ЯКІ МИ КУМЕДНІ НА ЦЬОМУ ФОТО

На цьому фото я і дві файні панянки у військовому однострої, що так мило пригорнулися до мене з двох сторін. В котрий вже раз, заздалегідь не домовляючись, зустрілися на східному фронті. Ми посміхаємося, не зважаючи на донбаську мряку, тому що ми живі, але глибоко в наших очах сховалися сум та сполохи бога війни – сполохи вогню української артилерії.

Ми цивільні люди, яких об’єднала російсько-українська війна. Дівчина, що зліва від мене, Люба Плаксюк, яка полишила вчителювати і за чотири роки пройшла шлях від солдата 14 батальйону «Черкаси» до лейтенанта. Єдина в ЗСУ дівчина-командир батареї грізних 2С5 «Гіацинт-С» та САУ «Краб». До мого правого плеча прихилилася Олена Рикаль. Вона журналістка, заступник комбата Люби. По центру ваш покірний слуга, у цивільному світі журналіст та приватний підприємець, за сім років спромігся подолати дистанцію від старшого солдата до капітана, від зв’язківця до прес-офіцера бригади. Саме такі як ми і творять сучасну історію України на полі бою з росією.

24 лютого 2022 року ми зустріли на бойових позиціях в Операції Об’єднаних Сил. Всі маємо неповнолітніх дітей. У Люби син, який обожнює військовий піксель «як у мами» і тому добився того, що має власний однострій українського вояка, пошитий згідно індивідуального заказу. Олені подобається розповідати про своїх доньок, старша з яких поступила до військового вишу, а менша продовжує навчання у школі. У мене донька – студентка університету та трирічний син, котрих не бачив вже півтора року.

Ми збройно стали на захист своєї держави саме тому, що маємо дітей, доля яких для нас набагато вагоміша, ніж наше життя. Без паніки та нарікань, без словоблуддя та позерства долучилися до тисяч таких же братів і сестер, щоб зупинити московітську орду, яка гнійною проказою суне на захід. Причавити підошвою військового берца мишебрата та 200-м вантажем відправити до себе додому – в росію. Ми плекаємо в наших серцях надію на мир та спокій, натхненно знищуючи нечисть зі сходу. Вбиваємо без хвилювання та розкаяння, без будь якого сумніву в своїй правоті. Просто здійснюємо дезінсекцію російської людської популяції.

Так, в наших грудях стукотять живі серця. Так, нам також буває лячно. Так, ми можемо втомлюватися та розчаровуватися, з тугою дивитися на захід Сонця і безсило яритися з різних на то причин. Але ми невтомно продовжуємо вписувати ноти до мелодії «Реквієму за російською імперією».