Наречені принцеси Куннігунди

Юна служниця поставила тацю на стіл, налила гостеві вино і вже збиралася вислизнути в коридор, коли її зупинило несподіване запитання.

– То твоя пані, кажуть, відьма?

– Прошу пана…

– Не вдавай, що не розумієш. Скількох славних лицарів її високість уже встигла звести в могилу?

Лара судомно зітхнула. Лицар пильно дивився на неї. Не могла сховатися від цього погляду, що ніби пропікав наскрізь. А його очі були різного кольору: одне зелене, друге блакитне. Та він і сам відьмак, не інакше! Заховавши руку за спину, Лара схрестила пальці в охоронному жесті.

– Та ви ж, пане, напевне, знаєте про умову принцеси Куннігунди. Лише той, хто проїде верхи на коні в повному обладунку по замкових мурах може претендувати на руку її високості.

Лицар презирливо гмикнув.

– Та вже знаю, тому я тут. Але мене цікавить, скільки лицарів уже наклало головою заради примарної можливості стати чоловіком принцеси.

Лара із жахом пригадала вибілені сонцем і вітрами скелети на дні глибокої прірви, яка оточувала замок.

– Щонайменше зо два десятки, мій пане.

Лицар спохмурнів.

– Я ж і кажу – відьма. Гаразд, можеш іти.

Лара швидко вискочила в коридор і полегшено зітхнула, зачинивши за собою двері кімнати. Подріботіла сходами вниз, намагаючись не думати про нового нареченого принцеси Куннігунди. Що про нього думати, як уже за кілька днів він приєднається до тих нещасних, чиї кості біліють на дні урвища.

***

У замковій каплиці було задушливо, десятки свічок палали, відкидаючи на стіни тремтливе жовтаве світло.

Розбурканий серед ночі священник нерозбірливо бурмотів під ніс хвалу Всевидющому, час від часу кидаючи злякані погляди на принцесу. Куннігунда стояла перед вівтарем, міцно стиснувши губи, і полум’я свічок стрибало в її очах. Від чого здавалося, що вони виблискують у темряві, як у звіра. Святий отець міг би заприсягтися, що зараз думки її високості були дуже далекі від Всевидющого. Про що і кому вона молилася? Якщо це взагалі були молитви…

***

Лара з усіх сил прагнула уникнути цього. Весь вечір намагалася не потрапляти на очі управительці, аби та не відправила її нести гостю вечерю. Було в ньому щось таке, що викликало тривогу.

За її підрахунками час, коли подають вечерю, вже минув (годинник на замковій вежі пробив дев’яту). «Певне, до лицаря відправили когось іншого», – вирішила Лара. Тож вислизнула з комірчини під сходами і була тут же перехоплена управителькою.

– Де тебе носить?! – гримнула вона. – Пан чекає на вечерю.

Тицьнула Ларі тацю, яку та взяла тремтячими руками, і підштовхнула дівчину до сходів.

Лара піднялася нагору, завмираючи від страху і водночас від якогось шаленого захвату.

Обережно постукала у двері, з кімнати не долинало ні звуку. Може, гість спить? Що ж робити? Штовхнула двері, ті виявилися незамкненими. Притримуючи тацю однією рукою, прослизнула до кімнати.

– Ваша вечеря, ясновельможний пане, - писнула злякано, ставлячи тацю на стіл.

Озирнулася – у кімнаті, схоже, нікого не було. Може, гість вийшов прогулятися або його викликала до себе принцеса? Лара зітхнула з полегшенням і вже хотіла швидше залишити кімнату, як почула за спиною різкий смішок.

– Не так швидко, крихітко.

Фігура лицаря зіткалася ледь не з повітря: щойно в кімнаті нікого не було, і ось він уже стоїть біля дверей, відрізаючи шлях до відступу. Дівчина тільки злякано охнула. Як же він зміг так нечутно зайти?

Таким же непомітним рухом лицар опинився поруч із нею, гаряча долоня опустилася на плече. Навіть через сукню цей жар, здавалося, пропікав усе тіло.

– Не бійся, – прошепотів їй у саме вухо. – Якщо будеш слухняною дівчинкою, я тебе не скривджу.

Лара відчула, як у її долоню ковзнула маленька скляна пляшечка, а слідом за нею – шкіряний мішечок, у якому брязнули монети.

– Скажи, принцеса сьогодні вечеряє в себе чи в головній залі?

– Н-не знаю… – пробелькотіла дівчина. – Цього ніхто не може знати наперед, усе залежить від настрою її високості.

– Он як… – замислено протягнув лицар. – А хто має доступ до страв, які подають принцесі?

Скляна пляшечка в руці раптом наче вжалила долоню, Лару осяяв страшний здогад. Вона сіпнулася, вивільняючись із жахаючих обіймів. Тремтячою рукою поклала на стіл пляшечку і мішечок з грошима.

– Ви хочете, аби я підлила її високості отруту в їжу? – лякаючись власного здогаду, запитала вона. – Заберіть це негайно, прошу вас. Якщо хтось довідається…

Дівчина сполотніла, боячись навіть уявити, що може статися, якщо її бодай запідозрять у чомусь такому. Підвали замку були дуже глибокими, потаємні тунелі, за чутками, пронизували всю гору, на якій стояв замок. Крики ув’язнених застрягали в товстих кам'яних стінах. А майстрів тортур, послугами яких користувалася принцеса, кажуть, наймав ще батько її високості. Ім’я Генріка Кривавого досі згадували лише пошепки, незважаючи на те що він ось уже років десять перебував у інших світах. Лара здригнулася.

– Дурне дівча! – лицар презирливо пирхнув. – Як ти насмілилася бодай припустити, що шляхетний лицар може заподіяти шкоду принцесі?!

– Пробачте мою нетямущість, ясновельможний пане, – Лара вже була ні жива ні мертва.

– Це не отрута, це… ліки.

– Ліки?

– Саме так. Ти ж добра дівчина й розумієш, що твоя пані чинить те, що противне волі Всевидющого. Але принцеса не винна. То злі сили заволоділи нею і перетворили на відьму, змушуючи чинити злочини. А мої ліки знову перетворять її на людину. Задля цього я тут. Ти ж хочеш, аби ці безглузді смерті достойних лицарів припинилися?

Насправді Лара хотіла лише одного – якомога швидше втікти звідси. Голос лицаря звучав вкрадливо, наче оповивав собою, присипаючи, заспокоюючи…

– Вміст цієї пляшечки має потрапити у страву, яку сьогодні подадуть до столу принцеси Куннігунди. Ти все виконаєш як належить…

Різнокольорові очі наблизилися впритул до її обличчя, дівчина втонула в них, не в змозі опиратися.

Ларі дуже пощастило: сьогодні її високість не зволила спуститися до головної зали, тож забажала, аби вечерю їй принесли в опочивальню. Молода служниця з таким відданим завзяттям заглядала в очі управительці і весь вечір так старанно виконувала всі її накази, що та врешті розтанула й дозволила саме Ларі віднести вечерю принцесі.

Притискаючи тацю до себе однією рукою, Лара дістала із-за пояса пляшечку й зубами витягла корок. На сходах було напівтемно і безлюдно, тож ніхто не побачив, як прозора рідина полилася у тарелю. Лара про всяк випадок ще потягнула носом - чи не зачує якогось стороннього запаху, що міг би викликати в принцеси підозри. Долинув лише запаморочливий аромат дорогих заморських спецій. Залишалося сподіватися, що й на смак страва теж не змінилася.

– Постав он туди, – навіть не дивлячись на служницю, Куннігунда кивнула в бік невеличкого столика.

– Слухаю, ваша високосте, – Лара присіла в поклоні й тремтячими руками опустила тацю на столик.

Виделка брязнула об кришталь келиха. Служниця завмерла, очікуючи гніву принцеси у відповідь на свою незграбність. Утім, Куннігунда була повністю захоплена книгою, яка лежала перед нею, тож навіть не повернула голови.

– Смачного, ваша високосте, – писнула служниця.

– Можеш іти, – і далі не відриваючись від книги й не озираючись, кинула принцеса.

Проходячи повз неї, Лара глянула на книгу: все ж таки цікаво, чим так захоплена її високість. На підставці перед Куннігундою лежав товстий фоліант, побачивши який Лара ледь стримала здивований зойк. Сама вона не вміла ні читати, ні писати, але ревно відвідувала церкву, де святий отець показував пастві чимало благословенних подихом Всевидющого книг, зачитував уривки з них і тлумачив прочитане. Жодна із них не була схожа на ту, що лежала перед принцесою. Сторінки фоліанта були геть чорними, наче обгорілими, і на них не було видно жодної літери. А Куннігунда так пильно вдивлялася в книгу, неначе читала незримий текст.

Охоплена жахом і сумнівами, Лара поквапилася залишити кімнату. Мабуть, таки її високість справді відьма, і не лише тому, що із байдужою жорстокістю спостерігає загибель закоханих у неї лицарів. А раптом за допомогою своїх чарів зможе побачити, що Лара вилила в її страву?.. Холонучи від думки, що може на неї чекати в разі викриття, Лара спустилася вниз. Усю ніч не могла заснути, переверталася з боку на бік, шепотіла молитви й трусилася від страху.

***

– Ніколи не бачила такого красунчика, – леді Агнес млосно зітхнула.

Принцеса неуважно кивнула, погоджуючись. Авжеж, вона й сама це вже знала. Собі на біду. Бо сьогодні після вечері, зневаживши свою погорду, Куннігунда перевдяглася служницею і прослизнула до парадної зали, де новоприбулий лицар оповідав про свої подорожі й пригоди. Щось тягло її сюди. Ніби хтось невидимий рішуче взяв за руку і, наче малу дитину, повів униз сходами. Уперше принцеса пошкодувала про ту умову, яку мав виконати кожен, хто претендує на її руку. Проїхати верхи вздовж замкових мурів було нездійсненним завданням. Принаймні один відтинок цього шляху був настільки вузьким, що пройти його було неможливо навіть пішому, не те що кінному лицарю в повному обладунку. Уже кількадесят сміливців загинули в надії пройти випробування. Але жодного з них принцесі Куннігунді не було шкода. Під прикриттям замкових мурів вона спостерігала, як падає в урвище черговий зухвалець. А тоді розверталася і, цілком задоволена, ішла до своїх покоїв. Але цього разу…

– Іди до нього! – наказала принцеса своїй фрейліні. - Скажи, що я звільняю його від випробування і згодна вийти за нього заміж.

– Але ж, ваша високосте… – леді Агнес вражено дивилася на принцесу.

– Іди й зроби так, як я сказала! – просичала Куннігунда, нетерпляче тупнувши ногою.

– Слухаю, моя принцесо, – фрейліна присіла в поклоні і, підібравши спідниці, прожогом вибігла в коридор.

Коли її високість так дивиться, краще не сперечатися з нею і не випробовувати долю.

Куннігунда втомлено впала в крісло. Нічого подібного вона ще не відчувала до жодного чоловіка. Так, безперечно, гість був дуже красивим, але серед тих, чиї кості зараз дотлівали на дні замкового урвища, теж було немало гарних лицарів. У чому ж тоді справа? Може, його очі? Принцеса скільки не вдивлялася, так і не змогла визначити, якого ж вони кольору. Утім, яка різниця. Вона ще матиме вдосталь часу, аби роздивлятися свого прекрасного лицаря. Звичайно, він не відмовиться, адже саме за цим сюди і приїхав - аби взяти з нею шлюб. Вона врятує його від смертельного випробування, а він натомість боготворитиме свою принцесу до кінця життя. Куннігунда всміхнулася, поринаючи в солодкі мрії.

***

– О ні, дорога пані, я ніяк не можу пристати на цю пропозицію! - лицар похитав головою, пильно дивлячись на леді Агнес своїми різнобарвними очима.

Від цього погляду жінці стало незатишно й захотілося негайно тікати з кімнати світ за очі, але водночас вона відчайдушно прагнула залишитися. Якась демонська мана! Агнес схрестила пальці, відганяючи злого духа.

– Перекажіть її високості: я присягнув своєю честю, що проїду верхи вздовж замкових мурів, тож ніяк не можу зневажити цю присягу. Навіть якщо про це просить сама прекрасна Куннігунда.

Губи його розтягнулися в посмішці, яка виглядала радше глузливо, аніж приязно.

– Я передам принцесі вашу відповідь, – фрейліна думала, що віддала б що завгодно, аби замість неї цю неприємну звістку приніс хтось інший.

***

На замковому подвір’ї вирував цілий натовп. Здавалося, усі, хто тут мешкав – від каштеляна і до останнього кухарчука, зібралися цього ранку, аби подивитися, як черговий наречений принцеси проходитиме випробування. Невідомо як, але звістка про те, що прекрасна Куннігунда сама пропонувала лицарю уникнути випробування і взяти з нею шлюб, уже розповзлася замком. Чому ж тоді цей зухвалець прибув верхи в повному обладунку, замість того, аби святкувати заручини в головній залі? Принцеси ніде не було видно. «Напевне, знову за своєю звичкою стоїть десь на мурах, ховаючись між зубців і чекаючи на чергову жертву», – перешіптувалися придворні.

Лицар махнув до натовпу рукою в латній рукавиці й вирушив у свою небезпечну і, найімовірніше, останню путь. Кінь повільно та обережно переступав по камінню, вершник сидів у сідлі прямо й незворушно, неначе кам’яна статуя.

***

– Ви маєте просто зараз відправити месу! – рішучий голос принцеси відбився від стін замкової каплиці й каменем упав униз, завмерши біля підніжжя вівтаря. - За успіх випробування мого нареченого.

Святий отець остовпіло дивився на Куннігунду. Такого ще не було, аби вбивця замовляла молебень для своєї жертви. Скільки цих нещасних з вини її високості занапастили своє життя? І тепер вона просить…

Не давши святому отцю оговтатися, принцеса наблизилася до вівтаря і поклала на нього товстий фоліант у чорній шкіряній палітурці. Потьмяніле срібне тиснення незрозумілих літер зблиснуло в сяйві свічок.

– Месу ви відправите за цією книгою…

Святий отець нерішуче наблизився і розкрив дивний фоліант. Геть чорні, наче обпалені пекельним вогнем, сторінки змусили його здригнутися і відступити.

– Що… що це за книга, ваша високосте? Я… я не буду правити за нею, – святий отець відсахнувся, – це блюзнірство і наруга над ім’ям Всевидющого.

– Іще й як будеш! – видихнула йому в обличчя принцеса, схопивши нещасного за барки й притягнувши до себе.

Звідки й узялася така сила в руках тендітної дівчини. Святий отець відчув, як крижані пальці стискаються на його горлі. Він міг би заприсягтися, що це була не людська рука.

– В-ваша в-високосте, – захрипів, косуючи на розкриту на вівтарі книгу. – Тут… тут… я не бачу ніяких текстів. Як же я буду правити?

– Нічого, зараз побачиш, – моторошно посміхнулася Куннігунда і повела рукою над книгою.

На сторінках спалахнули яскраво-червоні літери.

– Тепер видно?

Святий отець судомно ковтнув, вдивляючись у зловісні знаки.

– Не зволікайте, отче, час іде на хвилини, – принцеса дивилася загрозливо. – Мій наречений має завершити це випробування живим і неушкодженим.

***

Натовп вражено видихнув, коли вершник повільно спустився кам’яними сходами на внутрішнє подвір’я замку. Лицар підняв забрало, мокре від поту обличчя сяяло торжеством.

– Мій хоробрий лицарю…

Усі погляди враз звернулися до брами, звідки вибігла принцеса Куннігунда. Вона була невимовно гарна, здається, ще прекрасніша, ніж завжди. І майже кожен чоловік із тих, що стояли зараз на подвір’ї, від юного пажа і до сивого каштеляна, подумав, що аби заволодіти такою жінкою, таки варто ризикувати життям.

– Я вітаю вас із тим, що ви пройшли випробування, і згодна стати вашою дружиною, – зі спокусливою усмішкою мовила принцеса.

Лицар презирливо всміхнувся.

– Це дуже почесна пропозиція, ваша високосте. Але я змушений відхилити її.

Натовпом полинув вражений шепіт.

– Я два роки присвятив виснажливим тренуванням, аби пройти це випробування, – продовжував лицар. – Але зробив я це зовсім не для того, щоб узяти вас за дружину. Я хотів лише, аби припинилися ці безглузді смерті молодих лицарів, кожен із яких міг здійснити за своє життя ще чимало подвигів, а натомість занапастив себе заради примхи жорстокої жінки. Тож прощавайте, ваша високосте, шукайте собі чоловіка десь в іншому місці.

З цими словами лицар неспішно рушив до брами, і цокіт копит його коня об каміння подвір’я лунав у тиші, як поховальний подзвін.

***

Куннігунда стояла в сутінках на замковій стіні, вітер смикав край її сукні, розвівав покривало, яке затуляло обличчя. Ще мить - і принцеса зробила крок у безодню…

Із-за зубців стіни за Куннігундою спостерігала юна служниця. Коли тіло її високості впало на дно урвища поряд із кістками її можливих наречених, обличчя Лари осяяла зловтішна посмішка.

***

У темряві замкової каплиці, яку осявали лише кілька свічок, почувся якийсь шурхіт. Обережно переступаючи, Лара наблизилася до вівтаря і зойкнула, ледь не перечепившись через тіло, яке лежало на підлозі. Святий отець… Що ж із ним сталося? Певне, не зміг опанувати силу, яка містилася в тій книзі. Ну, але вона, Лара, не така дурна. Вона відчуває цю силу в собі й тепер точно знає - після тих обіймів лицаря невідома раніше сила поселилася в ній, нуртувала всередині й закликала до дії. Переступивши через тіло святого отця, Лара розкрила фоліант на вівтарі, чорні сторінки зблиснули в темряві вогняними рядками. Дівчина посміхнулася, і губи її заворушилися, повторюючи незрозумілі слова… Вона знала – у неї все вийде!

***

Молодий красень в’їжджав крізь замкову браму, а принцеса, стоячи на вежі, спостерігала за новоявленим нареченим. Слуги шепотілися, що після відмови того лицаря одружитися з Куннігундою принцеса дуже змінилася. Однак жахливі випробування не припинилися, хоч дехто й сподівався, що після такої ганьби принцеса вирушить до якоїсь святої обителі замолювати гріхи.

А наречених, здається, стало ще більше, тож і кісток на дні замкового урвища теж додалося.

Новий наречений, зауваживши, що за ним спостерігають, підняв голову і послав принцесі повітряний поцілунок. Її високість теж зобразила приязну усмішку й, витягнувши хустинку, кинула вниз. Юнак піймав цей знак уваги й притис до губ. Дівчина усміхнулася - виявляється, гратися людськими долями може бути на диво приємно, тепер вона чудово розуміла принцесу. Лара (тепер уже Куннігунда) поквапливо спустилася сходами. Треба добре відпочити, завтра зранку на неї чекає чергова захоплива вистава, хоч і з сумним фіналом.