Марко

Сьогодні старий Маркó прокинувся пізно.

Вчора з вечора заснути заважала тягуча туга.. Така, яка буває у старих, самітних людей. Від цієї туги душа підвивала, як підвивав Марків старий пес, коли чув сирену швидкої допомоги. Лікарі часто навідувались до його господаря, відбиваючи того у Зубатої з косою. І Кудлай своїм завиванням теж допомогав їм відганяти патлату від свого газди.

Маркó запалив вогонь в каміні і довго вдивлявся в танець полум'я.

Де б це не було, він завжди запалював вогонь, коли втомлена душа жадала очисти, а думки застрявали в минулому.

Час від часу старий підкидав одну-дві сухі галузки і дивився, дивився, згадував роки, коли він був молодий і дужий, як повноводий Грон весною. Дивився, згадував, дивився...

Аж коли згадки вперлися у ранок останнього прожитого дня, і вже все було поперезгадувано, його нарешті зморив сон. Маркó заснув в кріслі посеред тіней від полум'я, які тремтіли від страху розчинитися в темряві ночі. В цегляній пащі каміну одинока пелюстка гарячої, багряної квітки ще вперто боролась за життя...

Проснувся Маркó так як і заснув, одягненим у старі потерті джинси, синю в клітинки сорочку і тілогрійку з овечої шкіри. На голові старого був старий соломяний капелюх, який вночі сповз на обличчя . Ноги без шкарпеток були озутті в старі заскарублі, потріскані кросівки. Адідас. Подарунок від онука, коли той останній раз гостював у діда.

Маркó подивився на ще жевріючі жаринки в каміні. Там згоріло все вчорашнє: і туга, і думки, і спогади.

Спершись на сучкуватого ціпка здикої грушки, чоловік встав і вийшов на ганок. Подивився в далечінь, мов би вивчаючи, що змінилось від учора. Поглипнув на Кудлая, що радісно всім своїм собачим тілом підлещувався до господаря. Перевів погляд на пастівник. Ягниці щипали скупу осінню траву. Подумки погладив кожну з них .

Зняв з голови капелюха, старого як і він сам.

Ще раз подивився вдалечінь. І приготувався до молитви .

Він ніколи не ходив у церкву.

До неї було кілометрів сім, якщо стежкою навпростець через гору. Гора чомусь називалась Явір, хоча дерева на ній не росли, тому вона трохи була похожа на стару голову Марка і їй більше б личило називатись Лисою.

.

Роботи у Марка, тут на хуторі, завжди вистачало. Її вистачило б і на дюжину таких, як він. Часу, щоб ходити в церкву старий не мав. У нього було господарство: крім скотини, пса і курей, невеликий город з бульбою, капустою та помідорами. Стару хату підпирали такі ж старі яблуні. Так що роботи було багацько, а часу бракувало. Того часу вистачало лише на коротку молитву вдома. Маркó молився кожного ранку. Молився на ганку своєї старої хати. Старий не начинав словами "Отче наш" бо ніяк не міг второпати цю малозрозумілу йому молитву. Він плутався в ній, боровся з чужими словами і не міг зосередитись думкою на найважливішому для себе. Тому коли йому було років з "...надцять", сам придумав простеньку свою молитву. І прожив з нею все життя.

- "Доброго ранку, батьку Сонце" - почав він, як завжди піднявши примружжені очі туди, де крони дерев чіплялися за розтерті по обрію ранкові промені.

Потім перевів ласкавий погляд на вершини далеких гір і вимовив: "Доброго ранку, матінко Земля".

Погляд старого ковзнув до недалекого ярка, де в струмку в джерельній воді, між камінням, грайливо перепліскувалася малеча форелі, і вуста тихо прошепотіли:"Доброго ранку водиця- сестриця".

Потім завмерши на мить і вдихнувши повні легені осіннього прохолодного повітря,

старий знову затримав подих, і продовжив:"Доброго ранку, повітря- брате"...

Віддихався...

Заглибився, торкнувся думкою душі, пірнув полум'яним, лагідним словом аж на її дно : "Доброго ранку вогнику- друже."

Лице засвітилося старечою посмішкою.

Важкі, старі натружені долоні потяглися у височінь : "Дякую Боже, що живу!"

Новий сонячний день вже крутив по колу тіні дерев з заходу, на північ, щоб потім вони розчинилися в темряві ночі десь на сході. Крутив так, як і той день вчорашній..

І в цьому праведному колоточі всі щирі молитви світу були рівноцінними.