Все буде краще

Я відкрив очі й побачив прямо перед собою те дідькове хлопча з Кривого провулку. Боронь боже! Це ж гірше, ніж чорний кіт, що перебіг дорогу! Відьмине сім'я вміє змушувати танцювати дохлих щурів, якщо правду кажуть люди. Що він тут робить? Я швидко перехрестився і сів.

Реальність грохнула по голові наче молотом. За десяток кроків вулиця тонула в диму, що клубами повз між домами з вибитими вікнами. На дорозі острівцями мотлоху купчилися розбиті речі, стільці, ящики і — тут я здригнувся — тіла людей. Одна тінь ворухнулася і я побачив чоловіка, що стояв навколішки і погойдувався, а потім тихо завив. Я, теж погойдуючись, звівся на ноги і задом відійшов від хлопця. Під ногою щось хруснуло. І тільки тоді я згадав про Вельду.

Я розвернувся і побіг. Кілька разів впав, тіло не хотіло слухатися, хоч убий. Я заричав з розпачу. Ліва нога підігнулася, і я знову впав. Воно, мабуть, і не дивно, якщо я всеньку ніч пролежав на землі, а осінні ранки вже з інеєм. У місті його нема хіба що через пожежу... У голові зненацька з'явився образ воїна, що кричав і біг на мене, і так виразно, що я здригнувся. Вчора тут відбувалось повне пекло, сусідній король... але тут я знов згадав про Вельду і політика пропала з думок. Це вже не важливо.

Вчора я біг три квартали, поки у ногу не попала стріла, і потім ще один. Мені не соромно — я не воїн, я швець, і обладунків на мені теж нема. Чи вдалося втекти Вельді? І батькам?

Я знову підвівся і вже обережніше поковиляв до дому моєї дівчини. Вочевидь, після попадання стріли так просто вже не побігаєш, але й болю я не відчував. Нюх теж відбило, що й на краще, інакше через такий дим без кашлю було б не пройти. Та й очі не слізилися. Я тільки порадів, що дим багато приховував, хоча і недостатньо — мені доводилося переступати через посічені тіла, окремі руки і ноги, немовлят з розбитими головами. Когось вже їли собаки. Господи, тільки б Вельда втекла!

Біля її дому я зупинився. Стояв, похитуючись. Нарешті зібрався з духом і поліз усередину. Все розтрощене, фіранки згоріли, по підлозі розлитий суп — я ледь не послизнувся. Обійшов усі кімнати, але нікого не знайшов. Пішов навкруги.

Вельда лежала на перехресті. Вояки розірвали її плаття, на білій шкірі осідав з неба попіл. Голова лежала окремо, шкірилася розрізаним ротом з закривавленими зубами.

Моя жінка. Ми ще не встигли одружитися, але вона вже була моєю... Я загорнув її тканиною, сів, притис до грудей. Погладив плече. Десь за стіною диму гризлися собаки.

Я ніс її, повільно і обережно, щоб не підвела підстрелена нога, до свого дому. Голова лежала на животі, як у нареченої букет. На півдорозі я передумав і поніс її до церкви. Якщо панотець мертвий, я відспіваю її сам... Пригадаю слова, скільки зможу.

Біля крамнички я зустрів Джона, старого трактирщика. Дим трохи розійшовся, крізь хмари сяяло розсіяне світло. Джон стояв посеред вулиці і тримався за голову, похитуючись. Він здригнувся, коли побачив нас з Вельдою, зробив крок уперед. Просичав-булькнув щось, і з рота полилась кров, повисла краплями на сивих вусах. У пам'яті зненацька з'явилось, як Джон учора біжить поряд зі мною, а потім меч зносить йому голову, і вона летить у темряву. Я зупинився. Джон ще намагався щось сказати, але я позадкував, і він залишив мене.

На наступному перехресті я побачив людину, що сліпо шарила по землі руками і тикалась у стіну будинку. Потім вона сіла і я побачив, що у неї нема голови. Я відсахнувся і ледь не втратив рівновагу.

Церква з вибитими дверима просякла димом. Я стояв перед нею у роздумах...

Хлопчик. Хлопчик, який змушував бігати дохлих щурів.

Я розвернувся і пішов назад.

Знайшов його біля його хати. Я знав, де він живе і зазвичай намагався триматись від нього подалі, але тепер знайшов чорняву розпатлану голову і підійшов. Він помітив мене і підняв погляд. Я поклав Вельду йому до ніг і сів поряд.

— Будь ласка...

Він посміхнувся і взяв її голову до рук. Уважно і спокійно подивився у вічі, і повіки Вельди здригнулися, брови рушили. Він віддав її мені, і я так і застиг, поки він тримав долоні на її грудях. Тіло вдихнуло, видихнуло і з шиї вилилися залишки крові, пальці загребли пил. Хлопчик ще раз посміхнувся і побіг до мами. Я зустрів її розгублений погляд і повернувся до Вельди. Приклав її голову до шиї.

Вельда покліпала очима, потерла перенісся, ніби після сну і сіла. Голова залишилася на місці. Очі робили кола на всі боки, тіло застогнало.

— Її треба пришити, — сказала мама хлопчика і ніяково посміхнулася. — Хочете нитки? Здається, у мене десь...

— Вибачте, — сказав я, прикипівши поглядом до землі. — Вибачте, що я...

— Ой, та нічого, — вона відмахнулась. — Я теж боялась спочатку, — і обернулась на хлопця. — Я не знала, що він може робити це з людьми, — обняла плечі, наче їй було холодно. Я тільки тепер помітив продовгувату дірку на грудях її сорочки, темної від крові.

— Вам боляче? — я вказав на неї.

— Ні, а вам? — вона підняла брови.

— Мені? Я не... — я замовк.

— Ви просто себе зі сторони не бачите, — відповіла жінка і нервово посміхнулась. — Можна? — і простягнула руки. — Вона зможе говорити, якщо гарненько пришити.

Витягла голову з моїх пальців і встала. Я перекинув руку Вельди через плече, обійняв її за пояс, нишком оглянув себе. Якби не згаслі почуття, я б помітив це раніше — одіж промокла майже від шиї і нижче пояса, аж на носки чобіт попало. Я зітхнув крадькома і перехопив Вельду міцніше, кивнув жінці, і вона пішла до хати.

Через деякий час ми з Вельдою сиділи, обійнявшись, у кутку хлопчикового дому. Вельда досі схлипувала, хоч і менше. Пані Марена, мати хлопчика, з шурхотом викидала розбиті речі на вулицю, замітала, зітхала і брязкала ложками. Батько хлопця, разом з моїм, якого ми теж знайшли неподалік, стукотіли молотками, лагодили стільці. Моя мама зашивала плаття Вельди прямо на ній.

Коли уявляєш собі могутнього некроманта, зазвичай у голові спливає образ похмурого високого чоловіка у чорному, з коштовними перстнями і з аристократами у родичах. Але так сталося, що чи не найсильніший маг нашого покоління виявився п'ятирічним хлопчиком, якого мама вчоршньої ночі сховала у печі. Він дуже засмутився, коли знайшов її вранці і застосував магію попри усі заборони. Це ж мама! Тепер, вочевидь, сахатися від нього люди не будуть. Скоріш вже від нас — всі живі встигли втекти, і що буде, коли вони побачать нас, краще не замислюватись.

Хлопчик сказав, його щури з часом стали майже як живі, треба лишень не відходити від нього більше, ніж на три-чотири милі — тваринки, яких він закрив у коробочках далі у лісі, зотліли. Поки що я сидів і відчував, як потроху мене огортає холод і починає трясти. Та і з лівої ноги проходило оніміння. Вельда нарешті затихла, тільки м'яла мою руку, перебирала пальці. Вона не пам'ятала вояків — вони відтяли їй голову до того. Я притис її до себе і вона знову схлипнула.

— Ми відбудуємо крамницю, от побачиш, — сказав я. — І поберемося, як годиться — панотця знайшли, він нас повінчає. І ми будемо разом не поки смерть розлучить нас, а назавжди, — чмокнув її маківку. — Знайдемо якусь гарненьку мертву дитину, хлопець-чародій її підніме, і заживемо, як справжня сім'я. Будемо шити спідниці, штанці і фартухи, ходити на служби і у гості.

— Нащо я тобі тепер... така, — вона здригнулася. — Мертва. Бездітна. І після воякі-і... — її голос зірвався. Я цілував її спотворене обличчя, мокре від сліз, поки вона знову не затихла. Погладив плече, а потім дістав з кишені пару кілець, вимазаних у крові.

— Ш-ш-ш... Дивись, що я вже два тижні ношу, — відкрив долоню, щоб вона побачила. Вона завмерла. — Усе правильного моменту чекав... Люблю тебе, дурепа. Срав я на вояків! На смерть. На все... Люб... — вона перевала мене поцілунком, забула навіть за батьків, що тактовно робили вигляд, що нічого не помітили. Потім я надягнув на її палець кільце, розмазав кров по шкірі, і Вельда зробила те саме. Тепер вона посміхалась. Я провів пальцями по її щоці, поверх шву з куточка рота і поцілував іще. Дотик ледь відчувався, але має стати краще.

Все має стати краще. Я обійняв її і посміхнувся у розпатлане мокре волосся. Вельда тихо видихнула мені на вухо.

Краще з кожною хвилиною!