Дзвони в тумані

Нічне зібрання у будинку на пагорбі відбулося, і було воно довгим. Говорили старійшини – різне, суперечливе, вельми невиразне, говорили так, що й годі було зрозуміти, до чого вони говорять. Страх стояв у повітрі, і вони вдихали його, коли набирали повітря у груди, щоб сказати слово.

Всі знали – темрява прийде до долини. Ніхто не знав – коли.

Всі знали – хтось має зустріти її, згуртувати людей довкола себе, очолити цей бій. Ніхто не знав – хто.

Вони вийшли на двір, так нічого і не вирішивши, і страх вийшов разом із ними, переплівся з туманом і вітром і поволі постелився далі у долину – до хатин і тинів, до майданів і до городів, до кожного з тих, хто спав у своїх домівках, і до кожного з тих, хто з стояв на ганках, неспокійно вдивляючись у ніч і в цей туман, що стелився долиною.

- Скажи, – гукнув голос. – Скажи хоч ти. Хто поведе нас, хто згуртує нас довкола себе?

Він не був старійшиною – не мав ані поважного віку, ані бажання бути вибраним громадою. Та однак на зібраннях він був присутнім завжди. Не говорив на них – та однак до його думки, виваженої та висловленої завжди в потрібний час, прислухалися усі.

Він мовчав. І мовчали довкола ті, хто знав, яке рішення вони мають прийняти цієї ночі.

Всі знали – темрява прийде до долини. Ніхто не знав, коли, та всі знали – вона вже близько.

Всі знали – хтось має згуртувати їх людей до бою. Ніхто не знав, хто, та всі знали – хто б це не був, за ним встануть люди, і він, між ними та темрявою, у тумані, що вже накрив всю долину, розпочне свій останній бій.

- Хто загине сьогодні? – спитав він, і тиша довкола нього задзвеніла ще гучніше. Він набирав повітря, та страх не заходив разом із ним у його груди. – Хто з вас, ваших синів, ваших доньок загине сьогодні? Виберіть одного. Він поведе нас.

Дзвони задзвеніли в долині, розітнувши туман. Вони стояли на пагорбі і дихали страхом, вслухаючись. Темрява прийшла. Кожен новий звук тонув у тумані все глибше. Вони вслухалися доти, доки було що слухати. Вони запізнилися.

Вони тонули у тумані поволі. Падали навколішки, обплетені сотнями ниток. Підіймали обличчя до неба, та не бачили зоряного сяйва.

Ті, хто стояв далі, раптово побігли донизу. Вони запиналися й падали, і котилися схилом у біле озеро долини. Ніхто не повертався звідти. Ніхто не кричав звідти. Дзвонів давно не було чути.

Тиша лишалася до ранку.

Сонце піднімалося повагом, і разом з ранком зникав туман.

Проміння торкалося темних вікон та пустих вулиць, майданів, ще вчора гучних, безлюдного схилу пагорба, поперезаного слідами невидимих ніг, і ганку будинку, де стояли старійшини, вже так пізно вдихаючи страх в останню ніч.

В його останню ніч.

Коли вони вийшли привітати світанок, з долини вже чулися голоси.