зимові надумки...

шкатулка ця... - з яких часів дісталася мені?...

як сувенір?...

як спадок пращурів далеких?...

хіба згадаєш від яких...

вона, шкатулка ця мережана... - палац приховано у ній...

коли її відчиниш - засяє він у всій своїй красі казковій, бароковій чарівності своїй...

там, на балконі палацу того дівчина граційно грає щось на фортеп'яно замріяно чуттєве...

і проливалась музика в розкішний дивний сад - там шанувальник дівчини... милується він нею, чекає погляду очей, спрямований на нього...

і раптом - кинув квіти їй букетом пишним та яскравим...

а дівчина всміхалася собі, ховала очі за повіки, за віями густими...і ось... -

букетом квіти впали до ніг закоханого в неї...повернуті були вже зледенілі, білі...мережками зимовими виблискують промерзлі пелюстки...

і над палацом у танку гуділи заметілі та загортали у сніги, в замети білі ховали весь палац високий... - вже музика нізвідки наче лине...то дівчина замріялась у грі на фортеп'яно натхненно, палко...заплющені їй очі, усміхнена, красива, в заметілі чужа вона, далека та байдужа до шанувальника, що мерзне під балконом...

...їй-Богу! холодно аж стало від тої казки...йой!...

сховаю цю зимову казку, промерзлу наскрізь у шкатулку цю лялькову, в ляльковому комоді, такий же давній як цей світ...

сховав...

а все одно, чуття лишилось кепське...

я почуваюсь ляльководом, який хотів - так намагався! - зіграти казку про кохання...а вийшов - пшик! отримав лиш від тої казки крихкі, знебарвлені, промерзлі наскрізь квіти в кімнату самоти у хмарочосі...в кімнаті - як на сміх? - що має вихід на балкон широкий світлий та відкритий у краєвид захмареного міста...

у нетрях цього міста зима панує в снігопадах, панує там байдужістю...панує самотою...

п'ю каву...

запитую себе

- ...якщо прибрати від життя уяву та умовність, казковість свят - чи стане з того нам життя ще повноціннішим?...чи так?...чи ні?... - ковтаю каву...зітхну та сяду до письма про фантастичний світ...забутися аби, забути будні буденні та нудні, огидні в окупації триклятій, москволятській...поки не зникну в напівсні і там не заблукаю у сумнівах своїх та запитаннях...

і там, у тому напівсні я переплетеними в безлічі шляхами крізь попільний туман піду на окрик віддалений, тривожний, але манливий і чутний лиш мені... - від кого?... від дівчини, натхненно грає що на фортеп'яно?...від шанувальника, закоханого в неї?...кому ця музика?... - мені?...чи зледенілому, закоханому в дівчину байдужу, який завмер між квітів мертвих, білих від зими?...

...напевне, що мені, для мене лине ця мелодія...і окрик той закличний звернутий до мене...нікчеми...ляльковода...володаря шкатулки, від століть яка мені дісталася...

...тут зі шкатулки явилась інша казка...надумка інша...