Ти пахнеш

ТИ ПАХНЕШ…

Діна лютувала. Захлиналась криком, кашляла та хрипіла. Здавалось, іще мить – і з очей посиплються іскри.

─ Ганчірка! Нарик пропащий! Знову своїх клятих колес наковтався?

Вона схопила зі столу вазу зі вже зів'ялими квітами і пожбурила в чоловіка. Не вдалося поцілити. Ваза вдарилась об стіну й розлетілась на шматки. На дорогих шпалерах розтікались мутні смуги застояної води.

Женька дурнувато посміхався. Розширені зіниці зяяли страхітливою порожнечею, ніби тунелі в самісіньке пекло…

Рука Діни потягнулась до шухляди, де лежали кухонні ножі… Убити гада – і капець!.. Пальці торкнулись холодної сталевої ручки… Відсахнулась. Налякано потерла долоні. Що ж це вона робить? Зовсім уже злетіла з котушок!..

Мотнулась у гардеробну. Все! Досить із неї! Так жити більше не можна. Неодноразово Євген проходив лікування від наркозалежності. І постійно знову зривався. ЛСД, амфетамін, кокаїн – усе було. Так скоро й до героїну дійде… Чого вона повинна це терпіти? Як може допомогти, якщо йому начхати на власне життя?!

Годі цих тортур і дурної самопожертви! Від колишнього кохання лишився лише маленький ковток. То ліпше вилити його в раковину і поставити крапку! Дітей у них немає. Єдине спільне надбання – великий двоповерховий будинок у передмісті. Побудувалися ще тоді, як Євгенів бізнес приносив більш ніж солідні прибутки. Вони в той час ні в чому собі не відмовляли. Поїхати на вікенд у Париж, поблукати лавандовими полями Провансу чи станцювати пристрасне фламенко на вулицях Мадриду – це було так просто й звично. Життя здавалося нескінченною казкою…

Та кілька років тому Діна стала помічати: з чоловіком коїться щось недобре. Став пізно приходити додому, мав відсторонений каламутний погляд, часто вибухав гнівом, подовгу не міг підвестись уранці з ліжка, запізнювався на важливі зустрічі і через це прогавив кілька вигідних контрактів… Вона не могла зрозуміти такої поведінки. Запитувала в нього, що сталося. Та Євген казав, то все її бурхлива уява і нічого поганого не відбувається…

Поділилась своїми підозрами зі старшою сестрою.

─ Точно завів коханку! – Олеся сердито ляснула по столу, аж підскочила чашка, а люди за сусідніми столиками кафе почали на них озиратися.

─ Тихіше! – Діна невдоволено округлила очі. – Чого одразу – коханка? Може, якийсь клопіт на роботі, а він не хоче мене засмучувати.

─ То поїдь і розвідай усе.

Так і зробила. Стиснула волю в кулак і таки наважилась провідати благовірного на роботі. У салоні в неї був порядок, дівчата працювали справно – за це зовсім не хвилювалася…

Євген був у себе в кабінеті.

─ Привіт!

─ Привіт! Ти хто? Яка гарна кралечка! – глянув на неї розширеними зіницями і розреготався.

Страх стиснув крижаними пальцями за горло. Голосно зглитнула, аж кавкнуло в грудях.

─ Що… Що за хрінь?! Подивися на мене! Женько! Ти чуєш?!

Ухопила його за плечі і щосили затрясла. У чоловіка аж зуби клацнули. Від того ще більше став реготати.

─ Що з тобою, в біса, коїться?!

А він сміявся. Закинув голову назад, захлинався, гикав і плакав. Спотвореним гримасою обличчям текли сльози…

На крики збіглися люди. Першим до кабінету вскочив його заступник Владислав.

─ Діно, ─ поклав руку їй на плече, а в очах – суцільне співчуття.

Вона затулила обличчя руками. Влад безцеремонно виштовхав за двері цікавих.

─ Усі – по робочих місцях! Це сімейне… Без свідків!

Вийшов слідом за іншими і міцно причинив за собою двері… Діна дістала зі сумки пляшку з холодною мінералкою. Щедро хлюпнула Женьці на голову. Думала, що то він так набрався алкоголю – до поросячого вереску…

─ Душ… Хочу в душ! – весело вигукнув і заходився роздягатися.

В голові раптом ворухнулась страхітлива думка, що його стан – куди гірший алкогольного сп'яніння…

Набрала номер сестри. Олеся перелякалась до гикавки.

─ Ти що?! Діно…

─ Бери свого Павла – і миттю сюди! Треба цього придурка до тями привести.

Чоловік сестри працював фельдшером на «швидкій», тож добре знав, що робити в подібних ситуаціях…

Того ж вечора в їхньому будинку літали блискавиці.

─ Жити набридло?! Із жиру бісишся?! Як не знаєш, куди зайві гроші подіти, то віддай у благодійний фонд, в лікарню або просто подаруй жебракові на вулиці!

─ Діночко! – благально ловив її за руки. – Це більше не повториться! Сам не знаю, що на мене найшло… Обіцяю тебе не засмучувати…

Повірила… Дарма. І нині її Женька – раніше говіркий, веселий, товариський, активний, завжди стильний та доглянутий – перетворився на городнє пугало. Бізнес занедбав – і скоро справа всього життя зовсім здохне. За собою не дивиться, змарнів та вихуд на щіпку…

Боролась… Билась об стіну нерозуміння і байдужості… Та більше сил не лишилось. Вона йде… Бо чому повинна заживо хоронити себе у неповних тридцять?.. Сьогодні вона остаточно переконалась у тому, що залежність перемогла у кількарічному двобої...

Діну трусило, наче в пропасниці. Гарячково хапала свої речі, здирала з вішаків і кидала у валізу. Ні дня більше не лишатиметься в цьому домі! І завтра зателефонує знайомому адвокату, щоб підготував папери на розлучення.

Кинулась до дверей.

─ Куди? – Євген перегородив їй шлях, розкинувши руки для обіймів.

Від нього тхнуло чимось бридким, і Діну аж пересмикнуло від огиди.

─ Відійди! – гаркнула.

─ Я тебе не відпущу!

─ А що зробиш? – її очі затягнулись пеленою гніву. – І так усе життя спаскудив – і власне, і моє! На пекло перетворив! Скільки ще маю це терпіти? І заради чого? Скажи мені! Мовчиш? Мову відняло? Я так і думала…

Штурхнула його плечем із такою силою, що аж до стіни поточився. А сама – в двері! Тільки коліщата валізи поторохтіли сходами…

***

Минув тиждень.

─ Адвокат уже збирав вас для бесіди? – поцікавилась Олеся.

─ Ні. Сказав – наступного вівторка…

─ Женька знає?

─ Так…

─ І як відреагував?

─ Учора телефонував, голосно дихав у слухавку. Щось бубонів про кохання до домовини… Бла-бла-бла…

─ Він хоч зрозумів, що це – кінець?

─ Не знаю. Може й заповзла якась квола думка в той наркотичний морок.

Кілька хвилин мовчали. Урешті Олеся голосно зітхнула:

─ І треба ж було так пересрати власне життя! Дурень! Правильно зробила, що пішла! Стільки виїздила з ним по лікарнях і реабілітаційних центрах – і все марно!..

Дінині очі раптом втонули в сльозах. Хапливо пірнула поглядом у вікно кав'ярні. Усі її дівочі мрії та сподівання розвіялись вітром. Хіба ж вона хотіла чогось надзвичайного? Лише міцну родину. А головне – діточок! Від коханого чоловіка… Женька ж спершу будував бізнес, потім – дім… Та коли настав слушний час подумати про поповнення в родині – захопився наркотиками… То хто винен у цьому?..

─ Давай змінимо тему, ─ тихо попросила сестру.

Та кивнула, доїла тістечко і поцікавилась:

─ Де жити плануєш? Готель – це не вихід.

─ Знаю. Салон приносить пристойний дохід, тож думаю, що за рік-другий матиму власне помешкання. Скільки мені одній треба?

Її телефон здригнувся від дзвінка. На екрані висвітився номер Євгена.

─ Слухаю, ─ сухо кинула.

─ Діно, ─ голос Євгена посипався у вуха гарячим піском. – Є розмова… Давай зустрінемось!

─ Думаю, ми вже вчора все обговорили.

─ Не все… Я дуже тебе прошу! Заради всього доброго й гарного, що в нас було!..

Сумно зітхнула.

─ Гаразд. Де?

─ У «Зелені галявині». Коли тобі буде зручно?

─ Не раніше восьмої вечора.

─ Домовились. Чекатиму…

Поклала телефон. У грудях нестерпно лоскотало. Навіщо тільки погодилась?

─ Що він хотів? – сердито звузила очі сестра.

─ Зустрітися і поговорити.

─ Ти підеш? Не дурій!

─ Це востаннє…

─ І де буде зустріч?

─ У «Зеленій галявині». Ми там раніше часто відпочивали. Прекрасне місце!

─ Там хоч мобільний зв'язок є? Бо я хвилюватимусь…

─ Звісно! Це ж не край світу! Двадцять кілометрів від міста.

─ Це той готельний комплекс у лісі? Бр-р-р! Чого ти попхаєшся в хащі? Краще б десь у місті з ним зустрілась…

─ Не вигадуй! – Діна розсміялась. – Я колись могла годинами блукати, як ти кажеш, хащами і ловити від того неймовірний кайф.

─ Дикунка!

Обидві розреготались, допили каву, і Діна поїхала в свій салон. До вечора ще мала кілька замовлень на стрижку і фарбування волосся, бо одна з її працівниць відпросилась на кілька днів на весілля до подруги…

***

Вечоріло. Серпневе сонце м'яко скочувалось небосхилом. Ще трохи – і пірне за горизонт, сипнувши наостанок жменю іскор, що тихо згасатимуть у долонях вечора…

Темно-червона «Skoda» Діни неспішно прямувала лісовим шляхом, завбачливо заасфальтованим власниками елітного готельного комплексу. По обидва боки – суцільні стіни багаторічних сосен. І зелень… Так багато зелені, аж дух захоплювало!..

«Зелена галявина» велично розкинулась у обіймах густого лісу. І вишуканий ландшафтний дизайн дуже вдало вписувався у навколишню первісну красу.

Діна припаркувала авто на стоянці, повільно рушила вимощеною доріжкою до ресторану.

У затишному приміщенні тихо лунала приємна музика. Чоловіки за столиками схрестили на Діні захоплені погляди. Не дивно! Стильне вбрання і водоспад каштанових локонів, бездоганно виточена фігурка – вона вся аж бриніла сексуальною привабливістю…

Женя чекав за столиком біля вікна. Перед ним стояла вже холодна кава.

─ Привіт! Дякую, що прийшла! – хапливо підхопився назустріч. Очі застигли – червоні, підпухлі, але хоч не затьмарені черговою дозою…

Полегшено зітхнула. Навіть спромоглася на кволу посмішку. Стенула плечима.

─ Ти хотів поговорити… Тож слухаю…

Чоловік задумливо поблукав поглядом за вікном.

─ Може, трохи прогуляємось? Як колись…

─ Ні. Кажи тут.

Зітхнув. Важко – ніби каміння виплюнув. Зсутулився, втиснувся у крісло.

Діна терпляче чекала. Лише тонкі пальці нервово посмикувались.

─ Я привіз тобі документи, ─ дістав із портфеля папери.

─ Не зрозуміла…

─ Дарча на мою половину будинку.

У її великих, тепло-карих очах промайнув подив.

─ А сам де житимеш?

─ Не пропаду! – махнув рукою. – Забирай папери. Це – від чистого серця… Справді.

─ Не візьму! Навіть не наполягай! – рвучко підвелася. Хіба ж вона зможе жити там, де на порох розсипалось її щастя?

─ Чекай! – схопив за руку. – Не йди! Візьми документи. Прошу тебе!

─ Вибач. Не можу… Бувай! – висмикнула руку з його чіпких пальців і вийшла з ресторану. Очі щипало від сліз…

У розпашіле обличчя дихнув свіжий вітер. Сонце закотилось за обрій, і в лісі загусли сутінки…

Діна довго сиділа за кермом, не рухаючись. Така гіркота скупчилась у грудях! Чому з ними все це сталося?! За чиї провини така розплата?.. Врешті витерла сльози і завела двигун. Виїхала на шлях… Раптом просто посеред дороги вигулькнула темна постать.

─ Що за хрінь?! – натиснула на гальма.

Людина на дорозі навіть не ворухнулася. Ніби в землю вросла….

Діна придивилась. Очі спалахнули роздратуванням.

─ Ідіот! – Вистрибнула з автівки і рушила до Євгена. – Ти здурів? Чого вискакуєш на дорогу? Хочеш під колеса потрапити?

Рвучко шарпнула його за плече. Обернувся. На його очах висіло скляне забрало. Розширені зіниці жахали бездонною чорнотою…

─ Трясця!.. Уже прийняв дозу? Зійди з дороги! Дай проїхати!

Він затулив вуха. Дурнувато посміхнувся.

─ Н-н-не хочу слухати! Х-х-хочу, щоб ти зі мною залишилась…

─ Придурок! – штовхнула його в груди, аж заточився. – Слизняк! Почвара! Мені на тебе дивитися гидко!

Євген раптом блискавично викинув уперед руки й всадив їй у шию ножа. Із горла вирвались глухе хрипіння і потоки крові…

─ Що таке? – опустив її на шлях і здивовано зазирнув у спотворене жахом обличчя із вибалушеними очима. – Уже не тікаєш? Передумала? Я й хотів, щоб так було… Дуже хотів! Чого ти мовчиш? Скажи хоч слово!

Вона не відповідала…

Ліг поруч. Обійняв. Уткнувся носом у м'яке волосся.

─ Ти пахнеш лісом… Сосновою живицею… Ми ж тепер не розлучимось, правда? Ніколи-ніколи… Бо я тебе дуже кохаю!

Ковзнув губами по шиї. Торкнувся кінчиком язика. У горлі залоскотало від солоного і водночас невимовно солодкого присмаку…

─ О-о-о! Ти смачна! – облизнувся і затремтів від беззвучного сміху. – А тут?..

Полоснув ножем її ще тепле тіло. І ще раз… Знову й знову шматував шкіру на грудях, животі, руках, ногах… Злизував кров, аж доки не знудило. Врешті знесилено відкинувся горілиць, дістав із кишені ще один наповнений темною рідиною шприц…

***

─ Женю! – Діна тихенько погукала, торкнувшись його руки. – Прокидайся…

Ледве розтулив налиті свинцем повіки. Вперся поглядом у небо. Згори здивовано глипало кругле око місяця.

─ Не врубаюсь, де я!

Повільно підвівся. Сів. У тілі відчувалась незвична легкість. Глянув на Діну. Вражено застиг. Її нерухомі великі очі погрозливо витріщались.

─ Чорт! Чорт! – завив від страху. Зірвався з місця і кинувся в гущавину лісу…

Біг. Наштовхувався на дерева, та болю не відчував… Ноги самі несли вперед… Раптом шлях перегородило болото, що виразно блищало великим чорним дзеркалом у сяйві місяця. Євген зупинився перевести дух.

─ Женю! – тихо погукали позаду.

Затремтів. Озирнувся. На відстані простягнутої руки стояла скривавлена Діна. Її спотворене маскою смерті обличчя перекосило від зловісної посмішки. Крізь порізану блузу було видно в'язке криваве місиво… По руках і ногах текли темні цівки й скрапували на землю…

─ Ти… Ти… Не може бути! Ти ж мертва!..

─ Ти теж! – хижо вищирилась.

─ Що? Я…

─ Ходімо. Сам усе побачиш…

Пірнула в хащі. Рушив слідом…

Світло місяця чіплялось за верхівки дерев і падало химерним павутинням додолу…

─ Дивись туди, ─ Діна зупинилась біля дороги і тицьнула пальцем у бік автівки.

Євген застиг. За кілька кроків від авто, просто посеред шляху лежало два тіла. Одне з них належало його дружині, а в іншому упізнав… себе… Глянув приречено на Діну. Та вона раптом стала стрімко віддалятися.

─ Куди? – хвилями накотився відчай. – Чекай!

─ Ні! – похитала головою. – У нас різні шляхи…

***

На рівно вистеленій асфальтівці, що врізалась у гущавину лісу, зібралася сила люду. Поліцейські відмежували місце злочину запобіжною стрічкою і марно намагалися відігнати найбільш нахабних репортерів, аби ті не затоптували важливих слідів.

Слідчі-криміналісти рачкували довкола трупів.

─ Най його шляк трафить! – сердито бубонів капітан Яремченко. – Я такої хріні ще не бачив! Він її облизував?! Ади, який писок скривавлений!

─ Чорт зна, що з цими людьми коїться! – майора Лещенка аж пересмикнуло від огиди. – Де досі носить нашого експерта?

─ Я тут! – випірнув із натовпу патологоанатом Якубовський – справжній геній у царині свого фаху. – То що ми маємо?

─ Жахачку! Тут Гічкок відпочиває, ─ Лещенко округлив очі. – Скільки працюю, а таке вперше бачу…

─ Гм-м-м… ─ Медик низько нахилився, розглядаючи тіла. – Цікаво-цікаво…

─ Бісовщиною смердить, аж носа заклало, ─ Яремченко театрально затулив носа.

─ Не хвилюйтеся, юначе! – Якубовський підбадьорливо підморгнув. – Усе з'ясуємо! Думаю, тут присутній виключно людський фактор злочину.

І на підтвердження своїх слів він розвернув руку мертвого чоловіка зі слідами ін'єкцій.

Щойно прийшли результати з лабораторії та Якубовський зробив первинний огляд – слідчих викликав до себе полковник Дзюбчук.

─ Як просувається слідство? Бо ЗМІ спокою не дають і начальство тисне… Надто резонансною виявилась ця справа.

─ Наркоман зі стажем відправив свою благовірну на бесіду з духами, ─ Яремченко виструнчився і зосереджено насупився. – Це був стан наркотичної агонії від перевищення дози – так сказав Якубовський.

─ Убив дружину, а тоді й сам відкинув копита. Чувак надто загрався зі смертю, ─ додав Лещенко.

─ Содом і Гоморра! ─ Дзюбчука обсипало морозом. Навіть його загрубілу від цієї собачої роботи шкіру добряче пробрало. – І що бракувало людині?

─ Гострих відчуттів, ─ Яремченко поморщився. – І, перепрошую, клепки в голові… Таке місце споганили!

─ Так, ─ полковник похитав головою, ─ ми з родиною там часто відпочивали. Хто тепер туди поїде? Доведеться власникам «Зеленої галявини» згортати бізнес…

─ Місцеві люди вже легенди складають. Кажуть, протягом останнього тижня три рази бачили, як поміж дерев тіні блукають, ─ Яремченко звузив очі й напружився, ніби тятива. Уява молодого гуцула малювала дуже страшні картини! Він до того лісу часто по гриби ходив. То най їх нині хробаки сточать! Ноги його більше там не буде!..