Чорний кабінет

Єсєнія сиділа за столом. Тонкі білі пальці нервово стукали по клавіатурі. Зараз натиснувши пару кнопок вона зробить світ на тон темнішим, змусить його посіріти трошки. Натиснула. Екран розділився на безліч сірих частин, маленьких квадратиків сірого. Тепер треба було не помилитися і вибрати потрібну комбінацію квадратиків, щоб все правильно сталося і світ став безрадісним. Вся радість, складена у кристал, що стояв на її столі і світився лимонно-фіолетово-ультрасиніми переливами мінилася і пульсувала. Ця радість запорука того, що їй ще довго бути у цьому кабінеті й робити те, що заманеться. При витяганні зі світу чергової порції радості дуже світло на душі. Єсєнія розім’яла пальці наче досвідчена піаністка. Натиснула і ще раз постукала по клавіші. Квадратики поволі складалися у її голові. А потім і на екрані. Цей набір сірого має назавжди зробити світ безрадісним. І тепер її маленька сестричка Шафранка, ніколи вже не зможе зайняти місце за цим столом і робити світ радісним, на противагу Єсєнії. І мати Мілена нічого й ніколи не дізнається… навіщо ж людям перехідна епоха, навіщо роздуми, якщо можна всю радість забрати в них так. Світ без радості стане справедливішим , бо ніхто не буде радіти тому, що у когось сталося лихо… але такої жовто-гірчичної аж коричневої радості у кристалі було мало. Єсєнія брехала собі і всім. Вона забирала ту радість, яка лікувала світ. Тепер сіре поволі пилом залізе у легені кожного, змусить позбутися від радості, від почуттів, від насолоди. Радість, насправді ж, ховає у собі багато чого. Єсєнія довго вивчала радість, щоб вміти забрати її. Кристал пульсував. Здається, він зараз розірветься. Фіолетово-жовті спалахи ставали то сильніші, то слабі що кристал аж втрачав свої яскраві кольори. Серце Єсєнії радісно билося. От, то також радість… але інша… отакої в її кристалі дуже і дуже мало. Вона зовсім червоно-коричнева, ну як кров, що запеклася впереміш із брудом…

—а тепер ти будеш моя! – почула вона звідкись від входу. Але ж цього не могло бути, бо ніхто в цю листопадову, сніжну й темну ніч не міг завітати у Чорний кабінет.

Ти будеш моєю снігуронькою, - проговорив він, - наближаючись. Вона бачила у непевному сірому світлі від екрана його змарнілу майже прозору постать, білу бороду, страшні кольору сірої криги шалені очі.

Ні, ти чого припхався? – вона намагалась не дивитися на нього. Страх прилип до її тіла наче затісна одіж.

Ти мене із зла обернула в добро… що ти хотіла цим сказати? – спитав він, зупиняючись, по-старечи витягаючи свою побілілу од холоду руку із гострими наче бритва пальцями. Вона знала, якщо почалася розмова, то лихо можна ще відвернути, то вона ще може заговорити його і лишитися назавжди панувати у чорному кабінеті й у світі.

Так було треба. Ти ж сумував? – насмішкувато спитала Єсєнія.

Мене… найлютішого з північних Корочуна ти перетворила на доброго… розносити їм подарунки… який сором, - вимовив він, трохи розпалюючись. Вона краєм ока бачила як сіпаються у нього вуста. Знала, що роз’юшений супротивник робить багато помилок. Але вона все ще підбирала сірі квадратики на екрані. Не могла згадати заключної комбінації… одна помилка – і все розсиплеться… і прийде її Шафранка, яка завжди знала комбінації добра… хоч огидні на думку Єсєнії золотисті і фіолетові квадратики на екрані теж не затримувались надовго… але вона знала, що знов прийде сюди… тоді чорний кабінет не називався чорним… Шафранка також намагалась, напевне, зробити все, щоб лишитися тут назавжди володаркою. Але щось боляче вп’ялося Єсєнії в серце. Вона поправила волосся. Вона знала, що брехати собі не може. Шафранка була маленькою і не мріяла про вічне панування, вона сприймала все це як гру. І тому постійно вигравала. І тому частіше залишалась у кабінеті біля екрану і розписувала світ по своїх налаштуваннях. А Єсєнія в цей час блукала й шукала по темних нетрищах таких як оце він… і він тепер хоче помститися їй? І він тепер?... Задихнулась від люті… та він вдячний має бути їй!...

Геть. Поговоримо пізніше! – кинула наче собаці чи слузі. Знала, що тепер все це відволікає її… і вже має бути завершене. Ще трохи… і час спливе безслідно як і її панування. Воно зітреться наче малюнок простим олівцем. І люди знов пам’ятатимуть тільки Шафранку і її васильковий погляд і золотисте волосся.

Ні, тепер ти моя! – він узяв її за плечі. Біль пронизав її. Це, напевне, так холодно тим, хто залишався з ним у лісі… але ж ні. Вона Єсєнія… вона не може піддатися йому. Вона не завершила ще складати свій ідеальний сірий світ. І вона… заплакала… не відчувала більше сили боротися. Він потягнув її холодно. Сніг увірвався крізь раптом прочинене вікно. Біль. Білі спалахи.

Не бійся, - почула вона голос Шафранки. Та вже світила своїм золотистим волоссям, заплетеним у довгу косичку. Сині очі дивилися прямо Єсєнії в душу. І світ збільшився раптом. Шафранка вмостилась за клавіатуру.

Панування ні мого ні твого не буде, на цьому й тримається світ, - мовила вона, торкнувшись рукою кристалу. Ультра сині блискітки полетіли крізь вікно у ніч, роблячи навіть небо трохи лагіднішим. Знадвору лунали звуки листопадового дощу, ніжного, прощального… землю укриє ковдра білого чистого снігу, що наче капрон буде іскритися на сонці.

Єсєнія знов стала маленькою… тепер Шафранка старша за неї... І тепер їй знов треба вирости, щоб панувати над світом і знов треба придумати комбінацію сірих квадратиків на екрані, щоб зробити світ безрадісним. А зло хоч як його не змінюй, на що його не спрямовуй – лишається злом… коли хочеш запанувати над світом, то незмінно стаєш маленьким, робишся безпомічним як немовля, а все зібране тобою розходиться в світ для того, щоб приборкати тебе і стерти із пам’яті світу наслідки і згадку про тебе.