"Незвичайна подорож, або щастя ходить поруч"

Отямилася я від нестерпної спеки. Відчуття було таке, що мене намагалися живцем засмажити чи зварити. Я облизнула пересохлі губи. Розплющила очі, спробувала перевернутися та сісти, бо лежала на боці в позі ембріона. Але в цей момент все тіло віддалося нестерпним болем. Я застогнала.

– Що зі мною? Де я? – свідомість смутно підкинула мені картинку гори в снігу, лавину, що летить, й мене, що котиться з обриву вниз. Ні як я опинилася в горах, ні чому я була там сама – жодних спогадів. Ех... Кепські мої справи. Геть кепські. Єдине, що точно пам'ятала – своє ім'я – Маша. При спробі згадати щось ще — моторошно боліла голова. Поряд зі мною хтось ворухнувся. Побачила хлопця, одягненого в такий саме теплий костюм, що і я. Що ми робимо в них за такої спеки?

Наскільки я змогла бачити – лежали ми на квітковій галявині, вкритій дрібними жовтими квітами, що чимось нагадували кульбабки, трохи далі височіли скелясті, місцями рудуваті, гори. А над нашими головами було фіолетове небо без жодного натяку на сонце чи місяць, чи хоча б зірки.

– О боги! – Вимовила я вголос. – Що зі мною? Де я? – Хлопець з переляканими карими очима хитнув головою та потер руками скроні. Він теж, здається, нічого не розумів.

– Хто це тут богів згадує? – перед нами з'явився невисокого росту чоловічок з рудим кучерявим волоссям. Маленький чоловік, одягнений у комбінезон темно-сірого кольору, з киркою на плечі грізно дивився на нас.

– Ой! – скрикнула я, прикривши рота долонькою. Чоловік говорив низьким голосом, трохи з хрипотою, але зрозумілою мені мовою. Хоча я достеменно знала, що раніше ніколи не чула її.

– Ви хто? – продовжив він допит, прискіпливо розглядаючи нас, – чому так дивно одягнені? І навіщо вам... Боги? – при згадці останніх, його обличчя спотворилося у страшній гримасі.

– Не знаю, – чесно відповіла я, – не пам'ятаю. Де ми?

– Ви що, з неба впали? – мужичок насупився. Його зріст був від сили метр сорок, але це була не дитина, а, судячи з його усвідомленого погляду та міркувань, вже досить дорослий чоловік, просто карлик, порівняно з нами.

Я похитала головою. Хлопець, що лежав поряд зі мною, все-таки примудрився сісти, при цьому крекчачи та стогнучі. І зараз розглядав незнайомця з не меншою цікавістю.

– Це дивно, – промовив чоловік з киркою. – Ви надто незвичайні для нашої місцевості: високі такі, та ще й одягнені незрозуміло у що, адже спекотно ж!

– Послухайте, – втрутився в нашу розмову мій товариш по нещастю, – єдине, що я пам'ятаю – це снігова лавина, від якої ми намагалися врятуватися. Ми взагалі на лижному курорті відпочивали...

– Що? – Я подивилася на сусіда.

– То, я тобі все розповім, все, що пам'ятаю, принаймні, Маша, – він усміхнувся. Я йому теж.

Він знає моє ім'я! Але чому я не пригадую, хто він?! – промайнуло в голові. Я тяжко зітхнула.

– Чого?! – тепер уже здивувався дядько. – Отже, поки ми не дізнаємося, хто ви такі й що вам треба в нашому маленькому світі, зовсім забутому згаданими вами богами, посидить у в'язниці.

– Гей, може, не треба? – несміливо запитала я. – І взагалі боги ніякі не наші...

– Треба, – коротко відповів чоловічок, клацнув пальцями, щось прошепотів, і нас тут же зв'язало лляною ниткою. Клацнув знову, і ми провалилися під землю, боляче стукнувшись об земляну підлогу п'ятою точкою. – Посидьте тут, а ми поки що вирішимо, що з вами робити, – його голова схилилася над нами.

«Віконце» над нашими головами закрилося. Ми залишилися вдвох у непроглядній темряві.

– Кепські наші справи, – сказала я та в найкращих традиціях жанру знепритомніла.

– Маша! Маша! – мене нещадно шльопали по щоках і дмухали в обличчя.

Я застогнала, мої повіки були важкими, голова паморочилася, в роті все пекло від спраги.

– Пити! – прошепотіла я. Тут же на мої губи впало кілька крапель живлющої вологи.

– Це все, води мало, треба заощаджувати, – голос звучав винувато.

Я таки розліпила повіки. Все те саме похмуре й досить сире підземелля. Я лежу на своєму лижному костюмі в одних легінсах та водолазці, що були під ним. Розглянути далі ніж на два кроки неможливо. Поруч зі мною сидів той самий хлопець, який теж зняв свій лижний костюм. Мотузок на нас уже не було.

– Ти роздягнув мене? – невдоволено дивилася на свого рятівника.

– Довелося, інакше ти задихнулася б від задухи, – спокійно відповів хлопець.

– Як тебе звати? Хто ти? – вирішила змінити тему я.

– Ти справді нічого не пам'ятаєш? – Він з подивом глянув на мене.

– Ні, – хитнула головою. – Голова страшенно болить та взагалі все тіло ломить...

– Ми з тобою рятувалися від лавини та впали з урвища. Забиті місця можна цим пояснити.

– Це я пам'ятаю якраз. А ось хто ти – я не пам'ятаю...

– Мене звуть Максим, ми з тобою жили в одному котеджі в Буковелі, у сусідніх номерах. Пішли гуляти й мало не потрапили під лавину.

– Стривай... Ми точно просто сусіди?

– Так. А ти чого вигадала собі? – Максим узяв мене за руку.

– Нічого. Не зважай. А ти як сам? Цілий? Тільки мені синці дісталися?

– Не тільки тобі, – уїдливо відповів Максим. – Забої в мене також є, і нога болить, я на неї не можу наступити. А ось у тебе, боюся, перелом та струс мозку... Може, ще щось, я не сильно розбираюся у травмах.

– Погано, але не смертельно, – винесла вердикт я. – А де ми взагалі? І чому спека, якщо немає сонця? Як можна падаючи з кручі потрапити із зими в літо? Чи я просто сплю?

– Гей, тихіше з розпитуваннями, – Максим посміхнувся. – Я сам нічого не розумію. Поки мені вдалося знайти на стінах цієї печери крапельки води, отже, від спраги ми не загинемо, та й узагалі цей дивний карлик має повернутися...

– На вашому місці я не сильно б на нього розраховував, – перед нами виник дух, зростом приблизно з Макса, в білому одязі. Над його головою з довгим перламутровим волоссям світився золотий німб. Блакитні очі сяяли добротою та милосердям. – Ці рудокопи стали абсолютно бездушними істотами. Вони взагалі забули, що таке взаємовиручка та допомога, бачать навколо лише ворогів, які бажають заволодіти самоцвітами, які вони видобувають у горах. Вони стали настільки жадібними, що посварилися з усіма навколишніми мешканцями. Крім того, ще й нас, богів цього чудового світу, абсолютно не поважають, можна сказати, вони відмовилися від нашої опіки!

– Вибачте, а ви хто? – Вирішила запитати я у незвичайного гостя.

– Мене звуть Добрін. І я — Верховний Бог світу Арілейф, панове мандрівники, — дух привітно посміхнувся та широко розкинув руки, вітаючи нас.

– Бог? – здивувався Макс. – А хіба боги показуються людям, простим смертним?

– А чому вони не повинні робити цього, мій юний друже? – дух бога зависав прямо перед нами в повітрі, сівши по-турецьки й схиливши голову ліворуч.

– Хоча б тому, що люди можуть розгадати їхні таємниці? – якось надто наївно та скромно запитав Максим.

Добрін розреготався.

– Таємниці? Таємниці чого? Тут Боги та їхні підопічні, зокрема рудокопи, завжди жили у співпраці. Поки останні не відмовилися від нашої допомоги та заступництва. І знаєте, що ми маємо в результаті?

Ми з Максом перезирнулися і похитали головами.

А Добрін продовжив:

– Богиня Подорожей втекла, і тепер її місцезнаходження невідомо нікому, Богиня Кохання довго сумувала, що не залишилося нікого, жодної пари, якій потрібне її божественне благословення, й незабаром зникла слідом за своєю сестрицею. Бог Гумору розважається, як може, частіше зовсім не дотепно й навіть образливо, та теж поривається втекти за своїми сестрами, а Богу Смерті я програв у карти вже триста тисяч разів. Хитрий братик.

– А навіщо ви нам все це розповідаєте й чому ми маємо вам вірити? – Запитав Макс.

– Ви нові в цьому світі, нічого не знаєте. Ніхто не прийде вас врятовувати. Повірте, він кинув вас сюди та забув про ваше існування вже за хвилину. Йому немає до вас жодної справи... Самоцвіти – ось що найбільше хвилює рудокопів уже кілька сотень років. І це сумно.

– А ви можете нас врятувати? – З надією запитала я.

– Можу! І врятувати можу, і зцілити можу, й навіть спробую додому повернути цілими та неушкодженими! – продовжив Добрін уже радісно.

– І що натомість? – Діловим тоном уточнив Макс.

– Суща дрібниця. Ви допоможете мені повернути сестер додому, а ще – цих бовдурів, рудокопів, треба якось переконати в тому, що ми, тобто Боги, все ще є, і ми – тут, поряд – тільки придивитись треба...

– Але як ми це зробимо? – втрутилася я.

– А це вже ваші проблеми! То що, згодні, потраплянці? – Поцікавився Верховний Бог Арілейфу Добрін.

– Згодні! – Відповів за нас двох Макс.

– От і добре! – Бог усміхнувся. Потім простягнув свою руку, яку Макс обережно потиснув. – Договір укладено, – сказав Добрін, спостерігаючи, як руки огортає золота нитка та вбирається під шкіру.

– Що це? – спитав Макс, розглядаючи мітку у вигляді золотої стріли на своєму зап'ясті. У мене з'явилася така сама.

– Божественний договір. Поки всі пункти не будуть виконані, стріла не зникне, а ви не можете залишити Арілейф. До речі, а як ваш світ називається? – несподівано спитав Добрін.

– Земля, – відповів Макс. – Стривай, як не зможемо покинути? І як довго нам тут перебувати?

– Я ж сказав, доки не виконайте свою частину договору, – спокійно повторив Верховний Бог.

– А якщо ні?

– «Якщо ні» – не буває. Вся справа лише у термінах. Отже, свою першу частину договору я виконаю прямо зараз, а потім ви виконаєте свою. Подивимося, чи можете ви бути корисними. – Бог гидко хихикнув. Потім щось прошепотів та зник. Просто розчинився у повітрі.

– І що це було, Максе? На що ми щойно погодилися?

– Хотів би я і сам це знати, – знизав плечима Максим.

У цей момент стіни тряслися від потужного поштовху, з низької стелі посипалася земля.

Я заплющила очі, Макс прикрив мене своїм тілом, потім нас підняло, підкинуло вгору, кілька хвилин відчуття польоту – знову удар.

Коли це все закінчиться? Дивні у них способи переміщення.

Розплющивши очі, я зрозуміла, що ми знову знаходимося в тому самому квітковому полі. Тільки тіло моє більше не болить. І навіть голова перестала паморочитися. А ще пам'ять повернулася. Містика. Але сумно все одно.

– Ти як? – Прохрипів Макс, підводячись наді мною.

– В порядку, начебто. А ти?

– І я. Дивний цей Добрін. Навіщо він нас викинув у те саме місце? І що нам тут робити?

– Я поки що погано розумію все, що відбувається, – встаючи з землі, відповіла я. – Але пропоную вирушити на пошуки якогось житла. А там розберемося.

– Підтримую. Тим більше, що вже почало сутеніти, – він показав рукою на небо, і я з подивом побачила перші зірки, слабко мерехтячи, вони ніби підморгували нам із далекого Космосу.

Взявшись за руки, ми вирушили ледь помітною стежкою, в протилежний від гір бік. Я лише підхопила свій костюм, завернула його в рулон і засунула під пахву. Макс вчинив так само. Хоч щось із речей є. Може, не пропадемо.

Поле швидко закінчилося, дорога петляла рудою змійкою, ведучи нас до ймовірних поселень. Вздовж дороги зрідка нам зустрічалися колючі чагарники з яскраво-смарагдовим листям і помаранчевими ягідками. Спробувати їх ми не ризикнули. Хтозна що це.

Перші будинки ми побачили приблизно за півгодини шляху.

Всі будівлі тут були із сірого каменю, що нас здивувало, вікна зроблені з кольорової мозаїки, дах двосхилий, викладений також із каменю, тільки більш плоского та темного.

Ми вільно увійшли на територію цього поселення. Воріт не було, просто дорога стала трохи ширшою.

Одноповерхові невисокі будинки не були обгороджені парканом, але перед кожним розташувалася акуратно підстрижена зелена галявина з квітами або навіть без. Ні дерев, ні кущів... На вулицях теж безлюдно. І де всі? Ми не поспішаючи йшли вулицею, розглядаючи околиці – все було однотипним, наче клони стояли рядами будинки, що нічим не виділялися серед інших. Та й порівняно із земними вони були невисокими. Мені стало ніяково, я відчувала собі велетнем у країні ліліпутів.

Із-за наступного повороту різко вивернув чоловічок у робочому комбінезоні, в якому я впізнала нашого старого знайомого. Він, здається, теж нас впізнав, різко зупинився та спитав:

– Ви? А що ви знову тут робите? І як тут опинилися? Я ж замкнув вас.

– Ми! – голосно відповіла я. – Як вибралися, так і вибралися, ми не маємо звітувати, – спробувала докорити його я.

– Стривайте! Я – син Імператора! Я сильний маг! І вже дорослий чоловік! – Карлик стукнув себе в груди кулаком. – А ось хто ви такі? – Він знову насупився і почав уважно розглядати.

– Гості, – відповів Макс, й присів навпочіпки, щоб зрівнятися зростом з ним.

– Гості? Звідки їм тут взятися? У цих краях їх не буває, – впевнено заявив він. – Ми давно нікого не приймаємо.

– У тебе застаріла інформація, – спокійно заперечив Максим. – Гості вже тут, а отже, бувають. Звідки? Здалеку, звичайно. Як потрапили? – продовжував «добивати» бідолаху мій друг по нещастю (чи таки щастю?), – та ось хоча б за допомогою цієї штуки, – Макс витяг з кишені свій смартфон, стильний сріблястий «Самсунг» у чохлі з усміхненим міньйоном. Екран спалахнув, включаючи пристрій, слідом залунала характерна мелодія з вібрацією при завантаженні системи.

Маг-карлик округлив очі, відскочив назад і ледве чутно прошепотів:

– Мандрівники світами... Вони знайшли нас... Біда...

І кинувся геть, в бік, звідки йшов.

– Гей, куди ти? – крикнув услід Макс.

Але чоловічок його вже не чув.

– Ти щось зрозуміла? – Запитав він у мене.

– Ні, а ти?

– І я теж, – хлопець хмикнув. – Ходімо за цим рудим рудокопом? Він напевно виведе нас на вищезгаданого татуся.

– Давай, – погодилася з ним.– Слухай, а як ти здогадався показати йому телефон?

– Сам не знаю, машинально його дістав. Щастя, що він уцілів та ще й працює тут. Але з цим розберемося згодом.

Ми кинулися слідом за хлопцем, що тікав.

Тим часом почало стрімко темніти. Разом із сутінками біля кожного з будинків запалювалися великі жовті кулі, які, здавалося, просто висіли в повітрі. Такі міні-місяці освітлювали вулиці та залишали на дорозі та стінах химерні тіні.

– Як гарно, – захоплено промовила я.

– Угу, – погодився зі мною Макс. – Красиво. І незвично. – Він підійшов до однієї з таких куль, вони висіли не дуже високо, так що зростання Макса цілком вистачило, щоб дотягнутися до кулі.

– Він виготовлений з тонких ниток. Схоже, що вони вбирали в себе денне світло і тепер горять.

– А чому тоді ми не бачили ці конструкції?

– Не знаю, – знизав плечима Макс. – Може, просто не звернули увагу?

– Може, – знизала плечима я, хоч і була впевнена, що жодних подібних конструкцій я не бачила. Магія? Можливо.

Будинок Імператора було видно здалеку. Він розташувався наприкінці вулиці, яка закінчувалася глухим кутом. Цей будинок був у два поверхи, масивний та розкішніший, з двома високими вежами з боків, дахи яких прикрашали велике зелене каміння, як мені здалося — смарагди.

Гравійною доріжкою ми підійшли до кованих масивних дверей, на яких висів невеликий молоточок.

Я обережно підняла його, він ударився об двері, видавши гучний залізний стукіт.

Двері відчинилися, на порозі з’явився невисокий чоловік у фраку.

– Доброї ночі, чим зобов'язані такому пізньому візиту?

– Доброї, ми шукаємо місце, де можна поїсти та переночувати.

– І ви вирішили йти одразу до Імператора? Гостьовий двір вам не підходить? – примружився чоловічок.

– Нам сказали, що гостей у цих краях не буває, і дали ваші координати.

– І хто ж це був, такий розумний? – Не припиняв допиту він.

– Не маємо честі знати його ім'я, сказав, що він – син Імператора, – здав хлопчину Максим.

– Легун! – ревнув чоловічок.

– Що сталося, тату? – наш старий знайомий вийшов до нас та так й завмер на місці.

– Ти мені нічого не хочеш пояснити?

– Тату...

– Не таткай! Так і знав, що ти неодмінно утнеш щось. – Проходьте, гості дорогі, з цим телепнем я потім сам розберуся. Іди до себе, і щоб до ранку я тебе не бачив, – звернувшись до сина, сказав Імператор.

Ми стояли на порозі зовсім ошелешені та не знали, як реагувати на все, що відбувається у цьому дивному світі.

– Чого застигли? Заходьте, – він привітно махнув рукою, пропускаючи нас усередину.

Ми опинилися у просторому холі. Тут були досить високі стелі, прикрашені ліпниною, але в той же час ми практично торкалися їх головами.

Тут все просто кричало про титул господарів: багате оздоблення, самоцвіти, розкладені на полицях серванту, величезний червоний диван, оббитий оксамитом; по центру кімнати – цегляний камін, розкішні м'які крісла-гойдалки, дзеркала, картини на стінах, важкі гардини на високих вікнах.

У мене дух захопило від захоплення.

– Подобається? – поцікавився господар.

– Так, дуже гарно, – відповіла я.

– Радий старатися. Сам, усе сам, своїми руками...

– Справді? – Здивувалася я.

– Звичайно. А що в цьому такого?

– Перший раз чую, щоби імператори щось робили самі. Зазвичай це роблять їхні слуги.

– Дитинко, ти з якого Місяця впала? – Імператор сів у крісло й втупився в мене.

– З планети Земля, – відповіла я.

– Ясно. Так от, не порівнюй нас та їх. Тут усе інше, – його голос пролунав досить різко, з нотками образи. Ми все робимо самі. Своїми руками. А то ще розтягають чуже добро, іроди… – останню фразу імператор сказав дуже тихо, наче сам собі. Але я вловила її сенс.

– Вибачте...

– Добре, проїхали. Давайте знайомитися. Мене звуть Вітмарр. Я імператор Елгорії, півдня Арілейфа. Мого недолугого сина, з яким ви вже мали честь познайомитися, звати Легун. Молодший, безглуздий, але вважає себе сильним магом. Він вам не нашкодив? – Імператор схилив голову на бік та уважно нас розглядав.

– Він нас ув'язнив у якійсь печері! – висловився Макс.

– Навіть так? Цікаво... – хмикнув Вітмарр.

– Що в цьому цікавого? Ви всіх гостей так зустрічаєте? – втрутилася я.

– Ні. Тобто гостей тут не було з того часу, як цей світ покинули боги. А ув'язнив – молодець. Ми ще не знаємо, хто ви такі. Не знаю, як ви вибралися з його пастки, як знайшли наш будинок, але якщо ви це зробили — сила магії у вас є точно. Спостерігатимемо. А поки вибачте, змушений приступити до невідкладних справ. Ваша кімната на другому поверсі, треті двері ліворуч.

І цей імператор клацнув пальцями. Я відчула поштовх і судорожно вчепилася в Максимову руку.

Мить – і ми вже стоїмо посередині кімнати. Втім, це назвати кімнатою складно. Вона не йшла в жодне порівняння з багатим холом.

Тут не було ані килимів, ані картин, ані дзеркал. Стіни вибілили світло-зеленою побілкою. Самотнє ліжко на дерев'яних ніжках, вкрите синім пледом, стояло вздовж стіни, навпроти неї — комод. Біля вікна стіл і два стільці. От і все. Мені ця ситуація нагадала сільський будиночок моєї прабабусі.

– Вони знущаються з нас? – Запитала я у Макса, оглядаючись.

– Схоже на те. Гостинності у цьому світі явно не існує. Вони варті один одного. А як же вечеря?

– Вечеря... – хмикнула я. – А ти певен, що вони тут взагалі їдять? Може, вони емоціями харчуються, як вампіри?

– Вампіри п'ють кров, – сказав Макс, опускаючись на ліжко. Емоції – це доля демонів, за версією фантастичної літератури, принаймні.

– Це я знаю, але їсти все одно хочеться.

– Вітаннячка! – У кімнаті з'явився вже знайомий нам Бог.

Добрін привітно усміхався. І зараз був більше схожий на людину, ніж на духа, але все в тому ж білому вбранні.

– Я дивлюся, ви граєте по-крупному? Вирішили розпочати з найголовніших осіб Елгорії?

– Риба гниє з голови, – відповів Макс. – Звідси й треба починати.

– Поважаю! – Добрін простягнув Максові руку.

– Дякую, – той знизав її і уважно подивився на гостя, – а ти навіщо прийшов?

– Я? – здивувався бог, – так переконатися, що у вас усе гаразд. Потрібні ви мені... Дуже. От і хвилююся. Та й цікаво із вами. Он за півдня скільки всього сталося.

– Ну, дякую. Ще один такий самий, – не витримала я.

– Гей, перепрошую, можу й передумати. Без моєї допомоги ви у цьому світі загинете.

– Де наша не пропадала, виживимо. Не з таких місць вибиралися, – включився Макс до нашої суперечки. – І взагалі, якщо ти такий крутий – добудь нам їжі, а то ні татко, ні синочок навіть не подумали нагодувати гостей з далекої дороги.

– Нагодувати? – Добрін задумливо почухав підборіддя. – А, будь ласка! – знову клацання пальцями, – і на столі стоять різні страви та напої.

І як вони це роблять?

– О, красно дякую! Ти справжній друг! – Макс схопився та знову енергійно потиснув Добріну руку.

Ми з Максом жадібно накинулися на їжу. Звісно, майже добу не їли, не пили. Бог сидів на ліжку та мовчки спостерігав за нами.

Наситившись, я обернулася до нього:

– Дякую, все було дуже смачно. А тепер ти нам все розповіси про цей дивний світ.

– На здоров'я. А що ви хочете знати? – Бог схилив голову на бік.

– Усе. Хто такі ці рудокопи, чому вони відмовилися від вас, і якщо Елгорія це південь Арілейфа, то, що тоді розташоване на півночі?

Що тут і як влаштовано? І чому по клацанню пальців нас розкидає часом на неймовірні відстані? А ще чому тут працює ця штука? – Макс витяг свій смартфон.

– Які ви наполегливі, – бог трохи відхилився назад, зручно влаштовуючись на ліжку. – Гаразд, розкажу. Повинні ж ви знати, де опинилися та що на вас чекає.

Ми дружно закивали головами, готуючись слухати.

Арілейф – невелика планета в Бузковій Галактиці, неподалік Сонячної Системи, звідки ви до нас й потрапили, – почав Бог. Тут один-єдиний материк, оточений високими горами, за якими тягнеться океан. Є багато річок та озер, полів, рівнин та пасовищ. Але всі вони переважно розташовані на півночі, в Адальморії. Там живуть фермери. Вони вирощують овочі та фрукти, які постачають також й сюди. Тут же, як я й казав, живуть рудокопи. Вони видобувають самоцвітні камені, яких тут безліч, різних форм, відтінків і розмірів. Смарагди – невеликі за розміром камінці, – Добрін висипав на стіл кілька штук, – виступають як обмінна валюта.

Імператори півночі та півдня багато століть ведуть війни між собою, ділять території та землі, оскільки на півдні зовсім немає родючих, і шахти, яких майже не залишилося на півночі. Але не можуть домовитися між собою. Вони закрили всі портали, повністю перекривши можливість для мандрівників світами вивчати простори Всесвіту та цієї планети зокрема. Ви сюди потрапили дивом, сам ще не зрозумів, як саме. Тільки моя сестра Ніколіна могла б відповісти на це запитання, але її немає тут, на жаль.

На межі двох імперій був стародавній Храм, де ми могли жити, куди приходили просити допомоги і з півночі, і з півдня. Нас знали та шанували. Цей храм, збудований народами на честь моєї сестри, Богині Подорожей Ніколіни, був домом для всіх нас.

Але дід Вітмарра, Боромар, п'ять століть тому зруйнував його, бо вважав себе могутнішим за нас, зрадивши тих, хто в нього вірив. Він просто втік з цього світу. Боягуз та негідник. Зрадник. Храм розвалився…

Ми не пішли тоді, як усі думають. Не покинули Арілейф. Ми поруч, але в нас більше не вірять, на нас не зважають, нас не чують… Усі думають, що ми пішли, але це не так. Ми тут, ми поряд. І чекаємо, коли рудокопи та фермери знову це зрозуміють. Ніколіна з того часу блукає у пошуках нового світу, вона не вірить, що їх можна виправити. Джиліна взагалі зникла безвісти, ми нудьгуємо без сестер. Лише Юзилін, Бог Гумору, поки що залишається позитивним. Але він такий завжди був, оптиміст.

Пішли звідси з часом Любов та Віра. Немає їхнього заступництва, звідси й стали злими рудокопи та фермери. І так буде, доки вони знову не повірять у нас і нашу допомогу. Тут оселилися Марнославство та Егоїзм. А ще Заздрість та Ненависть.

У світі є магія. Але зараз – це тільки переміщення всередині світу, як ви встигли помітити, по клацанню пальців відкривається портал. Але клацання супроводжується пусковим заклинанням.

Є серед населення цілителі та бойовики. Але їх дуже мало.

Енергія виникає із природи – вітер, вода. Розсіяне сонячне світло живить кулі на вулиці та всередині будинків, щоб було світло вночі.

Воду проведено, їм вдалося провести водогін, використовуючи підземні джерела.

Наче все розповів. Ах да. Твоя штука. Схоже, що саме вона спрацювала для відкриття порталу. Не знаю точно, як і з чиєю допомогою, – Добрін покрутив у руках смартфон Макса і повернув йому. – Питання є?

– Є! Нам що робити? Ми додому хочемо! – Запитала я.

– Не так швидко! Ми ж домовилися, пам'ятаєш? – Добрін уважно дивився на мене. – Я вам життя врятував? Врятував. Тепер ви допоможете мені. І якщо ви справді виявитеся корисними, так і бути, я зроблю все, щоб допомогти вам повернутися на свою Землю, – бог гаденько хихикнув. – Заговорився я з вами, арріведерчі! – І він зник. Випарувався.

– Ось гад! Змився! – промовив Макс.

– Я все чую! – пролунав його голос у кімнаті. – І бачу. – Пам'ятайте про це.

Максим люто запихкав. Я обняла його за плечі. Всередині мене теж вирувала буря нерозуміння і непорозуміння. Але я дуже намагалася не подавати виду.

– Заспокойся, давай краще спати вже дуже пізно. А вранці вирішимо, що нам робити далі.

– Спати? Та я ж не засну після всього, що почув! Скільки нам стирчати у цьому покинутому богами світі? Як нам змусити божевільних рудокопів повірити в те, що боги є, якщо я сам не особливо вірив у їхнє існування до сьогодні? Як? – Макс був розлютований.

– Якщо ти нервуватимеш, то нічого не досягнеш, – заперечила я, сідаючи на ліжко. – У душ б... Ну, гаразд. Особисто я збираюся спати, – забираючись під ковдру, сказала я.

– Як ми ділитимемо ліжко? – поцікавився Максим.

– Лягай поруч, – запропонувала я. – Я не горда, у походах звикла спати з чоловіками в одному наметі.

– Гаразд, дякую, – він заліз на ліжко і ліг поруч, зробивши спробу обійняти мене.

– Руки, – попередила я.

Макс невдоволено засопів, але руки прибрав.