Після того, як "Все закінчилось"

Є історії короткі й довгі. І ті, і ті ми дискредитуємо, бажаючи від них того, чим вони не є. Короткі історії ми так часто намагаємося розтягнути, думаючи, що це допоможе і зовсім уникнути кінця, або, що ще гірше, продовжити аналітичним, як якісь математики, або неаналітичним, як якісь хороші математики, чином. Мовляв, короткі історії не здатні сповна заспокоїти наші королівські амбіції.

З довгими історіями ситуація зовсім не краща. До них ми ставимось зазвичай з більшою повагою, однак беремось за них, так часто не розрахувавши своїх сил, надкушуємо їх, вириваємо частково зі світу ідей (так я вирішую вказати на свою неймовірну ерудованість, тож посилаюсь на Платона), а тоді так і залишаємо стирчати ні в цьому світі, ні в тому, приреченими мучитись поки стоїть світ. Або ми все ж дошкандибовуємо до фінішу, але ледь тримаємось на ногах, не можемо обережно опустити весь багаж історії з плечей, чим акуратно її завершити, а, як це часто буває з заціпенілими від напруги м’язами, просто кидаємо її на білий лист, примушуючи страждати вже не тільки історію, а й бідних читачів, які теж застрягають між світами, інтуїтивно розуміючи, що щось тут не так, але не в змозі сказати що саме. І це, скажу я вам, та ще заноза.

Я навіть не буду починати вже говорити про те, що ми спрощуємо складні історії та ускладнюємо прості (під словом "просто" я розумію, звичайно, простоту відносну).

Так от, менше з тим. Ця історія коротка, проста, і я дуже прошу сприймати її саме такою, не розщеплювати на деталі, не продовжувати, не подовжувати, не думати, з чого все почалось, і чим закінчилось. Тому що нічого у світі не починається і не закінчується. Тільки переходить на наступне коло перегонів. Ця історія виявила достатньо мужності та неабиякої довіри до мене, тож я дуже, дуже, прошу виявити до неї повагу, на яку вона заслуговує.

Так от.

***

Мої губи пекли. Ні, вони згорали. Але не від твого, такого бажаного дотику, а в силу мого знервованого, сполоханого стану, який щоразу неминуче змушує скушувати губи. Спочатку ти нічого не відчуваєш. Тебе навіть навідує ілюзія полегшення. Тобі здається, що ти береш ситуацію під контроль, що ти ось-ось з усім впораєшся, все вирішиш, зі всім розберешся і нарешті - як же тобі цього хочеться - підеш спати з чистою головою. І ти дозволяєш собі поринути у ці приємні сни наяву. Так, так. Розуміння приходить пізніше. Пізніше, після усього сказаного і зробленого, коли лежиш, не в змозі заснути, бо тобі здається, що навіть сну ти не заслуговуєш. От тоді починають пекти губи. Набагато сильніше і завзятіше, ніж, здавалося, могли б. Вони ніби гарчать. «Якщо ти закриваєш рота своєму сумлінню, то ми мовчати точно не будемо». І ти починаєш кусати їх далі. Знову шукаєш, за що б зачепитися, щоб віддерти ще шматочок. Шматочок самої себе. 

Так от я лежу і кусаю губи. Та, кому добрий шмат землі завдячує своїм порятунком. Війна закінчилася. Все закінчилося.

Лежати було занадто нестерпно: кожен дотик тканини змушував шкіру наповнюватися мурашками, тому мої ноги самі зіскочили з ліжка і, тихо перебираючи плитку, покриту пилом і ще Нечистий знає чим (після кінця світу виявляється нікому немає діла до прибирання), понесли мене в бік балкону. Ну, тяжко, тяжко назвати це балконом: треба було пройти крізь обвалену дірку в стіні, на якій тріпотіли залишки, колись таких красивих штор, насиченіших трохи за справжнє нічне небо і вкритих малюнками сонячної системи, в якій кожна планета зі своїм страшненьким обличчям жила своїм життям. Тож кожного разу, коли мені хотілось вийти, хитрі очі Венери вилуплялись на мене все більш і більш заговорницьки. Так от ця діра виводить тебе на невеличкий шматочок невагомості, позбавлений бар’єру з порожнечею. Одним словом, бильця відвалилися. Можна сісти та звісити ноги вниз. На них неприємне відчуття бруду. Дуже, дуже кепське. Якби мої п’ятки не були такі загартовані життям, то один із цих гострих камінців чи цвяшків, що покривали підлогу, точно приніс би проблем. 

Я підняла голову догори та спробувала розгледіти там хоч щось. Зірки було так чітко видно сьогодні, ніби якийсь художник покрив небо лаком, і все стало насиченішим і чіткішим. Ти б сказав, що це прекрасно, що заради таких моментів і варто жити. Ти завжди так казав. Коли сідало сонце, коли воно сходило, коли річки впадали в моря, коли цвіли вишні, коли падав сніг і особливо, особливо часто коли ми отак, раз у двохсотий (ніхто потім не передасть на папері, як насправді багато ми шлялись тим світом) лежали біля вогнища, ще не бажаючи спати й просто дивились в небо. В дорозі не дуже є чим зайнятись. Мені. Почистити зброю, перевірити, що там з кіньми, з сідлами, з припасами, вимити, якщо можливо, посуд, вмоститись, щоб нічого не тиснуло в спину. Таким був мій вечір. Але ні, ти завжди мав чим зайнятись. Що ти бачив у тих довбаних зірках?

Тиша. Ще один вдих, кожен холодніший за попередній. Кожен тяжчий за попередній. Повітря у буквальнім сенсі застрягало в горлі. На ногах бруд, під руками бруд, і якийсь особливо злий уламок незрозуміло чого впився мені в ногу. Напевне це така його маленька помста, за те, що  - частково через мене - він тепер став нічим. Був чимось цільним, був частиною чогось більшого, точно знав, що він таке і звідки взявся. А тепер, залишеному і відділеному від усього, що знав, йому залишалось хіба отак жалюгідно зривати свій гнів на босоногих людях. Рани сверблять. Губи печуть. Ніякої краси.

Завтра на мене чекають чергові прелімінарії. Знаєш, виявилось, мир не така вже й проста штука. Купа договорів, купа документів, купа розмов про якісь там компенсації. Навіть для мене вибороли компенсацію. Це, знаєш, найбільш незрозумілий момент, тому що я просто виконувала свою роботу. Та коли я так говорю, всі дивляться на мене з жалем. Всі повторюють «Все закінчилось», «Все закінчилось», «Все закінчилось». Ніби це якась мантра. Говорять, що настав час повертатись до життя. А що, по-їхньому, ми робили останні сім років? Ти б точно пішов на цю зустріч. Начепив би свою дурну усмішку і доводив справу до кінця.

Знаєш, у перегонах використовують коней віком тільки до дев’яти років. І це чортів максимум, хоча тварюки живуть до тридцяти. Потім вони красиво стоять у стійлі, щоб хазяїн міг хвалитись перед друзями. Або займаються створенням нових майбутніх героїв перегонів. Це якщо фортануло. А якщо ні, то з тебе вийде смачне сушене м’яско. Відчуваю себе довбаним дев’ятирічним конем. В моєму тілі кипить сила. Все моє єство вимагає руху. Вимагає битви. Вимагає менше думок і більше дій. Проблема в тому, що довбана гонитва закінчилася. 

Знаєш, у мене теж бували моменти, коли думалось: «Заради цього варто жити». Тоді, коли ми тікали з замку. Тоді, коли нас оточило шестеро людей, а з мене кров вже точилася, як з м’ясорубки. Тоді, в останній битві, коли я з криком ринулась вперед. Коли навколо помирало більше людей, ніж під час усіх епідемій разом взятих. Коли не було так тихо. Звуки роздирали вуха. Коли не було та холодно. Земля була вкрита калюжами поту. Коли не було так гарно. Нечистий, це найжахливіше, що бачили мої очі. 

Так чому ж вижила я? Я була б не проти помінятись з тобою місцями. Бляха, знаєш, я б дуже цього хотіла. Здохла б разом зі своєю гонкою. Хіба не так зазвичай стається? Але де там, помирає зажди не той. 

Я підвелась, витерла руки об гладку тканину сорочки.  Знову випробувала свої ноги на міцність переходом через це море мотлоху й опинилась у колись прекрасній кімнаті, що вже два дні була моїм спасінням від світу і тюрмою одночасно. Можливо з її допомогою рятували світ від мене. Світла, що проникало через вікно було цілком достатньо, щоб без перешкод підійти до шафи й дістати свого рюкзака. Біля нього лежала тонка шабля в поношених піхвах, дорожні чоботи та мій улюблений пояс, на який все собі можна було причепити. Не такого я очікувала, в кінці цієї подорожі, але будемо чесними, це все, що мені треба. Дай же розуму всім бажати саме те, що їм потрібно. 

Будемо чесними, я так і не зрозуміла, що ти тоді говорив на рахунок того, що у кожного в житті своє місце, і ми всі опиняємося там, де маємо бути, і що щасливим по-справжньому можна стати, тільки роблячи щасливими інших. І про те, що себе не треба шукати, ти вже в себе є. І ще багато чого такого. Але думаю, що коли ти лежиш, не в змозі заснути, кусаєш губи та тужиш за тим що було або могло би бути, то не «все закінчилось». 

На вішалці висів комплект хорошого дорожнього одягу, з прекрасними штанами для верхової їзди. А біля нього висів ще один. Ох, яке щастя, що гардеробом завідують не воєнні стратеги. Ті би в моєму доступі такі речі не залишали. Світліший, в тонах добре настояного чаю костюм полетів у рюкзак, а другий я швидко натягнула на себе. Підперезала штани поясочком і зачепила на нього портсигар і піхви. Чоботи вирішила залишити свої. Нікому не потрібні, нові чоботи. Шкода, що не можна одразу шити їх старими. Це була б чудова ідея для швидкого заробітку.

Вага рюкзака приємно лягла мені на плече, а чашка всередині щасливо дзенькнула. А можливо жалібно. Ось і все. Погляд сам потягнувся до одинокої книжки на столі. Такий недоречний предмет у всьому цьому гармидері. Я підійшла і торкнулася пальцями обкладинки. 

- Якби ти тільки був тут, якби попросив, я б кинула все і за… - останнє слово хіба що залишилось в моєму горлі. Все інше понеслось знову до балкона. Ногам в чоботах було так приємно перетинати простір. Повітря нарешті вирвалося з легень.

Розуміння прийшло ударом по голові. Всі в цій клятій вежі знали, що я не залишилась б. Усі крім мене. Ти знав, бісові гардеробні стратеги знали. Я не стала востаннє дивитись, ні назад, ні окидати поглядом те, що не так давно було полем боя, ні підіймати голову догори. Не стала повертатись, і брати зі столу твою дідькову книжку. Просто крок в порожнечу.  Скільки це не роби, паніка в першу мить все одно скручує кишки. Земля внизу мене піймала і зустрілась із чобітьми. Вітер привітався зі мною легким поривом, а решта світу здається й не помітила ніяких змін в обстановці. Ще один знак, що мене вже тут бути не має. Мама теж любила говорити про всякі «свої місця». Казала, що дуже важливо все ставити на своє місце. Що це не просто про чистоту чи охайність. Вона день за днем повторювала: "У всього є своє місце". Для мене завжди було загадкою, звідки вона знає, що місце цієї книги саме на цій полиці, а взуття саме там, де воно у нас стояло, і чому я це змінити не можу, і чого чиєсь місце не може бути просто там, де я це залишила. Я ще досі не знаю, але напевно з тієї самої причини, з якої моє місце не там, де мене залишив ти.

Хороший бік великих воєн в тому, що на таку кількість "залученого" народу не може виявитись тільки один виродок, який це діло полюбить. В конюшні горіло світло, перше ж стійло було відчинене навстіж. Одного прекрасно дня кінь від нього таки втече. І, схоже, мені пощастить бути поряд, щоб дивитись, як він його ловитиме, і слухатиме моє задоволене «я ж казала». 

- Знаєш, я вже починаю сумніватись, що нам треба було так надриватися з цим маленьким кінцем світу, якщо всі так скоро звідси линяють, - Мислелов як раз закидував сідло на спину твого коня. Так, хтось повинен про нього подбати. Я хотіла взяти цю благородну службу на себе, але ти б мені таке не довірив. Зачасто ті в мене дохнуть. - Наші Співа́ки поїхали годину тому. Сказали, хочуть жити на березі моря. А ще раніше прийшов Ловець, забрав свою псину і пообіцяв зловити мені ту священну змію до наступної зустрічі. Це типу в нього жест поваги. Вчора пішли, як завжди, на своїх двох Всюдихід і Всюдилаз. Лишились хіба ми. 

Мислелов - він більше за інших тримався за ці дурнуваті клички - відволікся від попруги й підняв голову в мій бік, хоча звичайно ні почути, ні побачити мене не міг. Круті, до біса круті здібності. Я можливо про це колись йому скажу. Коли він перестане дивитись на мене твоїми очами, повертати в мій бік твоєю головою і говорити до мене твоїм голосом. 

- Ну, думаю і нам пора. 

Я мовчки попрямувала вглиб конюшні. Не стала говорити, що немає ніяких нас, що його місце тут чи що він повинен ще розібратися зі всім цим лайном, яке ти нам залишив разом із дурнуватими кличками, тепер пригодними хіба що для розподілу ролей в дитячих іграх. Деякі тварюки повертали голови, одна спробувала мене вкусити. А ось, майже в кінці знайшовся молоденький жеребець мишачої масті. Невисокий такий, тихий. Осідланий. Очевидно, що непередбачуваність не моя козирна риса. Та признатися, я не вважаю це проблемою, скільки кпинів в мій бік би не посипалось. Знаєш, сонце зранку встає по звичці, припливи приходять по звичці, люди залишаються разом по звичці й воюють з тієї ж причини. Імпровізація для мертвих. Створіння підняло голову і видихнуло хмарку теплого повітря мені в обличчя. 

- Привіт Щур, - я почухала його сіру мордяку та ласкаво, як могла, посміхнулась - думаю нам справді пора знов у путь, - на цьому ми обоє вирішили, що знайомство можна завершити, і попрямували назад до виходу. Вдихнула на повні груди. Хтось каже, що тут смердить. Але як на мене повітря можна було їсти ложкою. Цей запах означав або нормальний відпочинок після складного дня, або початок нової мандрівки. Стійло королівського скакуна вже спорожніло, але варто мені було вийти назовні, де, до речі, встигло посвітліти, стало зрозуміло, що на мене таки чекають. 

- Ти не думаєш, що це просто самообман: вибирати максимально схожих коней та називати їх одним і тим самим ім’ям?

Такі знайомі рухи. Лівою рукою за сідло. Ліву ногу в стремено. 
- Але працює ж. 

Один впевнений ривок. 
- Чесно? - ну чого ти залишив свій голос цьому придурку? Напевне я все життя стикатимусь з наслідками твоїх, як ти це називав «вкладів у майбутнє». 

Праву ногу в стремено. 
- Так, було б непогано, якби так можна було з людьми. 

Взяти поводдя в різні руки. Обов’язково мізинець закласти під низ. 

- А ти просто почни звертатися до мене у свої голові, замість нього, - його голос помітно надірвався. Клятий Мислелов. Він це сказав. В цього хлопця завжди були проблеми з тим, щоб тримати щось в собі. Так, з нього навряд чи вийшов би король. Тому він разом зі мною тікає хтозна-куди. Ще один твій «вклад у майбутнє»?

Легенько штурхнути коня п’ятками. 

Я нарешті змусила себе зустрітися з ним поглядом. 
- Ти їдеш зі мною, - це мало прозвучати запитально, та мені погано виходить ставити тупі питання. 

- А як виглядає? - а от Мислелову це вдається легко. Ще й з такою щасливою посмішкою. Знаєш, прямо в очах. 

Деякий час ми їхали мовчки. По ідеї, вартувало додати ходу, щоб швиденько забратися з міста, а тоді вже можна буде розслабитись. Але коні були ще сонні, а ми могли дозволити собі трохи спокійного драматизму.  Один будинок, змінювався іншим, точніше тим, що від них залишилось. Собаки, розуміючи, що їм не залишилось, що захищати мовчки проводжали нас поглядами, і тільки дуже завзяті одиноко погавкували. Каміння й уламки хрустіли під підковами. За два дні ридання як від горя, так і від радості встигли стихнути достатньо, щоб ми могли покинути місто в тиші. Просто ще одне місто. Просто набір вулиць, завулків, будинків, магазинів і площ, в яких дехто вбачав щось, що називав домом. Щось вони всі знаходили у цій широчезній спокійній річці, міст через яку незрозуміло як вистояв. Та навіть така спокійна, вода вперто плюскотіла і шуміла, розрізаючи ненадовго тишу і кличучи за собою. 

Я так і чую це «Пішли», «Ходім», «Спіши!». Звучить набагато краще, ніж «Все закінчилось». 

- Тобі не сумно звідси йти? Знаєш ми навряд зможемо повернутись. Принаймні найближчим часом, і точно не Мислеловом і Душеломом, - так мені дали милу кличку. 

- Не сумніше, ніж лишатись, - він знизав плечима продовжуючи дивитись вперед, - знаєш, тоді наступного разу я хочу повернутись сюди просто Тобою і Мною. 

Цього разу він не ризикнув сказати нами, лиш на мить зиркнув у мій бік тим поглядом, який зазвичай оглядають диких тварин, готових кожної миті або напасти, або втекти. Але я і так тікаю. 

- Звучить як план, - деколи твій брат говорить дуже мудрі речі. І набагато зрозуміліше ніж ти. Але від того ця ваша спільна любов до глибоких розмов не перестає нервувати мене менше. -Ми якісь дивні, як думаєш? 

- Чого? Не одні ми забрались з того бісового краю, ніхто не захотів навіть почекати на обіцяну винагороду. Тому найдивніше те, що ми затримались тут на цілих два дні. Хоча знаєш, я не проти був взяти з собою більше грошей, щоб хоч спочатку переїхатися з комфортом. Знаєш, я взагалі-то думав, що тобі потрібно буде менше часу, так що цілу минулу ніч просидів в конюшні з осідланими кіньми, навіть подумав, що ти…

- Ти знаєш, про що я, - такі монологи краще вбивати одразу. Він замовчав. Напевне підбирав якісь красиві слова, щоб сказати, що так, ми диваки, яким немає тепер тут місця. Що ми помираємо з нудьги, тому егоїстично залишаємо все, що ти так любив і хотів захистити напризволяще, щоб знайти нових проблем на свої голови. 

І ти знаєш, йому це вдалось. 

- Просто справжні герої, або вмирають, або починають нову пригоду. В них немає пенсії. Тим більше дострокової. 

Так ми і їхали в пошуках нових «пригод». На щастя, люди не перестають воювати. Якщо в одному куті світу настав мир, треба лише поїхати в інший. Трохи дивно звертатись до тебе у своїй голові, коли ти їдеш збоку, особливо, якщо взяти до уваги, що часто ти справді мене чуєш. Бісові, нечисті сили. Але думаю, потрібно таки дозволити твоєму брату відчалити до іншого світу, яким би той для нього не виявився. Кінець кінцем, він і в пеклі знайде щось прекрасне у нестримному жарі адського полум’я. 

Ми їхали, і хоча в мене таких здібностей немає, я не гірше за тебе знаю, що ніхто з нас не думав про повернення. Чи про якийсь інший шлях. Не тому, що ми герої, як нас любили називати останній тиждень. А тому, що ніхто не катає дітей на скакових жеребцях. Принаймні, поки ще влаштовують перегони.