Кіт Шредінгера

Від сьогодні пенсіонер Семен Шредінгер страждав невизначеністю.

Ще вчора, якщо вірити телевізору, він жив у найсильнішій і найбагатшій країні світу, що була спроможна заткнути за пояса будь–якого ворога та процвітала на радість своїм громадянам. У новинах передавали про відкриття нового павільйону на виставці досягнень народного господарства, де демонстрували новітню космічну техніку і зброю. На засіданнях думи приймали правильні закони про іноагентів і збільшення народжуваності. Вороги тремтіли та боялися, а Семен був гордий і щасливий вже тільки від думки про те, до якої могутньої спільноти він належить. За сімдесят з гаком років він багато пережив, але у своїх переконаннях був непохитний.

Проте сьогодні вночі на нафтобазу неподалік від його будинку прилетіла українська ракета й дивним чином збила його думки зі звичної орбіти.

Вибух шаленої гучності розтрощив спокійні контури міського краєвиду і перетворив небесний світ на театр вогню. Густий чорний дим нескінченими клубами підіймався у небо, розносячи невеликим містечком запахи нафти та плавленого заліза. Від вибуху дерев’яні рами вікон похиленого будиночка Семена розлетілися на друзки, не говорячи вже про скло. Те, що сам будиночок встояв і не полетів за вітром від вибухової хвилі, здавалося дивом. А в новинах повідомили про успішне збиття українського безпілотника, називаючи містечко, в якому мешкав Семен, і показуючи якісь жалюгідні уламки літального апарату на тлі незнайомої місцевості.

Реальність Семена вмить розділилася навпіл. Одна реальність заглядала з тої дірки, що залишилася замість вікна, заповнюючи простір розпеченим повітрям і гудінням десятка пожежних машин. Інша реальність світилася з голубого екрана телевізора, в якому рожевощокий губернатор області весело запевняв журналіста, що в містечку Семена все спокійно.

Старий вимкнув телевізор, насилу піднявся з потертого крісла, взяв свій ціпок, з яким майже ніколи не розлучався, одягнув картуза та, переступаючи уламки битого скла, попрямував до сусіда в надії з його допомогою відновити траєкторію своїх думок і повернути звичний світ на місце.

Його сусід, Ібрагім Ісламбєков, був також гордий, що він росіянин, проте його гордість була вдвічі більша ніж в Семена, бо до пенсії він був фізиком-науковцем і мав чудовий, сконструйований за всіма правилами, самогонний апарат.

В будинку сусіда шибки також повибивало, вхідні двері зірвало з петель, проте він не зважав на це.

На вцілілій після вибуху веранді на дерев’яному столі стояв знатний кухоль самогону, а поряд дві чарки, одна з яких ніби чекала на Семена.

– Сьома, дарагой ти мой, – весело зустрів сусід, наливаючи чарочку по вінця. – Я сразу понял, что еті укропи создалі квантовоє оружиє. Но ми і нє такоє відаді, правда, Сьома?

Хоча Семен і бачив в житті багато, проте одразу погодитись на одночасне існування двох реальностей йому було не просто.

Наповнюючи одну чарку за іншою, сусід докладно пояснив, що згідно з квантовою теорією така зброя може спричинити квантову невизначеність або заплутаність. Що робиться з тими чудернацькими часточками, що одночасно перебувають у двох станах, Семен не зрозумів, і, можливо, в інший ситуації не повірив би Ібрагіму, проте після повернення додому дещо виявив, що могло підтвердити припущення сусіда-науковця.

Перед дверима його будинку лежав дохлий кіт.

Раніше якось коти обходили будинок Семена, мабуть, передаючи один одному інформацію про ціпок, що той майже не випускав з рук. Проте цей котяра набрався зухвалості не тільки зайти до нього на подвір’я, але й ще там відкинути лапи!

Рішуче стиснувши ціпок, Семен підійшов ближче і виявив, що дохлим кіт був лише на перший погляд. Семен подивився під іншим кутом зору і побачив, що кіт не такий вже й дохлий, а навпаки, цілком життєздатний.

– Няв, – сказав кіт.

– Цур тєбя, нечістая, – пробурмотів Семен, махнув на кота ціпком і копнув нахабу ногою.

У відповідь на таке неввічливе ставлення кіт миттєво перетворився на дохлого, але встиг до цього вчепитися мертвою хваткою у ногу Семена. Не в змозі скинути дохлого кота з ноги, старий заволав що сили.

На його крик прибіг сусід.

– Он подвєргся квантовому вліянію, – оголосив вердикт сусід-фізик, розпушуючи сиві густі брови і чухаючи лисину. А Семен додав:

– І говоріт вмєсто “мяу” “няв”.

Обидва старі не могли повірити своїм очам, роздивляючись кота.

Тільки секунду перед тим дохлий кіт живий-живісінькій сидів перед дверима і шипів на Семена та Ібрагіма, вишкіривши ікла. Ібрагім подумки відмітив, що квантова невизначеність вочевидь мала вплив на його масть — білий, сірий і рудий кольори поєднувалися на його шерсті чудернацькими узорами, а на хвості ще й утворювали кільця — біле, сіре, руде, біле, сіре, руде.

На наважуючись зайти до будинку (бо що від того кота можна очікувати), старі обійшли двір і виявили рівно посередині між будинками Семена та Ібрагіма невеликий уламок ракети. З уламку стирчали декілька сріблястих дротів, а в глибині залізяччя причаїлися залишки незнайомих Ібрагіму мікросхем.

Якийсь час обговорили проблему, повернувшись на веранду Ібрагіма, і остаточно впевнилися, що події навколо мають квантову нестабільність.

Оскільки у містечку крім дітей, бабів і дідів після мобілізації з чоловіків залишився лише мер, а він, відомо, бачив тільки те, що хотів, зібрали біля магазину бабів. Бо застосування квантової зброї — то така проблема, що не може залишитися без оприлюднення. Але поки баби влаштовували ґвалт, намагаючись лікувати Семена та Ібрагіма від білої гарячки коромислами, вогонь з нафтобази перекинувся на будинки та перетворив на згарище четверту частину містечка. Ще й пощастило, що майже всі містяни були в той час біля магазину.

Чомусь будинки Семена та Ібрагіма вогонь обійшов стороною, утворивши згарище не менше ніж на кілометр навколо. Обійстя залишилися в тому самому вигляді, який вони набули після вибуху квантової ракети.

Федеральні служби прибули за кілька годин після того, як скінчилася пожежа, довго нишпорили у будинках Семена та Ібрагіма, перевернули все там догори дриґом, зібрали проби ґрунту біля уламка ракети та, нарешті, повкладали уламки в спеціальний контейнер з подвійними стінками.

Все було б нічого, аби один з федералів не помітив дивного кота.

– Няв, – сказав кіт і від гріха подалі прикинувся дохлим.

Серйозний службіст уважно оглянув кота, і, зрозумівши, що дохлі коти арешту не підлягають, арештував Семена Шредінгера.

– Етово кота я віжу в пєрвий раз, – спробував протестувати Семен, але отримав прикладом між плечей і швидко опинився в автозаку.

Додому старий повернувся побитий і ще більше невизначений.

За його відсутності Ібрагім забив дошками зруйновані вікна, і тепер його дерев’яний будинок виглядав не тільки похиленим, а й ніби пораненим з нашвидкуруч прикритими ранами.

Кіт сидів на ґанку та посміхався. Сірі, білі й руді кола на його хвості мерехтіли квантовими виблисками та ніби рухалися вздовж хвоста, змінюючись одне на одне: сіре – на біле, біле – на руде, а руде – знову на сіре.

“Ще й насміхається з мене”, – подумав Семен і заціпенів від жаху.

Ні, не від зовнішнього вигляду кота, а від усвідомлення, що сформулював думку українською мовою. Він боязко озирнувся і з полегшенням впевнився, що поряд нікого крім кота немає. Що про нього подумали б сусіди, якби почули ці слова? Знову потрапляти до автозаку аж ніяк не хотілося.

– Нєт-нєт, нє думай. Я єщо в састаяніі пабедить ету квантовую нестабільность. – пригрозив ціпком коту. Кіт не став сперечатися, тільки, гордо піднявши різнобарвного хвоста, відійшов убік, пропустивши Семена до будинку.

Довго сидів старий у напівтемряві, бо забиті вікна не пропускали сонячне світло, тільки окремі його промені. Намагався згадати, звідки він знає українську мову? Думки хаотично рухалися між двома орбітами, як ті часточки, про які розповідав Ібрагім, і насамкінець зависли в невагомості. Семен згадав, що його батько був німцем, але всім представлявся євреєм, що мати його була українкою, але загинула від голоду, віддаючи останнє своїм дітям. І що були в нього брат і сестра, про яких він знати не хотів, бо вважав своїми ворогами. Чи живі вони? Чи ні? Чи згоріли у війні? Чи згадують його? Чи живий він сам? Чи як той кіт, одночасно знаходиться у двох станах? Якісь незрозумілі поняття поселилися між двох орбіт його нестабільності, які навряд чи зміг би пояснити Ібрагім: свобода, гідність, справедливість, любов до рідної землі. Чи були вони в його житті? Чи імовірні взагалі ці поняття?

Захоплювала старого та квантова плутанина все більш, змінюючи стабільність траєкторії думок і перемішуючи реальність та ймовірність. Яка ймовірність, що він зустріне хоч колись свої рідних?

Він увімкнув телевізор, але нічого не почув. Обличчя на екрані старанно відкривали роти, але Семен не розумів ні слова. І вже не дивувався цьому. Тільки плакав. Звідкись з’явився кіт і заліз йому на коліна, наповнюючи кімнату квантовим мурчанням. І це також не здивувало. На то він і квантовий кіт, щоб зникати в одному місці та з’являтися в іншому, або бути в різних місцях одночасно.

Щойно він подумав про це, як одразу з’явилася впевненість, що і він так зможе, опинитися в тому місці, де не був бозна кільки років, і ймовірність стане реальністю. Він опинитися поряд зі своїми рідними й отримає квантову стабільність.

Ібрагім Ісламбєков скоса поглядав на кота, проводжаючи поглядом катафалк з померлим сусідом. Федеральна служба організувала все на вищому рівні, з пошаною ставлячись до минулих заслуг Семена Шредінгера. Вхід до його будиночка забили дошками, двір обнесли стрічкою з позначкою про небезпечну зону.

Кіт сидів на дерев’яному паркані та дивився убік катафалку, поки той зовсім не зник з поля зору, а потім перевів погляд на Ібрагіма. Глибокий погляд зелених очей був ще більш дивовижним, ніж окрас його шерсті. Ті очі відзеркалювати таємничі сили квантового світу, який він представляв.

“До біса гарний кіт, і стабілізувався ніби”, – подумав Ібрагім. – “Був кіт Шредінгера, став кіт Ісламбєкова”.

Звідки в думках з’явилася українська мова?

Здогадався швидко, бо недарма ж колись був фізиком-науковцем.

“Авжеж, то наслідок квантового вибуху”, – розмірковував Ібрагім, роздивляючись залишки мікросхеми, яку виколупав з уламка ракети.