Адам не для Єви

Сьогодні все йшло шкереберть, ні, летіло в безодню. Я мала працювати в затишному кабінеті, зібрати документи, відправити листи клієнтам та звіт керівнику. І все б нічого, в мене щороку після зимових свят таке, проте карантин і обмежений доступ до офісу геть вибили з колії. На сьогодні я попросилась у свій улюблений кабінет (так-так, тільки по запису і за погодженням директора), щоб узгодити та роздрукувати документи, але на півдорозі мені подзвонила бухгалтер і сказала, що у неї підтвердили вірус, тому в офіс ні ногою. Ще й онлайн зустріч перенеслася на вечір. Тому я змінила плани, поїхала забирати посилки і простояла майже дві години в заторах, адже зима вирішила, що саме сьогодні, на початку лютого, нам необхідно трохи дощу. Вистояла чергу на пошті, з купою коробок в руках натрапила на якогось безхатька, що просив гроші, нагримала на нього, збираючи своє, а завантаживши все в автівку сіла і ледь не заплакала. Та дійти до сліз мені не дав черговий дзвінок:

-Даро, привіт, слухай ви вже помирилися з Тарасом? Ми тут з Дімкою вирішили міні вечірку до дня Валентина влаштувати, - ні, все-таки сльозам сьогодні бути і все через подругу.

-Юль, ти ж знаєш я через нього перестала любити свято, яке змушує ідеально виглядати й вигадувати незвичайні подарунки. І ні, жодної вісточки від нього, а я першою писати не буду. 

-Але ж ви така ідеальна пара, Дарусь. Невже так важко поступитись принципами заради кохання?

-Якщо вислуховувати, яка я криворука дивакувата трудоголічка - це кохання, то плювати я на нього хотіла. 

-Злюка ти, - ну точно Юлька надула свої губки, як буває завжди, коли хоче перейти на щось нейтральне, - тоді чекаємо тебе.

-Дякую за запрошення, постараюсь бути, - відбій вхідного виклику і гостре бажання напитися.

Тому вирішила  зробити перерву і присвятити п'ять хвилин собі. В постійних рутинних перегонах ми настільки занурюємося в чужі справи, що забуваємо про власні бажання. Кілька хвилин на улюблену каву нічого не змінять у справах, але принесуть задоволення та сили мені.

В кав'ярні мені вдалося дещо перепочити фізично, проте не морально. Остання розмова з хлопцем досі, як жива рана. Я бачте не відповідала його стандартам, ти бач, крутелик який. У мені все було не так: не готую, не ставлю цілі на рік, не контролюю свій бюджет і просто живу за настроєм. Хіба дівчина бізнесмена може бути такою не ідеальною? Я три роки вислуховувала образи, знецінювала себе, жила в рамках, поставлених кимось, тягнулась до чужої мети. Але все одно мене покинули, чи бак дали час подумати. Ще й перед дурним Днем Валентина, коли все навколо буде мерехкотіти сердечками, ведмедиками і дратувати парочками, що всюди цілуються.

Що ж, каву випито, а полегшення не прийшло, ще й відчуття того, що втрачаю дорогоцінний час, не залишало. Боже, я розучилася насолоджуватися моментом і відчуваю себе психічно хворою людиною, яка постійно вигадує собі завдання та намагається виконати їх якомога швидше. Ще й офіціант, ніби спеціально, крутився біля мене пропонуючи ще щось замовити. Із закладу виходила розчарована цим днем, життям і собою. Зі справ мала тільки вечірню зустріч, в місті мене нічого не тримало, тому я вирішила поїхати додому.

Але, здається, Всесвіт вирішив остаточно добити мене, коли посеред траси, зателефонував клієнт і запитав чому я не виходжу на зв’язок. Виявилося, що вечірню зустріч знову перенесли і от просто на зараз, а я була настільки завантажена купою думок, що просто не помітила листа про зміну. Дідько, як це все невчасно. Здається, батьки мали рацію - жити в бабусиній хаті погана ідея, а розмови під час кермування автомобілем це не моя фішка. З’їжджаю обабіч дороги, вмикаю аварійку і намагаюся під’єднатися до інтернету.

Та коли на екрані телефону з’являється довгоочікуване зображення колег по зустрічі й лунає “доброго дня”, я помічаю, як позаду просто до моєї автівки йде чоловік. Кліпаю кілька разів очима і розумію, що це не привиділось мені. Як він тут опинився? Злива, траса без тротуару чи бодай якогось місця, щоб пересуватися на своїх двох, лише відбійники і за ними внизу обрив. Та чоловік впевнено долає відстань, насилу протискається між металевим обмежувачем і моїм авто та заглядає у вікно. Господи, що він від мене хоче? Чому стукає у вікно? Невже скаже, що я заважаю йти? Хоча, у чоловіка темна куртка раптом це полісмен, але ж де авто? Не знаю, що в той момент вимкнуло мої мізки, але я прочинила вікно:

-Доброго дня, пробачте, ви б не могли мене підвезти?

Підвезти? Це прикол такий?

-Куди саме? - обережно запитую я і вимикаю мікрофон на телефоні, де продовжується зустріч.

-Цікаве питання, - посміхається чоловік, - можна я сяду?

“Ні в якому разі, так не можна! Незнайомець і дівчина без газового балончика” - волають мізки, а руки прибирають сумочку на заднє сидіння.

-Так, але тихо, - шепочу й відкриваю дверцята.

Вмикаю мікрофон для того, щоб відповісти на запитання, але краєм ока спостерігаю за чоловіком. Хоча він здається мені хлопчиною років двадцяти. Тонка куртка, мабуть, геть промокла, руки в обрізаних рукавичках здаються худими і невпевнено тягнуться до пічки, щоб зігрітися. Дивно. Незнайомець не виглядає безхатьком, проте ні дорожньої сумки, ні барсетки не має. 

-Я Адам, - простягає мені тонку руку чоловік з іменем, де наголос стоїть на першій літері, та щиро усміхається.

-Дара, - вітаюсь я у відповідь, знову відключивши мікрофон. - То куди вас підвезти?

-Не знаю як і пояснити. У мене така ситуація, я залишився без грошей і вже п’ять днів іду додому. Тому підвезіть куди буде зручно.

-Вас пограбували? Як це йдете?

-Скоріше не віддали зароблене. Розумієте, я був у Харкові на підробітку, а мене обманули, забрали документи, зарплатню й не думали виплачувати. Звернувся в поліцію, там знайшли мій паспорт в базі й вручили мені роздруківки. Грошей то не маю, тому додому йду пішки.

-Який жах, навіть не знаю, що вам на це відповісти. А родичі, можна ж зателефонувати комусь?

-У мене немає нікого. - хлопець щиро посміхнувся, ніби ми просто подорожуємо та теревенимо про якісь дрібниці, та обійняв себе, сховавши  руки. Я додала тепла.

Ось так у мене в автівці з’явився Адам… не з Раю, з Вознесенська, що на Миколаївщині. Привітний хлопчина, але видно, що виснажений. Щоб не змушувати його чекати, я вирішила їхати. Відеодзвінок, погана видимість на дорозі й дивак в автівці змушували нервувати, я плуталась у відповідях і намагалася дивитися на дорогу, а не слідкувати за кожним незначним рухом Адама. Все ж не хотілося відчути ніж біля горла. Коли зустріч було завершено, я полегшено видихнула.

-У вас красиве ім'я. Дара - як дар, комусь пощастило з подарунком.

-Скоріше цьому комусь не Дара вийшла, а кара, яку радий був позбутися, - спогади про Тараса знову почали лізти на зовні, але я вперто запихала їх якомога далі.

-Дівчата люблять перебільшувати, а хлопці - недобачати. Але День закоханих все виправить. Романтика, подарунки і все забувається.

-Мені не щастить з коханням і зі святом теж. Я з тих ненормальних, що не вірять в милі сердечка, - знову краєм ока поглянула на незнайомця і чомусь захотілось роздивитися його обличчя. - Адаме, я майже вдома і зараз, на жаль, буду повертати з траси. Тому можу висадити вас на зупинці.

-Дуже дякую, що не відмовили. А ваш хлопець ще зрозуміє кого втратив, не сумуйте. І Даро, у вас води немає випадково, ато мені цієї мало? - Адам вказав на зливу і ми розсміялися.

-На жаль, ні. Хоча стривайте, погляньте у дверцятах.

Хлопець  дістав півлітрову пляшечку на чверть заповнену водою і посміхнувся на останок. Я ж направила свою автівку додому. Та вже в будинку зрозуміла, якою затурканою дурепою виявилась: в руках був пакет з булочками і ковбасою, а в гаманці сто гривень, які я могла віддати Адаму. Ну чому я не додумалась до цього раніше, адже ці незначні речі могли врятувати життя. Наступні два дні я з’їдала себе думкою, що не допомогла людині, хоча могла зробити це з легкістю, а ночами ловила на собі дивний погляд Адама та зачаровувалась його посмішкою й безмежним позитивом у такому скрутному становищі.

*

А я все не змінююсь… У шкільні роки не любила День Валентина, робила валентинки, підкидала їх своєму першому коханню, але так і не отримувала взаємності. У випускних класах вже я отримувала любовні записки, та не від того єдиного. Тільки коли юна Дара почала зустрічатися, то День закоханих був найочікуванішим та найромантичнішим святом з подарунками, походами в кіно, поцілунками під під’їздом і довгими прощаннями.

Та сьогоднішній День Валентина видавався просто жахливим. Краще б 14 лютого підтримували самотніх людей чи допомагали їм в чомусь, показуючи любов до ближнього, а не мізкували в пошуках чергового подарунку й дорогущих квітів.

-Даро, ну що знову не так? Не можеш забути Тараса чи Паша не сподобався? - подруга таки змусила мене приїхати на вечірку ще й зробила сюрприз у вигляді самотнього знайомого.

-Юльчик, пробач, все дуже круто й Павло мені приглянувся, але… Ніяк не можу викинути того хлопця з голови, - ми вийшли на кухню, щоб цієї розмови не чули лишні вуха.

-Ти ідіотка зовсім? Дякуй, що він не виявився збоченцем. І взагалі, вже два тижні пройшло, могла б і забути.

-В тому й біда, що не можу. Раптом він через мене загинув? Я ж не пробачу цього собі.

-Дарочко, - подруга взяла мене за передпліччя, - ти зробила все можливе, що могла на той час. Хіба зігріти людину і підвезти це мало? І в тому, що з ним сталося точно немає твоєї вини. Ти ж могла злякатися й поїхати, правда? Ну не подумала про гроші і що? Відпусти його, побажай добра.

-Я досі пам’ятаю його холодну долоню і щиру посмішку. Але ти права, і знаєш, я краще додому, не хочу псувати своїм кислим обличчям свято.

Тільки но зачинилися за подругою двері, як я безсоромно розревілася. Сльози, які так довго стримувала, водоспадом потекли по моїх щоках. Юля все вірно сказала, але як же хочеться повернути час назад і змінити той день. Дивно, ніколи не помічала за собою поведінки Матері Терези, але дивний Адам ніяк не хотів полишати моїх думок.

Коли моє авто приїхало до будинку, почули всі сусіди - так голосно я давненько не слухала музику. Та щойно світло від фар торкнулося лавки біля мого паркану, як я вимкнула радіо і насторожилась. Обережно вийшла з автівки, але завмерла з відчиненими дверцятами:

-Хто ви? Вам погано?  - на моїй лавці, очищеній від снігу, сиділа людина в темному одязі.

Я не бачила обличчя, але точно знала, що незнайомець дивиться на мене.

-Привіт, - хлопець поволі підвівся і зробив кілька кроків на зустріч.

-Ви? Але як? - біля мене стояв і усміхався Адам. Так-так, той, що не з Раю. - Це точно ви?

Я зробила крок вперед і обережно зняла капюшон з чоловічої голови. Сльози знову потекли по щоках.

-Даро, що з вами?  - Адам занепокоєно поглянув мені в очі, а я з’їхала з глузду, бо в наступну мить обійняла його.

-Ой, обережно, - хлопець спробував відтягнути мене від себе, та я ще міцніше схопилася за нього, ніби боялася, що це всього лиш сон.

-Живий, - прошепотіла я скоріше сама до себе, - пробачте, мені так незручно, я ж могла вам допомогти, дати гроші чи поїсти.

-Даро, ви робите мені боляче, - хлопець таки відштовхнув мене від себе і розстебнув куртку, - і їм теж.

В руках у Адама з’явилися три пом’яті троянди і коробка цукерок, які ховалися від морозу ближче до тіла.

-Це що? - я розтерла сльози по щоках і посміхнулась.

-Хотів зробити вам подарунок, хоч ви й не вірите в свято Валентина. І до дівчини без квітів не гарно приходити.

-Ой, мерщій в будинок, ви ж зовсім замерзли.

Я швидко завела авто в двір і запросила Адама в гості. Ох, казала мені мама вчися готувати, але ж хто тих батьків слухає. А тепер я розуміла, що мені нічого запропонувати.

-Пробачте, господиня з мене просто жахлива і я зовсім не знаю чим вас пригостити. Маю тільки картоплю, консервацію і, мабуть, сало в морозильній камері, - я нервово бігала по кухні, ніби вперше її бачила, відкривала шафки в пошуках їжі й не знала куди себе діти від переживань.

-Даро, не переймайтесь я всього на кілька хвилин, хотів вас побачити.

Від таких неочікуваних слів я впустила банку з огірками, що зі смачним “гепсь” розлетілись по підлозі. 

-Таки треба випити, - з ганчіркою в руках в короткій сукні з паєтками посеред царства розсолу я, мабуть, виглядала смішно, але мені так хотілося ще трохи побути поруч з Адамом.

-У такому разі можу допомогти із приготуванням вечері.

Адам почував себе на кухні вільно й невимушено, тому я більше показувала що де лежить і потай спостерігала за вправними рухами чоловіка. Він виявився трохи вищим за мене, русявим з неймовірно блакитними очима й милою ямочкою на лівій щоці. Хлопець зостався сиротою в підлітковому віці, жив з бабусею, а коли старенька померла пішов шукати себе. От і дошукався.

Після вечері, доки грівся чайник, ми розмістились на підлозі біля каміна, бо Адам ніколи в житті не бачив у будинку живого вогню окрім як у печі. От тільки хлопець відверто вивчав моє обличчя, я ж дивилася, як язики полум’я ніжно пестили дерево й горіла чи то від близькості, чи від вина. 

-Як ти знайшов мене?

-Запам’ятав наклейку на автівці, знайшов твою фірму, а інше нехай буде моїм секретом.

Я посміхнулася, зрозуміла, що мене остаточно розвезло від вина й поклала голову хлопцеві на плече. Здається, одна нетвереза дівчинка почала провалюватися в сон від тепла і затишку, якого давно не відчувала. А прокинулась я від того, що було твердо й холодно. Відкрила очі й зрозуміла, що лежу на підлозі вкрита своєю ж курткою. Сіла. Згадала, що сталося і відразу злякалася, що мене таки могли пограбувати. Кинулась до сумки - ключі є, гаманець на місці. За таким заняттям мене й застав Адам, який саме заходив з вулиці. Наші погляди зустрілись і хлопець гірко посміхнувся, правильно зрозумівши мої дії.

-Мені вже час.

-Чекай, це не те, що ти подумав. - я кинула сумку й побігла до хлопця, - Ніч на дворі, куди ж ти підеш?

-У сусідньому містечку хостел є. І Даро, дякую, що не відштовхнула. Щасти тобі.

-Адаме, залишся, я… пробач, так не гарно вийшло. Прошу, не йди, я думала про тебе всі ці дні.

Я ледь стримувала свої сльози, а хлопець раптом взяв мене за руку:

-Все добре, ти правильно вчинила, я б теж собі не довіряв. Повір, ти не перша, хто сприймає мене жебраком. 

-Зовсім ні, просто ти дивний. Хіба нормально, коли незнайомець так легко ділиться своїм життям і робить такі божевільні вчинки? Точно АдАм із Раю. 

-Якби я не ризикував, то не зрозумів би наскільки сильний, що можу, вмію, не зустрів би таку чарівну дівчину. От тільки я не твого рівня і мені нема чого тобі запропонувати. Ні роботи, ні житла, вбогі квіти проти пишного букета, що ти привезла із собою. Ти заслуговуєш кращого.

-Я заслуговую на любов до себе справжньої, а не підлаштовування під стереотипи. Ти залишаєшся, вдруге не відпущу тебе в невідомість.

Хлопець хмикнув, штовхнув вхідні двері, я ж схопилася за рукав його куртки, щоб втримати, але невдало заплуталася в ногах, і полетіла просто в обійми.

-Ти проїхав половину України заради того, щоб сказати привіт? 

-Заради того, що снилося мені щоночі протягом двох тижнів.

Адам заглянув у вічі, мить збирався із силами, а тоді невпевнено торкнувся моїх губ. Я ж не вагаючись відповіла на поцілунок.

-Це найкращий День Валентина, Адаме.

Інколи вбогі квіти від щирого серця приносять більше тепла, ніж ідеальний букет для проформи. Інколи треба вибиватися із системи, щоб відчути справжній смак життя і повірити в диво.