Десять тисяч книжок про попаданців

– Яка у вас чудова колекція, - зауважив Северин, розглядаючи один зі стендів в середині якого в ідеальному порядку розмістилось з півсотні паперових етикеток. Ці папірці колись прикрашали скляні банки з-під меду, про що не важко було здогадатись з відповідних написів. Етикетки ділились на такі де головну роль відігравали бджоли й такі де ілюстратор волів намалювати ведмедя.

– О, так, – з радістю підхопив власник майстерні, метушливий і гостроокий дідуган, якому, здається бадьорості вистачало на п’ятьох попри солідний вік, – мені вдалось зібрати повну колекцію. Якщо хтось випускав мед в Україні з 1950-го 2000-ий, то в мене є цей дизайн. Впізнаєте щось з дитинства?

Северин похитав головою.

– Мабуть, мої батьки не надто любили мед.

Це не було правдою. Але казати правду про те, що його дитинство пройшло у світі на іншій гілці мультивсесвіту де будь-який український дизайн принаймні до 1990-го приречений був на невиправну радянську шароварність було б нерозважливо. До того ж він і не зміг би пояснити цьому інтелігентному стариганю що це є таке “шароварність”.

– Тож до справи, – Северин простягнув хазяїну майстерні гладку металеву заготовину завбільшки з ніготь великого пальця і стос паперів, – тут є всі необхідні ескізи та креслення. А також деякі літературні фрагменти, так би мовити, для настрою…

– Знаю, знаю, - трохи незадоволено обірвав старий, – Ви вже розповідали. Я маю виготовити для вас фальшиву монету, але максимально правдоподібну. При чому таку, яку карбувалась би в умовній Українській Соціалістичній Республіці, яка могла б постати в середині 19-го століття, звільнившись від диктату умовної Московської імперії. Але ж це абсурд. Навіть останньому школяру відомо, що Україна була самостійною державою з часів Полтавської битви від поразки у який Московія так ніколи й не оговталась. А ваш дурний криптоісторичний роман, що ви його мені запропонували почитати “для настрою” хоч і написаний дотепно, в тотальному підсумку є дурня.

– А все ж таки, – Северин не знайшов підхожих аргументів, тож просто посміхнувся, – я хочу, щоб виготовили для мене цю монету. І готовий оплатити ваші послуги, зауважу, не найдешевші. Заприсягаюсь, ця річ ніколи не буде використана для будь-якого типу ошуканства. Вважайте це примхою фантазера.

– Ви не схожі на фантазера, пане Северине. Втім, на пройдисвіта ви також не схожі. Ви схожі на працівника розвідки, – старий помовчав, – але це дійсно не моя справа. Завтра вам в готель доставлять це замовлення.

Монета була бездоганна. Не було ніяких сумнівів, що ця річ зможе виконати роль Ключа. Тож і відкладати перехід не було жодного резону. Северин подумав, що він встиг порядком звикнути до цього світу, до цього Батурина з його неквапним темпом життя старої столиці й унікальним смаком до життя. Йому буде не вистачати тутешніх смачних цигарок і добре пошитих клясичних костюмів. Втім, якою б надійною і незрушною, не виглядала місцева Українська Держава, небезпека все ще чигає в глибинах мультивсесвіту. Тож він, Северин Шульга, агент Служби СвітОвої, не мав права розслаблятись.

Зайвих речей, які треба було б збирати, в нього так до ладу і не завелось, а ті що були він спакував у найзвичайнісінький міський наплічник. Телефон скинув до заводських налаштувань і залишив на тумбочці – електроніка переважно переставала бути функціональною при переході, ті варіанти мультивсесвіту в яких збігалися протоколи шифрування мобільних мереж і форма зарядних пристроїв, як правило окремих континуумів і не утворювали, зливаючись в одну неперервну реальність, стабільний острівець в бентежному хаосі ліній вірогідності. А зараз він мав перестрибнути на інший острівець, сусідній.

Северин ще раз перевірив всі дрібниці та відтворив в пам’яті всі основні прикмети цільової реальності описані в романі. Монета, яка мала слугувати Ключем лежала в кишені пальта. Він сів і заплющив очі, увійшов у своєрідний трансовий стан, концентруючись на абсолютній і тотальній відкритості до всього. Його нервова система і мозок, загартовані роками тренувань, майже не потребували додаткових зусиль, щоб перевести свідомість у змінений стан. “З цими тимчасовими Дверима завжди стільки мороки”, подумав Северин і остаточно розчинився в Тотальній Присутності. Сторонній спостерігач побачив би, як чоловік підводиться та обертається, а перед ним, на заклеєній квітчастими шпалерами стіні готельного номера, виникають двері, яких там до того не було. І яких там не буде вже наступної хвилини, як не буде і людини, яка щойно пройшла крізь ті двері. Агент покинув реальність континуума С4785 і реальність зімкнулась за ним, як змикаються води над ядерною підводним човном, так ніби ніколи й не було його тут.

Двері з яких Северин вийшов розташовувались в стіні громадської дитячої бібліотеки в одному зі спальних районів міста Донецька, в континуумі С4240 куди він прибув. То було місце безпечне ба навіть трохи нудне, він суто за звичкою перевірив показники мультинавігатора (замаскований під звичайнісінький фітнес-браслет). Власне вся ця часова лінія була на його смак досить нудним і злегка похмурим місцем. Очевидно місцевий постсоціалізм був куди ближче до “скандинавського варіанта” з його рідного світу і надмірною кровожерливістю не вирізнявся навіть у гірші часи, а у 2022-му і поготів був чи не наймирнішим місцем на планеті, але і любити цей світ особливо не було за що. Северин був тут, бо це місце виявилось зручним перевальним пунктом до М3715, знаменитого “світу-ярмарку” де він мав підібрати нового напарника. Андрій, він же “Друг Сармат”, з яким вони починали цю місію був мертвий, остаточно видалений з усіх континуумів і цей факт в який Северин досі не міг до кінця повірити. Так чи так, а статут Служби СвітОвої чітко вказував, що подорожувати світами наодинці, за винятком випадків нагальної необхідності не варто, тож треба було дістатись до найближчого схрону з “камінцями” (музей місцевого Університету) і вирушати на вже призначену зустріч. “Тільки б вони прислали когось досвідченого”, – подумав Северин, – “не вистачало ще вчити якогось новачка. Втім, хто був поблизу, того ж і прислали”.

Світ М3715 був унікальний з усякого погляду. По-перше, Ключі, що дозволяли сюди потрапити спонтанно зустрічались у багатьох “сусідських” континуумах у вигляді привезених “з моря” камінчиків. Крім того, ці Ключі, навіть при відкритті спонтанних Дверей завжди переміщали мандрівника не аби куди в значному радіусі (як то часто траплялось з іншими світами), а завжди неподалік від Великого Кримського Фестивалю, принаймні таке правило виконувалось для всієї Східної Європи та Малої Азії. Це робило М3715 “світом-ярмарком”, “світом-перехрестям”, зручним для часових агентів багатьох зацікавлених мультирозвідок.

На додачу до цього, континуум належав до рідкісного класу світів в яких державні структури відносно добровільно передали частину своїх функцій децентралізованим мережевим структурам, які виросли з ідеалістичних хіпових експериментів 60-х. В результаті цей континуум був настільки близько від реалізації анархістської утопії, наскільки це взагалі можливо. Плюс, як жартували між собою агенти, місцеві вживали стільки психоделіків, що можна було за бажання навіть не приховуватись. Формально Крим тут був автономією в складі України, по факту ж Фестиваль сформував тут особливу, ні на що не схожу спільноту містиків, авантюристів, волоцюг і мрійників, певною мірою всесвітню. Звісно, основу цього хіпового руху заклали свого часу братчики-сковородинівці та кримськотатарські суфії, але вистачало в цьому казані й інших, значно більш екзотичних складників.

У більш мирні часи Северин із задоволеннями місяцями відпочивав тут, занурюючись у химерні непостійні спільноти духовних шукачів, психонавтів і поетів, які вирували вздовж всього Південного Берега в кожній чайхані й в кожній каварні. Але зараз навіть тут вже не було безпечно. Московити з КАІ (Комітет Альтернативної Історії), що їх всі жартома називали “каїнітами”, проголосили у 2014-му програму дій згідно з якою Крим має стати “русскім” в усіх можливих континуумах і фанатично намагались досягти цього, не рахуючись з витратами.

Шифрований лист, що він його знайшов в умовному місці три між світових переходи тому казав, що новий напарник буде чекати його в чайхані “Старого Алістера”. Северин дорогою зазирнув у кілька секондів і відшукав там футболку з фрактальним візерунком, зручні білі штани вільного крою і сонячні окуляри дивної форми. І фірмові, хоча і порядком пошарпані туфлі для гольфа. Тепер він на вигляд мало відрізнявся від типового місцевого кислотника-психонавта що мало також логічно пояснювати деяку його фонову напруженість, позбутись від якої Северин наразі не сподівався.

Чайхана була майже порожня, зранку вся місцева клієнтура десь відсипалась, тож нікого крім старого китайця на ресепшені тут не було. Китаєць виглядав як даос зі старовинних гравюр, він спокійно і без жодного акценту привітав гостя:

– Роби, що забажаєш, брате.

– Най і твоя Воля буде Законом теж, - відізвався Северин, - я б випив чаю, якщо буде на то твоя ласка

– Чому ж би й не випити, якщо є хороший чай і хороша компанія. Червоний трохи підкопчений або пуер?

– Шу з Юннаня буде якраз, на жаль мої смаки в чаях досить грубі й варварські, порівняно з вашими навичками заварювання, високошановний майстре.

– Я зрозумів. Сподіваюсь тільки не зганьбитись зі своїми простацькими манерами перед обізнаним гостем.

І обидва розсміялись, неголосно, але щиро і радісно. Законів жарту було дотримано. Всі свої.

– До речі про компанію. Мене тут мав шукати один юний падаван, білявий такий. Міг тут крутитись останні пару днів. Не бачив?, – власне крім статі, приблизного віку і кольору волосся Северину нічого і не було поки відомо про майбутнього напарника.

– Та був один, – китаєць зробив паузу, щось пригадуючи, – смішний такий. Він ще й сьогодні зайде, мабуть, збирався. Ти поки випий пуеру, видихни трохи. А я вам сичуанської кисло-солодкої свинини приготую. Дуже хороша сьогодні у мене буде свинина. Свіжі сливи на соус, та і перець свіжий…

– Добре, най так воно і буде, – Северин ненав’язливо завершив на стійці сотенну гривневу купюру. Це було в кілька разів більше орієнтовної вартості чаю та їжі, але щедрість також була одним з місцевих звичаїв і, зрештою, майже завжди воно було того варте.

Северин розташувався біля одного з критих дастарханів, стратегічно обраного так, щоби бачити всіх новоприбулих і одночасно самому не привертати зайвої уваги. За спиною його шуміло відділене тканиною намету кримське море, а веселе травневе сонце проявляло на відполірованих світлих дошках підлоги напівзатерті містичні символи, найхимерніші, зібрані, здавалось з усіх можливих і неможливих традицій. Місце (весь Фестиваль, не тільки ця конкретна чайхана) було спокійним і радісним, розслабленим і безтурботним, таким як він його завжди знав. За інших обставин Северин прийняв би як благословення можливість побути тут довше, дистанціюватись від війни в якій провів останнє своє десятиліття. Але не сьогодні.

Надто довго чекати не довелось. Високий спортивний юнак, який з’явився біля ресепшена за пів години не міг бути ніким іншим як агентом. І агентом недосвідченим, на жаль. Не те щоб його видавала якась конкретна деталь, але все в його манері триматись, в жестах, в погляді ніби натякало уважному спостерігачу, що хлопець буквально відчуває себе “в іншому світі”. Це було абсолютно нормально для новачка, але вкрай недоречно просто зараз. Северин подумки вилаявся.

Юнак підійшов ближче, роздивився Северина і несміливо присів навпроти. Був на голову вище і ширше в плечах, але тримався з впевненістю полохливого підлітка:

– В чім твоя печаль?

– Не в тім, що свище вітер лютий, – хлопець проговорив відгук з явним полегшенням, – вітаю, друже Полин.

– І тобі привіт, друже Барвінку, – Северин помовчав і додав, – схоже у когось в Проводі дивне почуття гумору або не менш дивні уявлення про конспірацію. Думаю нікому не зашкодить, якщо ми називатимемо один одного на ім’я. А то всі ці рослинні метафори. Я Северин.

– Данило, – юнак потис простягнуту долоню і схоже трохи розслабився. Северин налив йому чаю.

– Який перехід?

– Перший… – в очах Данила було стільки ніяковості, що чоловіку стало його шкода.

– Вишкіл?

– Та де там. Хіба армійський. Але ж ви… ти не про це питаєш?, – пауза, – мала Ярина йти, сестра моя. Вона навчена агентка. Але вона не змогла цього разу. Нещасний випадок. А я… у мене навіть допуску нормального не було до останнього тижня. Так, звісно здогадувався про щось по сімейному.

Северин тяжко зітхнув.

– Даниле. Де ми зараз знаходимось? Не географічно.

– Континуум реальності М3715, 23 травня 2022 го року, – відповів не замислюючись, а потім злякано зиркнув в бік китайця. І вже тихше додав, – хіба ми маємо про такі речі говорити тут?

– Повір, тут ніхто не здивується навіть якщо ми будемо обговорювати астральні польоти на Сатурн. Приймуть за витончену містичну метафору чи за наркоманський глюк і оком не кліпнуть. Саме тому ми тут і зустрілись.

Ніби на підтвердження його слів в чайну почали потроху сповзатись постійні клієнти на ранковий заварник чаю. Северин продовжував спостерігати, але нічого тривожного не помітив. Стандартні фестивальні типажі

– А. Тепер розумію, – Данило теж обвів поглядом приміщення.

– Тож. Продовжимо наш імпровізований екзамен. Не ображайся, маю розуміти як нам діяти далі. Що ти взагалі розумієш про мультивсесвіт?

– По-перше, те що світів або континуумів багато. Людська історія в них розвивається паралельно і може відрізнятись в кожному зі світів, хоча є і безліч схожих моментів, бо базові закони фізики однакові й час тече однаково. Світів приблизно сорок тисяч за останніми розрахунками, але точне число весь час змінюється.

– Чому так?

– Світи можуть колапсувати. Можуть два світи злитись в один, якщо відмінності між ними незначні, або навпаки один може розділитись на декілька, в яких ключова історична подія відбулась інакше.

– Правильно, фізики кажуть, що на мікрорівні ці злиття-розділення відбуваються безперервно, тож кожен континуум це насправді не один-єдиний світ, а певною мірою потік зв’язаних світів певної потужності. Якщо ця потужність стає менше критичної, то світ колапсує. А його подієві “нитки” притягнуться до інших світів. Це якщо дуже спрощувати.

Китаєць приніс їм по парі багаторазових металевих паличок на вишуканих підставках і завірив, що м’ясо скоро буде готове.

– Мандрівки між континуумами можливі якщо у мандрівника є в уяві досить чіткий образ цільової реальності, зазвичай потрібна книжка або фільм. А також Ключ, щось матеріальне, що втілює, ніби характер… – Данило остаточно зніяковів розповідаючи те, чого він схоже сам до кінця не розумів.

– Так, це про тимчасові індивідуальні Двері. Ще є стабільні Портали зі своїми нюансами, але це тобі краще самому побачити.

– Я тільки ніяк не можу зрозуміти як так виходить, що сусідні континууми виявляються в таких подробицях описаними в фантастиці чи в історичних романах?

– То якось пов’язано з властивостями мозку. Квантові ефекти десь в щілині між двома нейронами, які зумовлюють свободу вибору. І ось цю можливість вгадувати, змальовувати інші світи. Більшість візіонерів очевидно не знають що вони візіонери, - Северин стенув плечима, - є ще якийсь параметр загальної відкритості шляхів. То вже зовсім темні хащі. Відомо, що сучасна епоха подорожей по світах почалась з 1905 року коли британські маги з ордена Золотого Світанку зробили щось, чого вони самі не розуміли до кінця, але це розблокувало Шляхи. Роком пізніше Уеллс опублікував своє знамените оповідання “Двері в стіні” і це стало буквально маніфестом. Всі великі держави створили відповідні секретні служби та понеслося. Ми знаємо, що існували й інші періоди Відкритих Шляхів, але подробиці… – Северин зробив крихітну паузу, а далі продовжив майже тим самим тоном, – продовжуй поводитись так, ніби нічого не сталось, подивись на того, що у входу в шкірянці. Ти його тут бачив раніше?

– Так, він схоже постійно тут. Як і ті двоє, – Данило кивнув в бік парочки в безрозмірних етнічних східних вбраннях в іншому куті й при цьому ледь повернувся в їхній бік. Схоже, вони це помітили й привітно замахали у відповідь. Про щось перемовились між собою, безтурботно посміхаючись, підвелись зі своїх сідушок і попрямували до дастархана де сиділи Северин і Данило, очевидно сприйнявши ситуацію як привід для знайомства. Тип біля ресепшена спостерігав за цим всім.

– Якщо в тебе є зброя, то саме час її приготувати, – спокійно і неголосно проговорив Северин, зберігаючи незворушний вираз обличчя.

– Що за… – Даня не встиг навіть як слід здивуватись, коли один з тієї парочки фамільярно приобійняв його за плече, одночасно ткнув йому під ребро холодним стволом пістолета, захованого в складках широкого рукава.

– Привіт братюня, – досить голосно вигукнув чоловік, – ти ж мене помніш, га? – а пошепки додав, – не смикайся укроп, тихо будь.

Його супутниця так само “невимушено і дружньо” повисла на плечі Северина, зі сторони це, мабуть, виглядало як надто відвертий флірт, але під парео незнайомки так само ховалась зброя.

“Оце халепа, – подумав Северин, – троє професіоналів, з гверами. А у мене на собі навіть ножа немає. Навіть чортового шокера. Тільки надцінний артефакт у наплічнику, який ні в якому разі не має потрапити до них в руки. Не треба було так поспішати, курво. Мав все перевірити. І тепер ще цього якось треба витягти, шкода ж хлопака”.

Двоє фальшивих хіпарів змусили Северина та Данила підвестись і всі четверо отак як були напівобійнявшись попрямували до виходу де хлоп у шкіряній куртці вже розповідав господарю закладу щось на рахунок того як він тут раптом зустрів стільки старих друзів і як він абсолютно терміново має їх запросити до себе на персональну яхту і щось там ще настільки ж правдоподібно відірване від реальності.

Китаєць глянув на Северина і спитав з посмішкою:

– А як же краща у світі кисло-солодка свинина по-сичуанськи, брате?, – але очі його були уважні та серйозні.

– Так хіба ж він мені сторож? – відповів Северин і кивнув на “старшого” з агентів Комітету Альтернативної Історії. На обличчях агентів почало виникати щось на кшталт легкого здивування, але господар чайної прекрасно зрозумів цитату і її значення. Одним плавним рухом він дістав з під стійки поліційну помпову рушницю і всадив чоловіку і шкірянці гумову кулю просто в грудину, що з такої відстані мало б йому коштувати як мінімум кількох зламаних ребер. Одночасно з цим Северин різко смикнувся вбік, прибираючи тіло з лінії вогню жінки та одночасно встромив металеву паличку для їжі під кадик “каїніта”, який мав контролювати Данила. Той захрипів і почав осідати. “Каїнітка” вистрілила і промахнулась. Китаєць пересмикнув затвор і всадив гумову кулю їй в спину, після чого вона буквально вилетіла у вікно. Ще двоє озброєних людей забігли в чайхану, але Данило, який нарешті опам’ятався і дістав свій пістолет, всадив в кожного з них по кілька куль.

– Ідіоти, – прокоментував Северин, – хто ж так залітає в темне приміщення з сонця. Ніколи так не роби, хлопче.

На підлозі завовтузився хлоп у шкірянці. Северин підійшов і одним точним рухом увігнав другу паличку йому в око майже до середини довжини.

– Прошу пробачення, достойний пане, – звернувся він до господаря, – за весь цей безлад. А також за те, що не маю можливості скуштувати вашої досконалої страви.

– Це нічого, – посміхнувся той, – ще будуть мирні часи для цього. Але зараз лише кілька секунд вашої уваги. Тут поруч, біля рибацького причалу, мій приятель тримає хороший моторний катер. У мене є ключ і я думаю, я міг би умовити його продати цей транспортний засіб за певну суму.

Северин мовчки поклав гаманець на стійку. Він все одно не розраховував, що затримається в цьому континуумі настільки довго, щоб додатково витрачати гроші.

– Най будуть добрими ваші Шляхи, друзі мої!

Данило на мить завагався з відповіддю, потім нарешті сказав:

– Най прибуде з тобою Сила, – і подумав, що в очах місцевих відвідувачів вони дійсно виглядають, мабуть, як два мандрівних джедаї. Тільки світлових мечів не вистачає.

– А як ти здогадався, що щось не те?

Северин мовчки простягнув товаришу браслетик.

– Цей був у нього. А ось цей, – він підняв руку, – мій. Як бачиш, абсолютно ідентичні. Мультинавігатор вбудовано. І як би вони не волали про “метафізічєскоє імпортозамєщеніе” продовжують користуватись стандартною англійською розробкою.

Данило, виявляється приїхав сюди на байку. “Не дивно, що його тут всі помітили, – подумав Северин, – ну хоча б у нього тепер при собі отой гігантський наплічник, сподіваюсь щось там є корисне.”

Катер справді був в хорошому стані, мотор завівся буквально за хвилину і навіть бак був заправлений майже повністю. “Що ж, і ми не без талану, – подумав Северин спостерігаючи кілька характерного вигляду чорних позашляховиків, що рухались з перевалу в напрямку фестивального табору, дідька лисого вони там проїдуть вільно”. Потім він помітив на над узбережжям на схід за пару кілометрів армійський гелікоптер. Готовий був закластись, що його також пофарбовано в чорний колір без жодних розпізнавальних знаків. Данило схоже теж помітив цю “пташку”.

– Що, відірвемось? – перекрикувати шум мотора було важко.

– Від “вертушки”? Навряд! – Данило дістав з наплічника армійський бінокль, щоб краще роздивитись загрозу.

– В тебе там ЗРК часом не завалялось?

– Чого нема, того нема!

– Ну тоді тримайся, доведеться вивчати теорію Порталів дещо прискорено.

Наскільки Северин міг згадати, найближчий стабільний Портал, який можливо не охороняють, знаходився в невеликій гірській ущелині поблизу Фороса. Проблема була в тому, що дістатись туди досить швидко вони зможуть лише висадившись буквально на мисі. “Що ж, якщо ми не покалічимось там на скелях, то маємо всі шанси дістатись туди раніше”, – подумав він.

Портал виглядав як банальні три каменюки, поставлені руба і якби Северин не знав точно, то ніколи б не зміг відшукати його за описом чи геолокацією. Навіть фото не вирішувало б це питання до кінця, бо схожих каменюк тут поблизу було достобіса. За його розрахунками той гелікоптер буде тут хвилин за десять. Навіть якщо вороги не ризикнуть всадити в них ракету, проти екіпажа з важкою стрілецькою зброєю, в них не було жодних шансів. Данило це, здається, теж добре розумів.

– Що далі, друже командир?

– Ну як що? Сядемо та покуримо, – Северин і дійсно сів по-турецьки між трьома потрібними каменями й дістав з кишені засмалену козацьку люльку, на вигляд абсолютно музейний експонат

– Знущаєшся?

– Та ні, сідай, – Данило подивився на товариша з недовірою, але сів поруч, – стабільні Портали не потребують налаштування на цільовий світ як і Ключа, але для того, щоб Портал спрацював треба вимкнути хоча б на пару секунд факт усвідомлення реальності нашими мізками. Зазвичай, я використовую медитацію для цього, але зараз ми просто не встигнемо та і на нервах. Тож доведеться трохи попсувати собі здоров’я, – Северин затовк у трубку щось висушене і на вигляд рослинне.

– Це трава?

– Та ні, канабіноїди тут би не спрацювали. Це salvia divinorum. Якщо все піде за планом, то викликає тотальне затьмарення на кілька секунд і на тому все. Фокус в тому, щоб зробити це майже одночасно.

– Інших варіантів немає? Бо це якось не виглядає надто надійно.

– А це і не є надто надійно. Надійно було б десь залягти на пару місяців і потренувати тебе в медитативних практиках. Але у нас тут пару хвилин максимум. Дивись, – Северин дістав з наплічника середнього розміру книжку, запаковану в прозорий пакет-зіпер. Обкладинка була вкрита напівабстрактними графічними візерунками, схожими чи то на гравюру, чи то на східну каліграфію. Якщо трохи придивитись, то візерунки складались то в казкових богатирів, що бились зі зміями, то в князів і козаків в пишних обладунках, то у святих старців і дів, то у дів зовсім навіть і не святих, а то й у щось остаточно химерне. Напис на обкладинці проголошував “Десять тисяч книжок про попаданців”.

– Всі десять тисяч під однією обкладинкою? – скептично усміхнувся Данило

– Набагато більше. Але це складно пояснити, тож якось потім. Але ця штука важлива. Якщо щось піде не так, якщо ми змушені будемо розділитись, то ти маєш доставити її одній людині. Світ А0531, хутір… а, один чорт не переплутаєш, це там єдиний подієвий атрактор.

– Світ серії А?

– Саме так. Хай наразі буде у тебе, якщо що, тебе вони будуть шукати не так наполегливо. Ось навігатор, тримай. Але це так, перестраховка, сподіваюсь до цього не дійде. А тепер просто намагайся не відпускати моєї руки. І очі закрий.

Северин клацнув запальничкою, зробив затяжку і простягнув люльку Данилу. Дим був щільний і ядучий, дер легені, але вже за пару секунд всі тілесні відчуття нібито віддалились, як і сама здатність щось проживати тілесно як і зрештою самоусвідомлення. Залишилась тільки темрява, безмежна і безтямна і в цій темряві він несподівано чітко побачив велетенські шестикутні отвори, а в них щось ворушилось, повзало і шурхотіло і раптом він зрозумів, що він і сам є просто бджолою і ніколи не був нічим іншим…

Северин прийшов до тями й одразу ж усвідомив, що йому дико холодно. Він розплющив очі та побачив перед собою сіру невиразну рівнину порослу якоюсь невідомою йому травою, колір якої був, втім далеким від зелені. Колір неба затягнутого хмарами був так само далеким від блакиті. Сам він сидів на холодному бетоні на чомусь, що було колись вірогідно автобусною зупинкою в стилі радянського модернізму. Данило був тут же поруч і ошаліло озирався навсібіч, намагаючись знайти якісь орієнтири в цьому непривітному ландшафті. Побачивши, що Северин теж тут, він спочатку трохи заспокоївся, а потім його очі стали ще більш здивованими. Він дивився то на товариша, то на свої власні кінцівки та нарешті запитав:

– О-одяг. Як? Ми ж не перевдягались та і звідки б…

– Заспокойся. Дихай. Ось так, глибокий вдих – і видих. І ще раз. Відчуй стопи, ось так…

– Але, що за нафіг?!

– Розумієш, стабільні портали вони працюють не зовсім так, як цільові переходи з мапою і Ключем. Якщо зовсім просто, то вони змінюють, підлаштовують мандрівника під світ в який він потрапляє. Тією чи іншою мірою.

– Що значить тією чи іншою? – в голосі Данила бриніла щира паніка.

– Ну, цей портал змінює переважно спорядження, матеріальні речі. Переважно, – Северин провів пальцем по чорній тижневій щетині, якої не було на його підборідді у світі Кримського Фестивалю, – саме тому на мені зараз не футболка з фракталами, а оця подерта хакі водолазка та і в іншому сам бачиш…

– То це нормально?

– Більш-менш. До того ж не знаю що там у тебе було в рюкзаку до того, але те, що там лежить тепер з великою ймовірністю модифіковано до виживання в постнуклеарній Пустоші…

– То це…

– Ага. Один з мертвих світів. Не пережив чергової ядерної кризи. Тож місцевих тут немає. Принаймні на цьому континенті точно.

– А де ми?

– Приблизно під Полтавою. Так тепер ці місця виглядають саме так. А ще маємо вшиватись, бо московити рано чи пізно розберуться з цим Порталом або пустять сюди кілька пошукових груп через інші. Вони такі світи називають “сталкерськими” і щиро обожнюють.

До темряви вони встигли відшукати закинутий ангар великої автомайстерні за кілька кілометрів від “місця висадки” і вирішили там заночувати. На ранок можна буде скористатись якоюсь з “законсервованих” автівок і рушити до Харкова, саме там за планом Северина розташовувався пункт для фінального переходу через Портал. В середині ангара знайшлось навіть доволі місця, щоб безпечно розкласти ватру, що було зовсім не зайвим засобом від холоду, незважаючи навіть на те, що у Данила в наплічнику знайшлось пара комплектів теплого одягу. А ще там виявилась фляга з міцною трав’яною настоянкою, що після переходу опинилась там замість нормальної аптечки. Очевидно, саме такий спосіб лікувати тіло і душу невідомі закони всесвіту вважали притаманним цій похмурій реальності. Товариші вирішили, що не варто сперечатись з законами всесвіту в цьому випадку.

Северин вийшов назовні, щоб перевірити чи не помітне полум’я здалеку і, чи немає ознак присутності ворожих груп. Навколо було ідеально тихо. Ні пташок, ні комах, ні дрібних тваринок, ні далеких автомобілів. І жодних зірок на низькому темно-сірому небосхилі. Подумав, що саме таким він і уявляє весь неозорий мультивсесвіт у тому майбутньому в якому ворог переможе.

Коли він повернувся, Данило вертів в руках ту саму книжку, втім не ризикнув відкрити пакет.

– Та відкрий, прочитай щось. Нічого страшного не станеться.

– А там правда саме те, що написано?

– Перевір сам. Догани не буде.

Данило відкрив книжку на середині та прочитав:

“...Максим уважно спостерігав за почтом Великого Гетьмана через оптичний приціл своєї гвинтівки. Висока міхова шапка московитського посла виділяла його серед інших вершників. Ось він, момент істини. Всього один постріл і вся історія України може звернути в інше річище. Ніхто навіть не зрозуміє, що саме сталось, вони не здогадуються про існування сучасної далекобійної зброї…”

Хлопець підняв очі від сторінки:

– Схоже на паршиву літературу, якщо чесно.

– Подивись номер сторінки

– Двісті п’ятдесят шість

– А тепер закрий і розкрий заново на тій же сторінці

Данило виконав інструкції й знову почав читати зверху сторінки:

“...він дістав з теки лист і почав читати: За нашими оцінками Ассирія є найперспективнішим об’єктом для розробки в стародавньому світі. Взявши під контроль цю імперію ми могли б досягнути індустріального переходу вже…

– Ну, тепер ти бачиш? – спитала Зоряна, – вони й так психопати й до того ж хочуть скооперуватись з психопатами давнини. Я не хочу і думати на що вони здатні перетворити світову історію.

– Закинь мене в Причорноморський Степ і за пару років я там організую таку хвилю, що від їхньої хваленої імперії не залишиться і глиняної таблички…”

– Це якийсь фокус, так?

– Певною мірою. Але якщо ти знову закриєш та відкриєш її на тій самій сторінці, там буде ще один текст, новий.

– І кожен з цих текстів буде…

– Романом про попаданця, який подорожує в минуле, заради того, щоб забезпечити процвітання якоїсь версії Української держави.

– А всі ці світи, вони реальні? В межах мультиверсуму?

– Можливо, читання цієї книги робить їх певною мірою реальними. Або ні. Я не знаю, насправді. Це достобіса секретний артефакт, – Северин якийсь час мовчав, потім продовжив, – інші гравці намагались експериментувати з чимось подібним, переважно в мануальному режимі. Хтось наймав професійних письменників. Дехто, як завжди, намагався брати кількістю. Всі ці жахливі книжкові серії про “попаданців до Сталіна”, бачив, мабуть. Ходять чутки про застосування нейромереж. А ми от спромоглись на ось таку штуку. Кожного разу, коли ти її відкриваєш, це книга про українського попаданця, але вона не написана ніким конкретно, розумієш? Це просто серійний процес стохастичної самоорганізації сенсів в певні структури. І ці структури нескінченно варіативні, хоча при тому завжди відповідають певним умовам. Я вже двадцять років стрибаю по гілках мультиверсуму що та блощиця, але ні про що подібне навіть не чув.

– І це допоможе нам у війні?

– Не знаю. Я чув, що з сорока тисяч світів, Україна як щось більш-менш стабільне і відокремлене існує десь в половині. З цієї половини дві з трьох зараз у стані повномасштабної війни з великою євразійською імперією з півночі. Інакше кажучи, з довбаними московитами. Вони прагнуть знищити нас майже в кожній з гілок мультиверсуму. Твій світ в якому вам вдається поки відносно мирно співіснувати це виключення.

– Але чому? Я розумію, що вогонь горить, вода тече, а росіяни причмелені, але все ж. Має бути якесь пояснення. Вони ж теж навчились міжсвітовим подорожам, теж бачили всі ці дива, принаймні деякі з них.

– Має бути якесь пояснення. Але наразі маємо спати.

Северин загорнувся в спальник і відвернувся до стіни.

Якийсь час обидва мовчали.

– Друже командире, а серед тих світів в яких ви побували не було Середзем’я Толкіна?

– Ні. Поки ми вміємо подорожувати тільки тими версіями континуума в яких діють схожі з нашими закони фізики. Схожі контури континентів і все таке. І ніяких подорожей у часі, до речі. Звісно ходять різні чутки про мандрівників до “інших” світів, але це все вигадки.

– Тож ніяких ельфів?

– Одного разу я був у континуумі, де мейнстримною культурою стали рольовики-толкіністи. У світовому масштабі. Своєрідне місце.

– Схоже, мультивсесвіт може бути досить веселою пригодою іноді.

– Якщо ніхто не намагається знищити твою країну просто зараз.

– Доброї ночі

– Доброї ночі

***

Через три тижні, дванадцять стрибків і сім перестрілок з агентами ворожих мультисвітових розвідок…

– Я просто не можу повірити, що після всього через що ми пройшли, щоб доставити сюди цю чортову книжку, ми тепер просто маємо її знищити!

Данило, здавалось, готовий був кулаком вгатити по дерев'яній стіні зрубу, що був їм зараз за житло.

– Та це власне вже і не наша справа. Ми мали просто доставити її сюди. І ми впорались. Крапка.

Світ А0531 виявився квітучим і зеленим і абсолютно безлюдним. Хазяїн хутора, Явтух, похмурий і мовчазний дід, стверджував, що якісь місцеві люди тут є, але що вони так ніколи й не вийшли зі стадії раннього неоліту. Тож шанс зустріти когось блукаючи подільським Пралісом був мінімальний. Хутір, де заховався аналітичний центр Служби СвітОвої був повністю автономним: сонячні батареї, річка, городик і звісно пасіка. Здавалось, що саме їй господар і приділяв левову частку часу. Втім, зовнішність була оманлива і в одній з непоказних дерев’яних споруд був захований сучасний суперкомп’ютер з відповідними моделями для макроаналізу міжсвітових військових кампаній.

– Ну добре. Припустимо, що ця книжка дійсно є чимось на кшталт глобального локусу онтологічних потоків і ми дійсно перекриємо всі міжсвітові подорожі для всіх на якийсь невизначений термін. Велике закриття Шляхів, таке вже колись робили, я вже зрозумів. Катастрофа Бронзової Доби чи як там її. Але чому це має надати перевагу саме нам? Адже ми теж не зможемо “стрибати” між континуумами.

– Ніхто не зможе. Але це наша тактична перевага.

– Чому?

– У нас з московитами, досить різні підходи до мультивсесвіту. Старші розповідали, що коли наші почали подорожувати світами в 1910-х, то всіх, хто існував на цій території та не були ні тоталітарним мурашником, ні агресивними людожерами, вони погоджувались визнати певною мірою українцями. Досить було базового збігу цінностей, щоб доєднатись до спільноти. Різноманіття було позитивним фактором. Тож у нас є Україна Амазонок, Україна Новий Ізраіль та Україна з населення на 95% тюркомовним. І ще деякі досить екзотичні варіанти, а за великим рахунком це нікого особливо не бентежить. Поки є можливість домовитись і базова взаємоповага.

– Досить прагматично

– Вірно. Їх концепція значно містичніша. Вони вірять, що мають поєднати всі світи в один. І той один, який залишиться в кінці й буде “Прекрасною Вічною Росією”.

– Але ж це означає…

– Так, для початку доведеться зробити світи більш-менш однаковими однорідними, щоб вони самі могли поєднатись. Для цього доведеться усунути всі відмінності вручну, безпосередньо. Таке от “богостроітєльство”.

Северин кілька хвилин помовчав, обдумуючи.

– В цій ідеї безумовно навіть є певна похмура велич.

– Ніколи не думав, а що коли вони праві? Якщо це саме ми і є помилка, завада на шляху майбутньої гармонійної світобудови?

– Якби таке почув хтось з нашої контррозвідки, ти вже був би в кандидатах на розстріл

– І що? Ти мене особисто розстрілювати зібрався

– Не зібрався. Сумніви укріпляють віру, а віра, що не здатна пережити сумнівів не гідна відданості.

– То як?

– Я не думаю, що вони праві, хлопче. Бо навіть якщо Господь існує і Його задум направду в тому, щоб колись незліченні міріади континуумів злились в один потік, то станеться це по великій любові та в узгоджені зі свободною волею кожної живої душі в цьому всесвіті. Я звісно більше солдат ніж містик, але, як на мене, то, так. Хтось любить мед як бджоли, а хтось як ведмідь, от і вся різниця.

– Та навіщо закривати Шляхи?

– О, тут цікаво. Розумієш, наш ворог так звик мислити глобально, що від початку цієї війни вони вклали безліч ресурсів саме у міжсвітову логістику. З географічною логістикою у них традиційно проблеми, то вони так вирішили компенсувати. Провели ідеологічну обробку населення, так що тепер кожен останній школяр у них розуміє концепцію “попаданства” і звикли до стратегічного планування де лінія фронту проходить буквально між світами. Потенційно дуже зручно – перекинути кілька сотень свіжих бронетанкових дивізій з десятка світів в один для отримання ключової переваги, плюс можливість надійно прикрити шляхи постачання. Ну і так далі. Крім того, вище військове командування Московії впевнено, що подорожі можливі не тільки між світами, а і в довільну точку минулого будь-якого зі світів.

– А насправді?

– Насправді це деза. Пастка. Спосіб змусити їх використати зайві ресурси ще й на підготовку так званих “спеціалістів з нової хронології”. Сотні тисяч людей, які мали стати тими самими попаданцями, міліарди нафтодоларів витрачених на їхнє навчання. Насправді з них не буде жодної користі.

– Бо подорожі в часі насправді неможливі, а ця дурна книжка по суті не більше ніж затягнутий нескінченний жарт.

– Саме так. Ніколи не думав, що в Проводі настільки люблять постмодернізм.

– Та я вже зрозумів ідею. Їх війська втрачають очікувану зв’язність, більш ніж половина дезорієнтовані, фронт сиплеться, Україна здобуває воєнну перемогу майже в кожній гілці мультивсесвіту. Але ж ціна.

– А що ціна?

– Ми ж не знаємо коли знову будуть відкриті Шляхи й чи буде це взагалі.

– Ну то і що з того? Не вічно ж вони будуть закриті.

Ще хвилин з десять вони мовчали, кожен у своїх думках.

– Я хотів би повернутись у свій рідний світ, якщо вже так – сказав Данило, – я тут з туги збожеволію на цій пасіці.

– Явтух каже у нас буде хвилин п’ятнадцять вікна поки книжка буде горіти. А повертатись додому завжди легше, з будь-якої точки мультивсесвіту. Достатньо глибоко зосередитись, втримати цей стан хоча б хвилин на десять і промовити подумки коротенький текст, унікальний для твого світу. Буквально пару віршованих рядків достатньо.

– Тоді не будемо тягнути. Майстре Фродо?

– Так, Семе?

– Це було честю для мене.

– Для мене також. Слава Героям.

“Звідки ви чорна валко, пташина зграє? Ми, капелане, мешканці міста якого немає…”

Северин прийшов до тями. Будильник на приліжковій тумбочці показував пів на п’яту ранку. Було ще темно, але світанок вже ледь-ледь почав пробиватись крізь хмари. Він автоматично потягся до смартфона, перевірити чи не було вночі десь прильотів. “Неймовірно живуча звичка, – подумав він, – я ж не був вдома вже скільки? третій місяць виходить”. Він зусиллям волі відклав гаджет, встав з ліжка і підійшов до вікна. З того боку на нього дивився втомлений сорокарічний чоловік, який спав не знімаючи пікселя.

Телефон раптом почав вібрувати і Северин автоматично підняв слухавку.

– Привіт! Ти новини вже бачив? Навіть не уявляєш, що у нас тут почалось! – на тому кінці крім життєрадісного голосу старого товариша по службі чітко було чутно віддалені артилерійські виходи. – орки навіть вже не намагаються відбиватись, йдуть в полон пачками, ну їх можна зрозуміти – снарядів нуль, жратви нуль, у воєнкорів в теге паніка, а по ящику показують як потішний полк довбограїв у військовій формі вісімнадцятого століття бере під контроль Тюмєнь. Короч, почалось, все як ми чекали. Альтернативщики з цього їх інституту в Єбургу постріляли місцевих фсбшників і щось там маніфестують про Вільну Сибір , приморський край весь як є іде під протекторат китайських друзів, Кенігсберг автономний як моральний імператив, на Кавказі не зрозуміло ні чорта, але палає так що аж до неба, в Криму Меджліс бере під контроль урядові будівлі і оголошує повернення в юрисдикцію України. Ти мене слухаєш взагалі?

– Так друже. Так. Я тебе чую.

– Не знаю, що у тебе там була за місія в цій твоїй Службі, але щось ви хлопці однозначно зробили правильно.

– Так. Щось ми зробили правильно. Мабуть, я заслужив на невелику відпустку.

– Яка відпустка, Полин? Сідай за кермо і пензлюй сюди, у нас ще до чорта роботи тут. Чи ти думаєш хто без тебе буде Білгородську народну республіку будувати? Та жартую, розслабся…

Чоловік в слухавці ще щось продовжував говорити і говорити, але Северин вже не слухав. Він вирішив, що прийшов нарешті той день, коли він зможе нормально виспатись. І прокинеться цього разу у своєму власному ліжку. Можливо навіть зварить собі кави і спуститься в парк, щоб випити її зі свіжою перепічкою. Або навіть з морозивом. А згодом світ буде вже зрозуміліше.