Склянка, якої немає

2020 рік. Київ, Україна

У дзеркалі відображалася порожня склянка. І не сказати, що я був якимось невиправним песимістом, якщо називав порожньою склянку, на дні якої ще не просохла вода після миття. Ні. Вона і справді не містила нічого. Абсолютний нуль!

Піднісши повільно руку догори, я щодуху ляснув по столику перед дзеркалом — по склянці! По склянці, якої немає…

Цей загадковий парадокс я вперше помітив тижні зо два тому. У дзеркалі туалетного столика, що належав моїй дружині, раптом відобразилася склянка. Звичайна, циліндрична й прозора, із тією злощасною водою на дні, через яку ми з дружиною мало не щодня сварилися.

«Невже не можна витерти посуд досуха? Або принаймні перевернути догори дриґом?» — сварився я, перегортаючи щойно вимиті тарілки й кухлі на рушнику.

Ліза всміхалася й казала:

«Вибач, Їлаше, — вона часто називала мене так, попри те, що звали мене Іллею. — Я про це не подумала…».

А думала вона й справді геть про інше. Ми познайомилися в університеті, вивчаючи фізику та астрономію. Я не працював за спеціальністю, обравши інший професійний шлях. Ліза ж просто марила Всесвітом, його магією та впливом цієї магії на нас. Мої друзі-скептики називали її звіздаркою. Я й сам не вірив у те, у що так свято вірила вона. Мене хвилювало моє реальне життя, буденне й прозаїчне, моє сьогодні, не відділене на сотні світлових років від цієї миті. Як-от вода на дні склянки, на появу якої, за словами Лізи, теж упливав рух далеких планет. Я ж уважав, що захоплення зірками й робить мою дружину такою роззявою.

Напевно, буде абсурдом сказати, що розійшлися ми через прокляту воду в склянці. Дивно, проте Ліза ніколи не питала, чому це так дратує мене, і чомусь ніколи не докоряла тим, що взагалі-то не зобов’язана мити цей проклятий посуд. Вона сприймала мої побутові примхи із усмішкою, певно, вважаючи, що на це теж мають вплив невідомі космічні рухи.

Ми не бачилися вже пів року. Я знав, що після розлучення Ліза повернулася до батьків у сусіднє містечко. В останню зустріч вона, як завжди, всміхалася, і тоді я погодився з думкою друзів про те, що моя дружина несповна розуму. Будучи ініціатором розриву, я важко переживав це рішення. Мені набридло терпіти її недолугі вчинки, і справа тут зовсім не в побуті. Я й досі любив цю жінку, але ми й справді були з різних планет. Утім, Ліза відреагувала лише фірмовою божевільною посмішкою.

Уперше я побачив цю порожню склянку у віддзеркаленні випадково. Коли збирався на роботу, стоячи перед дзеркалом, яке належало Лізі. Я втомився повторювати, щоб вона забрала від мене його й інші свої речі. Останнім часом ми спілкувалися вкрай рідко. За будь-якої можливості я нагадував їй про це. Та зовсім не дивно, що Ліза щоразу забувала звернути увагу на мої слова.

Побачивши злощасну склянку, я не повірив власним очам. Вона ніби існувала лише там, у дзеркальному просторі, і її неможливо було торкнутися. Я начебто збожеволів! Бачив те, чого не існувало насправді! Після цього навіть на тиждень зліг із високою температурою.

Цим сонячним ранком вона з’явилася так само. Я починав звикати, що втрачаю розум. Сівши перед дзеркалом, я довго дивився. Поклавши руки на місце уявної склянки й учергове не виявивши там нічого, схилив голову на руки й прошепотів:

— Що це, Лізо?

Думка спитати в самої Лізи виникла в мене найпершою. Але й вона, і її батьки вперто ігнорували мої дзвінки.

Підставивши під підборіддя кулак, я подивився в дзеркало. Моє обличчя перекривала порожня склянка, якої не було насправді.

— Ти лишила мене божеволіти на самоті...

У відповідь тиша.

Я заплющив очі, вслухаючись у невисловлену відповідь Лізи, і не помітив, як заснув.

Яскравий спалах змусив мене розплющити очі. Переді мною все ще було дзеркало, тільки тепер воно ніби оперізувало мене по колу. Здавалося, я опинився всередині нього.

— Їлаше, — почувся голос Лізи з характерною м’якістю, якої надавала йому усмішка.

— Лізо! — я почав крутитися в тому дзеркальному просторі, як навіжений, і все вигукував її ім’я. — Що це, в біса?

— Вибач, Їлаше. Я про це не подумала.

— Про що ти знову не подумала, Лізо?

— Про те, що ти людина.

Ці слова зупинили мене. Здавалося, мої ноги хтось залив у бетон, який миттю висох. Я не знаходив у собі сили, аби спитати, що означають ці слова.

— Привіт, Їлаше.

У дзеркалі переді мною з’явилася Ліза. Точніше, хтось дуже схожий на неї. У Лізиної подоби була персикова шкіра та волосся кольору осіннього горобинового листя. А очі… У них ніби вибухнуло Сонце. Вони нагадували дві золотисті туманності, скупчення космічного пилу й газу, два білі спалахи фотоапарату, від яких щоразу хочеться мружитися. Задивившись у ці очі, я не одразу збагнув, що на Лізі практично немає одягу. Її тіло було вкрите золотистим сяйвом, що ніби й було цілісним костюмом цієї неймовірної жінки.

— Ліза? — спитав я майже несвідомо.

— Літта, — зі знайомою усмішкою відповіла вона.

— Хто ти така?

Вона засміялася.

— Твоя дружина.

Я не розділяв її радості.

— У минулому, — додала вона.

— А тепер? — із острахом поставив я наступне питання.

— А тепер я… — вона огледіла простір навколо й, скосивши на мене очі, мовила: — Планета!

Мені захотілося сісти. Ноги відмовлялися тримати мене, усе ще будучи залитими в уявний бетон. Усе моє тіло почало тремтіти.

— Не розумію, — тільки й спромігся відповісти.

— Я готувалася до цього все своє життя, Їлаше, — натхненно промовила вона. Її розжарений погляд блукав дзеркалом над моєю головою. — Із самого дитинства, коли мама сказала, що під час нашого народження на небі загоряється зірка й гасне одразу після нашої смерті. Я перечитала сотні книг, сотні статей, передивилася сотні вебінарів… Я прагнула розкрити цей секрет, знайти зв’язок між людським і космічним, зламати алгоритм, і я це зробила, — нарешті вона поглянула на мене. — Мене не ображала твоя невіра, Їлаше. Ти ж попросту не знав і не хотів пізнати моїх істинних намірів.

— Не розумію, — майже панічно повторив я.

Ліза, чи радше Літта, закивала головою, явно підозрюючи, що я скажу саме це. Вона простягнула до мене руку, і яскраве сяйво знову засліпило мене.

У суцільному дзеркалі навколо відобразилася планета кольору очей Літти. Здавалося, саме її сяйво назавжди завмерло в очах цієї неземної жінки. Планета була величезною, оточеною хмарами, що відбивали від себе сяйво маленької Зірки неподалік.

— Це я, — вказала Літта на планету. — А це ти, Їлаше, — її надміру довгий палець перемістився до маленької Зірки. Я поглянув на неї. — Не розумієш? — із усмішкою спитала вона. Я заперечно хитнув головою.

Літта засміялася. Точніше, це сміялася Ліза таким дзвінким дівочим сміхом, який подобався мені колись.

— Твоє гаряче людське серце, Їлаше, було моїм власним Сонцем. Воно зігрівало й любило мене, однак… Воно все ж залишалося людським, — вона звернула до мене мерехтливі очі. — Тебе хвилювало земне: погода за вікном, колір шкарпеток, яких ніхто не побачить під взуттям, і, зрештою, краплі води в склянці, — Літта знову засміялася, добродушно й щиро. — Мене ж манило життя позаземне. Ми різні, Їлаше. Атмосфера твого світу сититься киснем, моя ж гарячіша за розплавлену лаву.

— Чому ти показуєш мені це все?

На обличчі Літти було цілковите здивування.

— Ти ж сам питав мене, що це.

— Я питав про трикляту склянку в твоєму дзеркалі, Лізо! — закричав я.

— Ах, склянка, — мовила Літта, усміхнувшись.

— Вона з’явилася два тижні тому. Чому я бачу те, чого не існує, Лізо?

Літта мовчала. Здавалося, вона розгублена й навіть засмучена. Нарешті вона відповіла:

— Я лише хотіла, щоб ти пам’ятав мене.

А далі яскравий спалах — і я прокинувся там же, за туалетним столиком із дзеркалом, у якому незмінно відображалася склянка. Побачивши її знову, я перелякано скочив на ноги, перечепившись об дерев’яний табурет, на якому сидів, і впав на підлогу.

— Збожеволів, я збожеволів, збожеволів! — бурмотів я під ніс. Здається, у мене навіть проступили сльози. — А-а-а! Ні! Я не божевільний, Лізо, ні! Не божевільний!

Узявши в руки табурет, я кинув його в дзеркало. Скляне люстро луснуло, посипавшись на мене дощем уламків.

2050 рік. Марсель, Франція

Минуло тридцять років. За цей час багато змінилося. Не знаю, що саме вплинуло на мене, страх чи інтерес, проте я зацікавився дослідженнями Лізи й навіть вирішив повернутися до своєї професії. Більше 27 років свого життя я пропрацював у Марсельській обсерваторії у Франції.

На моє рішення повернутися до астрономії вплинуло ще дещо. Тоді ж, 30 років тому, коли я востаннє бачився з Лізою, група астрономів-дослідників, відкрила в нашій галактиці нову екзопланету — гігантське космічне дзеркало під назвою LTT 9779 b. Більша в декілька разів за Землю, вона була відзначена як найяскравіший об’єкт Всесвіту. Через наявність атмосфери в планети, що знаходиться близько до своєї Зірки, колеги назвали її планетою, яка не має існувати.

— Це вона. Літта, — довершив я розповідь із усмішкою.

Двоє молодих практикантів, моїх земляків, що слухали мене, оторопіло перезирнулися. Я знав, про що вони думають. Для них я не більше ніж божевільний старий, що допрацьовує останні дні в обсерваторії.

— А що сталося з Вашою дружиною насправді? Куди вона поділася? — спитав один із них.

Я всміхнувся й опустив очі. Це питання краяло моє серце. Замість відповіді на нього я підвівся й попрямував геть. Практиканти лише перезирнулися й не збиралися зупиняти мене. Ідучи, я з усіх сил намагався змусити себе не дивитися в дзеркало, що висіло ліворуч від дверей цього маленького підсобного кабінету в обсерваторії.

Я ніколи не ставив собі діагнозу й не дозволяв комусь поставити його собі. Інакше б мені довелося зізнатися, що я був одружений на інопланетянці. Ліза назавжди б зникла навіть з моєї пам’яті. Точніше, зникла б Літта. Ліза ж покінчила з собою сама ще тоді, у день, коли я вперше побачив у дзеркалі склянку.

Я був певен, ця нова планета — це вона. LTT 9779 b. Літта. Така ж казково блискуча, загадкова й фантастична. Та, якої не має існувати. Як і злощасної склянки з водою на дні, яку я бачу в кожному люстрі на Землі останні 30 років свого життя.

Не зумівши впоратися з бажанням, я зупинився на рівні дзеркала й спідлоба глянув на нього. Ліза хотіла, аби я пам’ятав її вічно, і її бажання здійснилося.

Розбивши дзеркало 30 років тому, я так і не зміг її забути…

5 грудня 2023