Лоугі. Це добре. Значить, вони спочинуть з миром. Людей я поховав в лісі за нашою звичайною традицією. А Аарену, як він і просив колись - залишив біля дерева, піднявши голову до неба і поклавши в руку шматок м’яса. Життя йому дало сил і в Смерті він дасть сил живим.

Після цього я наклав шину Сему та ми поїхали далі. По дорозі ми зустріли ще один загін нещасних - схоже на розбійників хтось напав і вони загинули прямо у своєму таборі біля дороги.

Тут я також повторив свій ритуал.

“... лише одне питання. Чи варте було ваше життя вашої смерті?” - було моє питання.

“Однозначно! Тримали нас за тварин, довелось опуститись до життя тварини і зарізали нас, як тварин.” - почулось від одного з розбійників.

“ На щастя, ці страждання припинились і далі тебе чекає лише спокій” - відповів я.

“ Не можна мені спокою. Не заслужив.” - повідомив вбитий.

“І я не заслужив, якщо Шон не заслужив” - втрутився ще один.

“Що ж вам потрібно для спокою?” - спитав я.

“Справедливість. В моєму рідному баронстві розбійники шляхетніші за лорда. Я хочу допомогти моєму народу!” - відповів мрець.

“А я хочу допомогти Шону!” - додав інший.

“Отже, один з вас Шон, а інший…”

“Я… Я не пам’ятаю!” - сказав друг Шона.

“Гіпсі, не викаблучуйся. Іди відпочинь, ти на це заслуговуєш” - вже трохи сердито звернувся розбійник.

Тим часом, я доторкнувся до Джерела та почав читати заклинання, звертаючись до Лоугі. Через кілька митей ці два розбійника піднялись та продовжили вже вголос.

- Та я чесно. Тебе звати Шон. Ти мій друг… Мене… Я… Що тут відбувалось? - говорив Гіпсі. В нього був проламаний череп. Схоже, душа все ще була прив’язана до тіла і тому згадувала лише те, що було в мозку. А от мозок був пошкоджений. Я дуже сподіваюсь, що цей Гіпсі справді хоче тільки допомогти другу, бо інакше… Не знаючи історії людини - не можна зрозуміти її справжніх бажань.

Адже для нас, некромантів, основна робота - це допомагати тим, хто не може знайти Шлях Тисячі Ліхтарів. Іноді одного розуміння померлого достатньо, а іноді доводиться робити складні ритуали, якщо нічого не допомагає.

- Сьогодні чудовий день, аби померти, - сказав я, дивлячись як вже заходить сонце.

“Мені саме були потрібні нові співробітники лавки. Так що, ласкаво прошу на службу.” - вже подумки повідомив їм я.