Емпатка

– Ой, а де всі? – я стояла посеред безлюдного Токіо. Що, до біса, коїться? Як посеред білого дня небо стало темним, ніби митець розфарбував його чорними фарбами. Куди зникли феєрверки, які були останніми, що я чула й бачила, куди зникло світло на вулицях врешті решт. Не було жодної душі, жодної емоції. Ніби я попала в своє персональне пекло. Пусте, беземоційне пекло.  Де я? Або де всі? Чому немає світла?

Різко щось мене засліпило. З'явився напис із великим словом «GAME». Схоже, це запрошення на гру. Так, Ріно, ти міс логіка. Якщо мені зараз доведеться у щось грати, то я дуже жалкую, що не була ігроманкою як мої однолітки.

– Цікаво. – Напис змінився на стрілочку, яка, як я підозрюю, вказувала на шлях. Робити, все одно немає що, тому я пішла за стрілочками. Йшла я хвилин десять. Прийшла в якийсь невідомий мені райончик та  зупинилась неподалік якогось магазинчику. Наче тут проходитиме ця «гра». Дивно, які ігри є в магазині? Я пройшла через поріг і почула тихенький звук. Наче повідомлення на телефон прийшло. Обернулась та побачила якусь сітку, наче лазерну. Якась дуже багата охорона для звичайного магазину.

Далі, я побачила стіл, де лежало декілька телефонів. А також був напис: "один на людину". Я, відчувши вагу телефона в своїй руці, пішла в кімнату де лунали голоси людей. Чудово, я не одна в цьому цікавому місці. Нарешті, я відчула прилив емоцій. Правду кажучи, ці емоції були не позитивними: злість, сум, здивування та страх. Але це краще, аніж нічого. Чи не так?

Будь ласка, дочекайтесь до кінця реєстрації. Залишилось дві хвилини. На данний момент у грі вісім учасників.

– Що ми чекаємо? Якщо грати, то де? – Якийсь хлопець дуже нервував, не розуміючи, що відбувається. Якщо чесно, я теж не розуміла та мене все це інтригувало. А от я його не дуже.

– Новенький. – Зліва від мене я почула голос якогось чоловіка. А він, як я зрозуміла, старенький.

– Мені це все набридло, я йду звідси! – Щось я не думаю, що можна ось так просто піти. Хлопчина хотів піти та чоловік, який говорив щось про новенького, зупинив його кинувши через поріг записник. Постріл. У записнику тепер димілась цяточка. Я мала рацію. Ще б крок і хлопчина мав би дірку у голові. Власне кажучи, хлопець трошки засмутився та, скрутившись калачиком, плакав у куточку. Моя щира реакція на ці події.

– Вражає. – На мене поглянув, той чоловік, який "старенький" у цьому світі.

– Теж новенька, як той? – Я кивнула. Він підозріло дивився на мене. Чекає істерики, криків, тощо? Так, точно чекає.

Реєстрацію завершено. Назва гри: музейна статуя.

Цікаво, що це все означає? Нас на екскурсію поведуть? Я б хотіла побачити якусь гарну картину. Та маю сумніви щодо цього...

Складність: хрестова п'ятірка. Правило: завмерти, коли дивиться ведучий. Головні умови: вийти з кімнати до завершення визначеного часу. Ліміт часу: сім хвилин.

Інтригує. Ми зайшли в кімнату. Я побачила ще одні двері із замком. Значить, шукаємо код. Я така розумна.

Гра почалась!

В цей момент світло вимкнули. Я, для безпеки, застигла. Схоже, що правильно вчинила. Пролунали постріли. Я почала рахувати час темряви.  Десять секунд.

Світло знову ввімкнулось. Трупів помітно не було. Дивно. Я, не ризикувавши, не рухалась. А от дівчина попрямувала до ящиків і в цей момент в ній опинились три кулі. Двадцять секунд. Здається, я починаю розуміти. Поки є світло, тобто, двадцять секунд, ми не рухаємось, коли світло вимикають на десять секунд ми можемо шукати код. Сто сорок секунд на пошуки. Чи впораємось ми? Я переказала здогадки своїм партнерам по грі. Вони почали кивати та думати над вирішенням проблеми.

Світло вимкнули. Я навмання махаючи руками шукала код. Очі не встигали адаптуватись за такий короткий період часу. Це означає, що нам потрібно знайти джерело світла.

– Знайдіть будь-що, що може давати потік світла, без цього ми не впораємось. І оглядайте кімнати, коли світло вмикають. – Ніби прочитавши думки, сказав чоловік у костюмі, на вигляд років сорока.

Світло ввімкнули. Я, вперше, детально оглядала ведучого, опинившись в декількох метрах від нього. Він мав страхітливий вигляд: ведмежа маска, військова форма та гвинтівка в руках. А ще ніж, прикріплений у піхві. Ведучий, наче по очах побачив про що я думаю,  витягнув ніж і пішов до когось за моєю спиною. Тихий зойк. Схоже, то був чоловік. Його зарізали. Не знаю, що краще: бути застреленою чи зарізаною. А мама казала, що ніж, то не іграшка. Я відчула холодний, кривавий метал на горлі. Дідько, він переможник битви екстрасенсів? Поки він перебував позаду мене, я навіть не дихала. Тому він швидко відійшов від мене. Дякую, що можу далі продовжувати намагатись не вмерти.

Світло вимкнули. Чудово, хвилина часу пройшла. Ще шість. Як з'ясувалось мої колеги по команді все ж знайшли ліхтарик та запальничку. Тепер шанси знайти код набагато більші.

Нас четверо. Ми вже почали шукати на стінах, на підлозі, тобто облазили все. Але клятий код ми так і не знайшли. Коли бог послав нам ще одну порцію світла, я звернула увагу на двері, з яких ми мали вийти. Пам'ятаю сестра мені казала: «Хочеш щось сховати, ховай на видному місці». Треба перевірити. Світло у нас забрали. Я підбігла до того місця де були двері, там вже знаходився чоловік з ліхтариком. Він щось вертів в руках. Код. Я мала рацію.

– Трясця, тут шифр. – Чоловік грюкнув кулаком об стіну. Я уважно розглядала папір. – Ти щось знаєш?

– Знаю, та не впевнена.. – я не встигла закінчити думку, як чоловік підвищив голос.

– А ти впевнись. Якщо ти цього не зробиш – поляжем всі! – Я кивнула. Він мав рацію.

«BBAAAABBBABABAA BABBAABAAAABABBABABB ABABBABBBABAABAAABAA»

Наче знала. Із всіх відомих шифрів я знала тільки Бекона та Цезаря. Цезаря відкидаємо. Щось геть не схоже на нього.

Залишається шифр Бекона. Наче схоже. Світло ввімкнули. У мене є двадцять секунд на роздуми. Добре, що думати можна коли ведучий дивиться. Доволі швидко я розгледіла у шифрі фразу «You will lose». Бляха, це точно не код. А якщо не треба було розшифровувати. Світло вимкнули. Остані десять секунд. Я завагалась, але зібравшись, натиснула на цифри у замку. Двері розблокувались. Невже? Я стояла в дверях, та мене потягнула за руку якась жінка. Ми живі. Ми, до біса, живі. Я помітила, що стою по коліно мокра. Я обернулась подивитись на кімнату з якої я знайшла вихід. З неї витікала вода, якої в кімнаті було достатньо. Тобто нас мали втопити, якщо ми не знайшли б шифр. Чудово.

Всі дивились на мене в очікувані пояснення того, як я на останніх секундах розгадала шифр.

– Як? Як ти це зрозуміла? – Якась жінка запитала у голос, а не тільки поглядом.

– Побачивши код я вагалась чи це той, який я знаю. Тобто не знала чи пам'ятаю його. Та моя пам'ять швидко дала мені можливість розкодувати його та вийшов напис: «You will lose». Я шокувалась, але зібрала свої залишки здорового глузду та вирішила додати літери кожного закодованого слова. Вийшло 15, 20, 20, але нам потрібен чотиризначний код. Я вирішила їх перемножити, вийшло 6000. Це і був правильний код. – Всі трошки здивувались. Дівчина 20 років легенько врятувала всіх у тій кімнаті. Нічого незвичного.

– Розумно. – Чоловік, який говорив зі мною на початку, відсалютував та пішов у невідомому мені напрямку. Треба наздогнати його. Якщо він не новенький, то певно знає, що тут відбувається. Я побігла за ним. – Чого тобі?

– Поясніть, що тут таке. – Він навіть не подивився на мене. – Ну, хоча б, скажіть, що означають вони. – Я помахала п'ятіркою хрест. Трошки фокусів у наш нудний діалог. Я взяла карту, коли виходила, яка лежала на підлозі, прямо після порогу.

– Віддай. – Він простягнув руку, щоб забрати карту. Я відсахнулась. Моя здобич, чому це я маю віддавати її якомусь чоловікові.

– Розповісте – віддам.

– Номер карти означає складність гри. Тобі пощастило, сьогодні була середня гра, в ній було не складно. А ще тобі віза нараховується. Номер дорівнює кількості днів до її закінчення. У тебе є ще 5 днів.- Я терпляче слухала його. Хоча не розуміла до чого ці дні. – А масть означає тип гри: хреста – командна, піки – фізична, бубни – розумова, найгірша чирва. Треба грати з емоціями людей, з їхніми серцями. – Він божевільно вишківився. – Тепер віддавай карту.

– Та, будь ласка. – Я простягнула карту. Він потягнувся. Один момент та я його збила з ніг та побігла подалі від цього чоловіка. Все таки я менша за нього у розмірах, тому проскочити було не важко.

– Стій, лярво, стій! – Він хотів бігти за мною, та його зупинила машина, і я чула як йому говорять залишити мене. Чула щось типу: «Ми таких ще десятки знайдем». Цікаво карт чи мене? Я одна така на цьому світі. А карти....

Ще пробігши не малу відстань, я зупинилась біля якогось будиночка. Там було відчинено. Було трошки не класно отак вриватись у чийсь дім та іншого варіанта не було. Вирішила, що поки оселюсь тут. Квартирка була маленькою. Мала зал та спальну кімнату.

Сівши за чорний диван та кинувши карту на скляний стіл, я відчула як на мене накочується та лавина емоцій, які мала відчувати на грі. Зараз мені стало дуже боляче за тих чотирьох мертвих людей. Зараз стало лячно, що двічі могла померти. Взагалі, я могла померти! Я відчула вологу на щоці. Чи повернусь я до рідних? Чи продовжу займатись улюбленим ділом? Чи виживу? Цей світ бажає смерті кожному, тут люди всього лиш атрибут гри.

Якось я легко все сприйняла, я мала руйнувати все, що бачу, знаючи себе. Певне, я дуже втомлена. Тому я пішла у ліжко. Залізла туди прямо у тому, у чому проходила гру. Одяг досі мокрий, але я цим не переймалась.

Якщо є ігри, гравці, рівні, то відповідно має бути творець гри. Це все ж не може генеруватися самостійно. Треба творці та посередники. Тут вже цікаво. Певно, вони серед людей, які потрапили у цей ігровий світ. Чи можуть вони вмерти на власній ж грі?

– Ріно, ти житимеш! – Із цими словами я впала у пітьму.

– Доню, ми з мамою хочемо, щоб ти пам'ятала нас після того як переїздиш. – Батько тримав руки за спиною, а я з дитячою цікавістю хотіла поглянути туди.

– Ти у нас така доросла. Ми хочемо, щоб це підкреслило твою рису обличчя. – Мама витирала сльози, а батько простягнув коробочку.

Там лежали сережки з смарагдами. Прямо як мої очі. Ця риса мого обличчя завжди падала у вічі іншим. Мені часто говорили, що у мене такі очі, які ніби наскрізь бачать істину кожного з нас. Можливо, це правда.

– Ви вже подарували дещо краще: зняння, вміння, життя. – Я хотіла обійняти батьків, але раптом мене дістав різкий біль у районі серця. У подивилась туди. Йшла кров. Багато крові. Там був отвір, наче від кулі. Мене підстрелили. Поринаючи у вічний сон, я дивилась в карі очі мами. Чому саме апель тата виявився домінантним, а мамин рецесивним?

Я підскочила з ліжка. Дідько, мозок злякався вчорашнього дня та спаплюжив такий чудесний спогад.

Я знайшла в кімнаті дзеркало. На мене дивилась рудоволоса, зеленоока дівчина, зі спортивним тілом, в чорних шортиках та футболці. Вона дивилась на мене пустими очима. Після вчорашнього я розуміла, що ніколи так не хотіла боротися зі смертю, не боючись її.

Я попрямувала на кухню квартири. Вона була маленькою та миленькою. Я побачила у холодильнику їжу, зіпсовану їжу. Зрозумівши, що їжа згнила, я змусила себе піти у продуктовий. Мені пощастило, що ця вуличка була всипана якимись магазинчиками, тому взявши різних консерв та тих продуктів, які можна споживати, я пішла в моє місце перебування. Але побачила книжковий. Я забігла туди та взяла декілька романів і один словник. Я переїхала в Японію 2 роки тому, на навчання. Я знала японську та удосконалювати її є куди.

♣

Так я і провела 5 днів. Читаючи, пишучи вірші, ходячи в магазини та сходячи з розуму.

Якщо вірити тому чоловіку, сьогодні у мене закінчується віза. Як я зрозуміла ця віза дає мені певну кількість днів вільного від ігор життя. Значить потрібно знову на гру. Ризикувати я не хочу, тому заплівши хвостик, якщо будуть піки, я пішла на нову гру.

Цікаво, що цього разу?