Молитва на Різдво

6 січня 2015 року Карпатські гори вкривав сніг. Він був білим, як шати Божої Матері та холодним, як подих смерті, яка принесла вже не одну чорну звістку зі сходу України, де майже рік точилася війна з російським агресором. Багато карпатських хлопів, хто за покликом серця, а хто згідно повістки з військкомату, подалися на війну з москальською навалою.

Коли на небі зійшла перша зірка, незаможна селянська родина з закарпатського села зібралася на Святий Вечір за одним столом: від старшого, поки батько на фронті, – чотирнадцятирічного підлітка Марка до найменшого – семимісячного Івася у колясці. На покуті-«яслах» вже стояло кубельце з кутею та узваром – «четверта страшна кутя», як своєрідний символом смерті Христа. На столі традиційно було представлено одинадцять пісних страв, де були гриби, риба, борщ, пироги з квасолею та капустою, узвар та картопля. Мати поставила на стіл дванадцяту страву – кутю.

– Діти, в господі сьогодні бракує нашого господаря – тата. Батько воює за вільну Україну, за всіх українців, за ваше щасливе майбутнє. Він там, де людська доля може бути нетривкою та обірватися у кожну лиху мить, тому давайте звернемо свої молитви до нашого милостивого Господа і попросимо Його, щоб він вберіг нашого татуся, від наглої смерті, щоб той повернувся, до нас з вами здоровим та неушкодженим,– звернулася до дітей господиня.

Восьмирічна Оленка зачекалась свого тата. Дівчинка дуже хотіла, щоб він, як колись, взяв її на руки, пригорнув до себе, пахучого від міцного тютюну-самосаду, і почав цілувати в обидві щічки промовляючи при цьому: «Оленко, ти ж моя красунечка. Ти моя чарівна донечка. Щастя ти моє русяве.»

Дівчина підняла до стелі очі, міцно стиснула на грудях руки і пристрасно зашепотіла:

– Миколаї всі святі,

Поверніть його мені,

І не треба більш

Нічого дарувати!

Богородице Маріє,

Чорний вітер з Сходу віє,

Хочу я, щоб оминув він

Нашу хату!

Наш Івасик народився,

В нього зубчик лиш пробився,

Він ні разу ще не бачив

Свого тата!

Хай молитва на Різдво

Збереже його в АТО

І я знов побачу свого тата!

Завмерла на хвильку, дещо подумала і закінчила:

– Боженька, ти ж все можеш, тому ти і є Бог. Прошу виконай моє заповітне бажання – поверни мені татка!

Навесні батько повернувся у рідну домівку. Скалічений, але живий. Він не любив згадувати про війну, все більше відмовчувався на розпити про неї, але одного разу, коли родина зібралася за святковим столом на Святвечір, поділився спогадом:

– Це сталося вже після Різдва Христова 2015 року. Москалі в черговий раз пішли у наступ на диспетчерську вежу, хоча скоріше залишки від вежі, донецького літовища, де ми трималися майже на одній силі волі. І ось веду вогонь по ворогу із-за укриття, як біля мене падає граната. З усіх думок-то була тільки одна: «Прощайте, рідні мої». Як раптом з верхнього ярусу прямо на гранату падає шмат бетонної брили, під якою вона і вибухає. Дивлюся я на цей сірий, посічений кулями та уламками шмат бетону та й думаю: «Невідомі шляхи твої, Господі. І милість твоя є неочікуваною та всеосяжною».

Оленка, яка за декілька років підросла та подорослішала, люблячи подивилася на батька і промовила:

– Тату, я переконана, що Бог береже тих, кого люблять і чекають, за кого моляться і в кого вірять.

– Дякую вам, моя дружина та мої діти, що вберегли мене, – відповів сивовусий батько.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.