Частина 1

Далеко-далеко за межами Землі, у сузір’ї Живописця існує планетарна система — Валінор. Система маленька та компактна, всього на шість планет менших за Землю. Один раз на двадцять два роки всі планети шикуються в один ряд з однойменною зіркою системи.

Жителі планети Кеннон, шостої планети від Валінору і єдиної придатної для життя, беруть участь у регаті, яка стартує в піковий момент параду планет. Шестеро нащадків перших колоністів разом з командами змагаються за першість у перегонах, протяжністю у сто вісім мільйонів кілометрів і яка триває майже сімдесят дві години.

Цьогоріч фаворитом регати став молодий Тобіас Куїнджі — капітан команди та пілот сонячного вітрильника «Веселий Роджер». Разом із ним до фінішу йдуть навігатор Софія Лін та інженери-механіки Діф та М’ют Байдун.

— До старту залишилося 10 хвилин, — пролунав з динаміка жіночий голос диспетчера з Центру польотів.

Тобіас, який сидів у кріслі капітана та постукував тонкими пальцями по підлокітнику, здригнувся від несподіванки та виринув із власних думок.

— Командо, звіт! — промовив Тобіас та вирівнявся у кріслі.

Софія та брати Байдун переглянулися в нерозумінні.

— Тобіасе, ми вже відзвітували годину тому, — тихенько, наче розмовляла з хворобливим, відповіла Софія.

— Це було годину тому, — Тобіас навіть не глянув на Софію, натомість визирав у вікно та спостерігав за іншими кораблями, які синхронно підіймали золоті сонячні вітрила.

— Так, капітане! — весело відповів М’ют та поглянув на екрани.

Хлопець, молодший з усіх братів, коротко доповів, що всі системи працюють у штатному режимі й корабель готовий до перегонів.

— Маршрут прокладено, капітане, — ліниво, байдуже, навіть бюрократично промовила Софія. — Ми вийдемо на геосинхронну орбіту Сфери за 13 годин і будемо готові взяти нову траєкторію.

— В якому стані компенсатори маси? — не вгавав Тобіас, хоча ще хвилину тому М’ют доповів про справність.

— Бодай тобі, хлопче, — розсердився Діф, який сам останні кілька днів на нервах через регату. — Все. В абсолютному. Порядку!

Тобіас та інші члени екіпажу здивовано зиркнули на сорокарічного Діфа, який зазвичай спокійний та врівноважений.

— Так би й сказав одразу, чого репетуєш, — Тобіас відлип від вікна та бухнувся назад у крісло, схрестивши руки на грудях, а пальці продовжили грати на невидимому фортепіано.

— Якби я знала, що це змагання потребуватиме стільки нервів, то не брала б відпустку й продовжила мандрувати на торгових кораблях, — повідомила Софія, хоча ніхто й не запитував її.

— А чому взагалі погодилась? — запитав М’ют, підлетівши у невагомості занадто близько до молодої дівчини, що можна було б потонути у її білявому волоссі, яке парило догори-дриґом.

— Тобіас обіцяв двадцять п’ять відсотків від виграшу. А я, перепрошую, дев’яносто мільйонів в невагомості не плавають, — засміялась та мрійливо закинула руки за голову, заплющивши очі. — Нарешті куплю собі хатинку на березі Ньютонівського моря, а залишку мені вистачить аж до пенсії. Їм я небагато, а крім відеоігор та книжок мені більше нічого й не треба. А ти що зробиш з виграшем, га?

— Не знаю, — сумно відповів М’ют. — Давно хочу полетіти на Землю та пошукати своїх предків. Знаю, знаю. Вся моя родина емігрувала на Кеннон багато століть тому, але я ніколи не був на Землі. Це ж звідти все почалося! А як щодо тебе, капітане? Що ти зробиш зі своєю частиною?

— А я найму менш балакучого інженера-механіка й разом з ним вирушимо за край всесвіту.

Софія та М’ют розсміялися. Тобіас повернувся до них та додав:

— Я серйозно. Хочу стати першою людиною, яка зазирне туди, де очі не бачать, а вуха не чують.

— І що ти там хочеш побачити?

— Паралельний світ. Або світи, не знаю. Боюся загадувати наперед, щоб не розчаруватися у побаченому, — Тобіас усміхнувся. — Хочеться вірити що за нашим простором та часом існує такий самий світ, але якому вдалося подолати проблеми голоду, війни та звичайну людську несправедливість. Хочу вірити, що там, за невидимим, а може навіть не існуючим, горизонтом люди живуть у злагоді та комфорті й зосереджені на розвитку.

— Цікаве кажеш, — М’ют аж рота відкрив. — Не хочу на Землю, хочу з тобою на край Всесвіту, — засміявся хлопець.

Діф, який доти сидів мовчки, було розтулив вуста, щоб розповісти про свою мрію, коли з динаміка пролунав сухий жіночий голос диспетчера:

— До старту залишилася одна хвилина, — потім додала веселіше: — Бажаємо удачі та попутного сонячного вітру!

Перш ніж зв’язок вимкнувся, команда «Веселого Роджера» почула сміх інших членів команди Центру польотів.

Регата тривала вже понад п’ятнадцять годин. «Веселий Роджер» успішно вийшов на орбіту планети Сфера, зробив кілька обертів навколо та рушив до планети Балро, щоб повторити маневр та вирватися вперед.

Софія, яка мегаталановита навігатор, чудово розрахувала траєкторію виходу на орбіту Сфери. Завдяки її таланту їм вдалося обігнати дві команди, які невдало розрахували швидкість і траєкторію й затрималися на кілька годин, щоб знову піймати курс.

Попри те, що «Веселий Роджер» стартував останнім через складну конструкцію сонячного вітрила, вони все ще були фаворитами. Хоча попереду були три кораблі багаторазових чемпіонів Валінорської регати. Команди з інших сімей засновників колонії на Кенноні дуже вправні та багаті. В основному багаті, ніж вправні. А гроші дозволяють наймати найкращих інженерів, щоб збудувати супершвидкий корабель для змагань.

Сім’я Куїнджі не перемагала з часів першої регати. Й це насправді дуже пригнічувало Тобіаса. Його предків важко недооцінити, оскільки саме Куїнджі вирішували всі проблеми колонії, коли ніхто не міг. Можливо, навіть саме завдяки їм колонії вдалося вижити та розвинутися.

Саме завдяки Діфу, який працював у Кеннонській Космічній Агенції, Тобіасу вдалося зайняти місце фаворита. Абсолютно нова технологія виробництва сонячного вітрила, нова механіка управління на електромагнітних компенсаторах маси, які винайшов сам Діф. Але розробку не прийняли в Агенції, тому Діф звільнився та приєднався до Тобіаса.

Виготовлене із золота вітрило Діфа є надтонким, що збільшує коефіцієнт корисної дії світла зірки. А також складна конструкція з керованих трикутників, завдяки чому вдалося збільшити площу вітрила, а це потенційно збільшує максимальну швидкість корабля. Потік фотонів створює тиск на вітрило, а отримана енергія завдяки електромагнітним компенсаторам маси перенаправляється в протилежному від напрямку руху корабля й таким чином вітрильник рухається вперед.

— У нас проблема, — схвильовано повідомила Софія.

Її увагу привернув сигнал тривоги на одному з екранів.

— Активність на Валінорі, — з першого погляду зрозумів Тобіас. — Протуберанець летить у нашу сторону. Всім одягнути скафандри та приготуватися до маневру.

Команда неодноразово відпрацьовувала дії в екстрених ситуаціях та швидко й без паніки одягли захисні скафандри, які кріпилися під кріслами кожного члена екіпажа.

— Скільки у нас часу? — запитав Тобіас, коли одягнув шолом.

— Десь близько п’ятнадцяти хвилин, — відповіла Софія. — Ми не встигнемо відлетіти вбік. Потрібно йти по діагоналі назад. Ширина хвилі двісті п’ятдесят тисяч кілометрів. З нашою швидкістю і нашою позицією ми маємо встигнути.

— Беру ручне керування, — Тобіас вчепився правицею в штурвал, а вільною рукою натиснув кнопку вимкнення автопілота.

Трикутні вітрила швидко змінювали положення на даху та по обидва боки корабля. Важкі електромагніти з вібрацією прогриміли під підлогою та пересунулися на ніс вітрильника.

— Повільніше, — попередив Діф, — ти можеш пошкодити вітрила.

— Може, ти хочеш керувати? — не відводячи погляду від показників на екрані, відповів Тобіас. — Але тоді опромінення радіацією буде на твоїй совісті.

Знадобилося десять напружених хвилин в повній тиші, щоб корабель нарешті зупинився, а потім рушив у протилежному напрямку.

— Візьми ще на нуль сімдесят три градуси лівіше, — попросила Софія.

— Думаєш це так просто? — зціпивши зуби промовив Тобіас.

— Це ж ти наймолодший та найперспективніший пілот.

Тобіас намагався скерувати корабель як просила Софія, але нічого не виходило. Гіроскоп ніяк не хотів ставати в потрібну позначку. Корабель був не пристосований для подібних маневрів. І ніхто й подумати не міг, що це може знадобитися.

Сигнал тривоги продовжував мигати, чим неабияк дратував Софію. Врешті вона вимкнула його та слідкували за наближення хвилі, викинутої зіркою в їхній бік.

— Тобіасе… — ледве говорила дівчина. — Тобіасе!

— Що?! — Тобіас міцно вчепився в ручку штурвала, хоча він вже зробив все, що міг. Тепер потрібно було сподіватися, що вони встигнуть набрати потрібну швидкість.

— Не встигаємо. Хвиля вже у хвилині від нас.

— Замовкни.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.