З корінням

Я знала, що у мене божевільна бабуся. Всі в нашій родині або закінчили в дурці, або вкоротили собі віку. Тож я очікувала, що рано чи пізно і моя Баба зробить щось таке.

Та сталось не так.

Її знайшли в хаті, все тіло проштрикнуте гілляччям, старечі руки пришпилені до добротної дерев’яної підлоги. Я не приїхала на виклик поліції, тож бачила лише фото. Всі вікна та двері були цілі, а рука дерева – та лежала разом з Бабою в центрі кімнати, і гілки проросли крізь її рота, очі, вуха. Неначе заповзла в хату, ввічливо постукавши, а потім заповзла і в Бабу.

Та від похорону та розборів завалів у неї в хаті втекти не вийшло; я ж-бо була єдиною, хто міг приїхати. Єдиною живою людиною з родини.

Там я і побачила фотографію.

Там, де у старих завше були образи, у Баби була лише одна фотографія. Стара, чорно-біла, але чітка, що й за кілька метрів було видно. На фотографії був густий ліс. Дерева на ньому стояли стіною, і крізь їхні стовбури було не розрізнити нічого, крім чорноти й відчаю. Таке було фото. Дивишся – і жити не хочеться.

Я знала, що то за річ. Скільки не їздила до Баби, та все твердила, що це її обов’язок, а потім мами, а потім мій. Мама стрибнула з мосту до того, як Баба змогла передати це їй.

“Якщо дерева рухаються, доця, то ти дивись і не моргай. Не відводь очей, чекай, поки не завмре все, зрозуміла? А то ж не помітиш, відведеш очі – і ліс підійде ближче. Дерева тільки роблять вигляд, що вростають в землю. Вони обманюють тебе.”

Я завжди знала, що Баба вигадує, але ніхто ніколи їй не перечив та очі завжди ховав. От і я завмерла, глянула на фотографію.

І крони раптом зашуміли. Заграли тіні й світло на них, земля перед лісом вкрилась дрібними дрижами. Я кліпнула. Фотографія рухалась.

- Геть здуріла, - прошепотіла я собі і відвернулась.

А коли повернула очі назад, ліс на фотографії був ближчий. Я спершу не вірила, але людина годна вірити у все, коли бачить докази.

Дерева стукали вночі мені в шибки й дряпались в стіни. Вся хата була з дерева, і вона гула, і стогнала під літніми вітрами, кликала: глянь, глянь, глянь.

Я перестала спати. Мені доводилось брати фотографію з собою всюди, куди б я не йшла, бо завжди можна було пропустити ту мить. Та я була стомлена, і часом я засинала, і іноді я робила помилки.

Минув рік, і я глянула на фото ввечері, торкнулась його, як недовірливе дитя. Кора дерев стікала кров’ю, і дерева стояли впритул. Це не була смола — мене не обдурити чорно-білим фото. Кров залила всю землю й траву, блистіла під місячним сяйвом.

Тож я вийшла надвір та сіла на поріг. Хата стояла на галявині, і зазвичай там було багато сонячних променів, та то було раніше.

Два, три кроки – і ліс стояв стіною навколо мене, і не було видно моєї машини, в якій давно проросли гілки, і не було видно сонця.

Я піднесла запальничку до краєчку фотографії. Та задиміла, повільно загорілась. Я тримала її доти, доки не лишився сам попіл, і закурила. Лезо сокири ловило відблиск лісу в собі, і я чекала.

І чекала.

- Скоро побачимось.

Цигарка дотліла, і я обхопила сокиру руками. Коріння заворушилось.