Помаранчевий брандмауер

Я звернув на проспект Альфа і почався помаранчевий брандмауер. На протилежній стороні не було масиву будівель, тому довжелезну пусту стіну повністю залило безіменним вечірнім світлом. Я зрозумів, що лише смеркає, тому маю встигнути до проспекту Бета. Людей було багато: як завжди, ввечері – і їхні тіні зливалися в єдину темну масу на стіні. Але я ще не дивився на них, бо був теж частиною цієї гудучої хмари. Ми хвилювалися квапливими хвилями, штовхали повітря і затуляли помаранчевий колір, котрий маячив десь над нашими зчепленими головами. Ніхто не дивився на стіну. Я думав про те, що хліб вже, мабуть, подорожчав гривні на дві, колись про це занепокоєно квакала гучна тітка в телевізорі, доки я стояв у черзі (але якій саме черзі і де – вже не пам’ятаю), а ще про те, що завтра тільки середа, а в мене нестерпно болить поперек, певно, грижа, а від того дядька попереду нестерпно смердить рибою. Я нецікаво підняв очі на смердючого дядька, але вже не знайшов його серед інших таких самих дядів. Натомість мій погляд привернула тонка тінь у чудернацькому капелюшкові, що якимсь чином відірвалась з напору і неквапливо, хитко йшла десь за чотири метри вперед. Я теж сповільнив ходу і почав стежити за нею. У неї був виразний профіль і позаду хаотично гойдався розпущений пояс пальта. Вона вирізнялась на гарячій стіні, з якої кудись зникли майже всі люди і тепер йшли поодинці, так що я міг би роздивитись тінь кожного перехожого, якби хотів. Але поки мою увагу цілком привертала лише темна жіноча фігура. Хоча вона теж просто йшла вперед і теж дивилися собі під ноги, і теж все одно нічого навколо не бачила, було в ній щось таке інше, що мені дуже кортіло розкусити. Капелюшок за обрисом був двоповерховий, проте плоский, як широка таріль для винограду, а догори замість очікуваного пір’я стирчали незграбні дрібні кульки на паличках. Ніколи ще я не бачив таких чудернацьких капелюшків. Його ніби намалювала дитина, намагаючись зобразити хвіст павича з зоопарку. Я подумав, що нізащо в житті не надягнув би такий капелюшок, навіть якби надворі було мінус двадцять і потім я захворів би на запалення легень. Бо хтось так випадково подивиться на мою тінь і теж подумає: «Який же у цього чоловіка дурнуватий капелюшок». Але мені чомусь сподобалось, що ця тінь ніяк не переймається своїм недолугим виглядом, і хода в неї розхлябана, втім навіть трохи погорда, ніби вона знала, що я спостерігаю за нею. Я й не думав глянути на своє стінне відображення, набагато цікавіше було дивитися на те, як вона інколи притримувала на місці свій капелюшок, аби від ходи і гіпертрофованої площі поверхні він не злетів додолу, та сама ні на кого не дивилася, тільки донизу чи прямо. І раптом мені захотілося знати, куди вона прямує, на який проспект: Гамма? Чи, можливо, теж Бета? А ще як її звуть. Хоча, про себе я вже називав її пестливо Капелюшок. Я вигадав, що якби зараз вона випадково не втримала на голові свого капелюшка, то він би полетів на мене і я піймав би його, а потім люб’язно повернув їй в обмін на ім’я, а потім у нас би зав’язалася легка іронічна розмова, і ми вже разом йшли б до проспекту. Мені так сподобався цей розвиток подій, що я почав ще пильніше стежити за гойданням кульок і ниточок над її головою, про себе сподіваючись, що вони ось-ось зірвуться за вітром, проти якого ми йшли.

Раптом щось десь гепнуло, і за секунду після скажено завила далека сирена. Їй відгукнулась наступна. Ще одна – біля самого вуха. І вже за мить, наче вовки на повний місяць,безліч голосних сирен здійняли тривожне виття, котре одразу займає собою весь простір у мозку, знищує думку і змушує хвилюватись, навіть якщо вже набридло, якщо не треба.

Я також спочатку занервував, одразу опустив голову назад, до землі (бо так спокійніше) і пришвидшив крок. В голові наче теж все вило і серце неохоче, вже більше зі звички, разом з усіма повільно затягувало цю мелодію: спочатку на одному огидному тоні, а потім на секунду зривається вгору, ніби хтось її вдарив різкою по спині. Люди заметушились, зірвались бігти кудись, загули. Алярм! Алярм витісняє слово, алярм змушує боятись і слідувати туди, де кажуть, що безпечно (метр під землею або бетонна халабуда!), і тоді вже: алярм у вухах, алярм на душі, натовп збивається у єдиний організм – Алярм! Та вже за декілька хвилин виття споріднилось із простором і його звук став прийнятний вуху, відійшов на задній план, десь разом із неіснуючими бульварними деревами і західним сонцем. Люди хоча й не перестали квапитись, проте сповільнилися від бігу до швидкої ходи, і то – не всі. Деякі йшли як і йшли, байдуже, обов’язково, вони вже не почували різниці між тишею і алярмом; напевне, їхні серця більше не могли резонувати з виттям сирен, напевне, вони вже втомилися чи їм вже набридло втомлюватись. Я зненацька відкрив, що теж колись стану таким, як тіні цих людей, і всі останні теж одного дня не відчують різниці між ніччю і днем. І що тоді буде? Мені стало ніяково від цієї думки, я одразу пообіцяв собі, що ніколи не забуду про сирени, інакше тоді вони стануть непотребом для нас. Адже зараз вони необхідні, точно необхідні, якби не вони, я б не забажав пришвидшитись і скоріше дістатися проспекту Бета.

Людей порідшало ще більше, тепер на помаранчевому залізобетоні відокремлювалося всього декілька постатей. Я знову підвів голову, схвильовано й розгублено, не тому що боявся повітряної, а бо згадав: раптом Капелюшок втекла зі стіни? На щастя, мої очі одразу віднайшли її неймовірну тінь, тепер за п’ять-шість метрів від мене. Я зітхнув з полегшенням і зрадів, що вона не піддалася дурній тривозі і не втекла. Мені захотілося зменшити відстань до її відбитку, але я стримався, ще рано, брандмауер ще триває. І в наступну мить жах пройняв мої очі, адже, обігнувши мене й інших, до неї наблизилась якась чоловіча тінь і торкнула її за плече. Капелюшок обернулась, сплеснувши долонями, а потім вони міцно поцілувалися і пішли геть. Я спостерігав, як два їхні темні обриси поруч все світлішають та меншають, а потім так і зникають на місці (розвернулися і пішли перпендикулярно від стіни – навіть не на проспект Гамма!). Не знати чому я відчув образу на них, а особливо на неї. Ми вже ж майже йшли поруч, розмовляли про щось таке, вона б сміялася, і я торкався б рукою чудернацького її капелюшка! А вона тепер – цілується із кимсь! Мені спало на думку, що якби Капелюшок взагалі не вміла цілуватись і залишилась би назавжди на цій стіні самотньою хиткою павичею, то мені було б набагато легше зараз. Який дурнуватий у неї капелюшок!

Отож щоб скоріше забути про цю зраду, я почав шукати нові цікаві тіні на помаранчевому тлі. Близ від мене повз, спираючись на паличку, згорблений приземкуватий обрис. Було зрозуміло – дід. Саме в ньому мене нічого не зачепило, але одразу я несвідомо забажав зрівняти наші з ним тіні, бо налякався його гидкого слимачого сильвета і мав упевнитися, що мій набагато кращий. І чомусь я недоречно розгубився: ніяк не міг знайти на помаранчі себе. Побічні люди, дід, люди, зграя дітлахів, дід… А де ж я? Мені на мить здалося, що мене не існує, і я подумав: чи не привид я часом? Але я вчасно себе заспокоїв думкою, що, певне, лишень з утоми забув як виглядаю і тому не можу розрізнити себе на тлі інших. І вже мій погляд зачепили й потягли за собою дітлахи. Вони прибігли не знати звідки, куйдовлячись однією темною хмарою, почали мотати навколо. Спочатку я просто стежив за ними, та вже за пів хвилини мені занудило очі – а діти ніяк не хотіли зникати, все бігали та бігали серед чорних постатей, то перемішуючись із ними, то знов відокремлюючись. Я не хотів, залізобетон примушував мене дивитись. На їхню молодість, на байдужість. Потім, майже через силу, знову глянув на діда, котрий, здалось, йшов ще повільніше і майже поруч зі мною; і не дарма – в ту саму мить чортенята налетіли на нього, всплеснулись, на момент завагались та й побігли собі далі. Я побачив, як тонкий прямокутник його палиці відлетів геть, як старий не втримав рівновагу і, хитнувшись двічі, впав, його тінь зникла (бо на такій відстані людини від брандмауера людину було видно по коліна, далі ноги кривилися й розмивались із землею). Я йшов далі, але чекав, коли він все ж підведеться. Він так і не з’явився на стіні знову. Тоді я зрозумів, що дід помер. Одне – якщо б він помер десь у безлюдному провулку, де совість гризла б хіба що пацюків, та ми всі бачили його і нам було байдуже, бо ми його не помічали. Мені теж було байдуже - однак десь у глибині свідомості я відчував радість полегшення від того, що його мерзенний старий обрис нарешті не дошкулятиме мені - я йшов далі. А діти десь щезли.

Постаті змінювали постаті, хтось існував по тулуб, хтось по п’яти, вони то обганяли мене, то чомусь відставали і теж зникали з мого поля зору, котрий, як я згодом помітив, ставав все обмеженішим - і я втрачав фізичну здатність відводити погляд. Але це не бентежило мене. Помаранчевим химерним тілом розтягувався час своєю матерією, заповнюючи простір між людьми і майже стираючи їх зі стіни: він був набагато фізичнішим за людей. Я втратив лік часу. І раптом – пронизливий свист – ракета! Вуха позакладало ще до того, як скажений вибух дірвався нас і зчинив жахливий напівмиттєвий землетрус. Полетіли врізнобіч шматки навколишніх будівель (тіні яких я до цього зовсім не бачив), залізо, скло, чиясь рука, каміння і пил. Знаючи, що наступний вихід може розірвати тебе на частини, ти все одно до останнього не віриш в це. Так не повірив і я. Після того, як відкрив очі і знову побачив цілісінький помаранчевий брандмауер, я зрозумів, що мене відкинуло хвилею на декілька метрів уперед, та почував себе доволі здоровим. Людей поменшало, а в їхніх руках більше не було плоских рисок телефонів, що наче батарейка призводили їх до дії. Тепер вони виглядали розгубленими і часто озиралися довкола. Тільки зараз вони почали помічати одне одного і проспект, яким прямують. Всі, окрім мене, бо я так і не навчився дивитися на щось інше, окрім невпинно палаючого залізобетону і їхніх чорних тіней на нім. Тінь якоїсь жінки здійняла руки і почала стрибати, ніби бажаючи, щоб хтось помітив її. Тоді назустріч їй вибігла інша маленька чорна фігурка і влетіла прямо їй до рук, вони злилися на секунду, а потім разом поквапились геть. Я перевів погляд далі. Що є сили утікаючи від когось, приземкуватий відбиток захекався і трохи зупинився, відсапуючись, та в ту саму секунду на нього ззаду вилетіла малесенька чорна мушка і з маху врізалась йому в спину, розірвавши контур. За інерційним направленням мушки з тіні хлинула чорна рідина, сама ж вона впала долілиць. А я здивувався собі, що ніхто знову навіть не глянув на смерть ближнього, хоча тепер всіх об’єднував спільний страх бути розчавленими новим прильотом ракети. Зовсім не даючи мені перепочинку, якийсь розпластаний силвет зненацька полетів згори брандмауера і всього за секунду лячно впав додолу. Від його тіла одразу відлетіло декілька шматків. Цього разу деякі люди розвернули свої профілі в сторону стрибача, хтось несхвально похитав головою – і поквапились далі.

І от мені стало лячно. Тільки зараз я примітив і усвідомив, що на стіні немає образу жодного дерева, ліхтаря чи машини – самі лише люди – хоча я йшов транспортним проспектом, і тут мали б бути хоч якісь натяки на звичні міські атрибути. Я занадто довго йду. Скільки вже часу минуло? Двадцять хвилин? Година? Тиждень? А помаранчеве світло, характерне для смеркання, ніяк не відтінялося сутінками і тривало, тривало і все тривало, не змінюючись. Чому я досі не зміг побачити себе? Чому я взагалі дивлюся лише на кляту стіну?!

Я зірвався і побіг. Маю дістатися нарешті проспекту Бета, інакше цей брандмауер не закінчиться ніколи. У проспекті Бета моє спасіння. Ноги несли мене, та я їх не почував власними ногами. Все одно – швидше, швидше. Повз мене мішалися у чорну суцільну масу люди, кохання, розлуки, смерті, несправжня радість і несправжній біль. Я бачив і виокремлював кожну з їхніх коротких історій, вони були різними, але з однаковими дійовими особами і тими самими сюжетами, тож я наперед знав, чим кожна закінчиться, і одночасно не розумів – тож дивився далі. Дивився і біг. Все швидші картинки, все багаточленніші тіні. Я відчував, що плачу. Я благав про кінець.

Останній крок. Стіна луснула. За її межі прорвалась і почала розтікатися простором палаюча субстанція. Я опинився на самоті серед вічності. Навколо мене горіли планети, народжувалися і падали зірки, збивалися докупи лапті космічного пилу. Я відчував себе мізером, я був мізером. Але я розумів, що сам створив цю вічність, це моя вічність і я нарешті зустрівся із нею вживу. Я відчував, як розпадається на волокна і зникає моє «я». Я вже майже розчинився, але раптом моя голова гучно тріснула від різкої болі. Щось проштрикнуло її наскрізь. Я підняв руками свої очі і побачив, що мене було вбито. Мій космос почав шалено скорочуватись, знищуючи світ за світом. Він розкладав мене на кулясті молекули, а потім стискував їх до атомів, наче пресом. Я зник.

Сонце лише починало сідати. Я звернув на проспект Бета і почався помаранчевий брандмауер.