Зміст
  • Жнива
  • Жнива

    Спочатку я зрізала дикі колоски гострим кремінцем. Тримати його треба було вкрай обережно, щоби не порізатися.

    Кременю ставали менше. Його почали економити, стесуючи нуклеуси до дуже маленьких розмірів. Однак, наскільки би вмілим не був кременяр, а відходи виробництва все одно були. Якось хтось таким маленьким уламком розщепив ребро якоїсь тварини із внутрішньої сторони, щоби дістати та з’їсти її кісний мозок. Уламок застряг. Той хтось замислився та вже спеціально вставив до розщепленого ребра ще декілька таких гострих кремінців. А наступного дня дав те ребро мені. Так було набагато легше зрізати дикі колоски. Тому таких ребер зробили більше. Та почали робити імітації ребер із дерева. Ми назвали це серпом.

    Їжі ставало менше. Бо тварини вимерли або пішли за льодовиком. Щоби вижити, хтось придумав самим вирощувати колоски.

    Якось кремінь потрапив до багаття та… став рідким, а потім – знову твердим. Хтось знайшов ще такі дивні кремені та поклав їх до багаття. Вони ставали рідкими. Так хтось зрозумів, що це – не кремені, бо ті же завжди тверді. Та що рідким станом можна управляти. Ми назвали це мідь, станій і миш’як. І почали робити серпи з них.

    А якось хтось кинув до печі для виплавки металів (як ми назвали всі рідкі кремені) станій і мідь одночасно. Вони з’єдналися та з’явився новий метал –бронза. Так почали робити бронзові серпи.

    Знайшовся ще один метал – залізо. І серпи почали робити із нього.

    А ще за дві з половиною тисячі років хтось придумав зробити з металів машину – комбайн. І мене довго не пускали до неї. Мовляв, не жіноча то справа. А потім пустили.

    Бо я – жінка, жну зерно споконвіку.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.