Колоски

Я довго цілився в крука з рогатки. Гарної, зручної, старанно власноруч вирізаної з горіха. Пальці вже почали боліти від напруги, та другого шансу цей птах не дасть. Я і так пів дня сидів на старій вербі, замаскувавшись омелою та чекаючи здобич, адже круки зараз обережні були до біса.

Великий чорний птах, наче знущаючись, все вертівся, неквапливо вмощувався на гілці, уважно оглядаючись навкруги. Лякливі вони, страх які стали. На гілки нижче верхів’я майже не сідають. Більшість своїх улюблених місць збору покинули. Оце випадково натрапив на суху вербу в яру і очам не повірив – крук, що сидить низько! Я звичайно вчора зробив вигляд, що не звернув уваги, пройшов повз, поганяючи стадо до села. Бо знаю, зупинись і роззяв рота – все, тиждень потім птахи й близько не підлетять. То тільки бовдури вважають птахів дурними, насправді вони до біса розумні. Іноді, як на мене, розумніші за людей. Отож я ввечері старанно вдавав зайнятість коровами, повертаючись до сухої деревини виключно потилицею та активно ляскаючи батогом, а сьогодні вранці, затемно, повернувся підготовлений.

Нарешті крук завмер і я, примруживши одне око, запустив камінь. Ледь чутний свист і ось, здобич, розкинувши крила, тяжко падає з гілки. Все ж не дарма мене друзі поважають за влучність.

— Так! — я радісно махнув руками й ледь не звалився з гілки на якій сидів, бо ноги, як виявилось, затерпли. Та часу розім’ятись не було, бо крук міг швидко очухатись і тоді ми сьогодні залишимось без вечері. Жорсткої та жилавої, але ситної вечері. І якщо я ще якось переб’юсь, то менші, що і так ледь повзають, знову будуть плакати та канючити. Вони й так вже, як скелети: шкіра, кістки й очі. Ні, малі звичайно намагаються жаб ловити та, на жаль, зараз спробуй знайти ту жабу. Всіх вже поїли.

Сплигнувши з дерева я хутко побіг до заростей очерету, у які впала наша вечеря. Босі ноги грузли у багнюці, шкіру неприємно дряпало сухе листя, та я, підкотивши халяви штанів, пробирався до своєї здобичі. Ледве встиг. Птах і справді попався здоровий й вже тріпався, намагаючись прийти до тями. Кусок граніту то звичайно сильна штука, та не на такій відстані.

— Е ні, пташко, вибачай, але сьогодні точно не твій день, — промовив я, зв’язуючи йому лапи та дзьоба, аби мішковину не порвав, та закидаючи здобич до невеличкої суми, що мені пошила бабуся. Тепер можна і додому. Мати й малі вже мабуть зачекались.

Гордий собою я почимчикував до села, відчуваючи себе справжнім чоловіком. Ще б пак, у нас сьогодні на обід буде їжа! І не якась там кора з дрібно порізаною зеленню та трійком грибів, а справжнє м'ясо!

— Миколо, де тебе зрання носить? От же ж шалопай! Йди но батькові допоможи, — незадоволено гукнули мати, варто було мені з’явитись на подвір’ї. — Я, проігнорувавши окрик, завернув за хату та зайшов до сіней з іншого боку, де сиділа бабця Олимпіна. Мовчки поставив мішка перед нею.

— Мій же ти хлопчику! Ворона підбив! Та який здоровий! — обличчя бабусі освітила щаслива усмішка і вона з любов потріпала мене по голові. — Мій же ти мисливцю…

— Допомогти обпатрати?

— Ні, йди краще батькові допоможи, він там знаряддя лагодить. І тобі буде корисно і йому поміч.

— Добре.

— Миколо?

— Так?

— Ти мені пізніше потрібен будеш.

— Коли? Навіщо?

— Ось зараз зарубаю птаха, обпатраю, розберу та поставлю варитись м'ясо, а потім зайду до вас. Підеш зі мною в одній справі. Не тікай нікуди, добре? — бабуся змовницьки мені посміхнулась і від цієї посмішки стало тепло в грудях. Мати могли кричати, казитись та сварити мене до всирачки, та все це не мало значення, коли на мене ось так дивилась бабуся. Адже її я любив та поважав, а мати… З тих пір як я побачив її з німцем під час війни, я не міг її пробачити. І те, що матір пробачив батько, виправдовуючи зраду тим, що матір намагалась якось вижити і нас прогодувати, для мене не було аргументом. Батько там воював, а вона тут з німцями… Я не такий малий був, як вона вважала, і багато чого бачивтаі помічав. А тому всі сварки матері для мене не коштували і одного тихого слова бабусі.

— Добре. А куди? — спитав я зацікавлено. Бабця у мене була розумна й непередбачувана. І якщо в очах мелькає така хитринка, то, певно, за планом буде щось незвичне.

— Потім побачиш. Все, йди.

Я побіг до батька. Той сидів у хліву, серед інструментів, приладжував косовище до чиєїсь коси. Батько був гарним столярем, гарно вправлявся з деревом, тож не рідко сусіди до нього йшли з проханням щось полагодити, зробити. Він робив лави, столи, скрині, лагодив різне знаряддя. Він і мене вчив вправлятись з молотком, цвяхами, рубанком, ножем. Казав, чоловік має вміти полагодити все що в хаті є, бо інакше який то чоловік?

— О, Миколо, добре, що ти прийшов. Бери камінь і займись косою, а ще серпа наточи. Бо матері жати йти завтра, а серп тупий, мов колода.

— Так, батьку, — я заходився гострити інвентар, з нетерпінням очікуючи бабцю. Живіт звично зводило, хоч я і закинув зранку до рота дві кислички та погриз рогоз. Всі думки були про обід і вечерю. Сніданок я пропустив, та й чого ото у малих нещасний краєць хліба забирати, а м'ясо раніше ніж на вечерю просто не звариться. Старий крук це далеко не домашня курка.

— Грицю, а мені Микола потрібен. Відпустиш? — з’явилась через деякий час на порозі бабця.

— Так, мамо, — батько чогось тяжко зітхнув і забрав у мене з рук майже наточене косовище. — Йди Миколо, допоможи.

— Ми по лозу, до річки. Візьми мішка і ножа, — кивнула мені баба Олимпіна та не звертаючи уваги на моє розчарування, подивилась на батька.

— Мамо, ви ж там…

— Сину, я по лозу, не переймайся.

— А мішок нашо?

— Та може ще щось надибаємо, мишей потрусимо, — бабця криво посміхнулась.

— Обережніше ви там…з мишами…

Виходячи за хвіртку бабця направила мене на знайому ледь примітну стежку повз яр і вхопивши за руку, почала тихо говорити.

— Так, Миколо, а тепер слухай уважно. Ми йдемо з тобою полем, що ото сьогодні закінчили прибирати. В мене очі вже погані, а твій зір, як у степового шуліки, то дивись уважно під ноги і кажи мені як побачиш колоска. Тільки кажи, піднімати можна лише коли я дозволю.

— Але ж…— я трохи нервово озирнувся. Буквально днями матір мого друга забрали, як злісного шкідника та ворога народу за крадіжку зерна, Та Василь божився, що мати не крала, а лишень збирала залишки на току.

— Онуку, ми не крадемо. Дивись, тут вже все зібрали і перезбирувати не будуть, робочих рук і так не вистачає. Тож ми шукаємо те, що покинули в полі мишам. Але ж мишам ми нічого не винні, вони в колгосп не вступали і до радянської влади не відносяться.

— А якщо…

— Для «якщо», на кшталт «поле колгоспне і гнити зерно теж має на користь колгоспу» запам’ятай, кріпко-накріпко наступне. Ми нічого не збираємо та не збирались збирати. Думки такої навіть не було. Щоб тобі не говорили наш голова, міліціянт, чи хто інший. Навіть якщо тобі говоритимуть, що я розповіла, що ми за тим зерном щодня ходимо і мішками додому носимо. Навіть якщо скажуть, що мати твоя то підтвердила і батько. Щоб тобі не казали, запам’ятай — ми йдемо по лозу. Так, повз поля, але по лозу для корзин і жодного, запам’ятай, жодного колоска не лише не збирали, а і не бачили. Ти ворон придивлявся, слава Богу, вони в нас не колгоспні, а я, стара дурна баба, що ледь човгає. Запам’ятав?

— Так, — я кліпав очима, вкладаючи отриману настанову в голові. Бабуся зазвичай дурні не казала. Та і я не бовдур, розумію, що до чого.

— Повтори.

— Йдемо за лозою, колосків не бачив, дивлюсь де ворони сідало собі нове влаштували, бо на старому вже всіх переловив, — відбарабанив я, як «Отче наш».

— Молодець. Ти завжди був розумником, — похвалила мене бабця.

Стежка попетляла яром, пройшла вздовж лісу і вивела нас на околицю поля, що нещодавно зібрали. Наша дорога йшла вздовж стерні й мала вивести до стрімкої невеличкої річки. Бабця Олимпіна значно уповільнилась і йшла тепер ледь переставляючи ноги, час від часу спираючись на мене, а я стріляв очима в пошуках колосків.

— Ось!

— Тихше, — цикнула баба і кинула швидкий погляд навкруги, — хватай швиденько та мені давай.

Я, зробив вигляд що спіткнувся, й миттю схопивши колоска, віддав його у суху зморщену руку і знов повільно йшов поряд, наче й кроку вбік не робив.

— Ще один.

— Давай. І он там, — вказала вона мені ледь помітним кивком. Поганий зір в бабці був не настільки вже й поганий, якщо змогла запримітити колосок у розлогому кущі полину на узбіччі.

Так ми проплентались довгенько, по моїм прикидкам зерна вже зібрали на гарний буханець, та куди його бабуся дівала я не розумів. Воно наче розчинялось у її невеличкій сухій долоні. Торба на її плечі була все такою ж порожньою з однією мотузкою, а руки пусті. Ми вже повернули до двох дубів, що були на шляху до річки, як зненацька на нас вискочили на конях троє чоловіків. Зелена форма, блискучі портупеї, чоботи хромові — моя блакитна мрія. Незнайомий бравий вусань, що їхав попереду зупинив коня.

— Добридень, чесні люди, — привітався він, наче чемно, та одночасно його очі нас так ретельно і швидко обнишпорили, що я відчув себе ледь не останнім крадієм.

— Добрий день, дітки. А ми ось по лозу йдемо, — дрібно затрясла головою бабуся, наче макітра от-от обвалиться і вона ледь повзе.

— По лозу… Еге ж. Хлопці, а проведіть-но їх до сільради.

— Та куди ж синки? Нам же до річки…

— Мовчіть, бабо, знаємо ми вашу породу. Всі ви по лопухи йдете, а в торбі чомусь зерно опиняється.

— Та яке зерно? Побойтесь Бога.

— Бабо, лише зважаючи на ваш вік, я зроблю вигляд що не чув цієї ахінеї про Бога, – скривився вусань та махнувши одному бійцю, щоб проконтролював зміну нашого маршруту, поскакав далі. Ми ж поплентались до сільради. Тікати чи протестувати сенсу не було. Я йшов, дивився на пилюку, що вибивали кінські копита та яка осідала на мої босі ноги і думав. От дивно воно якось все. Батько працює у колгоспі, справжній комуніст, війну пройшов, мати теж працює, бабця не працює, та вона ж стара вже, ледь ходить. Чого ото вони до нас чіпляються? Невже бачили, як ми збирали колоски? Таж ні, я ж робив вигляд, що то жука ловлю, то колючку з ноги дістаю. Ні, якщо вони навіть підглядали за нами з-за дерев, не могли помітити.

— Синку, та яка сільрада, майте людяність? Я ж до неї і не плентаюсь. Нам би до річки…— бабуся спробувала розжалобити міліціянта. Та де там, простіше гранітну скалу розтопити.

— Йдіть, мати. Не одні ви такі розумні, — буркнув боєць та кивнув на дорогу, що була поряд. Я хотів було щось сказати та бабця схопила мене за руку, зробивши вигляд, що похитнулась від втоми, кинула застережний погляд при цьому кволим голосом пожалівшись.

— Синку та ж не поспішай. У твого коня чотири ноги, а в мене лише дві, та і вже своє майже відбігали.

Чоловік, окинув нас презирливим поглядом, наче брудом облив, але таки трохи стишився.

Нас привели до сільради, яка розташовувалась в одній з дивом вцілілих хат ще з війни і розвели по різним кімнатам. Мене посадили на лаву і сказали чекати. Чекав я довгенько. Вже встиг і голу кімнату оглянути двісті разів, і всі дірки на підлозі порахувати, і мух на вікні, в тому числі і дохлих. Та ось двері прочинились й до мене зайшов вусань. Цього чоловіка я сьогодні бачив вперше, хоча міліціянти у нашому селі були не рідкістю. Вусань зайшов, окинув мене уважним поглядом, всівся на стілець, що стояв перед столом вкритим скатертиною та звернувся до мене.

— Здоров хлопче. Мене звуть Олександр. А тебе?

— Микола.

— Ну от що, Миколо. Бабця твоя покаялась, щиро розповіла, як ви обкрадали радянську владу. Як же так, хлопче? Це ж що ж виходить? Поки ми боремось за народне щастя, ви паразити, нам ножа в спину встромляєте? Так же не можна. Аби не розчаровуватись у тобі, як справжній радянській людині, я даю тобі шанс виправдатись і визнати свою помилку. Потрапив під поганий вплив. Буває. Ти ще юний, все попереду. Тому я вважаю, що ти маєш шанс на виправлення. Ось твій шанс — розкажи сам, де ви зерно крадене ховаєте!

Чесно кажучи, від такого початку я геть розгубився і деякий час кліпав очами на цього дядька. Яке крадене зерно? Які схованки? Який поганий вплив? Це він мою бабусю, найдобрішу у світі людину назвав поганим впливом? Людину, що всім завжди допомагає, від якої слова поганого ніхто не чув, яка скоріше собі пальця відріже, аніж у когось щось вкраде! Я відчув, як у мені скипає обурення. Та вусань схоже розцінив моє оторопіння, як зізнання і продовжив.

— Розумію, бабця твоя стара, дурна, не вистачає їй клепки, оцінити всі переваги народної влади. Одна чухня про Бога чого варта. Але ж ти — надія нашого майбутнього. Як ти міг красти людське?

— Я не крав! — я аж підскочив від обурення.

— Так, не розчаровуй мене. Твоя бабця вже все розповіла. І як крали, і де ховали, і скільки. Я тобі лишень хочу допомогти. Зізнання — пом’якшить покарання, — суворо подивився на мене вусань і я відчув, як аж здригнувся. Ні не від страху, я в свої вісім може й не був богатирем, але точно не був боягузом. Я здригнувся від неприємного відкриття — мені прямо в очі брехали. Я навіть не знав, що люди так можуть.

— Ми нічого не крали, — я закусив вперто губу. — Для мене стало неприємним відкриттям, що дорослий, фронтовик, судячи з військової форми, яку мій батько теж носив, бо це була найціліша одежа, — бреше. Це ж не окупант, не німець! Коли ті намагались здаватись добренькими, пригощали чимось, я розумів — то ворог. Йому брехати, як дихати. Але ж цей — наш! Як він може? Нам же і вчитель, і голова, і парторг розповідає, що радянська людина є взірцем чесності та гідності. А може він не радянська людина? Може він сам ворог народу? Німець? Я підозріло подивився на вусаня, але не знайшов у його вигляді нічого, щоб підтвердило мої підозри. Звичний чоловік, обвітрене обличчя, карі очі, темні густі вуса, темне волосся, жилава статура. Наче ж наш, а таке несе… Самі собою спливли в голові настанови бабусі. Схоже, вона, як завжди, виявилась правою, ледь чи не до дрібниць.

— Ой, бідна дитина, заморочила тобі голову стара, а ти й повірив, — скрушно похитав головою вусань, та я лише насторожено роздивлявся його, не вірячи вже жодному слову.

Нас протримали до ночі у сільраді. Вусань приходив, йщов, приводив ще якихось людей, періодично знову намагався мене переконати розповісти де ми накрадене ховаємо, де просто зерно зберігаємо. Яке зерно? Зараз у всіх животи до хребта пристали! Він що, справді думає я б ото ворон ловив та траву їв, якби в нас зерно було? Єдине, що у нас було у «схованці» то невелика пляшка пшона, що батько засипав та в березі закопав, аби було що навесні садовити. Все, і те лишень, щоб випадково не з’їсти! Але ж то наше, зібране з ділянки. Та в нашій сім’ї ніхто ніколи чужого не брав! І чого він на мене так дивиться з відкритою неприязню, наче я й справді ворог народу! Ворог, бо не бажаю наговорювати на бабусю, батьків?

Нарешті вусань покликав Василя, сина нашого сусіда по ділянкам і, кивнувши йому на мене, сказав.

— Бери цього шкета, стару каргу і жени їх в шию, поки я добрий.

— По шишки ходили? — хмикнув той.

— По лозу, — вусань сплюнув — як же мені дістали ці хитрожопі ворюги!

— Ми не ворюги! — скинувся я.

— Геть! — майже заричав на мене вусань, і Василь схопивши мене за шкварник, вмить виставив за двері.

— Не дурій хлопче. Відпустили додому, той чимчикуй. Вдруге так може не пощастити, — Василь співчутливо подивився на мене та відпустивши, повів до виходу. Я покосився на нього, втім нічого не сказав. Василь, на відміну від вусаня, не викликав відразитаі не був спійманий на відвертій брехні. Але чи чесний він? Звідки мені тепер знати?

Бабця зустріла мене на порозі теплою посмішкою, такою доброю, що на мить у мене з голови вилетів весь цей дурний день.

Спустившись дерев’яними скрипучими сходами ми попрямували додому. Фіолетові сутінки вже огорнули село і односельці, яких ми зустрічали вулицею, радше нагадували привидів, аніж реальних людей. Майже всі худі, повільні, зі стомленими обличчями. Навіть хлопці з дівчатами, що сиділи на лавці на біленькому кутку, були якісь тихі. Ні баяну не чути, ні пісень.

— Казали, що я зізналась у крадіжці? — спитала стиха бабця, варто було нам минути кілька хат.

— Казали, — я скрушно кивнув.

— А мені казали, що ти все розповів і вже відвів їх до схованки накраденого, — посміхнулась баба Олимпіна одними очима, що у неї вміли сміятись, наче самі по собі. Навіть у сутінках були видно, що вони блищать.

— От же ж брехуни! — я розсерджено озирнувся на сільраду. — А ще фронтовик у чоботях! — хромові чоботи в моїй уяві асоціювали зі справжнім фронтовиком, чесною, порядною людиною.

— Чоботи може натягнути й остання свиня, і фронт пройти, сховавшись у багнюці по макітру та прикрившись чужими спинами…А ле ні перше ні друге, не робить людину людиною, — з сумом відповіла бабця.

— Але ж якщо вони такі, яке вони мають право говорити про чесність?

— Запам’ятай дитино, найголосніше про чесність кричать брехуни, а у крадіжці всіх підозрює той, хто сам кроку не може ступити без неї.

— Але ж те, у чому вони нас звинувачували, то дурість! Ми ж стараємось, працюємо. Он батько працює, як проклятий, і мати, і ми школою допомагаємо. Та як нам це робити без їжі? І чому не можна збирати те, що і так пропаде? Вони хочуть, щоб ми з голоду померли?

— Ой, синку я не знаю чого вони хочуть. Стара я вже для таких питань. Одне знаю точно і гадаю тобі варто то знати — дурні люди, що прикриваються чужими спинами і скорі на розправу, зустрінуться тобі не раз по життю.

— Але ж ми будуємо чесну країну з радянською владою, що має захищати людей! Як же з цим бути? Як можна щось гарне будувати з такими?

— Бути самому людиною. Чесною, принциповою, справедливою. Не важливо, яка влада у твоїй країні, важливо, як людина сама будує власне життя. Чим керується у вчинках. Запам’ятай, навіть при найчеснішій владі, завжди знайдуться ті, хто буде красти, вбивати, заритись на чуже, але при цьому і при найстрашнішому царі знайдуться ті, хто намагатиметься відстоювати милосердя, людяність. Люди вони, як пшениця, як колосок.

— Тобто?

— Ось дивись беремо колосок, — бабця зірвала тоненький колосок бур’янини попід дорогою, — Дивись, всі зернини щільно підігнані одна до одної, одна одну підтримують. І навіть якщо одну чи дві погризе миша, чи гусінь — колосок не розсиплеться, бо навіть ці порчені зернини — то все одно зерно.

— І що це означає?

— Що всі люди різні, але всі навіщось потрібні.

— І навіщо потрібні отакі брехуни? — не зрозумів я.

— Наприклад, щоб ти зрозумів яким бути не хочеш, — посміхнулась бабуся.

— Я і так це знав!

— Мабуть, Бог вирішив, що недостатньо добре знав.

Той рік ми пережили, на жаль, не всі. Зібрані з такими пригодами колоски, бабця таки зберегла (у її сорочці, виявляється, була прихована кишеня) і потім тихцем перетиравши, додавала потроху у хліб, та того було замало. Більше батько нам не дозволив «йти по лозу». З сімох дітей, вижило нас четверо. Й кожного разу, стоячи біля невеличкої труни з черговою сестричкою та ледь стримуючи скупі сльози, я згадував ті нещасті колоски, що так і полишились мишам на полі. Не знаю, чи підтримували сірі гризуни радянську владу, але вона її — точно. Адже всіх в нашому селі, хто проходив повз зібраних нив, рискаючи голодним поглядом по стерні, хапали та приводили на допит до сільради. І далеко не всі потім повертались додому.

Кінець

Київ 2018.