Безіменний

- Ми живемо в абсурдному світі, де хаос - це і є природний лад. Ми навіть можемо знати, що сенсу як такого не існує, але при цьому будемо наполегливо його шукати. А знаєш що в цьому всьому найбільш іронічно?

- Слухати маячню безумця що вважає себе філософом?

- Я про те, що ми таки знаходимо той сенс. Знаєш, порядок - це витвір богів, що просто боялись загубитись у хаосі. Так само і сенс - це творіння людей, які не можуть змиритись з тим, що деякі речі відбуваються просто так.

- Краще б боги боялись загубитись у хаосі твоїх думок.

- Є ті, хто мириться з хаосом і адаптується, а є ті, хто бере його під свій недосконалий контроль і створює власний маленький порядок. Питання в тому, хто з них ти? - Горацій дивився на уявного кота, судячи з того що він вдавав ніби гладить його. Дивно, кота не було, а весь темний одяг був у світлій шерсті.

- Не знаю, я про це не думав.

- Га? - Горацій підняв обличчя і перевів погляд на свого співрозмовника. Невже до цього він говорив до кота? Через якусь мить Безіменний зрозумів, що співрозмовник зосереджено дивиться за його спину. Рука машинально потягнулась до зброї і перекинула кухоль зі столу. Звісно ж кухоль полетів на штани Безіменному і звісно ж на них з’явився мокрий слід. Він прослідкував за примруженим і зосередженим поглядом Горація. Там не було нічого. Точніше, там було багато різних дрібниць, але нічого важливого. Кілька людей сиділи за столами і випивали. Кухарка несла миску з чимось, що парувало. Горіло вогнище в каміні. На стіні висіли…

- Приголомшливі роги… - протягнув Горацій.

Безіменний чекав чого завгодно. Це міг бути якийсь недоброзичливо налаштований чоловік з не менш недоброзичливим ножем, який він дуже неакуратно міг би просунути десь між ребра Безіменному. Це міг би бути… Чорт забирай, на таку нервову роботу хотілось би мати більш надійного напарника, ніж цього недоумка.

- Пішли пересядемо туди, - серйозний тон Горація аж ніяк не означав, що такими ж були і його наміри.

Безіменний взявся відтирати воду зі штанів рукавом. Безуспішно. Він все очікував на недолугий жарт Горація, що б супроводився придуркуватим смішком. Не пролунало ні звуку. Видно для нього роги й дійсно були приголомшливими. Правду сказати, у тих краях звідки був Безіменний таких тварин не водилось. Формою вони нагадували роги оленя, проте розмір їх був просто велетенський. Якби Безіменний взявся за правий ріг однією рукою, то до лівого навряд зміг би дотягнутись.

- Ай, - на пальці Горація виступила крапля крові і той відразу поклав його до рота.

З одного боку, цікаво було б побачити такого звіра. З іншого - такі роги - це солідна зброя і краще б поступитись цікавістю аби не заробити зайвих дірок в тілі.

Безіменний підсунув стілець до дальнього краю столу. Так було краще. Безпечніше. Навіщо зайвий раз спокушати долю? А, ну звісно. Про це він всякий раз успішно забував. Тепер у нього немає ні долі, ні імені. Що це означає, він і сам до кінця зрозуміти не може. Все, що він знає - це те, що причина всіх нещасть, які йому довелось пережити останнім часом - отой придурок який зараз із запалом сільського ідіота балансує стоячи на спинці стільця аби помацати ті роги. Такий самий захват Безіменний міг би пережити тільки якби вибив йому стільця з-під ніг. Уява малювала яскраву картинку того як Горацій падає, розбиває скроню, і залишки його розуму витікають на відполіровану черевиками дерев’яну підлогу. Цей мерзотник цілком заслуговував такої смерті. Правда, проблем Безіменного це не вирішило б.

Вся річ у тому, що раніше він був нормальним. Горацій забрав у нього це. Безіменний більше не міг згадати ні свого імені, ні минулого, ні ще чогось. З нього ніби вийняли душу і залишили порожньою напівживою оболонкою. Безіменний не раз бачив як життя покидає людей. Він і сам прикладав до такого руку. Дивне відчуття: жива людина з почуттями, цілями, думками в один момент стає нічим. Усі мерці однакові. Коли Безіменний дивився на своє відображення, він помічав якусь схожість з ними.

Разом з тим, Горацій завжди гарячково обіцяв що поверне його ім’я. Безіменний сподівався, що коли цей день настане, то він знову відчуватиме себе собою. Якщо цей день таки колись настане. Поки що майбутнє виглядало не краще, ніж пів сраки з-за куща.

- Горацій.

- Так мене кличуть, - не обертаючись відповів той.

- Раз кличуть, то чому не йдеш? - Безіменний знав, що якщо підіграти цьому психу, то можна привернути його увагу.

- Справедливе зауваження, - він зліз зі стільця, і сів за стіл оперши голову на лікті, - слухаю.

- Чим ти займаєшся?

- Як би тобі пояснити… Знаєш, мені дуже важко говорити з людиною, яка не розуміє якихось очевидних речей, - Горацій знову зробив жест ніби він годує когось в себе на плечі. Потім зімітував ніби гладить, - чорт!

Горацій відсмикнув руку від уявної тварини.

- Ні, ну звісно ж це не чорт, - продовжував цей божевільний, це мій грак… - він зробив паузу, - хотів тобі назвати його ім’я, але вчасно згадав, що імена - це не твоє.

- Хай би тебе той грак заклював, - сказав Безіменний і одразу ж помітив кров на пальці Горація. Невже його дійсно клюнув невидимий ворон? Роги. Він поранився об них. Від таких витівок Горація Безіменний часом сумнівався у власній адекватності.

- Для чого ми тут? - запитав Безіменний.

Горацій знизав плечима, відпив з келиха і з байдужою інтонацією відповів:

- Щоб жити, розмножуватись, насолоджуватись і тим і іншим. Але мене самого теж дещо цікавить: навіщо ти ставиш питання, якщо не слухаєш відповідей?

Безіменний шумно видихнув і жестом дав зрозуміти, що він слухає.

- Уяви якби люди випасали не овець, а вовків. Тоді хто з них мисливець, а хто жертва? Ні, трохи не так, ну але суть в тому, що хижак і здобич міняються місцями.

- І яке це відношення має до того чим ти займаєшся?

- Я робив дещо схоже.

- І кого ти випасав? - за той час, що він провів з Горацієм, Безіменний знав, що інколи в його маячні проблискує істина.

- Хробаків, - несподівано серйозно і твердо відповів Горацій, після чого розреготався відкинувши голову.

“Інколи” - це ключове слово.

- Менше з тим. Що ми тут робимо?

- Те, що й завжди, - Горацій знизав плечима, - брудну роботу.

- Чому ми тут? Та й взагалі, де саме ми зараз знаходимось?

- Це хороше місце. Наша ціль теж так думає, а тому частенько сюди заглядає.

- І хто на цей раз?

- Один із місцевих богів.

- Богів?! Вона послала нас вбити одного з богів? Чому Вона просто тоді нас не... - Безіменний не зробив паузу. Він просто замовк. Було багато такого, що Вона могла зробити з ними, і багато з тих речей були для неї простішими і швидшими, ніж посилати на таке завдання.

- Годі тобі, - заспокійливим тоном промовив Горацій, - та й не зовсім він і бог. Так, божок. До того ж від тебе багато не вимагається. Захисними чарами володієш?

Безіменний похитав головою.

- А міг би якесь прокляття швиденько накласти? Теж ні? - Горацій задумливо потер підборіддя рукою, - Просто відверни його увагу, не знаю, потягни час.

Безіменний дивився в одну точку. Він навіть уявив наскільки пустими виглядають його очі в цей момент. Легкий смішок зірвався з його уст. Дивна річ: коли відбувається щось справді небезпечне то звичайні люди поводяться як безумці, а самі безумці виглядають так, ніби їх така атмосфера розслабляє. Ніби вони сидять перед гарячим каміном з келихом доброго…

- Чому ти сказав, що мені не варто пити вина? І чому при цьому ти заливаєшся вже третім чи четвертим келихом? Що ще мені варто знати? - Безіменний випльовував питання одне за одним. Він захекався. В приміщенні було прохолодно, але повітря відчувалось дуже спертим. Нерви. Це просто нерви. Треба взяти себе в руки, бо інакше можна наробити невиправних помилок.

- Все дуже просто, - Горацій зайорзав на стільці і скривився, - Це місцевий божок вина і всілякої іншої випивки. Поряд з ним краще зберігати тверезий розум. Чорт, та не можу я так!

- Що таке?

- Моя тінь!

- Що з нею?

- Вона свербить.

- Що-що? - Безіменний поглянув на тінь Горація. Звичайнісінька тінь. Правда, краї в неї якісь нерівні. І рухаються вони якось дивно, ніби трава на вітру.

- Зараза!

- Так почеши її, чи що.

Горацій на мить зупинився, вирівнявся і пильно подивився в очі Безіменному:

- Ти ідіот?

- Ну а звідки я знаю що робити коли в людини свербить тінь? Я тільки щойно дізнався що таке взагалі буває. Що це взагалі означає?

- Ааа, точно, - протягнув Горацій знову викручуючись на стільці, - я забуваю постійно. Так буває коли наближається небезпека. Чорт, я ж то…

- Здрастуйте шановні! - чиїсь масивні сідниці звучно приземлились на вільний стілець навпроти Безіменного, - дайте вгадати, ви не тутешні?

Цей чоловік створює проблему. Безіменний був готовий вирішити її якнайшвидше. Він був по самі вуха в тих проблемах і хотів хоча б тримати їх на певному рівні. А відчуття було таке, ніби нижче рівня вух вони не опустяться.

- Я перепрошую, ми тут з колегою ведемо особисту…

- Таак, а що це ви тут п’єте? - незнайомець взяв келих Горація своєю рукою, що була товщиною з ногу, сьорбнув, покатав вино в роті, прицмокнув, перехилив келих і почав жадібно пити. Безіменний ніяк не очікував такої зухвалості і майже заворожено дивився на те, як потічки вина стекли по підборіддю нахаби і лились по кадику, що кожним своїм рухом відміряв величину ковтка. Він кинув поглядом на Горація і побачив, що той навіть не дивиться на цю зухвалість, а натомість оглядає приміщення. На що саме він зараз дивиться? Обличчя його було байдужим, в той самий час як щоки Безіменного наливалися жаром від гніву, що диктував Безіменному наказ до швидкої і необдуманої дії. За старою звичкою, Безіменний подавив в собі цей імпульс. Він повинен взяти себе в руки.

- Хороше пійло, - стукнув келихом об стіл незнайомець і витер вуса тильною стороною долоні.

- Шановний, вийди з-за столу, а потім в от ті двері, - показав Безіменний і відкинувся на спинку стільця спершись правим ліктем, так щоб видно було ефес його зброї.

- О, де мої манери? Я Стальк, а вас як звати?

Це було настільки неочікуване питання для Безіменного, що він завмер від неможливості відповіді. Як можна представитись коли ти безіменний? Він знову подивився на Горація і зустрів серйозний погляд:

- Це він, - констатував Горацій, - я прочитав це в обличчях людей.

Стальк посміхнувся і подивився в кухоль Безіменного. Він провів над кухлем рукою. Вкінці цього руху її обволокло піною з пива, в яке перетворилась вода, що щойно там була. Безіменному не потрібна була подібна демонстрація, щоб зрозуміти кого саме мав на увазі Горацій. Бога вина він уявляв дещо більш витонченим, але недарма Горацій тоді сказав “вина і всілякої іншої випивки”.

- Пригощайся, - сказав Стальк.

- Дякую, але відмовлюсь.

- Ти приходиш в мою корчму і відмовляєшся…

- Здається, - перебив Безіменний, - цей заклад належить он тому корчмарю і кивнув в сторону чоловіка за стійкою.

Горацій похитав головою. Стальк знову посміхнувся і продовжив:

- Я тут випадково підслухав вашу розмову і мені цікаво дізнатись одну річ.

- А, розумію, - протягнув Горацій, - ти хочеш знати чи варто намагатись зробити із хаосу порядок чи може варто просто змиритись з цим хаосом і жити в ньому. Це питання мене і самого...

Безіменний здригнувся коли масивна долоня Сталька вдарила по столі.

- Ви сюди прийшли, щоб мене вбити! - прокричав він в обличчя Горацію. Запанувала тиша. Безіменному ніколи не вдавалось чітко розуміти як іде час в подібних ситуаціях. Усе навколо немов уповільнилось. Зазвичай після такого Безіменний відчував біль, і той вертав його до реальності нещадно, як пробудження після солодкого сну. А потім, потім просто боліло і хотілося, щоб все це припинилось. Чогось такого і чекав Безіменний.

Тишу порушив вже немолодий чоловік, який щойно рухався через зал корчми. Він зупинився коли Стальк підняв свій бичачий голос, щоб розкрити їх, двох недоброзичливців. Що зроблять ці люди коли побачать, що хтось прийшов і хоче вбити їхнього покровителя. Безіменний починав уявляти як гостинність змінюється на жорстокість, але того, що зробив цей чоловік він ніяк не очікував. Той просто впав горілиць. Від звуку удару голови об дерев'яну підлогу пішли мурашки.

За столиком неподалік хтось впав обличчям в тарілку супу і розплескав її. За стійкою впав корчмар. Йому, здається, падіння обійдеться лише синцями. Хтось впав набік з-за столу. Безіменний обернувся до Горація:

- Це твоїх рук…- закінчувати питання було марно: Горацій сповзав обличчям по стіні і Безіменний споглядав це аж до моменту поки той повністю не опинився під столом. Люди продовжували падати, але видно було, що вони дихають. Те саме можна було і почути — з-під столу почулось плавне хропіння Горація. Ніби йому у відповідь з-за стійки пролунало потужніше, але якесь уривчасте хропіння корчмаря.

- О, я вражений. Але не тим, що ти розумієш як працює моя сила, а тим, що ти не сказав це своєму другу, - в голосі Сталька чувся непідробний подив.

- Він мені не друг, - спокійно відповів Безіменний. Його спокій був швидкоплинним. Просто в нього запитали одну річ, яку він знав напевно і він не задумувався над відповіддю. Через якийсь момент він ніби згадав що відбувається.

- Повернемось до того, з чого починали: мені цікаво знати одну річ. Яким чином ви, - Стальк виділив це слово особливою інтонацією, - хотіли вбити мене.

Безіменний потягнувся до зброї. Він був досвідченим воїном, а тому не зводив погляду зі свого ворога. Той не реагував ніяк. Хоча ні. Він дивився зі співчуттям. Безіменний був досвідченим воїном, а тому відпустив ефес і неохоче поклав руки на стіл. Стальк розреготався. Від нього несло міцним пійлом. “Божок вина і всілякої іншої випивки” - так про нього сказав Горацій. Тепер Безіменному стало все зрозуміло: запах випивки був не від Сталька, а від людей, яких він сп'янив. Безіменний був ще на ногах, а це означало, що він таке може зробити тільки з тим, хто вже випив. Так і є. Інакше чому б він перетворив воду в кухлі на пиво. Це не була проста демонстрація.

У діях Горація почав вимальовуватись якийсь сенс. Це він заборонив Безіменному пити сьогодні. Слабка надія зажевріла всередині.

- Слухай мене уважно, малий, - почав Стальк, - для тебе ще не все кінчено. Ти можеш піти звідси живим.

Ще не все кінчено. Звісно. Можливо зараз все і виглядає як дуже небезпечна ситуація, але нічого критичного не трапилось.

- Я дорахую до п’яти, а ти за той час вшиваєшся звідси і більше ніколи не повертаєшся. Я вірю в другий шанс, але в тебе не так багато часу, щоб ним скористатися. Якщо я тебе ще раз тут побачу після того, як буде “п’ять”, ти помреш. Один...

Безіменний відчував себе як вівця перед вовком. Хотілось побігти в ту ж мить. Разом з тим, він бачив, що Горацій діяв розумно. Можливо, у нього був якийсь план. Але чи можна скористатись тим планом, якщо сам Горацій міцно спить. Безіменний махнув ногою під столом, але до п’яного тіла не дістав. Якщо потягнутись далі, то Стальк це помітить і його відлік закінчиться в ту ж мить.

- Два...

Що казав Горацій про свій план? Зараза. Про свої плани він Безіменному ніколи не розповідав. Але говорив багато зайвого. Що саме він говорив? Про вовків і овець? Не дуже зрозуміло що він мав на увазі. Про те, що він випасає хробаків? Це теж маячня. Він просив виграти трохи часу. Зараз це звучало як чітка інструкція, яку хворий розум Горація міг подати хіба як жарт, який ми розіграємо перед цим богом.

- Три…

З іншого боку, Вона хоч і захоче якось покарати Безіменного, але повинна зрозуміти, що сили були нерівні. І звісно, вона б дозволила Безіменному виправити свою помилку. Перш за все, її цікавив результат. А на план Горація надіятись марно. Перш за все, він безумець.

- Чотири...

Ще є час. Ще поки можна врятувати себе. Та і Стальк не з тих, хто кинеться доганяти, якщо Безіменний ще не встигне добігти до дверей на рахунок “п’ять”. Але це не те, що хотілося зробити. Якби Безіменний зробив так, то він більше не був би тим Безіменним яким він себе знає. До того ж коли пролунало “чотири”, в голові почулось якесь відлуння. Те саме слово, але його ніби говорив Горацій. Можливо, цим він хотів показати, що йому треба стільки само часу, щоб щось зробити. Але що зробить непритомна людина з-під столу. Залишалось тільки покладатись на те, що у нього є план. Хотілось довіритись своєму напарнику. Хоч скільки той його підводив. Не довіряти - це все одно що не давати комусь шансу виправдати себе.

- П’ять...

Безіменний прислухався. Чи було відлуння з голосом Горація цього разу? Важко сказати. Можливо, Безіменний і сам почав чути те, чого немає. З ким поведешся - того наберешся. А можливо, це було важко почути через тріск дерева.

П’ЯТЬ! - гучно віддався в голові Безіменного голос Горація. Запищало в вухах.

Стальк підняв голову. Масивні роги зірвались зі стіни. Вони пробили Сталька і пройшли крізь стільницю в деяких місцях. З-під неї пролунав плеск долонь. Стіл заскрипів і його ніжки почали розходитись. З-під стола викотився Горацій якраз перед тим як все це звалилось.

- Бачу що ти - той, хто таки любить жити в хаосі та ніяк не намагається підкорити його.

- Що? - тільки й вимовив Безіменний. Щойно Горацій спав п’яний, а тепер спритно ухилився від падіння столу і язик в нього не заплітається коли той говорить, - як ти так швидко прийшов до тями?

- Я вмію пити.

- Просто дай відповідь на питання.

- Просто роззуй очі. Хіба ти не бачив як я віддав сулію свого вина корчмарю?

- І?

- І цей божок, - Горацій зневажливо штовхнув руку Сталька чоботом, - нічого мені не міг зробити.

- Виходить, ти прикидався непритомним?

- О, а ти виходить прикидався дурненьким. Дійшло нарешті?

- Який же ти гній! - Безіменний схопив Горація за комір, - Відсиджувався під столом. А мене могли вбити.

- У кожного своя частина роботи. Якби ти вмів чаклувати, я би з радістю відвертав увагу ворога і тягнув час за приємною бесідою, - Горацій манірно прибрав руку Безіменного і поправив комір, - Чи ти думаєш, що роги вирішили впасти з власної волі?

Безіменний промовчав. В решті-решт він починав розуміти що сталось насправді.

- З іншого боку, ти все ж не такий сцикун як здавалось спершу, - Горацій кивнув на пляму на штанах Безіменного, що досі не висохла з того часу, як він перевернув кухоль.

- Мені треба відпочити після такого, - з полегшенням проігнорував слова Горація Безіменний.

- Відпочити? А ти щось робив? Ти просто сидів і теревенив зі Стальком, а до того робив все аби не чути те, що я тобі намагався розказати.

- Чекай, чуєш запах? Такий самий був коли всі попадали.

- Звісно чую, - Горацій занурив палець в калюжу крові, що збиралась під Стальком, і облизав, - ти здивований, що в бога вина в жилах тече вино?

- Дивись, в цьому вині хробаки, - Безіменний дивився в ту саму калюжу, в яку щойно занурив палець Горацій. Там копошились черви.

- Це не з вина хробаки, - Горацій показав пальцем на роги. Їхнє кріплення було ціле, але дерево навколо було обгризене. В ньому були тисячі дірочок, і майже всю цю поверхню займали маленькі тільця черв’ячків, що заворожували своїми хаотичними рухами, де кожен з них ворушився по-своєму, але всі разом вони були як єдина рухлива сутність.

- Випасав хробаків значить…

- І хижак зі здобиччю помінялись місцями. Виграє той, у кого більше мізків, - самовдоволено посміхнувся Горацій. Він порився у себе в кишенях, дістав якийсь шматок крейди і почав малювати на стіні щось схоже на двері.

- Тільки я почав вірити в твою адекватність як ти знову...

Горацій штовхнув двері, і вони відчинились. Це змусило Безіменного замовкнути. З проходу дихнула зима. Вітер дув снігом в обличчя, і одяг затріпотів.

- Коли ти вже перестанеш дивитись і почнеш бачити? Хаос - це глина, з якої можна зліпити будь-що, - Горацій вказав Безіменному на двері, і той пішов.

- Поки що тобі тільки якихось коників з гімна зліпити вдавалось, - Безіменний йшов у двері і розглядав що за ними. Сніг. Багато снігу. Дерева в снігу. Тепер зрозуміло чому вони не скористались справжніми дверима. На вулиці повинно було бути літо.

- Яка різниця якого кольору коник, якщо на ньому можна кататись.

- Ти бридкий.

- А ти обмежений. Бачиш не далі свого носа.

Безіменний обернувся. Горацій стояв в дірі скелі. У нього за спиною був теплий зал затишної корчми. Там досі п’яними спали багато людей, але звідти все одно не хотілось іти на такий холод. Горацій попрощався помахом руки, щиро усміхнувся і зачинив двері. На місці проходу залишилась гола скеля.