У Буби великі зуби

Промзона дивилася в сутінки проваллями вибитих вікон. Сірі бетонні огорожі обступили заводи та склади, давно закриті, що поступово розсипалися та помирали під невпинною дією часу та людей. Людей? А, звісно, тут траплялися люди, багато з них навіть жили в промзоні, у будівлях, які ще вціліли. Бомжі, безхатченки, ті, на яких усім байдуже, але вони примудряються вижити там, де навіть не кожна тварина вижила б.

Небо затягнуло низькими темними хмарами. На землю падала противна осіння мжичка, і всі місцеві мешканці поховалися по складах та сараях. Тишу порушував лиш далекий гавкіт собак та віддалений стукіт поїздів, що проїздили повз товарну станцію.

Аж тут почулися голоси та сміх. У сутінках вздовж бетонної огорожі рухалися п’ять фігур. Єдиний бляклий ліхтар висвітив трьох хлопців та двох дівчат, мабуть, старшокласників, або ж птушників, чи то пак учнів коледжу, якщо на новий лад. Попереду крокували двоє хлопців, високих та дебелих. Вони голосно розмовляли, гиготіли та потягували самокрутки. Трохи позаду ішов низенький, худенький хлопчина та двоє дівчат, що несли в руках баночки з хімозним пійлом. Низенький хлопець зітхнув та благально звернувся до високих:

— Макс, Дімон, а можна мені теж затягнутися?

Двоє загигикали та обернулися до товариша.

— Малий іще, Тарасику! — відповів Макс. — Трохи підрости ще треба!

— Не заслужив, — додав Дімон. — Думаєш, це якась шняга? Ми цю травичку купили в самого…

— Ну дайте хоч разочок, будь ласка! Я заслужив! Я ж на шухері стояв, поки ви енергетики тирили!

— Погано стояв! — похитав головою Дімон. — Якби добре слідкував, то ми б більше пійла потягнули, хавчик якийсь намутили. А так тільки дві баночки, і тут той довбень охоронець побачив! Треба було його відволікати, а ти стояв, як мудило!

— Пійло — дівчатам! — гигикнув Макс. — Вони точно заслужили! Правда, Алінко та Маринко, га?

Дівчати пирснули. Аліна жалісливо глянула на Тараса та протягнула йому баночку:

— На, сьорбни разочок. Але тільки разочок. Шкода тебе, бідного. Той бугай тебе ледь не задавив!

— І в мене сьорбни, — додала Маринка. — Все-таки ризикував!

— Дякую, дівчатка, як же я вас люблю! — відповів Тарас.

— Ну-ну! — обернувся Дімон та гнівно зиркнув на нього. — До дівчат — зась! Малий іще!

— Та я ж тільки подякував! Не кип’ятися!

— Дивися мені!

— Блін, а куди ми йдемо? Я вже весь змок та змерз, — Тарас здригнувся від холоду та щільніше затягнув зав’язки на каптурі.

— Просто гуляємо, — відповів Макс. — Може, зайдемо до одного хорошого знайомого, він отам ошивається, біля колишнього склозаводу. Травичка в нього топ!

— А мені? — благально запитав Тарас.

— Я ж казав: малий іще! Підрости! Тільки недавно в нашій компанії, а вже напрошуєшся! — відказав Макс.

Тарасові ніздрі роздувалися від люті. На шиї пульсувала жилка. Він стис кулаки та крикнув:

— Я не малий, чуєш? Мені вже чотирнадцять! Не обзивайся!

— Тю, так я й не обзиваюся, — відповів Макс. — Але ж ти справді малий. І це — факт, а не образа.

— Нам усім уже по шістнадцять, хіба забув? — Маринка торкнулася плеча Тараса, щоб заспокоїти його.

— І що з того? Це не значить, що треба мене обзивати, не давати курнути! Я для вас стараюся, а ви…

— Та що ти там старався, — насупився Дімон. — Якби старався, ми б більше їдла сперли й не лазили зараз голодні по промзоні.

— А бабки є щось купити? — запитала Алінка. — Уже в животі бурчить, а вдома їсти нічого. Батько знову пропив останні гроші до получки. Мамка ледь встигла двохсотку заховати, і ту береже.

— Трохи є, але я відклав на косячок, — відповів Макс. — Якщо куплю поїсти, на травичку не вистачить. Тут на районі тільки маленькі магазинчики, ціни там ого, і вкрасти не дадуть.

— Може, погодуєш дівчат і обійдешся без косячка? — запитав Тарас. — Он бачиш, яка в Алінки ситуація. Якби в мене були гроші, я б купив поїсти на всіх.

— Закрий рота, шмаркач! — Макс обернувся та махнув на Тараса кулаком, і той ледь встиг ухилитися. — Не твоє діло, куди я витрачаю свої бабки, ясно?!

— Заспокойся! — Аліна взяла Макса за плече. — Не треба нам нічого купувати. Тільки прошу, не лізь до Тараса!

— Буду лізти! Задовбав уже, шмаркач малий! До всього є діло, тільки скиглити вміє!

— Тарасик-підорасик! — загигикав Дімон.

Тарас загарчав від люті та кинувся до нього з кулаками, але дорогу перекрила Маринка:

— Чуєте, хлопці? Заспокойтеся усі! Досить сваритися та битися! Від того гроші самі не з’являться.

— Вони знову обзиваються! — заскиглив Тарас. — Піду від вас! Знайду кращих друзів!

— Ну-ну, йди! — єхидно посміхнувся Дімон. — Побачимо, кого знайдеш. Хіба що малих у пісочниці! І то ні, вони вже сплять!

Раптом почувся гавкіт кількох собак. Усі замовкли та повернули голови на звук. У сутінках до компанії сунула якась широка тінь. Вона ішла повільно, хитаючись із боку в бік, тягнула в руці великий мішок, бурмотіла щось нерозбірливо сиплим голосом. Довкола крутилися чотири великих собаки, махали хвостами та голосно гавкали.

— Це ще кого несе? — перелякано спитав Тарас.

— А, то Танька, бомжиха місцева, — пояснила Аліна. — Живе десь тут, на покинутому заводі. Підгодовує собак. Вона наче чи шизонута, чи дебільна. З людьми не говорить, зате з собаками балакає, все розповідає. Коли світло, то гроші просить та по помийках лазить, а ввечері сюди йде, собак годує і сама жере.

— І собаки в неї злі, територію охороняють, — додала Маринка. — Он у мене однокласника літом покусали — просто тут ішов, їх не чіпав. Добре, хоч неглибоко зуби зайшли, а то й помер би до лікарні. Так що йдімо звідси.

Тимчасом Танька зі своїми улюбленцями наблизилася до компанії. Виглядала вона, як і всяка типова бомжиха: кремезна, низькоросла, одягнена в брудні діряві лахи, що волочилися по землі. Риси опухлого почервонілого обличчя попливли, з перекривленого рота стирчали гнилі зуби. Танька стала, сперлася на мішок товстою рукою та з цікавістю розглядала хлопців та дівчат світлими водянистими очима, сипло бурмочучи та дурнувато посміхаючись. У ніс ударив сморід немитого тіла та протухлих харчів.

— Ну, чого стала?! — роздратовано крикнув на жінку Дімон. — Бачиш, нічого їсти в нас нема! І грошей нема! Вали далі зі своїми псами!

Танька насупилася, щось пробурчала сама до себе, але все ж послухалася наказу. Продовжила свій шлях, тягнучи мішок з об’їдками, а собаки побігли за годувальницею, помахуючи хвостами в передчутті скорої вечері. Вона щось сказала лагідно до них, але Тарас не розібрав з відстані. Він стояв як укопаний і дивився услід Танці, аж поки вона не зникла за поворотом.

— Чого витріщаєшся? — голос Макса повернув Тараса до тями. — Бомжів ніколи не бачив, чи що?

— Тарасик-підорасик, не роззявляй пельку, а то муха залетить, — загигикав Дімон.

— Я що тобі казав?! — Тарас від люті стис кулаки й важко задихав. — Не смій мене обзивати! А то я тебе…

— Цить, — Макс ступив до нього. — Скільки ти вже будеш на нас наїжджати, шмаркач?

— А чого він знову обзивається?

— Не хочеш, щоб обзивалися? — Дімон теж підійшов до розлюченого Тараса. — То доведи, що ти не шмаркач і не підорас! Доведи, що гідний нашої компанії. Ми ж тебе попереджали, що кого попало до себе не беремо! Тим паче молодших. У нас заведено, що кожен хлопець, щоб стати повноцінним членом нашої компашки, повинен показати, що гідний. Зробити щось ризиковане.

— І як довести? — Тарас розвів руками. — Украсти щось? Ну добре, тільки давайте не сьогодні, магазини вже порожні.

— Та ні, красти — діло нехитре, — похитав головою Макс. — Красти ми й самі без тебе могли. Треба зробити щось таке… Ну, незвичайне, сміливе, ризиковане. Таке, що не кожен посміє зробити. Щось таке, щоб аж до мурашок. Якщо вдієш щось таке, то приймемо повноцінно, поважати будемо.

— А що ви робили, щоб вас прийняли? — запитав Тарас.

— Я на водонапірну вежу лазив, мало не впав, бо там драбина зламалася. А Дімон подряпав машину одному багатому бику, коли той поряд у ресторані хавав. Ледве втік тоді від того лисого підара. Був у нас колись іще Сергій у компанії, він переїхав. То він викинув сумку вчительки з вікна, коли вона на уроці вийшла.

— А, ну таке я теж зможу, — посміхнувся Тарас.

— Ні, так не піде, — похитав головою Дімон. — Кожен робить щось нове, таке, що до нього ще не робили. А ти повинен зробити щось ну дуже екстремальне, бо почав на нас наїжджати, інакше не приймемо.

— Хм, і що ж мені таке зробити?

— А це вже сам придумай, — відказав Макс. — Але нас попередь. І ми повинні все бачити, інакше не зарахується. А тепер пішли, а то продавець травички спати піде.

Тарас тягся за друзями позаду, задумавшись. Дуже хотілося довести, що він гідний. Нові товариші здавалися хлопцеві такими дорослими, сміливими, не те, що його однокласники-ботани. Що ж таке придумати, щоб і нове, і ризикове, але щоб самому не дуже вигребти, раптом що? Полізти на дах? Ні, можна впасти. Витягти в когось гаманець? Посадити можуть…

— Гей! Стійте! Слухайте всі сюди! — гукнув він товаришів.

— Ну що ще? — пробурчав Дімон.

— Я придумав, що зроблю.

— Ну, валяй, — байдуже відповів Макс.

— Ви знаєте, де живе та Танька з собаками?

— Я не знаю точно, — знизав плечима Макс. — А нащо вона тобі?

— Треба.

— Невже замочити її захотів? — перелякався Дімон. — Ти що, навіть не думай! Особисто я сам би з задоволенням це зробив, але мєнти й тут лазять. Вона хоч і дебільна бомжиха, але посадити все одно можуть!

— Та ні, вбивати не буду, я інше придумав, — заспокоїв його Тарас. — Покажіть, де вона ночує. Знає хтось?

— Я знаю, — виступила вперед Маринка. — Вона ночує в будочці, де колись сидів сторож арматурного заводу. Там же надворі собаки живуть. Мені той однокласник розказував, якого Таньчині собаки покусали. Він якраз проходив там, де вона з ними живе. Мабуть, подумали, що на їх територію полізе. Тварини є тварини.

— То ходімо туди. Треба зараз, поки вона на місці.

— А собак не боїшся? — запитала Аліна.

— Давайте так. Максе, купи якоїсь їжі, бухла та дешевого собачого корму. Тут якраз недалеко магазинчик, він допізна працює. Тобі ж не шкода косячка, якщо це все для того, щоб я довів, що я мужик?

— Якщо справді доведеш, то не шкода, — єхидно посміхнувся Макс. — Так і бути, куплю. Але якщо все провалиться, то повернеш мені бабки з відсотками!

— Та добре, по руках, — кивнув Тарас.

Компанія купила в магазині пачку корму, кільце ковбаси та маленьку пляшку горілки. Надворі вже зовсім стемніло, тож попрямували до лігвища Таньки, підсвічуючи дорогу телефонами. Вже здалеку місце її ночівлі видав гавкіт собак. Підійшовши ближче, почули й голос самої жінки. Вона сипло наспівувала та реготала, а її улюбленці, здавалося, підвивали в унісон.

— Щось мені стрьомно, — Дімон жестом наказав усім зупинитися. — А як ті собаки на нас накинуться?

— Давайте сюди корм, — промовив Тарас. — Я піду перший, ви за мною.

Він розірвав пачку корму та, тримаючи її перед собою, пішов уперед. Друзі, побоюючись, повільно ішли за ним, готові будь-якої миті дати драла, якщо вискочать собаки. Ось наблизилася дірка в огорожі, ледь помітна в темряві. Собаки, зачувши непроханих гостей, загавкали та вибігли назустріч. Тільки побачивши тварин, Тарас одразу ж висипав корм та засвистів, кличучи песиків. Голодні бездомні пси, яким явно не вистачало їжі, що знаходила Танька, кинулися на корм, заливаючись гавкотом, відштовхуючи один одного та гризучись.

— Все, тепер можемо заходити, — Тарас поманив друзів за собою. — Ми погодували собак, тепер вони нас чіпати не будуть.

Компанія залізна у двір заводу через дірку. Кілька телефонів освітили лігвище бомжихи та її песиків. Було тут жахливо брудно: скрізь валялися порожні пакети, пляшки, старі матраци та ганчір’я, на якому, очевидно, спали собаки. Ще тхнуло лайном — прибирати за улюбленцями було б нездійсненним очікуванням щодо психованої бомжихи. Трохи дані стояла будочка сторожа, що від часу вже покосилася та вже ледь не валилася на бік. У єдиному віконечку блякло світилося та чувся приглушений голос.

— О, добре, Танька ще не спить, — тихо сказав Тарас.

Макс підозріло наморщився:

— Може, скажеш уже, що ти придумав? А раптом там щось таке, що нас іще посадять? Тоді я — пас! Кажи зразу!

— Ти ж сам хотів, щоб я зробив щось ризиковане на незвичне. А ще щось таке, що до мене не робили.

— Ну, хотів.

— А Дімон хотів, щоб я зробив щось дуже екстремальне, правильно?

— Не тягни, — насупився Дімон. — Валяй уже, що будеш робити.

— Коротше, ви хотіли, щоб я довів, що дорослий і не підорас. Так от. Я виїбу Таньку.

Запала тиша, яку порушувало лише гарчання собак, що доїдали корм, та бурмотіння Таньки в будочці — здавалося, вона не почула непроханих гостей. Всі Тарасові друзі перелякано дивилися на нього. Дівчата аж роти пороззявляли, а їхні очі округлилися від жаху. Хлопці перезирнулися. Дімон покрутив пальцем коло скроні.

— Ти що, їбобо? — нарешті порушив тишу Макс. — Якщо це був прикол, то дуже тупий, Тарасику. Не треба так жартувати.

— Ні, не прикол, — відказав Тарас. — Я її виїбу.

— Її? — перепитав Дімон. — Таньку? Смердючу бомжиху? Ти в адекваті?

— Ну ви ж хотіли, щоб я зробив щось незвичне. От я і зроблю. Такого точно до мене ніхто не робив, вірно?

— Бляха, я не буду на це дивитися! Тарасику, не треба! — заверещала Аліна.

— Хлопці, прийміть його так до нашої компанії, — попрохала Маринка. — Він і так багато хорошого зробив. Тільки прошу, не треба…

— Хтооо це прийшов, га? — раптом почувся хриплий голос.

Танька вилізла із будочки та стала перед друзями, вперши руки в боки та дурнувато посміхаючись. Від неї так смерділо, що дівчата позакривали носи та відступили на кілька кроків назад. Дімон з Максом від огиди скривилися, але стояли на місці, щоб, бува, дівчата не подумали, що вони боягузи та злякалися якоїсь там бомжихи. Вона гигикнула та ступила уперед. Тут же Тарас і собі відсахнувся.

— А, це ти казав? — Танька подивилася просто на Тараса та вищирилася, оголивши гнилі зуби. — Ти?!

— Щоооо… що казав? — пробелькотів той.

— Що виїбеш мене… Казав таке? — в ніс ударів сморід, а водянисті очі до мурашок вп’ялися в нього.

— Я? Таке? Що? — голос Тараса обривався, а він задрижав, наче перед ним стояло чудовисько, а не звичайна бомжиха.

— Казав, що виїбеш мене. Ну, давай! Давно в мене… мужика не було!

Танька ступила ще крок до Тараса та хотіла його обійняти, але хлопець вчасно вивернувся, і товсті руки хапнули повітря. Тарасове серце шалено калатало, мозок хаотично намагався придумати, що робити. Лиш тепер зрозумів, що ляпнув дурницю. Виїбе бомжиху! Щоб щось довести тим козлам! Дурень! Та від неї смердить, як зі смітника. І ще не відомо, чим вона хворіє. Та до неї навіть торкнутися страшно! Краще нафіг таких друзів, ніж щось їм доводити!

— Я такого не казав! — випалив Тарас та відбіг від Таньки. — Це тобі почулося. Ми сюди прийшли… щоб собак твоїх підгодувати! Бачиш, он їдять! Не вистачає їм їжі, бідненьким. Ми собачок любимо. Правда, народ?

Друзі перезирнулися, і Дімон, підігруючи, кивнув. Та Танька навіть не подивилася в той бік. Вона перевальцем ступала до Тараса, єхидно посміхаючись, а він ледь встигав вивертатися, щоб, бува, та не цапнула його брудною рукою. Подала голос Маринка:

— Не чіпайте його! Нічого такого він не казав! Вам почулося! Ми справді прийшли підгодувати собак!

Танька зупинилася, гнівно зиркнула на дівчину та прохрипіла:

— І ти туди ж! Брехуха! Не вірю я! Ви прийшли, щоб… Ну чекайте в мене…

— Народ, валимо звідси! — скомандував Макс та повернув до виходу. — Швидко!

— Е ні, нікуди ви не втечете! — єхидно загигикала Танька. — Ви брехуни, а ще боягузи! І я не вірю, що прийшли сюди просто так! Ніколи вам мої собачки не були цікаві, а тут раптом годувати їх прийшли! Ви прийшли, щоб познущатися, щоб обікрасти мене! Щоб забрати…

Вона перейшла на істеричне схлипування й далі белькотіла щось нерозбірливо, розтираючи сльози по брудному обличчю. Компанія вже підходила до діри в огорожі, там все ще крутилися песики, вишукуючи на землі розсипаний корм. Позаду Танька ревіла, сипала прокльонами та вигукувала щось нерозбірливо. раптом вона промовила чітко й зловісно:

— Можете не поспішати, все одно вам не втекти. О, так, вам не втекти від Буби! Від мого Буууубочки! А у Буби велиииикі зуби! Ух, велииикі!

Останні фрази Танька прокричала, розтягуючи, наче промовляла якусь мантру, і загиготіла.

— Що за Буба? — перелякано запитав Тарас, озираючись.

— Хрін його знає, — пробурчав Макс. — Мабуть, один із песиків…

Його слова перервало низьке гарчання, яке лунало десь із напівзруйнованої адмінбудівлі заводу. Собаки, що нюхали землю в пошуках залишків корму, підняли голови та заворушили вухами. Потім, як за командою, заскавчали, підібгали хвости та побігли, зникнувши в темряві.

— Швидше звідси! — скомандував Дімон, виводячи компанію через діру. — Бляха, шо воно…

Загарчало ще голосніше, зовсім близько. Танька скрикнула командним голосом:

— Буба! Ану йди прожени цих брехунів та крадіїв! Задай їм жару, дорогенький! Фас, Буба, фас!

— Тікайте! — скомандував Макс та побіг.

Всі послідували за ним. Тарас, що плентався останнім, за дівчатами, (через низький зріст та короткуваті ноги він бігав повільно) почув, як важко тупає собака по землі, наближаючись до них стрибками. Мабуть, великий пес! Страх підігнав хлопця, і він припустив, мало не обігнавши Дімона, що біг одразу за Максом. гарчання почулося просто за спинами втікачів. Дівчата заверещали та теж побігли вперед. Тарас швидко озирнувся, але в темряві розгледів лише темний силует масивного собаки. Він рухався не надто швидко, короткими стрибками, важко та грузько приземляючись, проте годі було й сподіватися втекти від тварини.

— Макс! Ковбаса! — раптом згадав Тарас. — Кидай йому! Швидше, бляха!

Макс, що так і ніс в руках пакет із гостинцями для Таньки, витяг звідти кільце ковбаси та, не озираючись, кинув позад себе. Ковбаса приземлилася точно перед твариною, проте, на диво, пес лиш на кілька секунд зупинився, понюхав їжу, але не торкнувся її та продовжив гонитву.

— Він зараз нас загризе! — заверещала Аліна.

— Не кричи! За мною! — Макс схопив її за руку та грубо потягнув до високого паркана із сітки, що саме виріс у темряві просто перед втікачами. — Швидко лізьте всі!

Макс та Дімон прудко застрибнули на паркан, потім допомогли влізти дівчатам. Тарас ледь устиг підтягнутися — все ж, що б там не казали, а зріст має велике значення. Завдяки ковбасі все ж виграли трохи часу. Усівшись нагорі, компанія стежила за собакою. Той уже підбіг до огорожі, досадно загарчав, всівся на землю та задер гостру морду догори, уважно оглядаючи тих, на кого було наказано напасти. Тут Тарас зміг його розгледіти. Був той собака справді великий, кремезний, навіть трохи товстуватий, з чорною кудлатою шерстю та гострими вухами. Мордою нагадував вівчарку, а от розмірами її переріс, ледь не змагаючись зростом з алабаєм.

— І довго він буде отак сидіти? — перелякано запитала Маринка. — Я додому хочу!

— Всі додому хочуть! — роздратовано гаркнув Макс. — Що ти пропонуєш? Корму більше нема, а ковбасу він не їсть, паскуда!

— Я ж казав: треба дорожчу ковбасу купляти, — дорікнув Тарас. — А ти взяв дешеву, бо зекономити хотів. Там м’яса нема, одна соя!

— Слухай, заткнися, малий шмаркач! — сплюнув Макс. — Я ковбасу брав не для собаки, а для Таньки! А вона будь-яку зжере!

— Це все через тебе! — крикнув на Тараса Дімон. — Це ж ти захотів виїбати, мать твою, ту бомжиху! Якби не ти…

— Ні, не через мене! — огризнувся Тарас. — Через вас! Це ви хотіли, щоб я довів…

— Хлопці, заспокойтеся! — втрутилася Маринка. — Що було, те було. Тепер треба думати, як втекти від того грьобаного пса!

Собака, наче почувши, що говорять про нього, басовито гавкнув та вискалився, але з місця не зрушив, ніби чекав нагоди, коли здобич сама до нього спуститься.

— Хавчика більше нема, — сказав Макс. — Тільки пляшка, але собаки не п’ють. Так що відволікти його взагалі нічим.

— Може, в поліцію подзвонити? — обережно запитав Тарас.

— Ти що, їбобо? У мене повні кишені трави! — крикнув на нього Макс.

— Так викинь свою траву! — огризнувся Тарас. — Що тобі дорожче — життя чи якась трава?

— І справді, викинь траву! — лагідно звернулася до Макса Аліна. — Поліція може реально нас врятувати. Інших варіантів нема.

— Ну добре, — Макс покопирсався в кишенях та демонстративно кинув у темряву пакетик. Заповітний скарб пролетів просто біля собаки, але той не звернув на нього ніякої уваги. — І хто буде дзвонити? У мене телефон сів.

— Я можу, — Тарас дістав телефон. — Ой! Зв’язку нема зовсім.

Зв’язок, як на біду, не ловило ні в кого. Очевидно, у цьому Богом забутому місці про вежі та антени не турбувалися: безхатченки все одно не мають телефонів, а інші тут майже не ходять.

Всі вже невість скільки стирчали на огорожі. На землю впала чорна хмарна ніч. Пес ліг на землю, поклавши голову на передні лапи, але не спав, як це могло здатися. Жовті очі пильно стежили за підлітками, поблискували в темряві, наче два світляки. Дімон спробував обережно спуститися, але пес враз підняв голову та грізно загарчав, тож довелося знову лізти на огорожу.

— Стереже, стерво! — гаркнув Макс. — Натренувала його ця суча бомжиха!

— Рано вранці Танька піде по їжу й забере собаку, тільки тоді зможемо спуститися, — зітхнула Маринка.

— Я не збираюся тут стирчати до ранку! — просичав Дімон. — Мати з батьком мене уб’ють!

— Усіх уб’ють, — відказав Тарас. — Так і скажемо, що від собаки ховалися.

— Якого, нахрін, собаки?! — гаркнув у відповідь Дімон. — Я взагалі повинен на тренування ввечері ходити, мать їх! Пішов замість того з вами гуляти на свою голову!

Собака, наче йому не подобалися сварки, підняв голову та тихо загарчав. Усі принишкли та перелякано притислися до огорожі. Пес знову поклав голову на лапи, але не спав. Друзі втрачали відлік часу. Нічні години тяглися, як дьоготь, ніч огортала все липкими чорними пальцями дощових хмар, і годі було вирватися із тої всеохопної темряви, дочекавшись першого сонячного промінчика. Руки та ноги нестерпно нили в незручних позах, а пальці вже заклякли від тримання за огорожу. Дівчата тихенько скиглили. Хлопці мовчали, лише іноді пошепки перекидаючись парою слів, щоб знову не роздратувати собаку.

Серед ночі небо потроху прояснішало. Хмари рідшали, ніби чорна фарба, що пливе за водою, і стало видно біле коло місяця повного в серпанку. Пес гавкнув та підняв голову. Він дивився на місяць та гарчав, наче слідкуючи за пеленою, що саме пливла над місяцем, ось-ось збираючись звільнити його з полону.

Нарешті хмара зникла, і яскраве місячне світло впало на собаку. Його кудлате чорне хутро зробилося сивуватим, сріблястим, а великі очі ще сильніше засвітилися. Раптом собака скочив на лапи й голосно завив, повернувши морду до місяця. Його виття, здавалося, продирає до кісток, і Тарас мимоволі здригнувся, відчуваючи, наче йому під куртку залізли холодні, мокрі, бридкі пальці. Друзі теж боязко дивилися на пса.

— Чого це він, бляха? — вилаявся Макс. — На місяць виє, паскуда. Ой, бля, що воно…

Пес завив іще голосніше, здригнувся та став на задні лапи, розмахуючи перед собою передніми. Його виття ставало все нестерпнішим, бриніло у вухах луною, здавалося, лізло в сам мозок, під шкіру, дратувало кожен нерв. Раптом пес почав рости. Тарас кліпнув та замотав головою, подумавши, що задрімав, і це йому наснилося. Але ні, все відбувалося насправді. Друзі принишкли. Пес виріс уже вищим за дорослого дядька, на тілі здулися м’язи, шерсть майже повністю зникла, лишившись лише темним жужмом на загривку. Передні лапи роздулися, вкрилися м’язами, стали схожі на людські руки, але з довгими кігтями. Ікла в пащі теж виросли й загрозливо випирали назовні довгими кинджалами. Істота стояла на задніх лапах та шкірилася на підлітків, що безпорадно вчепилися в паркан. А вони сиділи, не в змозі ані поворухнутися, ані закричати, наче прикуті невидимою силою. І тільки коли монстр голосно загарчав, всі оговталися, наче від трансу, та з вереском пострибали з огорожі. Тарас, несподівано для самого себе, побіг першим, Аліна з Мариною — одразу за ним, Макс та Дімон — у хвості. Перед очима стелилася темрява якоїсь пустки, ледь підсвічена місяцем, що знову ховався за хмару.

Десь позаду пролунав приглушений удар, наче важкий мішок упав не землю. Тарас на секунду озирнувся й обімлів: собака-переросток переліз через огорожу, важко гепнувся додолу, підвівся на задні ноги та побіг за ними стрибками, іноді підштовхуючись передніми лапами. Тарас припустив щодуху, не розбираючи дороги, ледь не спотикаючись об купи мотлоху, що траплялися на дорозі. Позаду пролунав приглушений крик, потім гарчання — і тиша.

— Бляха, Макс! — заверещав Дімон.

Дівчата заскиглили. Тарас не озирався. Попереду показалося щось велике та світле. Якась двоповерхова адмінбудівля. Хлопець підбіг до дверей, посмикав. Зачинені! Попереду огорожа, дуже висока — не перестрибнеш. Дівчата та Дімон вже підбігали, а з темряви лунало ревіння чудовиська. Дімон зупинився, дістав з кишені складаний ножик та театрально замахав перед собою:

— Ану спробуй мене завалити, паскуда! Поріжу нах!

Аліна та Маринка підбігли до Тараса.

— Воно… Той мутант… Він їсть Макса, — ледь видавила Аліна та виблювала.

— Значить, поки що є час. Знайдіть щось, щоб зламати замок! — заволав Тарас. — Тут можна заховатися! Швидше, поки воно не доїло та не побігло за нами!

— От самі й шукайте, це справа хлопців, — надула губи Маринка. — Це ви повинні захищати нас.

— Один уже не захистить! А поки ви будете просто стояти, нас з’їдять!

Вилаявшись, Тарас увімкнув ліхтарик на телефоні та заходився шукати бодай якусь залізяку, щоб виламати замок. Марно. Не зміг нічого знайти у траві, з тремтячими руками. Дівчата верещали зі страху та заважали. Дімон, видно, вже добряче укурений, безстрашно розмахував перед собою ножиком та лаявся на невидимого монстра.

— У мене є пилочка для нігтів. Може, спробую відкрити нею замок? — обережно запитала Маринка.

— Угу, спробуй, — відказав Тарас, продовжуючи пошуки.

Раптом почулося гарчання, зовсім близько. Дімон замовк та прислухався, міцно стиснувши пальцями ніж. Монстр несподівано вистрибнув із темряви, прямо на Дімона. Ножик безпорадно вилетів з його руки та впав десь у траву. Дівчата заверещали та забігали, намагаючись заховатися за спину Тараса. Той тимчасом знайшов товсту дошку, міцно схопив її та підбіг до монстра.

Собака-мутант гриз горло Дімона. Крізь розрив було видно жили й нутрощі. Кров бризкала довкола, проте Тарас уже ні на що не зважав. Він з усього маху вгатив собаку по спині, аж дошка затріщала. Той підняв голову та загарчав на зухвальця, оголивши закривавлені зуби. Тарас не розгубився та вдарив монстра по морді, вклавши в замах усю силу та лють. Щось затріщало, з пащі вилетіло кілька зубів. Монстр на мить припав до землі, важко дихаючи та скулячи.

Позаду щось задзвеніло, дівчата переможно закричали. Зарипіли двері. Вони таки спромоглися відчинити їх! Скориставшись тим, що монстр поки лежав на землі, Тарас швидко побіг за Алінкою та Маринкою.

— Куди ти побіг, шмаркачу малий? — гаркнула на нього Алінка. — Чого ж ти не добив цю гидоту?! Захищай нас, бляха, ти хлопець чи боягуз сцикливий?

Потвора повзла позаду них, жалісно скавчала, припадаючи на одну лапу. Дівчата заверещали та побігли вглиб приміщення, підсвічуючи собі шлях телефонами. Раптом один ліхтарик заблимав і згас.

— Та бляяяхааа! — зарепетувала Маринка.

— А я ж казала тобі — не купуй оце китайське лайно, — гаркнула на неї Аліна.

— Я це не купувала! Мені Дімон подарував! — схлипнула Маринка. — Вкрав у якогось лоха, поки той заснув у трамваї.

— Подякуєш йому на тому світі, — гиготнула Аліна. — Тримай мене за руку!

— Куди ви? Не кидайте мене одного! — Тарас заволав відчайдушно. Його ноги тремтіли. Він відчував позаду себе дихання звіра, який повз і наближався до нього.

Дівчата лише зареготали, віддаляючись. Ліхтарик телефона Алінки віддалявся, наче вогні корабля, який відпливав у темне нічне море. І тут звір стрибнув. Клацнули зуби. Ногу наче обпекло окропом. Але біль привів хлопця до тями. Він зірвався з місця та побіг у протилежний бік. Ногу пекло, кров бризкала з рани, але він біг, не відчуваючи болю. Звір задоволено загарчав, стиснувся, як пружина, і короткими стрибками побіг за дівчатками. Тарас присів, зірвав з себе куртку, розірвав на собі сорочку та перев’язав рану, зав’язавши ганчірку у вузол. Кульгаючи, він пішов у бік іржавої драбини, яка звисала над переходом до другого поверху і вела кудись на дах. Він все ще тримав телефон в лівій руці, так що пальці заніміли. Його трусило, наче в лихоманці.

Вогник з телефона Алінки заблимав і згас. Він почув вереск і плач. І десь з того боку почулося гарчання звіра. Вони опинилися у пастці. І звір тепер наближався до них. У його гарчанні чулося торжество і передчуття швидкої розправи над жертвами.

— Ні, не чіпай нас! Ми не винуваті! Ми тобі нічого не зробили, ні! — верещала Маринка.

— Йди до того малого шмаркача! Це він на твою хазяйку зуби точив! — підхопила Алінка. — Ой, ні!

Почувся хрускіт кісток, які ламали гострі зуби, і відчайдушний вереск, наче різали порося. Він рвав тіло ще живої Аліни на шматки. Темрява ховала страшне видовище, але уява послужливо підсовувала йому відповідні картинки — одна огидніша за іншу. Звір гарчав, скавчав та чавкав. Аліна стогнала від болю, ще жива, але плакала вже тихіше, бо життя витікало з неї разом із кров’ю. Тхнуло кров’ю аж сюди — вітер дмухав у його сторону. Він відчував смак крові дівчини на губах та її солодкий запах у ніздрях. І він відчув, як в нього підіймаються штани у паху. Ерекція від запаху крові? Невже він збоченець? Тарасик сплюнув та покульгав до східців. Маринка верещала та плакала, благаючи її помилувати. Вона вже нікуди не втікала. Він відчував шкірою її страх та відчай навіть на такій відстані.

— Вона вже приречена, — пробурмотів Тарас. — Я їх вже не врятую. Бо не треба було мене тут кидати. Це вам за те, що думали пожертвувати мною заради власного порятунку.

Він ледве видерся на сходи, що вели на другий поверх. І тут вже заблимав його телефон. Настала черга батареї на його пристрої. Він провів пальцем по екрану, вимикаючи ліхтар, та поставив телефон у режим енергоощадження. І тут пролунали глухі кроки внизу. Монстр підіймався наверх по східцях. Він ішов за ним. Тарас позадкував, і тут в тиші загриміло щось металеве. Та невже? Шматок металевої арматури. Він стиснув телефон в зубах, нахилився та підхопив арматуру, вставши біля східців. Звір наблизився, так що знову у напівтемряві блиснув його оголений торс, порослий рідким хутром, собача голова з людськими рисами, роззявлена паща, повна гострих зубів, з яких крапала слина. Тарас заверещав та зі всієї сили завдав удару арматурою по голові монстра. Той заскавулів, але встиг вдарити лапою по руці Тараса, перш ніж втратити рівновагу, та покотитися східцями униз. Руку хлопця пронизав біль, щось хруснуло, і арматура випала з рук, покотившись кудись вниз слідом за звіром. Рука нестерпно боліла.

Тарас побіг до драбини та підстрибнув, схопившись за східці. І тут він почув гарчання. Монстр у два стрибки опинився біля драбини. Знову клацнули зуби, схопивши його вже за другу ногу. Почувся хруст. Рефлекторно хлопець пнув монстра, вдаривши його по морді. Біль пронизав другу ногу, але у коротку мить він надав йому сил, і Тарас підтягнувся на руках. Попри біль він швидко видерся по драбині нагору. І застогнав. Люк зверху перекривала решітка. Він схопився за ґрати, і раптом іржавий замок клацнув, стулки розкрилися, боляче вдаривши його по голові. Тарас впав на якийсь майданчик під люком, і його поглинула темрява…

Хлопця знайшла поліція, визначивши його місцеперебування за мобільним. Він пролежав у безтямі майже добу. Батьки оголосили його в розшук, а батько, який працював техніком в оператора мобільного зв’язку, використав власні зв’язки, щоб швидко виявити його місцеперебування попри всі формальні обмеження та заборони. Те, що Тарас перевів телефон у режим енергоощадження, врятувало йому життя…

***

Тарас сидів на лавці в парку. Поруч були підперті милиці. Тепер мати майже щодня водила його сюди. Лікар сказав, що перебування на природі допоможе швидше відновити нервову систему та повернути хлопця до звичного життя. Звичайно, шанси, що все буде так, як до тої трагедії, були мізерні — надто значного шоку зазнав Тарас. Однак принаймні шелест листя, спів птахів та шум дерев могли допомогти повернути нормальну мову та знизити тривожність.

Мати відійшла до магазину, а Тарас мовчки сидів, дивлячись поперед себе. Він не звертав уваги ні на осіннє листя, що повільно падало додолу, ні на білок, що стрибали по гілках, ні на птахів. Картини, що висіли перед очима вже понад два тижні, ніяк не хотіли його покидати. Скривавлена паща, повна гострих зубів… Передсмертні крики друзів… Хрускіт кісток… Пекельний біль у нозі…

— Привіт, Тарасику. Як почуваєшся, дитино? — раптом долинув звідкись лагідний, знайомий голос, розбиваючи спогади про ту ніч.

Тарас мимоволі задрижав, хоча йому не було холодно. Повільно повернув голову на голос. За кілька кроків стояла баба Клава, сусідка з третього поверху. Вона тепло усміхалася і притримувала рукою напівпрозору косинку, що тріпотіла від вітерця. Мабуть, саме із церкви йшла.

— Га? — перепитав Тарас, хоча чудово почув запитання.

— Я питаю: ти як?

— Вже краще, — відповів сухо та знову витріщився поперед себе. — А ви?

— Ой, що я? Як завжди, нічого нового. Можна біля тебе присісти?

Мовчки кивнув. Баба Клава сіла.

— Тарасе, ти давай кріпися, — трохи подумавши, лагідно звернулася до нього сусідка. — Бачу, складно тобі, і я не про ногу. Я розумію, як важко, коли хтось коло тебе помирає. Розумію, дитино. Сама війну пережила. Мала була, а пам’ятаю, як мого діда вбило. Теж потім місяць не говорила, плакала. Але переступила, перестала про те думати. Така доля, таке життя. Ти вижив, значить, Бог тебе спас. Треба далі жити. А друзі твої… Молися за їх душі. Але живи тим, що є. В тебе все життя ще попереду. Багато ще побачиш страшного, сумного. Ой, багато, хлопчику мій. Не дай горю тебе вбити.

Тарас трохи обдумав її слова та відказав:

— Та не були мені вони такими прям друзями. Просто іноді гуляв із ними. А так… Навіть знущалися трохи, бо я молодший.

— Тоді постарайся забути скоріше, — баба Клава лагідно погладила його по голові. — Втягуйся потроху в життя, в навчання. Так буде легше поскоріше все забути.

— Та, бабо Клаво, не можу я забути…

Тарас запнувся, зрозумівши, що ледь не бовкнув зайвого. Але баба Клава це помітила. Вона обережно повернула голову хлопчика до себе та зазирнула йому у вічі:

— Тарасику, розкажи мені все, як було. Бачу, що гнітить тебе щось, а сказати не можеш. Чому? Боїшся? Розкажи, мене не бійся.

Кілька хвилин вони так і сиділи, дивлячись одне на одного. Тарас сухо проковтнув, намагаючись позбутися грудки, що підступила до горла.

— А ви мені повірите? — запитав, вагаючись.

— А чого ж ні? — здивувалася сусідка.

Обернувшись та впевнившись, що мама ще не повертається, й інших небажаних свідків довкола немає, Тарас видихнув та промовив:

— На нас напав… Це був… Це був не собака…

Баба Клава спочатку здивувалася зізнанню хлопця, але уважно вислухала, не перебиваючи.

— Я хочу подивитися на це місце, — сказала баба Клава, коли він закінчив розповідь. — Коли одужаєш, покажеш його мені? Я знаю, як вбити цього монстра. Обіцяєш?

— Обіцяю, — кивнув Тарас. — Як тільки одужаю.

***

Минуло ще два тижні. На вулиці вже випав перший сніг. Переломи та рани від укусів загоїлися дуже швидко, аж лікарі дивувалися, що на ньому “все заживає, як на собаці”. А ще Тарас відчував щоночі занепокоєння. Особливо коли світив місяць. Шкіра починала свербіти. На тілі різко почало відростати волосся. Воно стало чорним, жорстким, наче хутро. А ще йому весь час хотілося їсти. Вночі він прокидався від того, що відчував запах крові у ніздрях. Тієї самої, якою пахло від дівчат, коли монстр їх рвав на шматки. Одного разу вночі йому наснилося, що повний місяць в небі зводить його з розуму. Тарас підвівся з ліжка та тихенько попрямував до коридору. Він надягнув спортивний костюм, накинув зимову шапку та курточку, тихо вийшов з квартири, спираючись на ціпок, який замінив йому милиці. Тихо спустився східцями та пішов. Ноги самі понесли його у промзону. Ніби щось кликало його. Він йшов знайомою вулицею вздовж паркана. Його трусило, наче в лихоманці, але він ішов, наче хтось тягнув його на повідці.

“Може, треба було піти з бабою Клавою? — подумав хлопець. — Вона ж обіцяла убити монстра. Хоча ні, зараз ніч, нащо турбувати стареньку. Потім якось.”

Тарас зайшов у відкриті ворота. Ось та сама будка. Тьмяне світло ліхтаря горіло всередині. Він зайшов у будку. Порожньо. Нікого немає. Ні собак, ні божевільної бомжихи. Ноги самі понесли його до прохідної покинутого заводу. Темна тінь піднялася назустріч.

— Ти прийшов! Я чекала, — почувся сиплий голос Таньки.

У ніздрі вдарив запах давно немитого тіла. Товста фігура наблизилася. У напівтемряві блиснули водянисті очі.

— Ти обіцяв мене виїбати! В мене так давно не було мужика! Ну-бо, будь слухняним хлопчиком! Ходи до мене! — вона почала повільно скидати з себе одяг. Тарас побачив величезні груди, наче гарбузи, які звисали аж до живота. Від неї тхнуло, наче від собаки. Раптом Танька заскавуліла по-собачому.

— Знімай штани, хлопчику! — зашипіла Танька. — І роби своє діло. А то я покличу Бубу!

Тремтячими руками Тарас скинув з себе куртку. Потім зняв светр, черевики та скинув з себе штани. Танька захихотіла, повернулася до нього спиною, та встала на карачки, виставивши йому свій пухкий зад. Тарасик відчув, як застукало у вилицях, і як його прутень підіймається вгору. Він пішов, ніби підкоряючись німому наказу, прилаштувався ззаду та ввігнав прутень у піхву, яка слабо світилася червоним у темряві. Танька затрясла дупою, підлаштовуючись під його рухи, і заскавчала, наче сучка, на яку зібрався кобель. Ці звуки не могла видавати людина. Він і сам відчував себе собакою. Тарас ричав, скавчав і не міг зупинитися. Він не міг порахувати, скільки разів він кінчив у цю ненажерливу піхву, і йому хотілося ще. Нарешті він впав на підлогу на якесь старе пальто та заснув.

Прокинувся Тарас з першими променями сонця. Він потягнувся і заскавулів. Все його тіло було вкрито жорстким чорним хутром. Тарас витягнув собачу голову до миски та почав пити воду, лижучи її своїм довгим шершавим язиком. Він хотів щось крикнути, але з горла виривалися тільки вереск, тявкання і скиглення. Він побачив Таньку, яка нахилилася над ним і погладила по спині.

— Хороший песик! — проворкувала вона. — Будеш моїм новим Бубою!

— Сам прийшов, навіть вести не довелося! — почувся знайомий голос знадвору.

Тарас визирнув у двері. На вулиці стояла баба Клава. Вона помахала Таньці рукою та захихотіла.