Симаргл на підвіконні

Тим, хто все життя перечитує «Трьох мушкетерів», присвячую

На моєму ліжку міцно спав худорлявий юнак. Темне, хвилясте волосся розсипалося по подушці. Я обережно поклала долоню на його чоло: схоже температура нарешті почала спадати. Уві сні хлопець час від часу тихо стогнав, і тоді довгі густі вії ледь тремтіли. Я сіла в крісло й обхопила голову руками. Ситуація вимальовувалася не вельми райдужна: сьогодні ввечері повертається з табору донька (до речі, вже, мабуть, час вирушати на вокзал її зустрічати), а за кілька днів із експедиції приїздить чоловік. Тож варто було поміркувати, як я пояснюватиму появу в нашому домі несподіваного й, треба зізнатися, незвичайного гостя. Я підозрювала: якщо розповісти близьким правду, то це для мене буде прямий шлях до кабінету психіатра.

А як же безневинно все починалося…

***

Цю букіністичну крамничку я запримітила вже давно. Знаходилася вона, фактично, в центрі міста, але заховалася на одній із тих непримітних маленьких вуличок, про існування яких знали хіба що старожили цього району й такі ж божевільні, як я, зациклені на старовині. Книги там були недешеві, але траплялися справжні раритети. Як наприклад, сьогодні, коли я, ще не вірячи своєму щастю, зняла з полиці томик Олександра Дюма. «Віконт де Бражелон»! Та ще й в оригіналі! Оце так пощастило! Хоча… яке там пощастило. Уявляю, скільки вона може коштувати. І все ж рука сама мимоволі розгорнула книгу. Ага… Здається, це лише остання частина. На пожовклій від часу титульній сторінці стояла дата – 1850 рік. Невже перше видання? Звідки воно? Я б іще повірила, побачивши таку знахідку в якийсь антикварній крамничці Парижа. Але тут… Просто неймовірно! Запитати про ціну? Як відомо, спиток – не збиток. То чом би й ні.

Звичайно, книга коштувала недешево, але, на мій подив, не захмарно дорого. Роздивившись пильніше, я зрозуміла й причину такого дива. Наприкінці книги бракувало з пів десятка сторінок, а на корінці розпливлася чорнильна пляма. Але такі дрібниці вже не могли затьмарити мого щастя. І головне – потрібна сума просто зараз була в мене з собою.

Щоправда, призначалася вона для купівлі італійських чобітків, які я ще минулого тижня нагледіла в одній із фірмових крамниць торгівельного центру. Але нащо мені чобітки серед літа?

Коли я розраховувалася з букіністом, він якось дивно поглянув на мене поверх своїх дещо старомодних окулярів у залізній оправі. Мені здалося: він хоче щось сказати. Але чоловік лише швидко передав мені книгу, так, ніби вона обпікала йому пальці.

Утім, я не мала наміру довго розмірковувати над дивною поведінкою букініста. Міцно затискаючи під пахвою томик Дюма, я поквапилася додому.

Кинувши сумку на крісло у вітальні, відкрила книгу навмання й вирішила згадати свої курси французької. Напевне, вже все забула, треба буде з осені поновити заняття. Але вдома я була сама, тож підсміюватися над вимовою, як це іноді робила донька, було нікому.

«Voilà de quoi s’entretenaient, comme toujours, Athos et Raoul, en arpentant la longue allée de tilleuls dans le parc, lorsque retentit soudain la clochette qui servait à annoncer au comte soit l’heure du repas, soit une visite… » *

Однак не встигла я дочитати й першого речення, коли відчула, ніби повітря перед очима якось дивно пливе й колишеться, як це буває на вулиці в сильну спеку. А тоді балконні двері, а загалом і вся стіна кімнати поступово розтанули, і я опинилася на дорозі, що тяглася між розлогими липами. Вдалині вимальовувалися шпилясті вежі замку; дорога вела якраз до кованої брами, за якою проглядалися пишні клумби й акуратно підстрижені кущі. Так… Приїхали… Невже саме так і втрачають розум?

Я сіла просто в траву обіч дороги: це треба було обміркувати. Хоча, з іншого боку, як можна міркувати, коли здоровий глузд, схоже, пішов, не прощаючись? Сонце тим часом припікало, треба було б пошукати якийсь затінок, та й пити хотілося. За спиною я почула шум і озирнулася: по дорозі в бік брами скакав вершник. Порівнявшись зі мною, він нерішуче зупинив коня, зміряв мене зацікавленим поглядом і зіскочив на землю. Це був підстаркуватий чоловік, дуже високий і худий. Він пильно дивився на мене, але нічого не говорив. «Німий чи що?», – подумала я. Незнайомець тим часом приклав долоню до грудей.

– Грімо, – мовив він, злегка вклоняючись і продовжуючи пильно дивитися на мене. Це, напевне, означало, що я в свою чергу маю представитися.

Але я буквально остовпіла. «Грімо? Слуга Атоса? Оце вже я точно Дюма перечитала, треба з цим зав’язувати. Тим більше, в моєму віці… Дивно так божеволіти…»

***

Немолодий, але все ще красивий і ставний чоловік із блакитними очима й чорним волоссям, у якому вже пробивалася сивина, походжав із кутка в куток пишно обставленого кабінету. Час від часу він кидав на мене пронизливий погляд, під яким я почувалася досить незатишно. Урешті граф де Ла Фер зупинився й опустився в крісло навпроти мене.

– Я не знаю, янгол ви чи демон, і які сили перенесли вас сюди, але в жодному разі не хочу, аби в мої родинні справи втручалися сторонні…

Я вже відкрила рота, аби заперечити, але граф владним жестом зупинив мене й продовжував.

– Я готовий припустити, що ви прийшли лише з добрими намірами, але зрозумійте: мені дуже важко повірити в те, що ви розповіли. Посудіть самі: ви показуєте мені якусь книжку, яка буде видана через двісті років. Чи це не безглуздя? Більше того, ви кажете, що чоловік, який написав цю книгу, визначив долю мою й мого сина Рауля. І ще долі багатьох людей. Як це розуміти? Цей чоловік Господь Бог? Бо до цього часу я вважав, що тільки Всевишній має владу над людськими долями. То хто ж він?

– Він… він письменник…

На обличчі графа з’явилася презирлива посмішка.

– Якийсь нещасний писака визначив як має жити й померти граф де Ла Фер?! Вибачте, мадам, але це просто смішно.

Смішно йому, ну, ви подивіться! Мене розібрала злість.

– Добре, – мовила я самим безневинним тоном. – Якщо цей, як ви кажете, писака, все вигадав, то зробіть по-іншому, не так як визначив він. Дозвольте вашому Раулю одружитися з Луїзою де Лавальєр, нехай живуть довго й щасливо.

Граф рвучко підвівся з крісла, очі його спалахнули.

– Нізащо! Мій син вартий кращої партії! Крім того, він ще занадто молодий, аби одружуватися, на нього чекає блискуча військова кар’єра. Я не дозволю йому одружитися з цим дівчиськом!

– Чудово, – задоволено кивнула я. – Не дозволяйте. Тим більше, що цим, як ви кажете, дівчиськом дуже скоро всерйоз зацікавиться сам король. А ваш син із розбитим від зрадженого кохання серцем вирушить до Африки, де знайде смерть під арабськими кулями. Та й ви без нього жити не зможете… Ця книга має сумний кінець…

Це були дуже жорстокі слова, в цю мить я ненавиділа себе за них, але вчинити інакше не могла. Адже в моїй голові вже зринула й почала рости божевільна ідея. Можливо, це було найбожевільніше з усього, що мені колись доводилося робити.

Граф знову опустився в крісло, здавалося, він враз постарішав років на десять.

– Нащо ви говорите мені все це? – запитав він хрипко. – Якщо нічого змінити не можна…

– Можна, – видихнула я. – Можна принаймні спробувати. Якщо вже ця книга потрапила мені до рук, і я тут – невже це все випадково? Якщо ви згодні розлучитися з Раулем на певний час… я спробую його врятувати.

– Яким чином?

– Я заберу його з собою, в наш світ. І поверну тоді, коли буду впевнена, що він забув цю свою Луїзу…

– Але чого б він мав її забувати, – заперечив Атос. – Мій син, як бачите, дуже вірний у коханні… На жаль…

Я похитала головою:

– Повірте, графе, наш світ настільки відрізняється від вашого, що потрапивши туди, Рауль від надміру вражень може забути й власне ім’я. Тож мадемуазель де Лавальєр не має шансів залишитись у пам’яті віконта.

Мої слова були надто самовпевненими, але тоді я ще не розуміла цього. Повагавшись якусь хвилину, Атос узяв зі столу дзвоник і викликав Грімо.

– Рауль? – коротко запитав граф, який завжди був небагатослівним у спілкуванні зі своїм слугою і, схоже, з роками не збирався відмовлятися від цієї звички.

– Повернувся, – коротко повідомив Грімо.

– Поклич, – наказав Атос.

Грімо вклонився й вийшов, а за кілька хвилин на порозі кабінету з’явився вродливий темноволосий юнак. Одного погляду на його обличчя було достатньо, аби зрозуміти, чий він син. Схожість із графом була просто разючою: такі самі точені риси благородного обличчя, темні кучері, що ледь сягали плечей, блакиті очі, в глибині яких причаїлася печаль.

Рауль увічливо вклонився. На хвилину його погляд затримався на мені, але, звісно, виховання не дозволяло юному віконту витріщатися на незнайомку, якою б дивною вона йому не здавалася. «Добре, хоч я сьогодні не в джинсах», – з полегшенням подумала я, обсмикуючи свій улюблений літній сарафан, який аж ніяк не був схожим на модний силует зразка тисяча шістсот якогось-там року.

– Ви кликали мене, батьку? – голос у Рауля виявився доволі дзвінким, як для хлопця, але приємним.

– Так, віконте. Дозвольте представити вам Еленну Дво… хм.. Д’Ворську.

– Моє шанування, мадам… – Рауль знову вклонився.

– Мадам Еленна запрошує вас погостювати в неї якийсь час, я дав згоду. Думаю, вам це піде на користь

Обличчя Рауля враз спохмурніло.

– Ви відсилаєте мене, батьку? Це через мадемуазель де Лавальєр, так?

«А він дуже розумний хлопець, – промайнуло в мене в голові. – Звісно, з таким татком інакше й бути не могло. Але що нам тепер робити з цим розумником?»

Атос нічого не відповів тільки насупив брови.

– Я, звісно, виконаю все, що ви накажете, – вів далі Рауль. – Але… це жорстоко, батьку… – його голос зрадливо зірвався, хоч хлопець і намагався себе опанувати. – Нащо ви так зі мною? Я кохаю Луїзу, я не розумію, чому ви…

– Досить, віконте! – Атос різко перервав сина. – Я вже пояснював вам і не збираюся повертатися до цієї розмови…

Схоже, мала ось-ось вибухнути гроза. Я не бажала ставати свідком сімейної сцени, тому вирішила втрутитися.

– Графе, прошу вибачення. Дозвольте мені сказати кілька слів віконту віч-на-віч.

І, не чекаючи згоди, я швидко потягла Рауля за руку з кабінету.

Ми влаштувалися у віконній ніші. Я присіла на широке підвіконня, Рауль стояв навпроти, але старанно уникав дивитися мені в очі.

– Віконте, – невпевнено почала я. – Я вам не ворог. Я тут аби допомогти вам... і вашому батькові.

Нарешті мені вдалося піймати його погляд: холодний і насторожений.

– Ви хочете допомогти мені, розлучивши з коханою? – в голосі бриніла гіркота.

– Вона не кохає вас, Раулю, й ніколи не кохала. Ви завжди були для неї тільки братом. Вона кохає іншого…

Віконт похитнувся, ніби від удару, й повільно опустився на підвіконня поруч зі мною, закривши обличчя руками.

– Звідки ви це знаєте? – глухо запитав він. – Хто ви?

– Я прийшла сюди… з іншого світу. Я ще не народилася. Я житиму через чотири сторіччя й дуже далеко звідси…

Це прозвучало, як слова божевільного, але віконту, схоже, зараз було все одно. Я могла б із тим же успіхом сказати, що я архангел Михаїл, свята Варвара або королева диких племен.

– І ви хочете забрати мене з собою? – запитав він, байдужо дивлячись кудись повз мене.

– Обіцяю, що нічого поганого з вами не станеться…

– Добре, я згоден, – сухо промовив віконт. А тоді глянув просто мені в очі, і я відсахнулася від цього крижаного блакитного погляду. – Але я присягаюся, що ні янголи, ні демони, ні істоти з інших світів не змусять мене забути Луїзу.

Я ледь не заскрипіла зубами від безсилої люті. От упертюх! Та його треба від самого себе рятувати. Схоже, процес «забування» мадемуазель де Лавальєр може суттєво затягнутися…

***

Я дивилася на розкриту книгу, що лежала на столі, ще не до кінця уявляючи, як нею скористатися, аби повернутися назад. Йдучи за логікою: якщо, розкривши книгу, я потрапила сюди, то тепер її слід було закрити. Але чи працює логіка в таких химерних обставинах?

За спиною почулися кроки, до кімнати зайшли граф із Раулем. Атос залишився стояти біля дверей, а віконт наблизився до мене. Перед цим батько й син більше години розмовляли в графському кабінеті. Про що йшла мова – здогадатися було не важко, але, судячи з похмурого вигляду Рауля, жодні слова так і не подіяли, і він лише підкорявся батьківській волі.

– Я готовий, – мовив він, наближаючись до столу.

Я озирнулася на Атоса. Граф стояв, опершись спиною об одвірок і, на перший погляд, здавався абсолютно спокійним. Але я навіть уявити боялася, яких зусиль коштує цей спокій, і що насправді коїться в його душі. Спробувала поставити себе на місце графа й жахнулася власних думок. Такого й ворогу не побажаєш: знати напевне, що твій єдиний син має загинути, але для того, щоб бодай спробувати врятувати, його треба відправити бозна з ким і бозна куди. Що міг собі науявляти про наш світ граф де Ла Фер із моїх плутаних розповідей, я воліла не думати.

Рауль стояв поряд і намагався не виявити свого хвилювання.

– Віконте, – тихо попередила я. – Зараз я візьму вас за руку. Це слід зробити, аби ми перейшли разом.

Рауль мовчки кивнув і вклав свою долоню в мою. Його пальці були холодні, як лід, і злегка тремтіли. Я мимоволі ковзнула поглядом по обличчю хлопця: віконт заплющив очі, губи ледь помітно ворушилися, можливо, повторюючи слова молитви. Я зціпила зуби, намагаючись ні про що не думати й зосередитися, почала вдивлятися в сторінку. Літери пливли перед очима. Тоді я рвучко закрила книгу – і все зникло. Ми з Раулем, все ще тримаючись за руки, стояли посеред вітальні в моїй квартирі.

Коли в голові перестало паморочитися, я перевела погляд на віконта, він роззирався кімнатою. Раптом мені чомусь стало незручно. Я завжди вважала, що в нас доволі непогана й простора квартира, але це, звісно, не графський замок.

– Віконте, я розумію, що це помешкання не йде ні в яке порівняння з маєтками Ла Фер і Бражелон, але…

– Ну, що ви, мадам, – віконт спробував ввічливо усміхнутися. – Тут дуже затишно…

Утім, було помітно, що ніякого затишку Рауль не відчуває, радше навпаки. Він виглядав напруженим, як до краю натягнута струна. І, напевне, переживав зараз неабиякий шок, хоч і намагався нічим не виказати себе. Мені стало його навіть шкода. Коли пролунав дзвінок мого мобільного, віконт мимоволі здригнувся й уп’явся поглядом у дивну річ, яка лежала на столі. Я натиснула відбій і сховала телефон у сумку. Ні телевізор, ні комп’ютер того вечора вирішила не вмикати. До пральки й холодильника віконт поставився з удаваною байдужістю. Певне, вже почав трохи себе опановувати, згадавши покоління безстрашних предків, які на втрачали самовладання й за гірших обставин.

«Треба якось дозувати знайомство з благами цивілізації, – подумала я. – Бо це може погано скінчитися…»

На ніч я розмістила Рауля в спальні, а сама вирішила поки що зайняти доньчину кімнату. Якось уже переживу товариство десятка пухнастих ведмедиків та Бенедикта Камбербетча, який дивиться з плакатів на кожній стіні.

Зранку я згадала, що для Рауля треба підібрати якийсь сучасний одяг. Звісно, мода в нас демократична, але гуляти вулицями в камзолі зразка сімнадцятого сторіччя – означає привертати до себе непотрібну увагу. Це нам було ні до чого.

Речі мого чоловіка віконту не підійшли: Рауль був вищий і стрункіший. Тож після сніданку довелося бігти до найближчого магазинчика з одягом. Там я придбала джинси кольору кави з молоком, кілька футболок, легкі літні туфлі. Вдома занесла все це до спальні й відправила Рауля перевдягатися.

Коли віконт з’явився на порозі, я аж уклякла з подиву. Сучасний одяг неймовірно йому пасував, підкреслюючи струнку й міцну хлопчачу фігуру. Під футболкою яскраво вимальовувалися м’язи.

У якийсь момент я зрозуміла, що моє обличчя розпливається в дурнувато-солодкій усмішці. Віконт теж несміливо всміхнувся у відповідь.

– Вам дуже личить, месьє де Бражелон, – зі щирим захопленням сказала я.

Здається, настав час вивести нашого віконта «в люди».

На вулиці, спостерігаючи за безперервним потоком машин, Рауль намагався опанувати себе, втім, було помітно, що йому таки добряче не по собі. Ну, хоч не поводиться як той лицар з відомого французького фільму, який, потрапивши в наш час, кидався з мечем на автомобілі . Тримається гідно – порода є порода.

Ми сиділи під смугастим тентом літнього кафе і їли морозиво. Від мене не сховалося, які погляди кидали на Рауля жінки й дівчата за сусідніми столиками. Одна тілиста краля років двадцяти п’яти зайняла найближче до нас місце й не зводила з віконта томних очей. З викоту її блузки ледь не на скатертину вивалювалися «принади» загрозливого розміру. Я кинула на неї спопеляючий погляд, і дівиця поквапилася відвернутися, зробивши вигляд, ніби зосереджено вивчає візерунки на скатертині.

«Ось так! – зловтішно подумала я. – Тим більше, що я в свої… гм… ну, нехай буде трохи за тридцять, виглядаю ліпше за неї. Принаймні, маю кращу фігуру. І це я сиджу зараз тут із хлопцем-картинкою, це до мене він усміхається… Нічого на мого Рауля зазіхати! Господи, про що я тільки думаю…»

«Цікаво, з яких це пір він став твоїм, – осмикнув мене внутрішній голос. – Здається, ти забуваєш, навіщо забрала його сюди…».

– Це неперевершено, – мовив Рауль, занурюючи ложечку в холодну солодку смакоту. – Нічого подібного в житті не куштував.

Ну, звісно, у сімнадцятому столітті морозиво подавали хіба що до королівського столу. І то я дуже сумніваюся, що воно бодай віддалено нагадувало те, до якого ми звикли.

Рауль доїв морозиво і якось дивно подивився на мене, ніби хотів щось сказати.

– Вам іще щось замовити? – запитала я.

– Так… будь ласка. Можна мені ще цього… морозива? – і він трохи знічено усміхнувся.

Ох ти ж, Господи, який ласунчик! Та й не дивно, він же ще зовсім хлопчик, – промайнуло раптом у мене в голові. – Усього на якихось кілька років старший за мою доньку.

– Так, звичайно можна, – усміхнулася я й покликала офіціантку.

Повертаючись додому, вирішили зайти по дорозі в супермаркет: і для віконта нові враження, і на вечерю чогось треба купити. Мені захотілося потішити хлопця якоюсь стравою французької кухні, але, як на біду, нічого не спадало на думку.

Я саме стояла біля прилавку з сирами, коли до мене долинув істеричний вереск. Я озирнулася й, не побачивши поруч віконта, схвильовано заквапилася в тому напрямку, звідки долинав гамір. Ще бракувало, аби Рауль вскочив у якусь халепу.

У відділі з іграшками просто на підлозі качався й бив ногами в істериці хлопчик років трьох – чотирьох. «Купи-купи-купи!» – волав він на весь магазин, як заведена платівка. Мати стояла поряд і намагалася якось припинити жахливу сцену, втім, без особливого успіху. Вона спробувала підняти хлопчика, тягнучи його за руку, чим викликала тільки нові істеричні крики. А тим часом довкола збиралися цікаві.

– А от я тебе зараз заберу! Ану, цить! – втрутилась якась бабця з тих, що завжди знають як «допомогти» в подібній ситуації.

– Та хоч ви не лізьте! Забирайтеся геть! – зірвалася й собі на крик сердешна матуся.

Хлопчик продовжував волати.

– От якби мій син щось подібне втнув, то я б йому такого дав прочухана… – прогудів у мене за спиною кремезний дядько.

Я озирнулася навкруги, шукаючи очима Рауля. Ось де він! Що це він надумав? Мить – і віконт опинився поруч із хлопчиком. Присів і, обхопивши його руками за плечі, легенько струснув, а тоді почав щось говорити, пильно дивлячись в очі малому.

«Що він робить? Адже хлопчик все одно не розуміє французької», – стрибало в мене в голові.

– О! – знову почула я за спиною голос того самого дядька. – Уже й туриста іноземного допекло. Отак ми прославилися…

Усі навкруги раптово притихли, лише чути було дзвінкий голос Рауля. До мене долинали уривки фраз:

– Що ви робите? Хіба така поведінка личить чоловікові? Вам має бути соромно. Подивіться, як ви зганьбили вашу матір…

Хлопчик був настільки вражений, що заспокоївся майже миттєво й пильно дивився в очі віконту, так, ніби розумів, що той йому говорить. А тоді встав і, кинувши на Рауля здивований погляд, побіг до матері. Він щось тихенько їй прошепотів і винувато опустив голову, а тоді за руку потягнув до виходу.

Проходячи повз Рауля, жінка озирнулася:

– Дякую, – знічено мовила вона, а потім несподівано додала – Merci…

– Не знала, що у вас такі виховні здібності, – сказала я Раулю дорогою додому.

Віконт стенув плечима:

– Так завжди робив мій батько, коли я був маленьким і бешкетував. Граф ніколи не підвищував на мене голос, і тим більше не бив. Йому варто було лише ось так мене присоромити – і це було для мене найстрашнішим покаранням…

На вечерю, понишпоривши Інтернетом у пошуках підходящого рецепту, я приготувала м’ясо по-французьки. Підозрюю, що французькою в цій страві була лише назва, але Раулю мої кулінарні досліди сподобалися. А потім ми вдвох сиділи на кухні й пили вино. Віконт був задумливий і небагатослівний, але мені теж хотілося просто бути з ним поруч і мовчати.

Раптом хлопець поставив келих на стіл і пильно поглянув на мене.

– Можна у вас дещо запитати?

– Запитуйте, віконте, – я теж відсунула свій келих.

– Навіщо вам це все?

– Що саме?

– Навіщо вам потрібен я?

Хороше запитання. Було б непогано, якби я сама знала на нього відповідь. Дається взнаки давня дитяча травма, спричинена безжалісним месьє Дюма, який наприкінці роману порішив усіх головних героїв? Чи це бажання будь-що переписати книгу на свій лад і обов’язково з хеппі-ендом? Ні-ні. Тепер я точно знала, що все це не має значення. Справа була в іншому, але я боялася зізнатися в цьому навіть собі. Невже наївну дитячу звичку закохуватися в героїв книг я перенесла в доросле життя? Та хіба ж це книжковий персонаж сидить зараз переді мною? Це живий юнак із плоті й крові. Він ледь-ледь усміхається, майже непомітно, одними кутиками губ, але в глибині очей зачаїлася печаль. І ці блакитні очі зараз так пильно дивляться на мене, а я поринаю в них, поринаю, ніби в глибокий вир…

Рауль порушив мої роздуми.

– Ви мовчите… Непевне, я образив вас своїм запитанням. Прошу, пробачте мені…

– Ні-ні, віконте, – я нарешті спромоглася трохи зібратися з думками. – Все добре, я просто замислилася. Ви питаєте, нащо ви мені потрібні? Мабуть, я просто хочу, аби ви були щасливі…

Рауль мовчав, тремтіло на дні келиха моє відображення. Я одним ковтком допила залишки вина й підвелася з-за столу.

– На добраніч, віконте.

Нічний вітер тріпав фіранку на вікні.

***

Зранку, вийшовши з кімнати, я ледь не наштовхнулася на журнальний столик, що якимось чином опинився в коридорі біля моїх дверей. А на ньому побачила… величезний букет білих троянд.

– Доброго ранку, мадам… – у дверях вітальні стояв Рауль. – Я подумав, що вам буде приємно…

– Е-мм… дякую…

Я занурилася обличчям у пишні пелюстки, ледь вологі від ранкової роси. Але цю ідилію зіпсувала не дуже приємна підозра, яка раптом зринула в моїй голові.

– Віконте, – обережно почала я. – А де ви взяли квіти?

– Звісно, у вашому саду, біля дому. Тут чудові клумби, певне, маєте гарного садівника.

Я ледь стрималася, аби не розреготатися, уявивши обличчя сусідки з першого поверху, баби Шури, відомої на весь будинок скандалістки. Вона, мов Цербер, охороняла свій квітник, кидаючись із лайкою на кожного, хто наважувався наблизитися на відстань, меншу за два метри. Діставалося й малечі, й статечним сусідам пенсійного віку. І як тільки віконту вдалося обірвати ледь не цілий кущ?! Ага, а от, схоже, і гроза розпочинається. Знадвору вже лунав ображений лемент сусідки:

– Людоньки, та що ж це робиться! Усю клумбу понівечили! Точно, якась тварюка малолітня для такої ж шмаркатої дівахи! А бодай тобі…

Як усе-таки добре, що віконт не розуміє української. Але, мушу зізнатися, такого приємного ранку в мене не було давно…

– Рауль, я вам надзвичайно вдячна, але більше не чіпайте, будь ласка, клумби. У нас.. гм.. дуже суворий садівник. Він не любить, коли квіти рвуть без дозволу… Але мені дуже-дуже приємно…

Відповіддю мені була найсвітліша з часу нашого знайомства усмішка.

На сьогодні, в рамках подальшого занурення де Бражелона у вир цивілізації, у нас був запланований похід у кіно. До телебачення віконт уже призвичаївся, тож ніяких неприємних несподіванок у кінотеатрі я теж не очікувала. Залишалося тільки обрати фільм. Але це виявилося непросто. Стоячи разом зі мною перед яскравими сіті-лайтами в холі кінотеатру, Рауль спантеличено переводив погляд з одного на інший. Що ж обрати? Он якісь мультяшні зелені монстри, на іншому плакаті парочка суперменів зі звірячими виразами облич, поруч палаючі заграви на тлі апокаліптичного міста, мачо з довгоногою кралею обіймаються на капоті машини… Судячи з виразу обличчя віконта, жоден із цих шедеврів кіномистецтва його не приваблював. Так, а це що? Здається, якась історична мелодрама. Дивлячись на костюми, десь ХІХ століття. Ну, що ж, на ній, мабуть, і зупинимося. Може, Рауля це зацікавить. Ми придбали квитки й пройшли до зали.

Уже з перших хвилин я зрозуміла, яку зробила помилку, обравши саме цей фільм. Романтична історія на тлі пасторальних декорацій зіграла з Раулем злий жарт: нагадала його власне нещасливе кохання. Коли фільм закінчився, й у залі загорілося світло, я побачила, що в очах віконта стоять сльози. Зустрівшись зі мною поглядом, він поспіхом відвернувся й прикрив очі долонею, аби приховати свою слабкість.

Я й сама ледь не розплакалася. Ну, це ж треба було так по-дурному зіпсувати день, який так чудово розпочався.

Дорогою додому ми не перемовилися й словом. Рауль весь вечір ходив, як у воду занурений, і похмуро мовчав. А я відчувала себе злим драконом, який тримає в полоні прекрасну принцесу, чи то пак, принца, розлучивши його з коханою. «Це тільки заради нього, це все, щоб його врятувати», – повторювала я собі. Але легше від цього не ставало.

***

Уночі я прокинулася від крику, що долинав зі спальні. Прожогом кинулася туди. Віконт сидів на ліжку, блідий, дивлячись на мене божевільними палаючими очима. Я підійшла й сіла поряд із ним.

– Рауль… Що трапилося?

– Мені… наснилося жахіття… Вибачте, я збудив вас…

– Пусте. То що вам наснилося?

Він важко дихав:

– Мені наснилося, ніби Луїза… моя Луїза… виходить заміж за іншого. І що цей інший…

– Король, – приречено закінчила я.

Рауль тільки мовчки кивнув. Мені було дуже шкода його, але, здається, це був слушний момент.

– На жаль, ваш сон – це правда. З єдиною відмінністю, що заміж за короля Луїза не вийде, а просто…

– Замовкніть! – раптом різко перервав мене Рауль, враз забувши про всі свої манери. – Не смійте так про неї… Ви говорите неправду.

– Я б ніколи не опустилася до того, аби брехати вам. Так само, як і ваш батько…

– Але ви не мій батько! – з незвичною злістю в голосі вигукнув Рауль і відвернувся до стіни.

Я мовчки встала й вийшла, хряснувши дверима. Душила образа. «Дурний хлопчисько! Залишити все, як є, нехай мучиться… Сам винен… Ні, не можна… Я ж тепер відповідаю за нього. Мало мені було власної химерної доньки-підлітка, то тепер взяла ще одного собі на голову…»

Наступного дня в Рауля піднялася температура. Чи то нічні переживання й нові враження так подіяли, а може клімат у нас не той. Занепокоєно дивлячись на термометр, де стовпчик ртуті піднявся вище «39», я зателефонувала лікарці.

Старенька жінка, яка лікувала ще мене, коли я була школяркою, оглянула віконта й вирішила, що температура могла підскочити на нервовому ґрунті.

– Дайте жарознижувальне й головне – повний спокій, – сказала вона, прощаючись у передпокої. А тоді раптом запитала. – У вас же ніби донька, а не син?

– Це племінник, – швидко сказала я. І навіщось додала: – Із Франції…

Лікарка значущо покивала:

– Зрозуміло… Красивий хлопчик… Мабуть, і дівчина вже є…

Вона хитро примружилася.

Я тільки зітхнула.

– Є. Власне, через неї батько й відправив його до мене…

І це була таки щира правда.

– А… ясно… – багатозначно протягнула лікарка. – Ну, може, в нас і знайде собі якусь гарну дівчину… Нехай швидше видужує. На все добре.

Зачинивши двері за балакучою жіночкою, я пішла на кухню й дістала з шафки коробку з ліками. Знайшла жарознижувальні пігулки, налила води в склянку й повернулася в спальню.

Рауль напівлежав на ліжку, на щоках його палахкотів гарячковий рум’янець. Я присіла поруч і обережно відкинула волосся з його палаючого чола.

– Вам треба випити ось це.

Я простягнула йому пігулку й склянку з водою. Віконт підозріло подивився на таблетку.

– Що це таке? Навіщо?

Мене розібрав сміх.

– Це ліки, месьє де Бражелон, не бійтеся. Вони знімуть жар. Чи ви вирішили, що я на вас образилася, й тепер хочу підступно отруїти?

Рауль зашарівся й слухняно ковтнув пігулку.

– Пробачте, будь ласка… – тихо промовив він. – За те, що я вам сказав уночі… Не знаю, що на мене найшло…

– Усе гаразд, із ким не буває. – примирливим тоном сказала я й уже хотіла встати, але віконт затримав мене за руку.

– Знаєте, в ту нашу останню розмову з батьком… Він сказав, що раніше не був упевнений, чи янголи існують насправді. А тепер знає: вони таки є. І, що інколи, коли людині, здається, вже нема на що сподіватися, стається диво, і Бог посилає на землю янгола…

Я сиділа, не знаючи що сказати, а Рауль гаряче продовжив:

– Якщо ви янгол, то прошу, не відбирайте в мене моє кохання. Я… я не зможу без неї…

«І з нею не зможеш, хлопчику», – сказала я подумки, стискаючи гарячі пальці Рауля.

І ось тепер, сидячи біля його ліжка, я поринула в невеселі думки, картаючи себе за самовпевненість. Справді янголом себе уявила, чи що? Що ж робити? «Мабуть, забувати про своє божественне призначення і їхати на вокзал зустрічати власну доньку, поки цей графський синок спить», – вирішила я, й почала збиратися.

***

– Славо, може, візьмеш його з собою, нехай трохи розважиться…

Донька зміряла критичним поглядом Рауля, який мовчки сидів біля вікна, сумно дивлячись на густі крони старих каштанів, що ховали стіну сусідньої п’ятиповерхівки.

– Він звісно, симпатичний, але... дивний якийсь… Що ми з ним робитимемо? Що я нашим скажу: звідки він узявся? І, до речі, хто він? Ти так і не сказала.

Я завбачливо вирішила відповісти лише на перше запитання, вдавши, що не почула другого.

– Скажеш, що він твій далекий родич, приїхав погостювати… з Франції. Ваші французької все одно не розуміють. На відміну від тебе…

(Донька свого часу обрала французьку як другу іноземну в школі й робила неабиякі успіхи).

– Ну, добре. – Слава зітхнула. – Спробуємо розвіяти цю вселенську тугу…

Я не один раз пожалкувала, що відпустила їх разом. Коли стрілка годинника перетнула позначку «11» і почала відраховувати хвилини до півночі, я вже не знаходила собі місця. Не інакше, як втрапили в якусь халепу… У передпокої клацнув замок, і я прожогом кинулася до дверей, налаштовуючись на серйозну розмову з донькою.

Славка повернулася сама…

– Що сталося? Де Рауль? – Я безсило опустилася на тумбу для взуття.

Донька злісно кинула в куток сумку.

– Знаєш що, мамо, надалі няньчи його сама! Не знаю я, де повіявся цей малахольний, і знати не хочу. Зганьбив мене перед усіма. Накинувся на Лєнку, мов божевільний. Упав на одне коліно, руки їй цілує, лопоче щось про янголів. Ця дурепа гигоче, а Тимур, хлопець її, звісно, оскаженів. Схопив нашого Рауля за комір, хлопці їх ледве розтягли. Тоді цей твій французький гість витяг невідь звідки рукавичку, швиргонув Тимуру під ноги й подався геть. Не знаю я, де він.

– То він що, Тимура на дуель викликав? – мені, незважаючи на серйозність ситуації, стало навіть смішно, коли я уявила всю ту картину.

– Та не знаю я!

– А Тимур ваш що – підняв рукавичку?

– Ще чого! Дівчата потім у смітник викинули. І чого він на ту Лєнку запав? –трохи ображено додала донька. – Блондинка ж блондинкою.

«Блондинка!» У мене перед очима враз зринуло обличчя доньчиної однокласниці: золотаві кучері, величезні блакитні очі. Ну, просто тобі сучасна копія мадемуазель де Лавальєр! От чорт! Що далі то гірше! Цього нам тільки бракувало! Треба було тікати від зрадливої блактиноокої блондинки, яка жила чотириста років тому, аби тепер знову втрапити в таку ж халепу.

І тут мене пройняв жах. Я осягнула сенс того, що мені тільки-но сказала донька: вона не знає, де Рауль! Хлопець із середньовічної Франції один у сучасному українському місті. Вночі.

– Слухай, Славо, ти хоч розумієш, що накоїла?! Таке враження, що тобі шість років, а не шістнадцять! Куди він пішов? Сам, у чужому місті… (подумки я додала, що враховуючи різницю в часі, це не просто чуже місто, а, фактично, інша планета).

Мене охоплював усе більший розпач.

– Славко, як ти могла?! Ти що, хочеш, аби у завтрашніх кримінальних зведеннях з’явилася інформація про те, що з Десни виловили тіло невідомого юнака з ознаками насильницької смерті? Якщо він поночі нарветься на якихось гопників…

Славка тільки невдоволено сопіла у відповідь, а тоді, врешті, буркнула:

– Та ні на кого він не нарветься. Хлопці наглянуть…

– Які ще хлопці?! – я вже геть нічого не розуміла.

– Та наші, які ж іще! Він же як кинув Тимуру рукавичку, психонув і пішов. Тимур одразу хотів за ним бігти, морду бити, мабуть. Данька його ледь стримав. Ну, а Андрій із Яриком тим часом кинулися за нашим французом, перехопили десь. Бо потім подзвонили, й Данька з Тимуром до них пішли, типу мирову пити…

Оце вже мені зовсім не сподобалося.

– Ти що, теж пила? – підозріло глянула я на доньку.

– Ні! Кажу ж: хлопці самі пішли.

Щось невдоволено бурмочучи собі під ніс, Славка підхопила сумку й зникла в своїй кімнаті.

Наслідки «мирової угоди» я мала щастя оцінити вже ближче до ранку. Пролунав дзвінок у двері, й переді мною постав доньчин приятель Андрій, на якому буквально висів п’яний, як чіп, Рауль. Пробелькотівши якісь вибачення, Андрій поспішив швидше зникнути, бо й сам був далеко не тверезим.

Віконт, дивлячись на мене очима кота з мультфільму «Шрек», намагався щось пояснювати. Однак із його плутаної розповіді я мало що зрозуміла. Непевним кроком пройшовши до вітальні, Рауль звалився на канапу й заснув. Я тільки зітхнула й похитала головою: батькові гени. Якщо вірити месьє Дюма, граф де Ла Фер, він же благородний Атос, у молоді роки був неабияким любителем заглядати в пляшку. Теж, між іншим, через трагічне кохання. Ну, й сімейка, прости Господи!

Я сиділа в кухні, дивлячись, як поступово світлішає небо над дахами сусідніх будинків. На столі вистигала недопита кава, а в голові невідступно крутилася єдина думка: що робити?

Усе пішло геть не за планом. Я була впевнена: потрапивши в незвичне середовище, під впливом валу нових вражень, Рауль швидко забуде Луїзу. Така собі шокова терапія. Десь за півроку такої своєрідної «відпустки» віконта можна буде повертати назад. А там уже граф сам подбає, аби син опинився подалі від мадемуазель де Лавальєр.

Але все пішло не так… А тепер, здається, віконт ще й побачив втрачену Луїзу в доньчиній однокласниці, дівчині із, м'яко кажучи, посередніми розумовими здібностями. До того ж цей її качок Тимур… Таке мене не влаштовувало…

– Мамо… – у дверях кухні стояла донька в піжамі й пухнастих капцях. Славка позіхала й терла очі. – Ти вже встала? Так рано?

– Я й не лягала, – невесело зізналася я й відсунула чашку вбік.

Донька сіла навпроти, пильно дивлячись на мене через стіл.

– То може все-таки розкажеш хто він такий і звідки тут узявся? Те, що він француз – це стопудово, але…

– Але він помер чотириста років тому, – закінчила я.

– Що-о?

– Якщо бути зовсім точною: загинув у розквіті літ при взятті арабського міста Джиджеллі в Африці. А поїхав він туди, аби знайти собі смерть через зраджене кохання…

– Зачекай… зачекай… – донька ляснула долонею по столу. – Ну звісно! Рауль! Віконт Рауль де Бражелон! Як я раніше не здогадалася… Але ж, мамо, це неможливо…

– Як бачиш, можливо.

«Віконта де Бражелона» Дюма донька прочитала десь рік тому і її реакція на книгу стала для мене дещо несподіваною. На відміну від мене у мої п’ятнадцять, вона не ридала над долями головних героїв, не оплакувала передчасну загибель нещасного Рауля. Вона мовила, презирливо пирхнувши:

– Ну й дурний цей віконт. Та йому варто було лише пальцем поворухнути – і до нього б вишикувалася кілометрова черга з наречених, у сто разів кращих за цю сердешну Луїзу. Ти тільки подумай: красивий, багатий, шляхетний, хоробрий, знатний… Не хлопець, а джек-пот!

Зараз цей «джек-пот», п’яний в зюзю, спав на канапі в нашій вітальні й, відверто кажучи, жодного захоплення не викликав. Що ж сталося? Коли він став таким? І як не прикро мені було визнавати – це сталося саме тут. Шляхетний юнак, лицар без страху й докору, перетворився на сумне, байдуже до всього створіння. Він танув на очах. Так, ніби вишукану екзотичну квітку посадили на городі, поруч із помідорами й картоплею й дивуються, чому вона почала всихати. «Навіщо, навіщо ти забрала його сюди? Ти не мала права цього робити!» – волав хтось всередині мене.

«Я хотіла його врятувати», – пручалася я.

«Врятувала?» – знущальним тоном відповідав мені цей «хтось». І я не мала сил заперечити.

Прокинулася я пізно. За вікном сипав набридливий дощ, не літній, а якийсь по-осінньому сумний і тягучий. Прозорі краплі повільно котилися по віконному склу, ніби сльози по щоках.

Рішення не приходило. Натомість перед очима зринуло обличчя враз постарілого графа де Ла Фер. Що я йому скажу? Повернути Рауля назад і залишити все як є? Ні-ні… Чи, може, залишити його тут? Тоді для батька він все одно, що помре. А сам, так і дививсь, зовсім тут захиріє з туги.

Із такими невеселими думками я вдяглася й вийшла в коридор. Славки вже не було – кудись подалася, незважаючи на погоду. Канікули – важливих справ море.

Двері до вітальні були прочинені, і я обережно зазирнула туди. Рауль сидів на канапі й читав якусь книгу. Вигляд мав досить пристойний, особливо, враховуючи його вчорашній стан. Я придивилася, що саме він читає. Це був той самий том «Віконта де Бражелона», який я придбала у букініста, і з якого все й почалося.

Рауль підняв очі від книги й подивився на мене. У його погляді було стільки відчаю, що я мимоволі зробила крок уперед.

– Що сталося?

– Я негідник, – з гіркотою в голосі мовив віконт. – Самозакоханий негідник, мені немає виправдання…

– Раулю, про що ви говорите? – я ніяк не могла зрозуміти, чому книга справила на нього таке враження. Як на мене, Дюма там описав його ледь не святим…

– Я вдячний мадемуазель Славі, яка дала мені почитати ось це, – віконт показав на книгу. – У мене просто очі відкрилися. Виявляється, дуже корисно поглянути збоку на власні вчинки…

– Але ж, Рауль…

– Нічого не кажіть. Прошу, не треба… Ви надто добрі до мене, так само, як і мій батько. А я так віддячив йому… Але… Скажіть, адже ще не пізно все виправити? Ви… ви ж саме для цього забрали мене сюди?

Я затамувала подих, ще не вірячи, що це таки вдалося.

– Ні, Раулю, не пізно. Усе залежить від вас…

– Добре. Тоді я не залишу батька. Я буду жити: нехай не заради себе, то заради нього… А кохання… Ну, що ж… Луїзу я навряд чи зможу забути, але й смерті шукати не буду. Втеча від життя – це боягузтво, а ніхто ніколи не дорікне віконту де Бражелон, що він боягуз!

Очі Рауля зблиснули, від колишньої байдужості не лишилося й сліду. Господи, яким же красивим він був у цю хвилину… Я підійшла до хлопця й обережно взяла його долоню в свої. Рауль опустився на коліно й із якимось благоговінням торкнувся губами моїх пальців.

– Ви – мій янгол-охоронець…

Щось ніби вкололо в серце. Ось зараз він піде назавжди й перестане для мене існувати. Знову стане лише безтілесним героєм зі сторінок книги. Мені раптом захотілося затримати цю мить і нікуди-нікуди його не відпускати. Але це було неможливо.

¬– Раулю, якщо ви готові, то не будемо зволікати. Ваш батько, напевне, чекає..

Я взяла книгу, що лежала на канапі, й почала читати, мій голос зривався чи не на кожному слові. За якусь хвилину стіна навпроти захиталася, пішла брижами, а тоді й зовсім зникла. Я побачила вже знайому дорогу, обсаджену липами. Вона впиралася у браму маєтку. І там, біля брами, стояв високий чоловік у темному камзолі. Я не бачила його обличчя, але могла б заприсягтися, що це був граф де Ла Фер.

Ми з Раулем ступили кілька кроків, а тоді я зупинилася – час було прощатися. Віконт нахилився й ще раз поцілував мені руку.

– Прощавайте, мій янголе-охоронцю…

– Прощавайте, Рауль. Бажаю вам щастя…

Віконт швидко пішов, ні – побіг дорогою до брами. Я дивилася йому вслід. А тоді підняла руку й помахала чоловіку, який стояв удалині. А потім просто закрила книгу – і знову опинилася у вітальні власної квартири.

***

Стукнули вхідні двері – це повернулася донька. Славка зазирнула в кімнату.

– А де Рауль?

– Він пішов.

– Тобто? Назовсім? Чи обіцяв повернутися? – помітивши у мене в руках книгу, донька все зрозуміла.

– То він таки прочитав…

– Так. І мушу сказати, що ця твоя ідея справді була блискуча.

– Та я навіть не сподівалася, що це подіє. Просто треба було робити бодай щось. Несила вже було дивитися, як він мучиться. Такий гарний хлопець, і щоб так себе занапастити… тепер все буде по-іншому.

– Сподіваюся, – я втомлено опустилася на канапу.

– То виходить ми таки переписали самого великого Дюма? – Слава хитро примружилася.

Я лише похитала головою, аж раптом зауважила, що сьогодні на доньці немає ланцюжка зі срібним кулоном-листком, який вона зазвичай ніколи не забувала одягати.

Піймавши мій погляд, Славка знітилася. Я запідозрила неладне.

– А де твій кулон?

– Подарувала…

– Он як… Цікаво, кому?

– Тому, хто сьогодні пішов…

– Славо… Ти хочеш сказати… Ти віддала кулон Раулю? Але навіщо?

– Навіщо-навіщо… Аби швидше забував ту свою Луїзу!

От уже ж! Цього тільки бракувало!

– Що за маячня, Славко? – роздратовано запитала я. – Ти що, хочеш аби він закохався в тебе? Не блазнюй…

– А що такого? У тебе ж є книга, от і буду бігати на побачення на чотириста років назад…

– Ще чого! – обурилася я. – Навіть і не думай! Залиш хлопця в спокої, він і так ледь оговтався…

Я зауважила, що все ще тримаю в руках книгу. Щось змусило мене відкрити закладену пальцем сторінку. Вона була абсолютно, незаймано чистою. Утім, як і решта сторінок у книзі: десятки абсолютно чистих аркушів.

Я перевела погляд на доньку й усміхнулася:

– Побачення в минулому відміняються. Нове життя починається з чистого аркуша. Тільки тепер наш герой писатиме його сам.