Останній борг

Останній борг

(Жінка-спалах)

На Ніну я звернула увагу ще в аеропорту. Коротко стрижена голова з яскраво-малиновим волоссям, огрядна фігура, яка тонула в тканинах стилю бохо та голосний розкотистий сміх — вона вирізнялася з натовпу, як папуга між ворон. Чоловік, навіть, смикнув мене за руку, щоби не витріщалася. Це була наша перша подорож, і він сильно нервував.

У літаку виявилось, що ми сидимо поруч. Ніна відразу встановила контакт та радісно тараторила всю дорогу. Не помітно для себе, я розповіла, що летимо у весільну подорож, що путівку придбали на гроші, які нам подарували на весілля, і що з чоловіком познайомилися в літньому кафе.

Поряд Ніни я гостро відчувала власну банальність. У ній вирувало стільки енергії, що здавалося ця жінка заповнює собою весь простір. Я подумала, що теж хотіла б у свої шістдесят бути такою. Звісно, не за розміром, бо габарити нової знайомої вражали. Сидячі поряд, я помітила набряклість рук, яка підкреслювалася масивними срібними браслетами на зап’ястку, жовтаві старечі плями на шкірі, дрібні зморшки на щоках та грубі на лобі й шиї, але це все відходило на задній план, коли Ніна сміялася, показуючи рівні керамічні зуби.

— Я зараз трохи погріюся в Шармі, рибок полякаю, а тоді в Європу подамся, — щебетала вона. — Хочу побувати на Фарерах.

— Оце ви даєте, — дивувалася, — Ми сюди ледве зібралися, а то якісь далекі острови.

— У вас ще багато часу, — мені здалося, що після цієї фрази Ніна якось знітилася, проте швидко перейшла до іншої теми.

Наступна наша зустріч відбулася на пляжі. Я побачила, як вона, біла та масивна, ніби айсберг, виходить із води з затиснутою між пухких губ трубкою.

— О, вітаю, молодята, — сказала витягуючи трубку. — Вже ската бачили?

Я тривожно смикнулася, уявляючи морське отруйне чудовисько.

— Ми ще не купалися. Думаємо з басейну розпочати, а завтра, може, маску купимо, — я не наважилася зізнатися, що з дитинства уникаю води. Колись старші діти в таборі затягнули мене на глибину. Якби не вожатий, який вчасно помітив, що захлинаюся, то все б закінчилося трагічно. Мене витягнули, відкачали, але страх залишився назавжди.

— Так мою маску беріть, — Ніна стягнула її з голови, і я побачила втиснутий слід на обличчі.

— Ні, ні, щиро дякую. Хай іншим разом. Ми після вечері збираємось посидіти на терасі, приєднуйтеся, — я усміхнулася і краєм ока помітила, що мій чоловік скривив невдоволену мармизу.

— Нащо ти до неї липнеш? — прошепотів, коли Ніна пішла.

— Вона цікава. Я б її намалювала.

— Ти ж обіцяла, що покинеш це. У тебе, однак, немає таланту, тільки гроші на фарбу переводиш.

Я промовчала. Це була болюча тема наших постійних суперечок. Він консервативний, і не високої думки про митців, особливо жінок.

***

Ввечері ми розташувалися за столиком у кутку та тихо говорили. Несподівано горизонт затулила фігура Ніни.

— Вітаннячко, голубочки. Не заважатиму? — відсунула ногою стілець та звалилася на подушку. На стіл поставила пузату пляшку каламутного напою. — Зараз нам принесуть фужери — пити Бейліс із пластику — це злочин. Я взагалі то не вживаю, але це, як десерт — насолоджуєшся й дивишся на море.

Коли напій розлили, Ніна затихла. Ми споглядали захід сонця та маленькими ковтками смакували тягучий солодкий напій. Він теплою хвилькою розливався в роті, дражнячи смакові рецептори та відлунюючи теплом у шлунку.

— Ви такий цікавий спосіб життя ведете, — порушила я мовчанку.

— Дякую, але так тривало не завжди. Спершу я накопичувала борги, потім віддавала й лише тепер вільна жити, — кутики блідих безкровних губ опустилися до низу.

— Кому ж ви стільки заборгували?

— Всім. Знаєте, оце почуття боргу — воно, як лейтмотив мого життя, — обличчя Ніни набуло серйозності, а очі втупилися в порожнечу. — Коли матір померла, мене забрала тітка. Вона була доброю, мабуть, але постійно не проминала випадку нагадати, на які жертви пішла заради мене. Можливо, коли б вийшла заміж, то було б легше, але вона взяла на себе хрест — глядіти небогу, і гордо несла його, як прапор. Так виник мій перший борг. Останні роки тітка сильно хворіла, потребувала постійного догляду, і, лише, коли померла, я відчула, що його сплачено.

— Але ж ви не могли присвятити життя тітці, якою б гарною вона не була, — сумна Ніна мені не подобалася. З неї якось відразу спала бохівська мішура й залишилося щось вагоміше та трагічніше.

— Коли я вийшла заміж, то з’явився борг перед чоловіком, тоді перед дітьми. А ще борг перед рідною фабрикою. Тридцять років пропрацювала там бухгалтером. Якби ви мене бачили тоді, то не впізнали б.

Я спробувала уявити яскраву татуйовану Ніну, увиту чисельними намистами, за грубими бухгалтерськими книгами.

— Знаєте, вас послухати, то нічого, крім боргу не було, — у голосі чоловіка прозвучали сварливі ноти.

— О, пробачте. Я не хотіла так подати. Звісно, траплялося всяке. Але ключове, що всі ті шістдесят років я жила не так, як хотіла. Мені подобалося подорожувати, спілкуватися, грати на сцені. Не уявляєте, який мала голос, — неочікувано вона затягнула: — Ой у вишневому саду, там соловейко щебетав… — голос наповнив простір та розлився хвилею, і я відчула, як люди в радіусі двадцяти метрів, разом озирнулися та затамували подих. Ніна закінчила куплет та всміхнулася. Пролунали оплески.

— Це неймовірно. Вам потрібно на велику сцену.

— Так. Я знаю, та вже запізно. Мені твердили, що борг жінки ростити дітей та підтримувати чоловіка. От я й підтримувала, поки він не склав валізу. Подався до колеги з роботи.

— Співчуваю.

— То давнішня історія. Я навіть зраділа, бо відтоді він став винен. Погляньте, який захід сонця. Хочу стати такою — яскравою та швидкоплинною.

***

Чоловікові не подобався готель, персонал, спека, море, взагалі було важко відшукати бодай щось, щоби він похвалив. Одного разу я не витримала:

— Ти постійно скиглиш.

— Тому, що тут безлад і неохайність. Бісять ці араби, особливо торговці. Не країна, а смітник якийсь. Не вірю, що ці люди могли побудувати піраміди.

— Знаєте, — неочікувано втрутилася Ніна, яка саме проходила повз — Можна зайти в дім із парадного входу, можна з заднього двору, а можна залізти в сміттєвий бак і зробити висновок.

Після цього діалогу чоловік засів у кімнаті з книгою і я, нарешті, відчула полегшення.

Якось на пляжі Ніна вмовила мене на снорклінг. Їй довелося повозитися. Проте під кінець відпочинку я, тримаючись за її м’яку долоню, наважилася опустити голову у воду та роздивитися яскравих рибок. Цей підводний мультик справив незгладиме враження, бачила його в снах ще багато місяців поспіль.

По поверненню ми втратили зв’язок з Ніною. Якось перебираючи телефонну книгу, натрапила на її номер. Спершу прогорнула, а тоді, підкорюючись тривожному відчуттю, набрала. Пролунало кілька гудків і слухавку зняли.

— Але, — сказав сухий незнайомий голос.

— Я хотіла з Ніною поговорити.

— Ви спізнилися. Можете прийти попрощатися. Сьогодні на одинадцяту в Преображенській церкві відспівують.

Я здригнулася. Не люблю похорон. Та й Ніна випадкова знайома, тож вирішила не йти, але чим ближче стрілка годинника підбиралася до одинадцятої, тим неспокійніше мені ставало.

***

Я запізнилася. З церкви лунав протяжний тужливий спів. Всередині зібралося безліч людей, тож зайти не наважилась, стала скраєчку на високому порозі.

— А ви родичка? — звернулася до мене дівчина в чорній хустці.

— Знайома.

— О, у Ніни безліч знайомих. Ми ще один автобус їхати на кладовище дозамовили, бо вони все йдуть та йдуть.

— Але хто ці люди?

— Друзі, сусіди, колеги — вона всім допомагала. Тепер прийшли віддати останній борг, — це слово відлунило болем. Я згадала розмову на березі моря. Минуло пів року, хіба могла тоді подумати, що її так швидко не стане. Є в людині прагнення будь-що дізнатися причину смерті. Це додає логіки, дозволяє свідомості прийняти факт втрати. Але цього разу я себе переборола й не стала уточнювати, що сталося. Хотіла утримати в собі образ жінки-спалаху, жінки, яка зрештою змогла жити так, як хотіла.

***

Кладовище гнітило невідворотністю. Я стиснула в руці грудку сухої землі й кинула її на віко. «Бум-тум-ту-ум», — розсипчасто відлунило. Відсунулася вбік. Люди йшли і йшли. Вони кидали землю та прямували стежкою, щоби повернутися до свого життя. А я стояла, несила зрушити з місця. Мені здавалося несправедливим залишати Ніну саму. У голові нав’язливо лунав її спів: «Там у вишневому саду…» Троє чоловіків узялися закопувати могилу. Вони працювали швидко та вправно, без жодних емоцій на спітнілих обличчях.

— Ходімо, — дівчина, з якою я говорила біля церкви взяла мене під лікоть, і я слухняно побрела стежкою. — Ніна була надзвичайною, але зараз єдине, що ми можемо зробити — це зберегти пам’ять. Я хотіла відповісти, але щоками підступно потекли сльози й забракло дихання.

***

Вранці я написала записку та склала речі: трохи одягу, старий мольберт, який не викинула попри бурмотіння чоловіка, та рештки фарб. Я не мала чіткого плану, але вперше за довгий час відчула, що вчиняю правильно. Навіть після смерті Ніна зробила дещо для мене — дала зрозуміти, куди насправді я хочу рухатися й цей шлях був інакшим, ніж від мене очікували. Тож поки мала час, мусила піти за власним покликанням. Якщо колись на художній виставці ви зустрінете портрет жінки в яскравому одязі, яка вдивляється в море, можливо, це буде Ніна.