Архаїчний мандрівник

Відкривши очі, Микола не відразу зрозумів, що відбувається. Декілька довгих секунд знадобилися йому, щоб згадати події вчорашнього дня. Раннє пробудження, від сигналу головізора. Кілька коротких слів представника університету про термінове відрядження на космічну станцію. Телепортація до кабінету, потім до офісу за розпорядженням, тоді до представника космофлоту, клята телепортація на Марс і згодом на космічну платформу звідки рушає транспорт. У професора була страшна алергія на сучасні методи переміщення, тому він вибирав метод червоточин. Позафазове зміщення звісно дозволяло обійтись без приймаючої платформи, але наслідком для Миколи був сильний головний біль. І от професор, після кількох годин телепортацій, ледве не ридаючи від болю, дивився на запропонований транспорт.

– Бажаю здоров'я професор, я проведу інструктаж з використання кінетичної установки Гаросса, – звернувся до Миколи оператор, – вона є новітнім видом транспортування…

– Хлопче, після привітання потрібно дати співбесіднику можливість відповісти! – перебив професор. – Бажаю міцного здоров’я і тобі.

– Професоре, часу обмаль, а інструктаж займе години…

– Шановний, я брав участь у розробці цієї установки. Я можу розповісти тобі про капсулу та про нанохвильові щити, що захищають її корпус від плазми та тиску всередині зірок, і про те, як саме вона використовує цю плазму й масу зірки щоб зробити постріл у іншу, вже в потрібній системі. А про швидкість я промовчу, подібне ще років двадцять тому вважалося неможливим. Клята баліста - саме так ми називали її при розробці.

В цей момент оператору надійшов наказ. Його очі характерним чином смикнулися - абсолютно точна ознака зв’язку з інфополем.

– Зрозумів вас, тоді займайте крісло пасажира.

– Займаю. А ти зв’яжись з командуванням станції Окраїна, попередь їх, що я прибуду без свідомості. Якщо їм потрібна моя допомога, то хай не будять мене хоча б годин сім.

Це все, що йому вдалося згадати. А головізер, котрий і розбудив професора, повторив виклик. Голова все ще боліла, та після сну не сильно. Микола встав з ліжка, дістав маленьку чорну сферу, пульт керування голопроектором, та з його допомогою змінив своє вбрання. Подивився навколо, набрав повні груди повітря та виразно й повільно промовив у простір:

– Кляті, бездарно сплановані, військові станції з каютами без дверей, щоб вас усіх списали!

Це заспокоїло його, а зовнішність телепортатора червоточного типу викликала посмішку. В цей момент головізер втретє повторив виклик і професор таки відправився в зал конференції.

– Мої вітання всім, – промовив професор. – Є тут Максим Вітров?

У залі, навколо столу стояли троє людей і щось між собою обговорювали. Чоловік у військовій формі із символікою наукового персоналу обернувся.

– А, Микола Миколайович, – промовив юнак, – доброго вам здоров’я. Вибачте що прибуття було таким незручним. Я сподіваюся вам хоч поверхнево пояснили ситуацію?

– Правду кажучи, ні, Максим, – промовив Микола, підходячи до столу. – Лише те, що вам терміново знадобилися знання, так би мовити, “Старого світу”.

– Старого світу? – запитала дівчина з імплантом замість лівого ока. – Ви маєте на увазі мертві технології?

– Не варто так грубо, юна леді. Повір моєму слову, все нове - просто забуте старе. Бачу по твоїх очах, що не віриш, особливо по лівому. Але це вам потрібна моя допомога.

– Це тема для довгої суперечки, зараз у нас немає часу, – промовив офіцер із нашивками командора. – Професор, пояснюю ситуацію: із Порожнечі йде якесь випромінювання.

– Вибачте командор, – вклинився Максим, – це я знаюсь на оточуючому просторі, а Микола Миколайович ні, він спеціалізується на технологіях, які рідко покидали Землю.

– Розумію, – із певним роздратуванням промовив офіцер. – Порожнеча - це досить великий простір у якому немає абсолютно нічого, що найменш у радіусі сканерів. А також крізь цей простір не проходить жоден вид енергії.

– Щось подібне я чув, але вважав це байками, – проговорив Микола. – Думаю, я можу прийняти таку концепцію.

– Чудово, а тепер можете забути цю концепцію! – відповів офіцер. – Тому що із неї йде щось. Сканери все ще не бачать нічого в Порожнечі, але ми, вперше за сотні років спостереження, отримуємо потік… Марія, потік чого саме? – звернувся командор до дівчини.

– Різновид фонового випромінювання, але конкретно цей потік має певну структуру, поступово посилюється, а також спрямований у нашому напрямку. Це випромінювання має природу електромагнітних полів і…

– Достатньо! – перебив командор і звернувся до Миколи. – Думаю вам це має сказати більше, ніж мені. Мій консультант Максим, після дослідження разом із Марією, порадив звернутися до вас. Щось подібне ви викладали на своєму курсі історії технологій. Яка ваша думка?

– Дуже проста, я майже впевнений, що це радіохвилі.

Відповів професор і подивився на Марію, помітив характерні ознаки завершення завантаження інформації через імплант і проговорив синхронно із нею.

– Радіохвилі є стародавнім способом передачі енергії крізь простір на швидкості світла за допомогою генерації передавачем потоку електромагнітних полів, спрямованих на приймач.

Дівчина із здивуванням подивилася на усміхнене обличчя професора. Максим безшумно посміювався, а Командор продовжував слухати.

– От тільки можу вас запевнити, що це пояснення не вірне, – продовжив професор. – Радіохвилі не використовувались для передачі енергії, надто великі втрати. Скоріше для передачі інформації та…

– Абсурд! – перебила його дівчина. – Я вивчила все, що є в інфополі про них!

– Та двостороннього зв’язку! – на підвищеному тоні завершив Микола. – Дитино, завантажити в тимчасову пам’ять енциклопедію - не значить вивчити матеріал!

– Припинити суперечку! – командним тоном наказав офіцер. – Я вже здається сказав, що не маю часу!

В цю мить професор Войтюк дістав невеличку чорну сферу. Покрутивши кистю, збільшив її до розмірів кулака. Двома пальцями витягнув із неї срібний стрижень, довжиною трохи більше метра, таким чином, щоб сфера залишилась на його краю. Потім лівою рукою взявся за центральну частину стрижня, а пальцями правої на мить торкнувся сфери та обережно відвів їх. Очі присутніх побачили миготіння блискавок між темною поверхнею та кінчиками пальців. Рука професора зробила різкий рух і блискавки охопили його повністю, змінивши вбрання чоловіка на темно-синю мантію. Тоді Микола поманив щось із темної поверхні. Блискавки швидко сплелися разом, і здавалося, ніби зі сфери поступово винирює щось прямокутне. В якусь мить воно різко вирвалося, та у руці професора опинилася книга.

В абсолютній тиші пролунали легкі оплески, Максим не вперше спостерігав подібне. Командор з Марією здивовано дивилися на професора, ніби підбираючи слова. Офіцер знайшов їх досить швидко.

– Ви запросили на станцію експерта чи фокусника? – запитав він у Максима.

– Вибачте, командор, не втримався, – промовив Микола, – все ж у моєму віці людина має право на власний стиль. А вам, юна леді, я дещо поясню. Це, – він вказав на темну сферу, – голографічний проектор із вбудованим генератором силових полів. Він здатен створити голограми майже будь-яких предметів, котрі будуть здаватися фізично існуючими, хоч і не матимуть більшості фізичних властивостей. І ти не знайдеш у інфополі інформацію про нього, бо йому більш ніж вісімсот років.

– А ви… Ви надасте мені таку інформацію? – Із сяйвом у правому оці запитала дівчина.

– Із радістю, коли ти завітаєш на мої лекції. Мій девіз: старі технології, очима сучасних людей, неможливо відрізнити від магії. Тому я і люблю цей образ, – Микола вказав на своє вбрання, – але я хотів показати вам дещо корисніше.– Микола поклав книгу на стіл.

– Книга? – запитала Марія. – Це ж просто сувенір?

– Розумієш, – вклинився Максим, – інфополе не завжди надає достовірну інформацію, коли справа стосується стародавніх технологій. А книги у своєму оригінальному вигляді не здатні змінювати записане. І варто дякувати, що існують тисячі детальних голокопій…

– Скажу простіше: справжня інформація про радіохвилі наразі існує тільки в такому форматі, – втрутився Микола. – Прошу до ознайомлення.

Через пару годин дискусій усі присутні зрозуміли, що вони не здатні досить вагомо суперечити старому професору, тому прийняли запропоновані ідеї. Микола наполягав на створенні установки за стародавніми схемами, котрі достатньо добре розумів тільки він. Врешті-решт командор віддав наказ інженерній службі підготувати все необхідне. Двоє молодих людей збирали дивну річ. У якийсь момент одна з деталей вдарила блискавкою Максима, і це викликало сильний біль. Після цього збіркою займався лише професор.

Нарешті пристрій було завершено, і Микола почав крутити шайби на поверхні новоствореного приладу. Кімната наповнилась дивним і неприємним шипінням, котре іноді міняло тональність.

– Що це за звук? – запитав командор.

– Професор, при всій повазі до вас, це резонне питання, – мовив Максим, коли пауза затягнулась.

– Можливо ви відволічетесь і хоча б поясните? – додала Марія.

– Це зорел.т А.ха.чн.й. кл.с. м.ндр..к. С.С… – пролунав спотворений чоловічий голос із пристрою, потім його знову поглинуло шипіння.

Микола провів ще декілька маніпуляцій, ніби підтверджуючи свої вміння чарівника. Після чого голос із приладу пролунав чітко.

– …Автоматично. Це зореліт Архаїчний. Клас Мандрівник. СОС, СОС, СОС! Ми потрапили в аномальний простір, де не працює зовнішня електроніка. Все пальне резервного реактивного двигуна витрачено для отримання максимальної інерції. Люди перебувають у стазис-камерах. Автоматична система зв’язку встановлена на передачу повідомлення в напрямку руху. Врятуйте наші життя. Повідомлення повторюється автоматично. Це зореліт…

Микола прокрутив одну з шайб, і голос поступово зник. Усі присутні осмислювали почуте. Коли тиша затягнулась, професор промовив у простір.

– Дослід можна вважати успішним.

– Мені все ще не віриться, що так можна передавати голос. Стільки нюансів і можливих перешкод, – висловилася Марія. – Але це працює.

– Як часто я чую щось подібне, – промовив Микола. – Що ж, давайте відкинемо емоції й зробимо висновки. Спочатку очевидні: в Порожнечі знаходиться космічний корабель, що використовує стародавні технології землян. До того ж він рухається в нашому напрямку, бо сигнал сильнішає. Хтось може щось додати?

Юні науковці мовчки осмислювали ситуацію, а от командор відповів.

– Клас Мандрівник - це гордість Землі та символ можливостей. Це перший тип пілотованих кораблів, що зміг покинути межі Сонячної системи й безпечно дістатися до іншої. Його технічний опис втрачено, як і всі екземпляри, адже після прибуття до системи та посадки на планету, його розбирали і використовували для створення колонії. Відомо одне: цей корабель має велетенські розміри. Якщо він рухається в напрямку станції, то це катастрофа.

– Перший корабель міжсистемного типу? – уточнив професор. – Яким чином він міг проіснувати так довго? Чи живі люди на борту? Які таємниці приховує? – він трохи помовчав. – Прошу вважати запитання риторичними, але знахідка безцінна.

– Погоджуюся, безцінна, – промовив командор. – І мені доведеться його знищити…

Після обговорення ситуація прояснилася. За допомогою радіоприймача, як назвав його професор, вдалося розрахувати приблизну швидкість руху та орієнтовну відстань до судна. Результати були невтішними: залишилися лічені години до зіткнення. Микола наполягав на збереженні судна. Двоє юних вчених погоджувалися з його думкою. Командор не слухав їх і наказував підготувати протиастероїдні гармати з антиматеріальними снарядами. Зрештою він отримав відповідь від центру керування зброєю.

– Чотири години, – промовив командор до вчених. – Зрозумійте правильно, я щиро радітиму, якщо вам вдасться врятувати корабель. Але я мушу передбачити все. Якщо у вас не вийде, буде зруйновано і його, і мою станцію. Через чотири години він дійде до критичної відстані, і ми відкриємо вогонь.

– Ви готові так просто знищити його? – запитала Марія. – Там люди в стазисі!

– Ти віриш, що вони живі через стільки років? – поцікавився командор. – А я несу відповідальність за людей на цій станції. Тут тисячі жителів, а транспорту мінімум. Я вже мовчу про те, що це їхній дім. Насамперед я думаю про них.

– Тоді потрібно пересунути станцію, – продовжувала дівчина.

– Щоб зрушити таку махіну потрібні тижні. Вона не обладнана інерційними гасителями, а тому швидке прискорення розірве її, – відповів Максим.

Поступово до вчених приходило розуміння ситуації, та Микола не міг змиритись із цим.

– У мене є одна думка, готуйте ту кляту балісту!

Професор пояснив: за допомогою установки Гарроса та її капсули він дістанеться до корабля й спробує змінити курс. І хоч він встиг розповісти багато подробиць, командор зрозумів, що план у Миколи відсутній, тому він заборонив. Професор наполягав, тиснув на емоції, нагадував про людей на борту, благав дозволити йому потрапити на судно.

– Ціль мого життя - зберегти те, що протягом історії зберігає людство. Дозволити знищення такого артефакту, для мене рівнозначно смерті, – промовив Микола.

І цією фразою все ж зачепив потрібну ниточку. Командор дозволив суїцидальну місію. За кілька хвилин все було готово до запуску капсули Гарроса в напрямку Архаїчного.

– Ви не повернетеся звідти. Це шлях в один кінець, – нагадав командор.

– Доки є хоча б ілюзорний шанс врятувати судно - це того варте! – відповів професор.

– Сподіваюсь, що ви дійсно чарівник, бо вам допоможе лише магія, – озвучив власні роздуми командор, коли капсула закрилась. Потім звернувся до оператора установки. – Вогонь!

Відкривши очі, Микола побачив лише темряву навколо. Він переключив свій голокостюм у режим скафандра, приєднав систему генерації кисню та відкрив капсулу. Зовні атмосфери не було. Професор включив прожектор і побачив велетенську металеву стіну, яку пробила капсула. Нанохвильові поля іскрили в місцях де розірваний метал торкався їх, а товщина стін перевищувала всі прогнози. Пощастило, що капсула взагалі змогла пробитись всередину.

Внутрішній екран скафандра показав, що в професора залишилося менше двох годин. У світлі прожектора було видно, що приміщення являло собою технічний тунель. Навчені очі помітили багато старовинних приладів. Переборовши свою цікавість, Микола рушив вперед, сподіваючись знайти командний пост корабля.

Тунель здавався нескінченним, світло прожектора не пробивалося до дальнього його краю. Таймер нестримно біг до завершення відведеного часу, це тиснуло на професора, викликаючи легку паніку. Він не вперше знаходився в замкненому просторі без світла, але звук власних кроків завжди супроводжував його. В цьому місці його оточувала тиша, у вакуумі звук не розповсюджувався. Було чути лише власне дихання. Голова наповнилася дивними ідеями. Йому здавалося, що корабель наразі схожий на масивний снаряд. Без енергії він мусив просто рухатися вперед до зіткнення зі станцією. Навряд чи на борту вижив хоч хтось, і вже нічого не можна вдіяти. Лише думка про те, що радіо все ще працює, додавала професору впевненості.

В якусь мить Микола щось помітив попереду. Він погасив прожектор і побачивши легенькі спалахи світла побіг до нього. По дорозі він знову включив освітлення й розгледів перед собою масивні металеві двері. Ледве помітно мерехтіло щось на стіні поруч. Микола посміхнувся, впізнавши панель керування. Професор ризикнув і оголив руку у вакуумі, після чого торкнувся панелі. Стародавня електроніка спрацювала, не дивлячись на століття бездіяльності. Микола здивувався, що панель не холодна, і тільки зараз зрозумів, що температура корпусу корабля не близиться до абсолютного нуля, а навпаки достатньо висока. А отже енергії на кораблі вдосталь.

Ризик виправдав себе, За спиною опустилися масивні двері, система життєзабезпечення подала повітря в сегмент тунелю де знаходився професор, і прохід перед його обличчям відчинився. Перед Миколою знову був безжиттєвий тунель, але наповнений киснем. І нарешті він помітив те, що шукав з моменту свого прибуття: пневматичний ліфт із найпершими гасителями інерції. Сповнений ентузіазму, він зайшов всередину й швиденько оглянув клавіші. Недовго думаючи, він натиснув на клавішу “мостик”.

Гасителі інерції працювали, інакше професор не пережив би перевантаження. На жаль, вони не нейтралізували кінетичну енергію повністю, та й система не використовувалася сотні років. Микола відчув на собі всі незручності такого транспорту. Все це підіймало б йому настрій, якби не таймер перед обличчям.

Ліфт прибув у кімнату, де мерехтіли тисячі приладів. Як тільки Микола зробив крок вперед, одразу спалахнуло освітлення. Він доклав всі зусилля, щоб побороти дитяче відчуття радості, як від нової іграшки, тому що гратися не було часу.

Професору вдалося швидко знайти центральний комп'ютер і зорієнтуватися в ситуації. За півгодини він розібрався в плануванні корабля й керуванні. Тепер його цікавило звідки взялась така кількість енергії, що за сотні років Порожнеча не змогла повністю витягнути її. Відповідь була дивовижною та жахливою. Микола швидко знайшов установку радіозв'язку, вимкнув трансляцію автоматичного повідомлення й почав кричати в стародавній мікрофон.

– Окраїна. Окраїна. Я професор Войтюк, не стріляйте в корабель, повторюю не стріляйте в корабель! У разі відкриття вогню вибух знищить станцію! Комп’ютер ввімкни це на повтор.

Професор осмислив ситуацію. Всі системи працюють, тому що простір Порожнечі законсервував цей корабель. Запас міцності конструкцій не дав би йому руйнуватись ще дуже довго, а енергія… Термоядерний реактор надвисокого тиску, фактично мініатюрна зірка. Він здатен забезпечувати корабель енергією мільйони років, але потрібно ідеально розраховувати режими роботи, бо надмірне або недостатнє споживання дестабілізує його. В такому разі станеться вибух, достатній для знищення невеличкої зоряної системи. Порожнеча висмоктує достатньо енергії, але коли корабель вийде із неї, енергію потрібно буде кудись витрачати.

Професор щиро сподівався, що його повідомлення чують на станції. Бо знищення судна антиматеріальними снарядами гарантує вибух реактора. На кораблі були стародавні щити, але вони безсилі проти антиматерії. Час закінчувався, професор не збирався здаватись, але кожна наступна ідея була все більш фантастичною. І от, одна із них, здається, почала втілюватись у життя.

– Микола Миколайович, ви мене чуєте? – пролунав із динаміка голос Марії.

– Не уявляєш, як я радий тебе чути, – відповів у мікрофон професор.

– Максим зумів налаштувати цей прилад на передачу.

– Славно, але в нас обмаль часу. Передайте командору, щоб негайно зарядив гармати плазмовими снарядами. Антиматеріальні спричинять термоядерний вибух.

– Ми налаштували телепорт щоб забрати вас.

– Ні в якому разі! Мені потрібно буде керувати потоками енергії! Нехай стріляють плазмою!

– Зрозуміла вас, – відповів голос Марії після короткої паузи.

Щільний вогонь плазмових снарядів має витрачати достатньо енергії щитовими установками, а самі вибухи, теоретично, сильно сповільнюватимуть корабель. Коли він вийде із Порожнечі, Микола ввімкне гальмівні та маневрові двигуни, поверне судно в сторону та спробує зупинити. Весь час він має контролювати потоки енергії. План на межі неможливого. Не втримавшись, професор змінив своє вбрання на темно-синю мантію та перетворив голопроектор на посох.

За кілька хвилин все почалося. Микола відчув потужний кінетичний удар, це перший снаряд влучив у корпус корабля. Щити все ще не працювали. Другий удар, третій. Порожнеча все ще висмоктувала енергію з систем захисту. Микола вірив у міцність корпусу корабля. Ще кілька ударів, які поступово слабшали, екран бойових систем показав заповнення щитових генераторів. Корабель почав поступово сповільнюватись. Микола запустив гальмівні двигуни й лише тоді зрозумів проблему, вони пошкоджені першими влучаннями. Ніби розуміючи це, щільність вогню збільшувалась.

– Стріляйте в лівий борт! – прокричав він у мікрофон свою останню ідею, що могла спрацювати.

Його почули, вогонь перенісся. Професор подав максимум енергії на ліві маневрові. Загальної кількості рухаючих факторів виявилось достатньо, щоб корабель розминувся зі станцією в якихось ста метрах. І понісся далі в безмежний космос, поступово сповільнюючись за наказом свого чарівного капітана.