В тенетах Танатоса

В ТЕНЕТАХ ТАНАТОСА

1

- Рятувальники прибудуть через шість тижнів! – Я намагаюся випромінювати непохитну впевненість.

- Їжі нема, анабіозки здохли, – Ігор відповідає безбарвним голосом, позбавленим і натяку на життя.

А міг би й промовчати! Хіба я не знаю, що їжі нема? Смоли гарячої тобі в пельку, знаю! Вже третю добу в роті не було й ріски! Про анабіозки теж знаю! Невже Ігор не дає дупля, що дратує мене констатацією очевидних фактів?!

Але він не зупиняється:

- На Танатосі ми нічого їстівного не знайдемо…

Дідько! Він вирішив мене добити?! Та розумію я, що на тій клятій планеті, названій на честь самої смерті, нема для нас їжі! Варто лишень поглянути на похмурі скелі, неприємні, схожі на чиїсь люті очиська два тутешніх сонця – червоне і зеленаве. Та ще це бридке іржаве небо…

Он той наліт на камінні – місцеве життя. Огидний жовтий слиз. Тутешня флора, трясця! Вона цілковито відрізняється від земної, оскільки основа її життєдіяльності – сірководень. Фе-е-е. Паскудне місце.

А припхалися ми сюди за напіврослинами-напівмінералами – негобарами, які ростуть на скелях Танатоса. Мембрани, виготовлені з негобарів, використовують у гравітаційних подушках мобілетів.

Спочатку наша експедиція на Танатос здавалася легкою прогулянкою. Одна нога тут, а друга вже повертає на базу. Та доля приготувала несподіванку – аварію. І тепер наша красунечка «Ірида» перетворилася на розбиті ночви.

А, до речі, саме мій напарник вирішив не брати у рейс нічого зайвого. Тобто їжі. Мовляв, так ми візьмемо більше вантажу. Він пояснив усе начеб логічно: посадка на Танатосі, завантажуємося, злітаємо, лягаємо в анабіозки, прокидаємося перед посадкою, сідаємо, відвантажуємо негобари замовнику, беремо грошики і обмиваємо вдалу оборудку. От Ігор і залишив на базі контейнер із НЗ, навіть не повідомивши мене, капітана! Ну, нехай я не перевірив… Але як цей шалапут примудрився обдурити інспектора?! А-а-а… Це ж Діана була на зміні! Тоді ясно, як білий день. Цей паразит стрельнув очицями, трясонув своєю розкішною лев’ячою гривою, стравив кілька анекдотів, а дівчисько, замість того, щоб ретельно все перевірити, похихотіло, фліртуючи. Вони ж усі тануть, коли Ігор поруч, навіть розумниця та красуня Ліна не встояла і без роздумів погодилася стати його дружиною. Проте інспекторка випустила нас в космос без НЗ! Це взагалі за межею!

Я щосили притлумлюю гнів. Треба заспокоїтися. Це просто голод. То він змушує мене лютувати. Ігор – мій друг.

Самонавіювання помаленьку діє. Я ж рідко гніваюся на цього гультіпаку, хоча ми літаємо разом вже вісім років і не раз потрапляли в різні халепи.

Пам’ятаю наш рейс на Гадес за мечохвостом. Музей позаземних форм життя пообіцяв заплатити за чудо-юдо стільки, що ми схопилися за спокусливу, хоч і небезпечну, пропозицію. Жити якось треба, особливо якщо ти – вільна людина без мінімального соцзабезпечення, тому що вголос послав подалі «матусю» ЦК з її вказівками. Вся банда космічних вовків, як називають себе капітани вольниці, реготала над отим історичним діалогом.

- Капітане, я рекомендую вам відпочити! – радила Центральна Консоль.

- Однак я зараз не можу дозволити собі відпочинок, – спочатку я був ввічливим.

- Ви повинні відпочити згідно параграфа вісім трудового кодексу, – ЦК наполягала.

- Мені дуже потрібні гроші, тому я візьму відпустку після рейсу!

- Офіційно попереджаю, капітане Возняк, що ви ризикуєте потрапити в список порушників трудового кодексу, – страхала мене «мамуська».

- Та невже? – Здивувався я, не приховуючи сарказму. – А ви сплатите мій кредит за корабель? Чи, може, порекомендуєте банкові надати мені відстрочку?

- Кредит виплачує той, хто його брав. І я не рекомендую банкам надавати клієнтам відстрочки за кредитними платежами.

- Тоді я повинен летіти.

- Два тижні повноцінного відпочинку і… – марудила ЦК, поки я не втратив терпець.

- Та пішла б ти!.. сама на відпочинок! Дурна центральна курка! – я вирубався.

Центральна Консоль організації раціонального існування вже всіх дістала своїм самодурством. ЦК господарює на освоєних планетах і розпоряджається кожним, а головне – твоїм життям, ніби ти – маленька дитина. От і довелося драпати від надокучливої опіки Центральної Консолі. В космосі більше волі. А ще: кому не потрібні справжні чоловіки, які за щедру платню впораються з будь-яким завданням?

Тоді-то, ігноруючи настирні поради Центральної Консолі, ми з Ігорем полетіли виконувати чергове замовлення на Гадес. Мандрівка мало не коштувала нам життів, але ми не лише зберегли їх, а й заробили. Я погасив борг за «Іриду»! Та й чи це була наша єдина небезпечна пригода? Але ж ми якось викручувалися. І зараз втечемо від Танатоса.

Ну, нарешті я заспокоївся. Автотренінг, позитивні думки, спогад про колишню перемогу й усіляка така мішура з арсеналу психокоректорів спрацьовує.

- Ходімо, покопирсаємося у схемах анабіозок. Може, вийде їх полагодити? І спатки, га? Дамо хропака, поки рятувальники нас не розбудять, – я жартую, відганяючи залишки злості, ніби надокучливого собаку.

Це марно. Я знаю. Ми не відремонтуємо розплющені під час катастрофи камери сну. Але так можна забути про марші в кишках.

- Та ну! Нафіг ті схеми, – Ігор відмахується від моїх слів, зневажливо трясонувши рудою шевелюрою, наче лінивий лев, – нічого не вийде.

Гнів, який ледве вдалося вкоськати, знову вибухає всередині потужною бомбою. «Смоли тобі в пельку! Якщо ти такий розумний, то поділися кращими ідейками!» – подумки горлаю це, готовий задушити голими руками друга, з яким уже багато років ділю корабель і зароблений спільно хліб. Слово «хліб» нагадує мені про те, що я голодний. П’ю, щоб заповнити пустку всередині. Небагато. Пару ковтків. Воду доведеться розтягнути на кілька тижнів. Але вона є. І це вже добре.

2

Ніхто нас не врятує. Рятувальники не прилетять. Ми зрозуміли це не відразу. Чуєш, Ігорю, вибач, друже! Рятують тих, хто подав сигнал SOS під час аварії. Нова система сповіщення, яку я встановив напередодні вильоту, не спрацювала. Виходить, то я винен, бо бабця казали: «Дешева рибка – погана юшка». Не слід було економити на безпеці, чорти вам в пику, китайці довбані! Треба було брати дорогу фінську!

Якщо дивитись з гори першого тижня, то вода закінчиться досить швидко, як не крути. Без звʼязку. Без їжі. Тиждень – це забагато чи замало для тих, хто в морі, себто, на іншій планеті?

- Їжа – не проблема, – кажу тихо.

Такого в підручниках не знайдеш, але в льотній школі нам увіпхали до голів істину: якісь ненормальні поплили через Атлантичний океан саме для того, щоб довести, що опинитися в ситуації «ані води, ані їжі» не страшно. Смерть прийде не від голоду та спраги.

Ігор слухає неуважно, примотуючи трубочки каркасу, і запитує: «Угу, а від чого ж тоді?»

- А від страху, який заповзає в серце. – відповідаю.

- Всім відомо, що через три доби без води в організмі людини настає зневоднення, яке веде до незворотних процесів. Ще доба-дві – і людина помирає. – впирається Ігор.

- Кажу тобі, що я читав щоденники трьох експериментаторів, які перетнули Атлантику без води та їжі просто, щоб спростувати це, розумієш? Заради тих, кому потрібні аргументи, заради нас з тобою.

- Скільки? – кидає питання Ігор.

- Сорок діб без їжі, перші сім діб без води двоє, а третій пішов далі – він не пив чотирнадцять діб.

- І це в умовах океану, а у нас тут курорт. – Мій напарник жартує.

Згодом ми сидимо на скелях Танатоса, нам уже не до жартів. Ритмічні спалахи в іржавому небі зводять з розуму, якесь божевілля – б’ють по голові, по нервах, ніби ми повертаємось до початку, коли все вибухнуло. Надія змінюється страхом, страх обертається відчаєм, мене кидає у розпач, мов слабке насіння, але я проростаю – є шанс і ми тримаємось, я вірю, вірю, що ми житимемо.

Ми не герої, долина смерті міцно тримає нас. В скронях пульсує пекло - така ціна за далекі землі, за великі кораблі, за космічні сяйва.

Свій світ я обрав сам, думки ясні, як ніколи. Подумки повертаюсь у час іспитів в льотній школі – там також за помилки вбивали, тобто гнали під три чорти. З нашого набору (сто двадцять четверо лобурів) випустили тринадцять, і я там був третім. Третім! Тож я знаю, про що кажу, коли пропоную втікати від смерті. Не чекати. Не залишатись на місці, рухатись! Треба боротись, чуєш, життя того варте! Вміння рухатися, боротися втовкмачені в нас незліченними поколіннями.

Ігор готовий, тепер він здебільшого мовчить, кудись поділись жарти. Друже, ми запустимо себе в небо, ми переможемо – я вірю, і ти вір!

- Кисень – не проблема, – він каже про те, що вистачило розуму вкластися у міні-кисневі ферми скафандрів, – три місяці гарантовано маємо, хоча з нашою вдачею… – про шрами й опіки він мовчить. – Тьху-тьху-тьху на ваші два сонця… – додає вже ледь чутно.

Про курорт було влучно, відчуття – немов сидимо на високому березі великого океану. Енергетичного. Скажу – тут красиво: викидаються петлі з-за обрію. Протяжні та гнучкі, здіймаються силові вихори. Перехльостами, скрутками, накидом лягають і пливуть рухливими вузлами у космос. Наскільки вистачає погляду – оголений невичерпний простір: іржавий пісок, два різнобарвних сонця котяться небосхилом, і музика розпатланого неба голосить хвилями енергетичних петель… це не океан, звісно, і ми не на березі. Долина смерті стискає нас у мертвій долоні.

Але у нас є план. Божевільний.

- Він навіть не вмів плавати, – бурмочу, прислухаючись до простору.

- Хто?

- Тур Геєрдал, коли відпливав на плоту Кон-Тікі із порту в Перу на острови Полінезії.

- Назустріч заходу, авжеж.

Ігор щось пише на трубках каркасу (водить рукою: риска, риска, ставить крапку над і). Тікі – один з богів інків, про нього ми говоримо весь день (Узагалі-то, який зараз день? Та яка різниця…) «ТІКІ» – назва. Ми-пліт з двох людей у скафандрах восьмого покоління. Звʼязані між собою легкими трубками каркасу, знову і знову докладаємо трубки (що вціліло, те і взяли), звʼязуємо, між двома скафандрами Ігор прилаштовує щоглу. Ми-пліт. Віддамося на волю течії енергетичних морів Танатоса і сонячних вітрів. І так, у нас буде парус!

Тут не Земля, атмосфера тонка, майже зникома, тут все зриває. Течія енергетичних полів сильна, а головне – є відбійні хвилі.

- Хвилі-тягачі нас захоплять і вже не відпустять, витягнуть з планети та викинуть в космос. – вкотре кажу Ігорю чи самому собі, побачивши, як над обрієм вигинається нова петля.

Ми вичавили з нашої красунечки «Іриди» неможливе (Казав уже, що я був третім у нашому випуску. І хоча Ігор не навчався такому, він міг би стати першим). Спресований шар нанопокриття кабіни розкрилився міцною плівкою (А як ще назвати ці надтонкі дива товщиною в атомарні кружельця?) Високі технології космічної індустрії дозволили розібрати корабель на такі малі частки, які вже крутити і трансформувати – дитяча розвага з конструктором. Але ця віра в неможливе… і справді наївна, якщо хтось подумав-таки про вітрило, коли розробляв ці нові моделі та вкладав плівку в стінки корпусу. В інструкції такого нема, це точно.

- Не факт, що це спрацює…

Не знаю, яким дивом нас винесе поблизу маяка, звідки можна подати сигнал SOS. «Дай-но мені карту!» – кажу віртуальному гіду, що живе всередині скафандру. «Маяк доволі близько…» – бурмочу, дивлячись на лицьовий екран.

- В нашому квадранті їх достатньо, – Ігор все чує.

Це поза межею розуміння, яка встановлена кимось і сповіщає червоним вогником аналітичного ока, що наш план – це всього пʼять відсотків вийти з халепи живими. Знаю, що замало. Але колись мій дядько впіймав хвилю-тягач на Азові та вижив, а всі казали…

- Де Азов, а де ми, – каже Ігор, – Хоча Тур Геєрдал вважав, що скандинави походять саме з району Азовського моря… З Азову прийшли сюди і ми, підемо далі на вітрилах!

Він хоче сказати, що ми такі ж двоє ненормальних, які доведуть людству: можна застрягнути у чорта на рогах без човна, без звʼязку, без їжі, майже без води і – можна вижити.

Я колись начитався про всякі явища на воді та в космосі. А тут два сонця, фотони множаться, така музика в небі! І хоча енергетичні петлі викидаються хаотично, проте Ігор відчув певну ритміку аплікацій і склав алгоритм входження. Хто б ще так зміг?..

Вихід за рамки вартий життя.

Життя варте виходу за межі.

І що ти зробиш із нами, Танатосе? Два хвости тобі в рило! Ми-пліт! Коли ми летіли сюди, то пройшли крізь енергетичні перекати легко, у нас були лоцманські карти, але тепер, тепер ми-пліт, що лежить нерухомо на краєчку скелі, чекаючи великої хвилі та попутного вітру! Сподіваюсь, із нас залишиться бодай один. Живим.

Ми все розрахували. Скоро нас потягне хвиля-тягач. І хай ми зустрінемо смерть, але вертаючи до своєї землі. Ми йдемо звідси. Ми-пліт в очереті чужих скель, але іржаве небо переповнене травою і квітами, і майорами, і чорнобривцями. І тобою, кохана, я постійно думаю про тебе! І монети сонць уже підкинуті.

Ну ось! Ось ідуть вони, петлі енергетичних хвиль, мацаки-тягачі наближаються.

3

Попри весь мій скептицизм, Ігорова ідея про вітрило і пліт... Як би сказати, щоб його не перехвалити. Добра ідея. А на додаток він ще й запропонував використати плівки з негобарів, аби збільшити площу вітрила.

- Та ще й не з порожніми руками домів повернемось! – зметикував Ігор.

Сподіваюся, нам пощастить, розрахунки і тендітна конструкція не підведуть. То й що, що ніхто до нас цього не робив? Завжди щось буває вперше.

Але хороша ідея - це тільки половинка ребуса. Щоб вижити, потрібно знайти їжу. Ці шаленці, що поплили без води та їжі, схоже, були ще тими авантюристами. Тільки-от в океані їжа плаває. І дощі над ним падають! Росу можна збирати, воду якось опріснювати… Досить бубоніти. Думай! Думай! Всоте перебираю варіанти.

Місцева флора неїстівна.

На борту нічого їстівного нема. Окрім Ігора. Його викреслюю.

Але… ми ж тут не перші, мабуть. Можуть бути на Танатосі продовольчі склади попередніх експедицій? Чи просто зараз інші експедиції можуть збирати негобари за он отою скелею? Теоретично – можуть. Але, схоже, що ані першого, ані другого нема. Сюди ж недарма припинили літати, попри те, що негобари настільки цінні.

Тільки ми зголосилися летіти у не сезон. А коли буде сезон? Років через п’ятсот. Коли зелене сонце віддалиться від червоного. І ситуація в системі заспокоїться. Червоний карлик – це ж нестабільна зірка. Але з наближенням компаньйона-субгіганта, під впливом його гравітації, кратно збільшує інтенсивність викидів.

Завдяки одному з них ми й здійснили жорстку посадку. Та й на самому Танатосі зростає вулканічна активність завдяки приливним хвилям. У будь-якому польоті є ризики.

Ясно, що ми знали про ризик. Хто множить знання – примножує гризоти. Але сума за вантаж негобарів надихнула, попри те, що купа народу звідси не вернулася.

І в цей момент в моєму голодному мозку ніби щось спалахнуло:

- Стривай, стільки експедицій не повернулося… Їх же не евакуювали та ще й разом з кораблями?

- Та ні, всі вони десь тут. Непогане ж місце для вічного спочинку – Танатос. – відповідає Ігор

- Угу, за нами теж ніхто не прилетить.

- Вкусися за язик!

- Чому ж ми їх не бачимо?

- Вулканічна активність. Їх попелом засипало.

Мені стало цікаво, скільки часу знадобиться цьому горе-енциклопедисту, щоб здогадатися, до чого я хилю.

- Тобто, зараз десь під нашими ногами може бути захоронений корабель з такими ж, як і ми невдахами?

- Сумнівно, що конкретно під нами, оскільки ми на скелястій ділянці. – каже Ігор і додає, вказуючи на найближчий конус вулкана: - Але десь он там… Там може бути горбочок, присипаний попелом.

- Гм, а такий горбочок якось відшукати можна? – я продовжив збиткуватися над побратимом. Побратим! От як одразу змінилася лексика, коли замаячив лише натяк на порятунок!

- Легко. В нас є світлини, зроблені нами. Є світлини попередників. Їх можна «згодувати» штучному інтелекту і той умить усе розпізнає.

- Ігорю, як ти вважаєш: окрім нас ще хтось міг летіти на Танатос без запасу їжі? – мені не вистачило терпіння далі розтягувати квест.

- Олексо, ти геній! Ми знайдемо їжу! Ми знайдемо! Ми відкопаємо! – Ігор на радощах кинувся обнімати мене.

- Спокійніше! Спокійніше! – я вирвався з обіймів. – Так, я геній, достатньо вербальної констатації цього факту.

Далі уже все було просто. Хоча, звісно, що зовсім непросто. Та навіщо вам усі ці технічні подробиці?

Вичекавши, щоб оптимальне положення світил співпало з черговим штормом на червоному карлику, ми підняли наше гігантське вітрило. І злетіли!

Це було епічно! Залишки «Іриди», прикріплені під вітрилом, викликали аналогію з маленьким кошиком з людьми під величезною повітряною кулею.

Скажу по секрету, ми набрали негобарів утричі більше, аніж планували (змогла підняти б «Ірида» традиційним способом). Буде за що купити новий корабель. Ще кращий! Більший!

І обов’язково придбаємо контейнер… ні! Три контейнери з НЗ для наступних польотів!

_____________________________________________________

Автори оповідання:

Наталя Ліщинська

Олена Красносельська

Олег Росткович