Дрімфог

Кутаючись у бушлат, Ізет пильнував вагон з відчиненими дверима. Зазвичай йому передавали щось звідти, не зупиняючи потяг. Але сьогодні його схопила рука провідника й хутко затягла всередину. Як тільки вони проїхали станцію, потяг відірвався від колій та піднявся в повітря. Звиваючись змією, він прискорив рух.

Провідник мовчки попрямував у сусідній вагон. Вони зупинялися кілька разів, забираючи нових пасажирів. Скоро в купе разом з Ізетом сиділи, незмигно дивлячись перед собою, троє людей. Молодик тримав у руці роздруківку з діагнозом якоїсь Софії, дівчина — посібник з психології дітей дошкільного віку, а хворобливого вигляду чоловік — велику білу подушку. Ізет гірко посміхався, намагаючись вгадати, хто з них стане мешканцем Джеза Шеєр, а хто повернеться додому. Відволікаючи себе, він не хотів думати, нащо його покликали туди. Певно не для того, щоб він поповнив запаси кави й прогулявся Головною площею.

Потяг зашипів, сповільнився й опустився на колії перед полустанком. «До зустрічі», — подумки про всяк випадок попрощався Ізет з пасажирами й вистрибнув на перон. Місто приймало кожного, дбайливо змінюючись, мов хамелеон на заквічаній галявині. Але для нього не було сенсу прикидатися — він втомлено пошкандибав по пістрявій бруківці між цегляними невисокими будинками. Дорогою він зустрів ката, що точив важку сокиру абразивним колом. Іскри летіли увсебіч, розлякуючи мокрих щурів, що шукали поживи в купі звалених недоїдків.

Ізет кивнув і поспішив далі, до освітленої частини Міста. Його мало не збив з ніг жебрак, що вискочив на нього з підвалу. Він підняв недопалок свічки над своєю головою і шумно втягнув носом повітря. Та впізнавши в Ізетові тутешнього, прошамкав щось беззубим ротом, нахилився до стіни й почав облизувати іній на ринві. Як тут опинився цей бідолаха — невідомо. Місто нікого не лишало в себе просто так. Або для роботи, або для вічного покарання, щоб приборкати внутрішнього демона.

Безликі люди втомлено вешталися вулицею. Люди-декорації, люди-фікція, вони «оживають» перед кожним гостем, виконуючи певну роль. Якось Ізет став свідком страшного видовища: молодого голого чоловіка оточив натовп, жінки кидали в нього золоті злитки. На його спині хтось написав «весільний аферист». Це продовжувалось доти, доки чоловік, вкритий синцями й ранами, не впав без тями у фонтан. Певно, він нічого не переосмислив, бо перетворився в огидну коричневу ропуху. А люди з натовпу, недовго витріщаючись на нову чоловікову подобу, як механічні ляльки розійшлися в різні боки.

Повз нього пройшов, дзьобаючи пампушку з часником, чепурний дідусь. Запах випічки нагадав Ізету про давню знайому.

Кав’ярня Пем була одним з небагатьох місць, куди він з радістю заходив. От і зараз, опинившись в невеликій залі, він виглядав господиню цього кондитерського раю. За кутовим столиком, увіткнувши писок у тарілку, дрімав захребетник.

— О-о, які гості! Насилсин{5}, Ізете? — Пем визирнула з кухні, витираючи фартухом мокре від печі чоло.

— І я радий тебе бачити, Пем. Справи, як завжди… Але, якщо ти маєш для мене пахлаву з горіхами, то мені стане значно краще.

Жінка весело підморгнула й дістала з прилавка повну тарілку ласощів. Вона дивилася, як Ізет із задоволенням жує шматок за шматком, не сміючи переривати його трапезу. Рідкий гість, завжди ввічливий та привітний, був збентеженим і хмурним. Навряд чи вони сьогодні потеревенять про книжки й театр. Його тяжкий настрій по-троху передавався і їй.

— Я почав забувати, яка пахлава на смак. Дякую, що кожен раз нагадуєш мені.

— Ізете, в тебе є для мене якась інформація? — за звичкою запитала вона, не сподіваючись почути щось важливе.

— Я сам хотів у тебе запитати. Мене викликали в Місто. Щось трапилось, не знаєш?

Пем знизала плечима.

— Ворон частенько літає вулицями. Як заглядає до мене у вікна своїми чотирма очима, аж дрижаки беруть.

— Не звертай на то уваги, — махнув Ізет рукою. — Він вишукує поживи, як он той захребетник. Одне око виглядає страх, друге — гнів, третє — брехню, а четверте стежить за порядком.

Явму розказав йому про напарника, коли відправляв у ржавий ліс. Ворон Ляіль зрідка, але навідувався до нього в будиночок. Прилітав і стукав у шибки серед ночі. Хоч-не-хоч, та все одно впустиш. Він кидався до ящиків, плигав по них і прислухався. Ізет волів не знати навіщо то Ляілю, просто виходив на вулицю, чекаючи, поки той забереться геть.

— Он як, — Пем присіла на стілець навпроти нього. — Мені здається, він спостерігає за паном Труло… Перевір, чи так це.

— Саг ол{6}, Пем. Перевірю.

***

Знайти пана Труло виявилося непросто. Ізет довго вештався вулицями міста, прислухаючись до його звуків. Але воно ніби заснуло з прийдешніми сутінками, вкрившись ковдрою туману. На алеї спалахували ліхтарі, їх тьмяне жовте світло поглинав дим. «Ну звісно, Ліхтарник Явму тут, дарує трохи світла всім загубленим містянам», — здогадався Ізет, розгледівши пом’ятий циліндр біля ліхтаря. Він неквапно підійшов до нього, не знаючи, з чого почати розмову. Але хто як не Явму може пояснити, нащо він тут.

— Та не мнись ти. Я ж бачу, що тебе мучить, — замість привітання, Явму одразу перейшов до справи.

— Сто вісім років не минуло, а мене викликали.

— Спокій Міста порушується тутешніми… робітниками. Багато невирішених питань вносять смуту у їхні душі, а це не може не позначитися на всіх нас. Ти не відчуваєш цього, бо рідко тут буваєш. Та ми занепокоєні можливими наслідками.

Ліхтарник Явму випірнув з туману, покурюючи свою люльку. Він взяв під лікоть Ізета й повів його вздовж алеї.

— Я ледь вгамував Памелу, нагадавши, яку роль вона тут виконує, і пригрозивши їй пробудженням. А от Архітектор ніяк не заспокоїться. Хоче знати, ким він був.

— Хіба він не має на то право?

— Людина завжди може змінити свою думку, доки жива. А пан Труло потрапив сюди після смерті, ставши творцем Міста Спогадів за наказом Ляіля.

— Чому ви не втрутились, як тоді, зі мною?

— По-перше, я програв спір. По-друге — навіщо руйнувати таке чудове місце?

— Чудове? — Ізет зупинився, вдивляючись у зморшкувате обличчя Ліхтарника.

— Авжеж. Подумай сам, чи не прекрасна це можливість для людей переосмислити свої дурні вчинки? Познайомитися з власними демонами й пережити потаємні страхи, щоб потім повернутися без цього бруду на Землю. Місто Спогадів — ідеальний інструмент, що виховує, виправляє, та ще й саме себе живить. І Ляілю є чим зайнятися. Нехай тебе не бентежить доля залишенців, вони, як і ти, зробили вибір. Тепер самі тягнуть обраний хрест…

Явму насипав порошок у люльку, підкурив, затягнувся і, випустивши кілька кілець, продовжив:

— Тобі доручили важливу роботу — і я зараз не про чергування говорю. Ти зберігаєш у себе дорогоцінний архів, збірки спогадів на сувоях всіх тих, хто лишився тут.

— У мене в будинку власне Місто Спогадів, — пирхнув Ізет.

— Вважай, що так. Задля безпеки ми зібрали сувої й заховали в тебе. Та якщо хтось настирно копирсається у пам’яті, це потребує нашого втручання. Уяви, що буде з Містом, якщо Архітектор його покине, — Явму тяжко видихнув нову порцію густого диму.

Ворон не дарма прилітав до нього, не дарма перевіряв. Це ж треба, кожен день обходити ящики, здирати об їх шершаві стінки шкіру, необачно збивати пальці, і жодного разу не поцікавитись, що в них.

— Що я маю зробити?

***

Ізет стояв з молотком над ящиком, який ніби відчуваючи, що його збираються понівечити, з шелестом відсувався до стіни. Цвяхи важко видиралися, довелося витратити на це чимало часу. Та Явму попереджав: номер 0032 легко в руки не дасться. Цупкі сувої терлися одне об одне, тремтячи від кожного Ізетового руху. Він помалу розгортав їх, шукаючи потрібний спогад та читаючи єврейські письмена через кругле скельце — вавілонський артефакт, що дозволяє розуміти будь-яку мову.

Ворон сидів на його плечі, чекаючи на потрібну фразу, колись почуту Архітектором від друга. Вона ще тоді вразила його, та смерть назавжди стерла її з пам’яті, лишивши гіркий присмак втрати. Він вже ніколи не згадає це, та побачивши знову, має прийняти важливе рішення. Ізет тицьнув пальцем на абзац та, отримавши схвальний шкребок кігтем по вухові, переписав уривок спогаду в блокнот.

Місто Спогадів, або Дрімфог, або, як його все одно називає Ізет — Джеза Шеєр, скоро поповниться написом: «Ми самі творимо зло, яке може оприявнитись й поглинути нас, але від наших вчинків залежить його існування та розмір на цій землі».

5. Насилсин (з кримськотатарської — nasılsıñ) — як твої справи?

6. Саг ол (з кримськотатарської — sağ ol) — дякую тобі.