Memento Mori

Я зірвалася з ліжка й притисла руку до грудей. Дихання збилося, я хапала ротом повітря, намагаючись ним насититися. Очі були вологі. Один і той самий сон снився вже протягом двох місяців після аварії на Плутоні. Кожна ніч нагадувала про той жах, який мені довелося пережити. Спогади настільки добре в’їлися в пам’ять, що навіть гіпноз не зміг їх звідти витягнути. Ці чудовиська зі скляними голосами, очима, руками. Їх жахливий сміх, який змушує сходити з розуму. Скільки ще я пожинатиму плоди тієї катастрофи?

До кімнати зайшов лікар, пан Лем. Він приходив щодня, щоб дізнатися, як я себе почуваю, хоч й сам прекрасно знав відповідь. Спершу я не могла навіть розмовляти. Рухала синіми, обмороженими губами, намагаючись щось сказати, поки з очей текли сльози. Вони обпалювали мої поранені щоки, та я не звертала на це увагу. Лікар щось записував і йшов. Залишав мене сам на сам з моїми жахами. З моїм темним минулим і туманним майбутнім.

Іноді мені хотілося розбити стілець об його спокійне обличчя. А потім виникало бажання обіймати його й плакати в сильне чоловіче плече. Але я нічого з цього не робила. Просто закусувала губу і поверталася до вікна. Дивилася на вже невідомий мені світ у звичних пошуках чогось рідного. Та навколо були лише сріблясті бетонні хащі елітних районів. Блискучі будинки, в яких немає певних функцій, лише бажання похизуватися статками. А позаду виднілися тисячі кілометрів збідованих нетрів, де люди змушені харчуватися мертвими щурами. Брудні й обідрані халабуди, нікому не потрібне населення, кольорові люмінесцентні продукти, вирощені на радіоактивних полях. Перед очима з’являлися спогади з дитинства, де космічний корабель здавався якимось нездійсненним чудом. Я тонула в них і без сил валилася в крісло.

— Ви вже прокинулися? — я відкрила очі й втомлено зиркнула на двері. Лікар стояв і дивився на мене з-під надто стереотипно круглих окулярів.

— Саме так, — відповіла, загасивши недопалок об попільничку, яка моментально з’явилася на ручці крісла.

— Взагалі-то курити шкідливо для здоров’я, — злегка посміхнувся він, оголюючи білосніжні ікла. «Ну точно вампір, як з тих, як їх, старих-добрих даркоманів», — промайнуло в моїй голові.

— В моєму випадку шкідливо НЕ курити, — з притиском мовила я й затягнулася новою сигаретою. В голові одразу злегка запаморочилося, світ заметушився-затрусився-завертівся, а тоді знову повернувся до норми. — Принаймні, так психолог сказав.

Від цієї фрази його тонкі губи злегка розповзлися в нахабній посмішці. Сірий дим звивався і клубочився аж до стелі. Він красувався, немовби пара драконів у нестримному танці. Міняв колір, приносячи мені ще й естетичне задоволення.

Але це тривало лише мить. Лікар різким рухом натиснув на сенсорну кнопку поблизу дверей і вентиляція з шумом поглинула милу ілюзію. Я була певна, що мої очі спалахнули недобрим вогнем, бо інакше те, що чоловік злякано відсахнувся назад, було б геть кумедно.

— Нам потрібно поговорити.

Я давно уникала цієї фрази. Щось всередині попереджало — розмова не буде приємною. Неначе мені варто було почути щось надзвичайно важливе, але воно переверне моє життя з ніг на голову. Раціональна частина підказувала: не може бути нічого гіршого, ніж той факт, що подорож, яка мала тривати двадцять років, тривала сотню і світ кардинально змінився за той час. Або ж, що після аварії я буду відновлюватися надзвичайно довго і може ніколи не злізу з таблеток, що регулюють рівень радіації в моєму тілі.

Якесь передчуття було і воно супроводжувалося неприємною тривогою, що відбивала бажання спостерігати за танцями драконів. Мені не хотілося говорити і я явно давала лікареві це зрозуміти. Та це йому не завадило.

— Ви пам’ятаєте, що трапилося на Плутоні-2931?

— Мені б дуже хотілося про це забути, пане Лем. І ви це знаєте.

Я лише на секунду замовкла, поринувши в спогади. В лобі запульсувало якимось дивним болем. Медики попереджали, що так може бути. Все через удар головою об щось тверде при падінні космічного корабля дванадцятого квітня 2140 року і сильне обмороження мозку. Це диво, що я зараз тут і можу щось сказати.

— Спочатку все було добре. Мене і ще декількох моїх колег — з усіх я пам'ятаю тільки лікаря Йозефа, інженера Ревера та механіка Гіммеля, ми любили грати разом в карти — обрали для дослідження атмосфери Плутону-2931. До нас туди літали тільки спеціальні апарати та андроїди, тому я трохи хвилювалася, але керівники польоту запевняли, що все прораховано з неймовірною точністю.

Мовляв, десять років треба на те, щоб долетіти до місця призначення. Десять, щоб добратися назад. Дослідження мали тривати лише один рік і за сприятливих результатів повторитися наступними добровольцями. Все просто, все безпечно. Всі були сповнені ентузіазму та позитиву. Надій, що там ми зустрінемо якесь життя, окрім мікроорганізмів, не було ні в кого, але ми чекали великих звершень. Тому навіть не задумувалися, що щось може піти не так.

Та якось я прокинулася у своїй капсулі від удару головою. Через різке пробудження спершу не могла розплющити очей. у вухах пронизливо дзижчав годинник, який був встановлений для вимірювання показників стану нашого організму і в той момент сигналізував, що моє серце готове вискочити з грудей.

Пройшло з десять хвилин, поки я оговталася і наважилася встати. Коли зробила це, то раптом усвідомила, що корабель страшенно трясе. Я ватяними ногами добралася до дверей каюти, але не змогла їх відчинити. Почала щосили молотити по них кулаками з криками про допомогу. Сподівалася, що Ревер чи Гіммель теж прокинулися. Але всі зусилля були марними.

Ноги підкосило, я присіла на підлогу. Зібравши всі сили в кулак, підповзла до ліжка, лягла і пристебнулася ременями безпеки. Корабель все ще сильно трясло. Тіло страшенно боліло і я намагалася не знепритомніти. Розуміла: це єдине, що я поки можу зробити.

За пів години ми нарешті дісталися місця призначення і почали входити в атмосферу Плутону з шаленою швидкістю. Принаймні, про це свідчили датчики, в яких я нічогісінько не розуміла. Я ж бо, трясця, біолог, а не геній техніки. Перепад тиску, пошкодження балонів чи особливості атмосфери планети, чорт його зна насправді, спричинили появу туману. Не знаю, чи був він токсичним, чи просто я почувалася наляканою та виснаженою, але врешті таки знепритомніла.

Пам’ятаю біль. Страх. Страшенний холод і морок. Коли я розплющила очі, мене охопив ефект дежавю. Замерзлими пальцями розтиснула ремінь безпеки. Повільно встала і рушила до відкритих дверей. Полегшено видихнула: це єдине, що постраждало в моїй каюті під час падіння. Тоді я ще сподівалася на чудо, тож рухалася по коридору, хапаючись за стіни. Довгий сон давався взнаки.

Пошуки напарників тривали недовго. Йозефа я знайшла в його лабораторії. Він розвалився долілиць на підлозі в оточенні десятка препаратів. Пізніше бортовий журнал і експертиза показали, що він прокинувся першим і, не в змозі витримати самотності, просто вчинив самогубство. Не думала, що він такий слабкий, якщо чесно. Ревер лежав у своїй каюті з книгою в руках. Його очі були розплющеними, а на губах виднілася блаженна посмішка. Він нагадав мені музикантів з «Титаніку», теж читав до останнього, поки не задихнувся в тумані. А от вигляд Гіммеля мені досі сниться в кошмарах. Скоріше за все, він єдиний намагався щось зробити. І через це помер найстрашніше. Якась балка впала на нього, розділивши тіло навпіл. Після цього, видається, він жив ще декілька хвилин та, навіть в агонії, намагався з’єднати якісь два дроти разом. Або мені так хочеться думати. В будь-якому разі він з нас усіх єдиний виявився героєм.

Решту команди я вже не шукала. Пробувала думати позитивно, але не могла. Страх з кожною секундою посилювався. Не можна було стояти на місці, треба було кудись рушати. Не стільки, щоб врятуватися, скільки, аби не зійти з розуму.

Не знаю, що мною рухало, але в якийсь момент я просто взяла теплий одяг, відкрила двері каюти і пішла, куди очі бачать. Мені постійно здавалося, що ця холодна планета, повністю покрита льодом, кликала в свої обійми. Запрошувала йти все далі і далі під свист шаленого вітру. На диво, я могла дихати вільно. Вдихала повітря на повні груди, згадуючи земне життя. В спогадах раз-у-раз виринали обличчя, яких я більше ніколи не побачу, традиції, які я більше не зможу відтворити, світ, який безповоротно змінився за час моєї відсутності.

Я постійно плакала. Навіть тоді, коли впала і не знайшла сил піднятися, щоками текли гарячі сльози. Здавалося, це єдине, що мене зігрівало серед вічної мерзлоти. Зараз я часто думаю — чому вони не замерзали на вітрі? Чи може сльози мені тільки ввижалися? Тоді постійно сніжило, видимість ставала все гіршою й гіршою. Як раптом з-під хуртовини почали вигулькувати створіння, страшніше яких я ніколи не бачила. Жахливі істоти з виряченими очима, відмороженими пальцями, синіми руками. Вони сміялися і наближалися, намагаючись забрати мене в своє царство мертвих.

Найгіршим було те, що я почала їх впізнавати. Це були мої друзі й члени команди. Першими стояли лікар Йозеф, інженер Ревер та механік Гіммель. Я навіть й оком не змигнула, як вони опинилися поруч, та почали роздирати мої щоки. Біль був настільки сильним, що я, аби не кричати, прикушувала губи до крові. Намагалася вирватися, билася, кусалася, звивалася, як та змія, але їхні руки не давали мені цього зробити.

Трохи далі я побачила свою мати. Страшну і розпатлану. Брата з повністю понівеченим обличчям. Друзів, викладачів та родичів. Всі вони наступали на мене з божевільним сміхом, а я не мала сил, щоб звільнитися.

Чудовиська відступили, коли все навколо осяяло світло. Я розкинула руки в вигляді хреста, вітаючи свого Бога, який нарешті вирішив змилостивитися наді мною. Зараз згадувати про це аж смішно, тільки я могла бути такою драматичною на порозі смерті. Але насправді це був лише екіпаж надшвидкої «Офелії», який прилетів мені на порятунок. Дивно, що за століття моєї відсутності технології так змінилися. Мабуть, я ніколи до цього не звикну.

Ну і далі історію ви знаєте. Мені розповіли, що причиною катастрофи було банальне космічне сміття. Залишки якогось допотопного літального апарату потрапили в мотор і протягом багатьох років заважали йому нормально функціонувати. Через це спершу ми збилися з курсу та заблукали на ціле століття, а потім корабель згорів. Я не занурювалася в те, наскільки це правдоподібно. Мені відверто байдуже, лише хочеться позбутися цих спогадів. Чому ви мовчите?

Протягом нашої розмови лікар був надзвичайно спокійним. Тільки погляд його блукав десь за мною, мовби щось його дуже сильно тривожило. Я звернула на це увагу одразу, але навіть не могла уявити, що його слова ошелешать мене настільки.

— Я повинен вам дещо сказати, — він глибоко набрав в груди повітря, — Насправді ви мертва, Анно. Ви загинули дванадцятого квітня 2140 року разом з іншими членами екіпажу.

Щось всередині мене обірвалося. «Я загинула в квітні 2140 року з іншими членами екіпажу», — важко повторила про себе. Голова спершу стала ватяною, а тоді запульсувала, розірвалася нестерпним болем. Я вхопилася за неї руками, зігнулася до колін й закричала. Тоді знову вигнулася, ковзнула поглядом по стелі, й втупилася в лікаря.

Щось таки в ньому було не так. Лікар Лем стривожено, але стримано дивився на моє божевілля. Я зірвалася з крісла й кинулася до нього, намагаючись повиснути на його шиї, та марно, бо ж просто повалилася на землю. Чоловік виявився просто майстерно зробленою голограмою.

Я озирнулася, все ще сидячи на колінах. Світ злегка тремтів, як я не помічала цього раніше? Важко схопилася за крісло, тоді зіпнулася на ноги. Зробила один крок до вікна, другий, третій. Долонями вперлася в підвіконник. Щось легко свиснуло й між моїми руками з’явилася записка.

Озирнулася на пана Лема. Він приязно вказав долонею на шматок паперу — щось архаїчне в цьому новому світі, щось, що мало б нагадувати мені про мій дім. Пальцями, що тремтіли, я розгорнула записку. Й поволі почала читати. Жах всередині мене наростав й дійшовши до останнього речення, я одразу ж впустила той шматок додолу. Затиснула рота руками, щоб більше не кричати.

— Ви — експериментальний проєкт групи «Офелія». Ваше тіло померло дванадцятого квітня 2140 року разом з іншими членами екіпажу, що рушив досліджувати Плутон-2931. Але ваша свідомість, ваша душа, ваш когнітивний процес — називайте це як хочете, зараз є частиною нового віртуального світу.

Чи бажаєте ви стати основою для нашого нового штучного інтелекту й отримати можливість спілкуватися з живими людьми, а чи плануєте провести вічність в компанії пана Лема? Вважаємо будь-який варіант прийнятним.

З любов’ю, члени експерементальної групи «Офелія».