Юда

І Юда сіль розсипавши по столу

узяв той хліба зболений шматок

і вийшов геть і ніч така вже тепла

така вже зоряна була остання ніч

і йшов гнівливо машучи рукою

і згадував той тон і ті слова

не чуючи спішить він мимоволі

і підтюпцем між стінами біжить

де пише місяць кола глинобитні

сміють дівчата плачуться жінки

і мудрі висохлі на мумії бербери

сидять у затінку покурюють кальян

в таких містах щовечора богами

повітря засклено, кружля летючий храм

і янголи метуть крилом пилюку

проходячи майданом де базар

утихомирився і де лежать верблюди

і нитку шляху довгого жують

І Юда йшов до варти на воротах

і підгиналися колін смагляві труби

він чув у серці чорну правоту

що розгортається і на хвості мов кобра

блакитнооко дивиться йому

в душі смітник загиджений війною

Вже прохолода впала на краї

що посідав народ богоборливий

дзвеніли цитри вікна у вогнях

в палаці царському гуляли і співали

не згадували Йвана Косманя

що на царя пророчив хмаровидло

і все плескав на люди із долонь

Іуда став посеред площі. Ватра

в його пустій диміла голові

і поглядала неуважно варта

як той стоїть і чухає колтун

немов стоять йому нема де й ніде

неначе згадував куди подівся час

куди піски пустелі аравійські

ковтнули душу й серце і любов

Ворожо брязнули щити в провулку темнім

то римляни дозором надійшли

здригнувся Юда чуючи хвилину

яка все вирішить і повернувся геть

іти назад до вчителя упасти

тому до ніг він вимив і йому

і криком несподіваним кричати

що він не буде більше не хотів

що то неправда ні о ні неправда

якій немає місця на землі

що хоче він в Єрусалим небесний

ввійти вратами що дзвенять як лід

із кришталю й рубіну та нефриту

що хоче пожильцем у небеса

піднятися на чистій на хмарині

і крила виростить... “О так, мені крильцят

в житті не вистачає і по смерти" -

сказав він гірко. Звідки гіркота

та плинула й до серця підступала

не мав він гадки. наче у пісках

стояв у натовпі гулящого народу

він озирнувся площі не було

довкола вулиця шуміла та штовхалась

і перехожий мирно батькував

іуду що постав мов соляниця

він озирнувсь в очах червона криця

горіла він лякаючись себе

пішов повільно між веселі люди

туди де засідав синедріон

немов у кулі паперовій жовті оси

і він ішов водитель катастроф

поклопотатися за вчителя за бога

і в голові нехитрий урожай

думок збирав тривожних і потертих

і кулака схвильовано стискав

роздумуючи про важливу справу зради

але окрайчика згадав у кулаці.

Підніс він руку ліву до очей

і в світлі мерехтливім смолоскипів

побачив хліба шмат зім’ятий м’ято

і з криком кинув його в пил немов

змію отруйну що звернула жало

та укусила просто межи губ

його у горло чорне і порожнє

де слово боже зроду не було.

І притоптав той шмат проклятий юда

і довго так на ньому танцював

і пританцьовував аж люди відсувались

у зачудованім мовчанні п’яним він

тамтешньому народу видавався.

А він завмер і так би і стояв,

коли би вершник батогом не потягнув

зігнавши того юду на узбіччя

за стіну він схопився обома

руками і згадалися, невчасно

для справи злої, безневинні дні

щасливі мандри морем Гілеадським

де ніжним лоном береги лягли

де риби випливали слухать Слово

і де з небес зіходили птахи

Щасливий час, о Юдо одинокий!

Щаслива згадка зашморгом тобі

на горлі висне і борлак ламає

“стискає горло зраднику любов”

так певно скажеш ти, учителю, промовив

він хрипко і побачив свою тінь

яка хилялася від ніг у чорну прірву

себе побачив в мертвій глибині

бридке лице несло печать звірину

печальну невиправдливу печать

і він собі печально в очі глянув

нема ж очей - а пара срібняків

і з жаху нутрощі у нього обірвались

“Навіщо...” поспитав ся та потяг

спилюженим майданом збиті ноги

чвалаючи у поножах чавунних

і чув як у душі останнє мре

і жалить у п’яту зубок вогненний

і легко він до неба посміхнувсь

незрушного немов осліпле з горя

у більмах хмар важке камінне око

і рушив тридцять срібних зароблять.