Перші Після

Лідія Аніщенко

Перші Після

Коротка проза 2022 року

1.Веселка

- Де цей маленький... Дурень! - не витримала вихователька. - Усі діти як діти, а цей...!

Вихованці Аліни Юріївни прилипли до вікна в групі й захоплено споглядали, як мокра як хлющ вихователька бігає подвір'ям, шукаючи Максимка. Вони саме заходили в садок після прогулянки, коли гримнув грім і налетів дощ.

- Грінчук! - вкотре заволала вихователька. - Вилазь, безсоромна дитина!

- Не вилізу, - почувся тихенький голос під сходами.

Вихователька вгледіла Максимка і помчала за нього. Хотіла вхопити, витягнути за руку, але він сахнувся, мов від чуми.

- Максимко, ну що таке? - трохи лагідніше спитала вихователька, вражена блідістю і щирим переляком хлопця.

- Не вилізу, - повторив хлопчик і губи його затремтіли. - Там ракети...

- Там...що?

Вихователька раптом зрозуміла і одразу ж забула про мокрий одяг, просочений осіннім дощем.

- Ракет вже немає, маленький, - тихо відказала вона. - Це просто грім. Пам'ятаєш, як ми вчили? Грім, дощик...

Голос її здригнувся.

- А ви не обманюєте? - про всяк випадок запитав Максимко. - Дідусь теж казав, а потім...

- Звичайний грім! - рішуче урвала його вихователька. - А тепер вилазь. Ми йдемо дивитись веселку.

2.Не їх війна

- А давай ми будемо тебе ненавидіти?

- За що?

- За те, що за ...надцять років твоя країна піде на нашу війною

- Але ж я не підтримую війни

- А ми, там, у майбутньому, цього не захочемо знати. Вирішимо, що ти б підтримав. Всіх зненавидимо, навіть тих, хто й не жив в нашому столітті

- Мертві не можуть заперечити. Це ницо.

- А ми будемо такими, ницими. Щоб ви у домовинах переверталися від того, якими ми вас змалюємо

- Фарбою ненависті?

- Фарбою ненависті

- Тоді викресліть взагалі

3.Казка про Олешку-гамселика і москаля-крутелика

Не в тридев'ятому царстві й не в тридев'ятому державстві, а в славній країні Україні, жив собі хоробрий хлоп-козак, на прізвисько Олешко-гамселик. Ох і добрий був хлоп! То бабусю через дорогу переведе, то кота вуличного полікує, то пташечок погодує. Чи хто б повірив, що добряк Олешко колись заробить таке прізвисько? А заробив! І ось як.

Приперся якось в Україну москаль-крутелик. Побачив Олешку та й каже:

- Я посланєц вєлікого царя Московського, Путьки-харапудьки. Показівайте мінє ваших фашістов, сейчас вміг разбєрусь!

- А що, - не розгубився Олешка, на потрібних книжках підрісший. - Пощо прийшов, битися чи миритися?

- Конєчно бітися! - заволав москаль-крутелик. - Принєсу твою голову Путьке-харапудьке і получу мєдаль за атвагу! Рукі ввєрх!

Та не встиг москаль-крутелик й автомат підняти, як отримав від Олешки такого ляща, що підлетів аж під самі хмари і гепнувся перед Олешком догори дупою.

- Міритися, міритися пришол! - заскімлив він.

- Е ні, - відказав Олешко. - Хто приходить миритися - зброю не підіймає.

- Бєс попутал! - запищав москаль-крутелик.- Всьо Путька-харапудька! Автомат дал, на Украіну паслал!

- Нічого, я тебе назад відішлю, - пообіцяв Олешка.- Не поштою, як твої брати наше крадене добро слали, а прямим курсом.

Заніс Олешко-гамселик свою козацьку ногу і дав москалику такого копняка, що летів асвабадітєль крізь усі дороги й кордони і приземлилась каска від нього аж на Червоній площі.

А Олешко-гамселик й по сьогодні здоровий. Бабусь через дорогу переводить, тваринок годує. Та й нас, народ український, від москалів береже.

4.Остання книжка

Іванівна була не з тих бабців, що сидять на лавочці, миючи кістки сусідам. Вона не мала часу на такі дурниці. А все через те, що справжнім захопленням Іванівни було читання. Ось тільки зараз, коли їй мало зрівнятися дев'яносто, в улюблений процес довелося ввести жорстокі умови. Згадуючи про них, Іванівна скрушно зітхала: важке життя! Справа в тому, що віднедавна Іванівна рішуче заборонила собі читати цікаві книжки. І все через кошмари, які відвідували її щоночі: вона читає книжку і - який жах! - помирає на найцікавішому місці. Хіба таке можна пережити? Не можна, вирішила для себе Іванівна. Вирішила, і зціпивши зуби взялася до читання нудних запилених романів. Минув майже тиждень, як Іванівна прийняла це суворе рішення. Й тиждень, як вона зрозуміла, що краще вже померти з недочитаною книжкою, ніж читати таку нудьгу. Чому б не дозволити собі прочитати хоча б одненьку цікаву книгу? Зрештою, їй іще не зрівнялось дев'яносто. Що як вона все ж таки встигне дочитати і не помре? Поміркувавши, Іванівна здалася. Вмилась, ошатно вбралась і подріботіла на книжковий ринок. Там вона й знайшла її. Яка це була книга! Цікавенний, соковитий детектив про її улюбленця Еркюля Пуаро. Справжня нагорода, після жахливих днів нудотного читання. Іванівна була на сьомому небі, коли справдився її нічний кошмар. Вона померла. Померла, так і не дізнавшись, хто таємничий вбивця...

Розбираючи речі бабці після скромного похорону, онучка Ліна знайшла дбайливо приховану, недочитану книжку і замислилась. Іванівна встигла втаємничити онучку щодо своїх кошмарів, тому побачивши книжку, Ліна не сумнівалась ані миті. Вона підхопила книгу, прозорий ковпачок, що накривав бабусині свічки і попрямувала до кладовища.

Біля портрету Іванівни, що тепер поглядала на онучку з граніту, Ліна обережно поклала книжку і прикрила її ковпачком.

- Приємного читання, бабусю, - тихо промовила вона. - Твій маленький бельгієць чекає на тебе.

5.Дідусь

Якщо стояти обличчям до яблуні, що дихає прохолодою біля нашого балкону, і трохи повернути голову вліво, можна побачити сусідній п'ятиповерховий будинок. Такий самий, як наш: червона цегла, череп'яний дах, рудуваті залізні оздоби. Та привертає мою увагу не увесь будинок, а лише п'ятий поверх, а точніше - старенький сірий балкон з приємною зеленню кімнатних рослин. Мені не потрібно довго за ним спостерігати, адже я й так знаю, хто там живе: дідусь. Іноді, здається, я бачила там пухкого чоловічка, що цілком міг бути онуком, але для мене це все одно квартира дідуся. Чорноволосого, не дивлячись на свою сивину, і, звичайно, чорновусого. Я спостерігаю за ним давно. Іноді він виходить поратись на балкон, або готує на кухні чи випускає кішку посидіти на підвіконні. Увечері, коли дідуся не видно, на склі його балкону танцюють характерні знайомі відблиски, і я уявляю, як він сидить біля телевізора, переглядаючи якийсь старий, затишний фільм. І, звичайно, я завжди рада його бачити. Спостерігаю за кожним рухом сусідського дідуся дуже уважно, намагаюсь краще розгледіти його обличчя і від цього в грудях теплішає. Чому? Запитаєте ви. Навіщо мені здався геть чужий, незнайомий дідусь? Я поясню. Він подобається мені тому, що схожий на мого дідуся, що пішов у засвіти вже більш як двадцять років тому. Мені подобається думати, що цей сусідський дідусь - то він. Живий і здоровий, хоч і не поряд, а тільки на іншій, наче сусідній планеті. Я жодного разу не зустрічала його на вулиці. І це, мабуть, правильно. Наша зустріч порушила б цю магію двох паралельних світів. Тому я просто спостерігаю. Спостерігаю, як він поливає квіти, смажить котлети, гладить кота. І згадує свою онучку. Безперечно згадує.

6.Сутінкова дама

Вона жила у фіолетових квітах. Мабуть тому, що вони нагадували їй сутінки, з яких вона прийшла. Раніше, до того як стати квітковим ельфом (і навіть до того, як вона була сутінковою), Агата була людиною. Звичайною дівчинкою, що дуже любила казки і мріяла про дива. А ще - дуже любила вуличні ігри з друзями. Особливо таємничі, в яких, як вірили дітлахи, їм дійсно вдавалося викликати якихось чудернацьких істот. На випадок, якщо до гри долучалися дорослі, звісно ж доводилось пояснювати їм, що істоти ці, звичайно, невидимі. Вони ж, діти, розуміли це й без пояснень. До того ж, викликати їх гуртом було зовсім не страшно. Ось тільки одного разу, Агата вирішила викликати Сутінкову даму самостійно. Для цього вона сховалась надворі їх приватного будиночка, скориставшись тим, що в той день мама надто втомилась на роботі. Побачивши першу літню зірку, Агата швиденько прошепотіла вірш-заклик до Сутінкової дами (про який я вам, звичайно ж, не розкажу, щоб ви не повторили лиху долю) і з півтемряви навколо дівчинки повільно виросла примарна сутінкова постать.

- Навіщо ти покликала мене, дитино? - запитала Сутінкова дама.

Ось тільки Агата настільки злякалася "істоти", що цього разу була видима, що навіть не знайшла слів.

- Ніколи не клич невідоме, якщо не знаєш навіщо, - повчально мовила Дама. - Якби ти була трішечки дорослішою, я б неодмінно вбила тебе за твоє зухвальство. Але ти подобаєшся мені, маленька Агато, тому я дарую тобі життя. Сутінкове життя моєї служниці та помічниці.

Сутінкова дама швидко ступила до дівчинки, обійняла її і Агата немов поринула в сон. Довгих десять років вона служила Сутінковій дамі, збираючи для неї повні кошики темряви та наповнюючи її келихи чистим сяєвом зірок. Щоб нагородити дівчинку за її вірну та віддану службу, Сутінкова дама подарувала її своїй товаришці, Квітковій дамі. Тепер Агата не просто маленька дівчинка і навіть не сутінкова служка. Тепер вона - маленький ельф. Ельф, який дуже любить казки, любить гратися, мріяти і, найголовніше, чудово пам'ятає, що ніколи не варто кликати невідоме, якщо не знаєш навіщо.

7.Мак

Він стояв на зупинці так, як і приїхав звідти. У формі, хоч вона була замучена й брудна не менше за нього. Проте жовто-блакить прапора на плечі лишалась чистою: він потай протирав його ганчіркою кожен день. Форма може бути брудною, але не він - символ їх свободи та незалежності. Він замислився, чекаючи на автобус. Люди проходили повз, і їх погляд, якщо наштовхувався на нього, здебільшого був ніяковий. Ніяково було як чоловікам так і жінках. Хтось спромігся торкнутися правою долонею серця (для подяки військовим, як їх навчила реклама в телевізорі або Ютюбі), але більшість боязко відводили погляд. Він стояв тут, мов живе нагадування війні, яка все ще тривала, забираючи нові й нові життя. А потім з'явилась вона. Маленька дівчинка в занадто довгій сукні, підозріло схожа на безхатьку. Вона підійшла до нього і прохально простягнула вперед свою вузьку брудну долоню. "Наче я віддаю для вас мало" - з гіркотою подумав солдат, але торкнувся кишені, шукаючи сріблясті кругляшки дрібних грошей. Проте дивна дівчинка лише похитала головою і підняла долоню мало не до його очей. Солдат глянув, і побачив серед брудних пальчиків зелене стебельце. Доки він дивився, на стебельці народились кілька листочків, тоді крихітний бутон і врешті - гаряча червона квітка.

- Мак, - промовив уголос солдат. - Це мак, але як ти...

Він підвів погляд на дівчинку, але вона розтанула, мов хмарка білої пари. Квітка маку на мить зависла у повітрі, а тоді впала, розсипаючи червоні пелюстки по чорному асфальту.

- Це мак, - хрипко промовив солдат, забувши про зниклу дівчинку, немов про марево. - Це тільки мак, але як же він схожий на кров...

8.Парасолька

Робочий день уже закінчився, але дощ тільки почався. Як завжди дуже вчасно. А їй ж сьогодні ще на тренування! Марина стиснула зуби і, добряче поматюкавшись на дощ, відкрила свою побиту життям парасольку. Вона була в дівчини давно, але до нової все не доходили руки, то літнє сонечко знов світило - і життя старої парасольки усе продовжувалось. "Ні на що ти не здатна!" - спересердя думала Марина, аби як затуляючись парасолькою від дощу. Проте, вона помилилася! Вітер, що прискіпливо спостерігав за дівчиною з-за рогу, раптом надувся і щосили налетів на неї. Марина не встигла й злякатися, як вже летіла, вчепившись у свою парасольку високо над будинками. "Не погано!" - подумала дівчина, пролітаючи між хмарами - "Цікаво, чи встигну я тепер у спортзалу?". Вітер дав собі час подумати, а доти - вона летіла над містом і кожен, хто крізь пелену дощу бачив дівчину, помічав у ній щось знайоме. Флорист - загадкову летючу фіалку. Грибник - дивну пістряву поганку. Офіціантка бачила величезну коктейльну парасольку, що вочевидь випала з Божої склянки. Пекар запідозрив у ній чудернацької форми тістечко. Нудна офісна тітка сприйняла летючу Марину як марення від тушкованої квасолі, а маленька дівчинка - за казкову Мері Попінс. Вітер дуже тішився своєю роботою. Тішився і підсміювався у свої сріблясті вуса. Звичайно, він не дозволив Марині потрапити до спортзали саме сьогодні. Зате він дбайливо залишив її на пласкому даху одного з найвищих будинків міста. І, звісно, стареньку парасольку. Куди ж без неї?

9.Компот

Сашко знову спав. Спав і працював одночасно! Ніхто не вірив, що таке можливо, проте він кожного дня доводив собі й керівництву, що може. Безперечно може! Головне не заснути носом в клавіатуру посеред розмови з клієнтом. Але як хочеться спати! Цієї ночі він знову не спав ні годинки: вечірка, прогулянка з друзями під зоряним небом, Цой під гітару... Хто ж проміняє усе це, на можливість банально виспатися перед роботою? Сашко підозрював, що колись, коли він буде страшенно старий (десь за тридцять), то обов'язково проміняє. А доки... Мозок старанно спав, а Сашко говорив, описуючи черговому клієнту переваги своєї компанії. Спочатку крізь напів прикриті повіки він бачив монітор, а потім... Йому наснилось, що він летить кудись углиб, крізь рожеве марево, прикрашене шматочками вишень та абрикос. Глибина прийняла його, Сашко почав тонути, але хапнувши ротом страшну вологу раптом усвідомив, що це не вода, а компот. Справжній компот! Цей сон був, неначе здійснення мрії. Сашко й не підозрював, як почав не тільки голосно хропіти, а й кумедно булькати. Колеги, зайняті роботою, цього не помітили, але помітив клієнт. Звуки, що видавав Сашко, нагадали йому, що він вже сто років як не рибалив і переповнений честолюбних мрій він кинув слухавку і подався на ставок. Мабуть Сашка розбудило саме мовчання. Так чи інакше, коли він врешті розплющив очі - біля нього височіла загрозлива постать начальниці. Сашко кліпнув і побачив, що вона простягає йому чашку, повну заманливої прохолодної рідини. "Компот!" - щасливо подумав Сашко, вихоплюючи чашку. Хильнув і тільки тоді побачив, як обличчя начальниці викривлює диявольська усмішка. Одночасно з пекуче-кислим відчуттям, що охопило горлянку. Ні, це була не отрута, але й не компот. Це був розсіл.

- Знатимеш, як гуляти перед роботою, - задоволено промовила начальниця і залишивши Сашка допивати розсіл, гордо попрямувала на своє місце.

10.Чорнушка

Наразі це був один з найстрашніших кошмарів у її житті. Ірина мчала крізь товсте полотно хмар, а за нею з відчайдушним криком бігла велетенська блискуча шоколадка.

- З'їж мене, з'їж! - кричала вона, наздоганяючи Ірину.

Але дівчина відчайдушно боролася і бігла від шоколадки далі й далі. Ірина скрикнула і врешті прокинулась, закручена в простирадла, мов шаурма в лаваш. Була лише п'ята ранку і якби не цей клятий кошмар, вона б могла поспати ще дві години! Все через неї. Віка, її сусідка по кімнаті, тепер на дієті, а добросерда Ірина згодилась підтримати її. Навіщо? Життя без шоколаду не варте великих сподівань. Ірина сумовито зітхнула і вилізла з ліжка. Шкода було залишати його, але сьогодні, вочевидь, поспати їй не вдасться. Єдина радість: сусідка ще міцно спить і можна не зустрічатися з нею вранці. Взагалі Віка була зовсім непогана, але нав'язливі шоколадні кошмари розбудили в душі Ірини гірку неповагу до неї. Дівчина з'їла кілька млинців, що вчора передала їй мати і захопивши кілька супових кісток для Чорнушки, собаки, що жила під їх під'їздом, залишила квартиру. На здивування Ірини, Чорнушки на її звичному місці не було. Буда стояла тиха й закинута. Вочевидь, Чорнушку покликали якісь важливі собачі справи. На вулиці був тільки похмурий двірник. Ірина кліпнула і на мить подумала, що заснула на лавці, виглядаючи Чорнушку. Вона раптом усвідомила, що ніколи не бачила в них такого двірника. До того, як Ірина вибігла з під'їзду він вправно махав мітлою, але вгледівши дівчину відвернувся і ніяково застиг, немов ховаючись. Вітер грався його довгим чорним волоссям, що вибилося з під капелюха. І доносив з його боку дуже дивний знайомий запах. Собачий! Ірина глянула на будку, переконуючи себе, що двірник просто старанно годує пса, але коли вона підвела очі - двірника вже не було. Його мітла самотньо лежала долі. Зате перед її очима радісно стрибала Чорнушка, що вже відчула запах супових кісток з пакетика, який тримала Ірина.

11.Світло

Степан був маленьким хлопчиком, що жив у темряві її сараю, майже без права бути знайденим. Без права, оскільки ані мама, ані тато про нього не знали. Звичайно, її мама й тато, бо в Степана їх не було. Він був сиротою. Точніше, став їм нещодавно, коли їх невеликий будиночок у сусідньому селі захопили солдати. Степан все своє дитяче життя вважав себе хоробрим, але коли перелякана на смерть мама наказала йому бігти й не повертатися - він послухав. З того дня для Степана існувала тільки ніч. Ніч, коли він втік з дому й інша ніч - темрява, у якій він жив. Щоправда, відтоді як про нього дізналася Таміла він був не таким самотнім. Її мама й тато були старенькими і передоручили догляд за птаством своїй вмілій доньці. Коли Таміла, на ранок тої страшної ночі, знайшла Степана у темряві пташиного сарайчика, вона мало не закричала. Та хлопчик, не менше неї наляканий, лише притис руки до грудей і гаряче зашепотів:

- Не видавай, не видавай! Вони прийшли до мами й тата. Мені... Мама... Веліла сховатися...

Щастя, що Таміла була розумною дівчинкою і згадала татові слова за їх коротким сніданком.

- Рашисти поряд, доню, не відходить від хати. Чуєш? Вони захопили сусіднє село.

Цей наляканий хлопчик, безперечно не був одним з них. В цьому Таміла була певна. З того часу минуло кілька днів, й ще кілька, з того часу, коли Таміла дізналася, що Степану немає до кого повертатися. Рашисти, тікаючи від справедливої кари, вкрали усе і вбили всіх, хто їм заважав. Дівчинка розуміла, що має йому сказати. Має розповісти про цей, найбільший морок його життя. Але він має побачити світло, має!

Того досвітанного ранку вона прийшла до нього в темряві. Розбудила і стисла його долоню. Вперше, з того часу, як вони познайомилися.

- Твої мама й тато не повернуться по тебе, - тихо мовила вона. - Вони тепер живуть біля Бога.

Степан промовчав, лише уривчасто зітхнув й Таміла відчула на своїй руці палаючу вологу його сліз.

- Вони біля Бога, - твердо повторила вона. - Але біля тебе - я. Ти більше не житимеш у темряві. Ходи! Я розкажу про тебе моїм батькам. Ходи! Ми знайдемо твоє світло разом.

12.Міра

В осінньому парку вже спалахнули ліхтарі, але їй, звичайно, щодо них було байдуже. Міра була сліпа, тож чи день навколо чи ніч - їй було однаково. Один з привілеїв сліпих - гуляти вночі так само вільно, як і вдень. Зазвичай їй ніхто не заважав, адже люди найчастіше не воліють помічати сліпих. Та вони були їй і не потрібні. Міра була досить багата та самодостатня сліпа. Вона була скульптором, але незвичайним. Витвори її вражали буйством життя, якого не бачили її очі, але передавали руки. Як? Тільки й дивувались замовники. Як? Та Міра лише загадково всміхалась: у кожного митця своя таємниця, хіба ні. Небо над головою зненацька гримнуло і сліпа відчула прохолодну вологу на своїх пишних, нічим не схованих кучерях. Міра дістала з сумочки парасольку і відкрила над головою.

- В тебе там тільки парасолька, мала? - раптом гримнув над її головою голос, але вже не неба.

Якби Міра могла бачити, вона б побачила худого не голеного типа у брудному пальто. Але вона відчула тільки його запах: суміш бруду, алкоголю і тютюну.

- Вам краще піти своєю дорогою, - тихо мовила Міра. - Я сліпа.

- Всі ми не бездоганні, - пирхнув тип. - То я візьму твій гаманець?

- Не варто.

- Це ж чому?

- Не варто, - майже з благанням повторила Міра.

Та чоловік лише відмахнувся і рішуче запустив руку у чорній рукавичці в сумку сліпої. Міра підняла руку до очей, немов роздумуючи, тоді повільно опустила окуляри і подивилась на незнайомця. Не пролунало жодного звуку, окрім шепотіння дощу.

На ранок Міра презентувала своєму агенту нову, дивовижно реалістичну кам'яну чоловічу скульптуру.

13.Кішка, яка хотіла бути рибою

Кішка, яка хотіла бути рибою плавала кожного дня. Щоправда під водою вона могла протриматися зовсім не довго, але старанно тренувалась. Кішка плавала в неглибокому джерельці, яке бігло неподалік від будинку, де вона жила разом зі своїми господарями. Годувала кішку старенька Леоніда, яка щоразу дивувалася, чого ж її кішка завжди така мокра.

- Ми ж наче не в Англії, люба, наче ні? - питала вона кішку, витираючи її запашним чистим рушником. - Що ж в нас все дощить і дощить.

Леоніді можна було б пояснити, що справа зовсім не в погоді, але в свої дев'яносто вісім років вона вже була повністю сліпа, мала дуже поганий слух і не виходила далі дому майже п'ять років. Однак, Леоніда піклувалась про свою кішку, а про стареньку піклувалася її донька, якій і належав увесь будинок. Донька Леоніди була непогана жінка, але її зовсім не хвилювало, чому кішка її матері завжди мокра. Однак, Вовчик, правнук Леоніди, був уважніший. Він вже давно помітив, що їх кішка ходить на джерело плавати, але щиро вважав, що пухнаста просто полює на рибу. Та кішка ніколи не полювала на рибу. Вона спостерігала за нею з подивом справжнього дослідника. Скоро рибки, загалом малеча, вже звикли до неї і теж з подивом і цікавістю розглядали свою гостю. Та ось прийшла перша в житті кішки зима і одного ранку замість джерельця її зустрів лід. Кішка намагалась ходити ним, навіть шкребла лапкою, пробувала дістатися до своїх друзів-рибок. Та вони міцно спали й не чули її. Кішка поверталась до своєї старенької принишкла і зовсім не мокра.

- Ось і дощ перестав, правда, люба? - запитувала її старенька і не чекаючи відповіді обіймала пухнасту й з любов'ю цілувала. Це було приємніше за рушник, яким Леоніда куйовдила її шерсть.

- Помурчи мені, люба, помурчи, доки не йде дощ, - просила бабуся і притуляла котячу голівку до старечих вух, силкуючись її почути.

І кішка мурчала. Мурчала, чекаючи на бабусин "дощ", великий рушник і нові зустрічі зі своїми підводними друзями.

14.Листок

Листок мріяв літати. Майже з того часу, як народився на гіллі високої стрункої калини. Він обожнював вітер, який тріпотів навколо і змушував його відчувати себе мов у повітряному вирі. Листок споглядав, як кружляють в повітрі білі квіти їх дерева і заздрив їм! Так заздрив!

- Зачекай! - щебетали йому пташки. - Ми полетимо у Вирій, тоді полетиш і ти!

- Зачекай! - казала йому калина. - Насолоджуйся, доки зелений, доки сік життя вирує в тобі. Коли надійде твоя черга літати, ти будеш жовтим і слабким, як осіннє сонце.

Але вік листка - тільки одна весна, одне літо й одна, перша й остання осінь. Він не знав. Він не слухав. Він мріяв. Так мріяв літати, що думав тільки про осінь, думав, не помічаючи теплого квіту весни, жару літа та виру життя у своєму зеленому тілі. І осінь надійшла. Спочатку тепла, зрошена дощами, а потім - холодна, приправлена памороззю. Листок відчув, що сили його слабнуть, побачив, що його калина, як і він сам поступово набуває гіркого кольору чистотілу, кольору осені. Навіть попри слабкість листок радів: він скоро полетить! І ось його час настав. Політ був неймовірним здійсненням мрій! Та він тривав лише кілька миттєвостей. Лише менш ніж хвилина танку в повітрі - ось, чого дочекався листок. А потім він впав і тихо лежав на мокрій, побитій дощем землі. Дурненький, він, мабуть, чекав, що вітер підхопить його і поверне на його дерево. Та цього не сталося. Калина, що спостерігала за кожним своїм листком, сумно помахала йому вітами.

- Прощавай, малий, - гукнула вона. - Шкода, що ти так чекав осені й пропустив своє єдине, неповторне життя. Хіба ти не знав, що листок живе тільки раз?

Він не знав. Та попри це, листок не жалкував. Він згадував не виснажливе очікування осені, а свій політ. Перший і останній, неймовірний політ. Перший і, мабуть, останній, танець з вітром.

15.Тарган

Туп-туп-туп, чулося з мороку кухні. Чи саме це її розбудило? Взагалі, Ліз прокинулась, щоб просто збігати в туалет і вже майже завершила цю відповідальну справу, аж ось: туп-туп-туп. Може це її серце? Все через те, що вона так і не з'їла на ніч той смачний шоколадний батончик. Але ж батончик не може стукати з кухні, кликаючи її. Чи може? Ліз старанно помила руки, намагаючись не дивитися на своє сонне спухле лице у дзеркалі, тоді ступила до кухні і хоробро клацнула вимикачем. Можливо, це було зайве, адже ця вистава відбувалась тільки для неї, проте Ліз миттю розчахнула двері і влетіла до кухні. Кухня зустріла її тихим і безтурботним мовчанням, ось тільки... З куточка за холодильником долинав надто знайомий, вафельний хрускіт. Ліз кинула туди погляд і мало не зомліла. На підлозі, поруч з кошиком для сміття, сидів велетенський вусатий тарган. Попри безневинний вигляд, який він старанно намагався на себе напустити, в двох з його шести лап він тримав шоколадний батончик Ліз. Її улюблений смачний шоколадний батончик.

- Ах ти ж гад! - вихопилось у Ліз.

Безсоромне викрадення батончика вразило її сильніше ніж надто перебільшені розміри таргана.

- Кха, - відказав тарган. - Не чекала?

Ліз, яка вже почала наповнюватися хоробрістю, знов опинилась на межі зомління.

- Це найменше, що я можу для тебе зробити, - з гідністю промовив тарган, витираючи вуса від крихт вафельного батончика. - Уяви, що було б, якби прийшли мої діти?

Тарган недвозначно повів вусами у бік брудного посуду, що стояв біля раковини, поступово підсушуючи на собі рештки м'ясного рагу.

- Я приберу! - натхненно пообіцяла Ліз.

- Не поспішай, - хиже всміхнувся тарган і полоскотав її вусами.

- Ой-ой-ой! - закричала Ліз і мало не впала з унітаза, на якому так солодко задрімала.

Поруч, на килимку, сиділа й поводила своїми пухнастими вусами смугаста кішка Ліз. В її блискучих очах не було й краплі докору, але на кухню цієї ночі Ліз так і не пішла.

16.Зимовий сон

- Ох, Ро, ти вже пояснювала мені стільки раз, а я все одно боюся!

Маленька темноволоса мавка, чий чубчик із зеленого вже повільно перетворювався на рудий, сумно похнюпилась.

- Але ж ти вже спала, За, просто ти не пам'ятаєш цього, - м'яко нагадала малій струнка висока мавка з яскраво-помаранчевим волоссям і брунатними очима.

- Так, але я була зовсім крихітна і нічого не пам'ятаю. А тепер...Тепер це буде мій перший зимовий сон, моя перша...смерть!

За прикусила губу і мало не розридалася.

Старша мавка присіла біля стовбура свого дерева і похитала головою.

- Дарма ти слухала Ена, він дурко, - зауважила вона. - Не всі з нас називають зимовий сон смертю. Зрештою, для нас це - лише тимчасовий стан. Тож якщо хочеш називати його так, то наша маленька смерть - лише до весни.

- І що ж нам робити? - витираючи сльози, спитала маленька За.

- Те, що завжди роблять мавки під час зимового сну.

- А що вони роблять? - трохи заспокоївшись запитала мала.

- Овва! - всміхнулась Ро. - Чула дзвін та не знала де він. Чого ж тоді боялася, якщо не знала? Адже ми не помираємо насправді, як люди.

Ро підсіла ближче до малечі, яка тулилась до свого дерева.

- Щозими, коли Мороз спускається на землю, по нас приходить богиня Мара, володарка зими та смерті, - почала вона. - Вона має владу над нами тільки до весни, тож взимку ми маємо допомагати богині з її сніговими справами. Ми літаємо між деревами, направляючи хурделицю, куди вкаже Мара; знаходимо для неї душі людей, що знайшли спокій у снігах та під кригою. Іноді ми допомагаємо Морозу розсипатися сніг там, де він забажає. Куди не можуть дістатися його пухнасті снігові хмари. І, найцікавіше, він дозволяє нам малювати на вікнах людей малюнки: гілки, листя, рослини та зимові зірки! Ми можемо малювати їх самим лише подихом. Хіба ж це не цікаво?

- Дуже цікаво! - розвеселилась За. - А ми можемо насипати людині снігу за комір? Є тут в нашому людському селищі хлопець, такий гидкий, що я б йому...

Ро з усмішкою кивала, слухаючи майбутні каверзи маленької мавки. Зрештою, перший зимовий сон буває тільки раз у житті, то чому б їй не побавитися?

17.Ліки від душевного болю

- Ліки від болю!

Бьют чекав радісно-вражених вигуків, але їх не було.

- Як я сказав, я винайшов ліки від болю.

Вчитель, як і решта класу, дивилась на нього, мов на причмеленого.

- Мм, Бьюте, тобі ніхто не казав, що знеболюванні винайшли ще кілька століть тому?

Лорі, звісно. За першою партою, як зазвичай, і з нищівною усмішкою на вустах.

Неку, вчитель-аптекар, з осудом поглянув на неї.

- Не варто так, моя люба, - промовив він. - Хто знає, може Бьют винайшов щось більш довершене...

- Я винайшов ліки від душевного болю, - прояснив юнак.

Він розкрив долоню і продемонстрував класу маленький флакон, в якому немов оселились блакитні іскри.

Веселий гомін класу змінився на тишу. Однак, Бьют знав, що варто хоч комусь з них знову засміятися - сміх охопить усіх, мов заразна хвороба.

- Випробуйте їх, - запропонував він, дивлячись в очі вчителя. - Дозвольте мені випробувати їх на добровольці.

Неку, зачарований виглядом сяючого флакону, згідно кивнув. Бьют підняв очі на клас.

- Хто бажає випробувати мої ліки від душевного болю?

- О, а наскільки сильний душевний біль може вилікувати ваш винахід, шановний Бьюте?

- Будь-якої сили, - твердо промовив юнак, витримуючи погляд Лорі.

- Тоді я спробую.

- Отже, - оживився вчитель. - Винахід Бьюта Шора тестуватиме Лорелея Юж. Усім приготуватися занотовувати результати.

Лорі наблизилась до нього, не припиняючи усміхатися. Юнак, обережно притримуючи флакон, витяг корок і простягнув ліки піддослідній.

- Два маленькі ковтки, - попередив він. - Лише два.

Лорі скривила губи, прийняла з його рук флакон і піднесла до вуст. Один ковток, два... Її рука раптово заслабла і впустила флакон на завбачливо підготовлену долоню Бьюта. Звичний рум'янець збіг з обличчя Лорелеї, світло-карі очі почорніли. Вона легко вклонилась Бьюту, зробила крок назад і тихо сіла за парту.

- Що це? - злякано мовив вчитель. - Яка дивна дія! Що ти зробив з нею?

- Позбавив душевного болю, - гордо посміхнувся Бьют. - Немає душі - немає болю. Хіба не ясно?

18. Шахи

Двері офісу були ледь причинені, а на ручці, що завжди ідеально блищала, підсихало щось огидно-червоне. Нові жарти чи щось не так? Віталік зацікавлено звів брову і кинув швидкий погляд за двері, в темряву. Морок мовчав.

- В Хеллоуїн не набавилися чи що? - промовив сам до себе. - Що завгодно, аби не працювати. Подивимося, що там...

Віталік прочинив двері в офіс і швидко, доки не передумав, ступив всередину. На диво, вмикач спрацював одразу, ось тільки світло відкрило погляду керівника геть химерну картину. Чорний лінолеум, розмальований білою фарбою, перетворився на величезну шахову дошку. В кутку, де мав бути диван, стояв чорний Кінь, розміром з чимале крісло. На його довгастій морді ярів відбиток червоної помади.

- Що за...?

Якби бути певним, що це сон - Віталік був би в захопленні. Він обожнював шахи. Та хіба відчуття уві сні такі загострені? Він яскраво відчув їдкий запах свіжої фарби і опустив очі на підлогу. Так і є! Нові фірмові кросівки вже були вимащені по саме нікуди.

- Що, лять, ви тут влаштували? - оговтавшись гаркнув він. - Валік! Рома! Каріна!

Однак, ніхто не озвався, тож плюнувши на фарбу (і на кросівки заразом), керівник минув вестибюль і увірвався в офіс. Його зустрів рідний гомін телефонних розмов і занудний писк кавоварки.

- О, Віталік, привіт! - гукнув котрийсь з хлопців. - Як вчорашня вечірка? Доїхав додому?

Колеги поблажливо розсміялися. Віталік втупив погляд крізь них і скам'янів: невже привиділось? Не відповівши, він рвонув назад у вестибюль... Знайома ресепшн сиділа за знайомим робочим місцем, захоплено розглядаючи новий манікюр і недбало перебираючи папери. Жодної фарби. Жодної шахової дошки. Жодного коня, з помадою на морді.

- Фууух, - видихнув Віталік. - Щастя, хоч не терористи з CS GO. Кляті корпоративи!

- Ти щось сказав? - привітно озвалась ресепшн-діва, відірвавши погляд від нігтів.

- Та ні, - безтурботно відгукнувся він і додав вже тихіше: - Наступного разу замість ще однієї склянки підіб'ю їх на партію в теніс. Точно! Що я ще хотів? Ну звісно, змусити їх працювати. Працювати!

Він подарував здивованій ресепшн бадьору усмішку і залишив вестибюль.

Чорно-біла фарба на його лівій кросівці сумно плямкнула і зникла, немов й не було.