Останній день літа

«Так… термобілизну вдягнув, комбінезон на мені, лептоп ще не забути б…», - Матвій сонними очима зиркнув в бік невеличкого чорного дзеркала, що безтурботно спочивало на столі його тісної офіцерської каюти.

- Що там вже трапилося? - нікому не подобається, якщо зміна розпочинається на дві години раніше.

А саме так сьогодні й сталося: зранку диспетчер особисто надіслав сигнал підйому. Мет, так його називали колеги, сьорбнув темної кави, вхопив планшета і попрямував геть в напрямку командного пункту.

Сірий порожній коридор зустрів пілота сумом ранкової напівтемряви. Чергова зміна ще спочивала, додивляючись свої солодкі фантазії про повернення на грішну Землю, і думки про це робили кожний крок ще важчим.

Хлопець вже побачив автоматичні двері рубки і мав на меті лишень одне - спромогтися не вилаятися на диспетчера за таке вранішнє привітання з добрим ранком.

- Ранок, - стримано мовив молодий пілот колезі, який уважно спостерігав за своїм монітором.

Того тіпнуло, наче він прокинувся від міцного сну:

- Мет… Не лякай же так. У нас на станції підгузок немає... - чоловік років тридцяти привітно але втомлено посміхнувся гостю.

- Дене, що вже трапилося? Нащо мене підіймати вдосвіта? - суворий тон Матвія казав сам за себе.

- Зараз прийде Мін і я вам усе доповім.

Мет здивовано підвів брову: просто так о четвертій ранку науковців не викликають. Мін, а точніше Мін Чон Хо, один із них - старший науковий співробітник Міжнародної космічної станції дослідження далекого космосу. І якщо їх двох викликали, світить якесь завдання.

- Ну хоч в двох словах… Не викабелюйся, - хлопець наполягав на якійсь відповіді, бо щось ранок зовсім не клеївся.

- Анна зникла… - все, що зміг повідомити диспетчер.

За пʼять хвилин підійшов Мін. Привітавшись він безтурботно всівся на сусіднє крісло усім своїм зовнішнім виглядом випромінюючи безмежний спокій. Отже ж ці азіати.

- Яка нештатна ситуація трапилася? - він промовив це настільки флегматично, наскільки взагалі можливо було сказати.

- Ваша колега, Анна Рід, - Ден розпочав доповідь, - ми втратили з нею зв’язок десь п’ять годин тому. Вона здійснювала незапланований моновиліт.

- Що пані Рід зазначила метою польоту? - в діалог вступив Мет.

- «Збір кометного матеріалу в районі внутрішньої хмари Оорта».

- Хіба це не може робити безпілотник? Та й взагалі - ми в мільйоні кілометрів від цього обʼєкта . Наша станція і так постійно його досліджує. Це найтупіша МВ-шка (мета виліту), що я тут чув…

- Розумію. - Ден затявся. - Її випускав диспетчер попередньої зміни. Той клятий лацюга взагалі не дивиться в дозвільні документи: ото хто хоче, злітає, хто хоче, сідає. Я після нього лад наводжу години зо три…

- Давай вже не будемо про ваші стосунки, - хоч Мета і дратувало, коли одні жалілися на інших, та ця історія викликала на його обличчі посмішку. - Всі ми не ідеальні.

- Та знаю я… так ось, через кілька годин, як трохи розгрібся, побачив, де Анна, і спробував зв’язатися. Єдине, що від неї дізнався, вона полетіла до якогось об’єкту в цей квадрат, - диспетчер вказав на монітор. - Він її дуже зацікавив.

- Що каже наше обладнання? - знов прокинувся Мін.

- Там нічого нема: стандартний вакуум.

- Та міс Рід так не вважала, - професор почухав потилицю. - Треба збиратися. У неї достатньо кисню в човні?

- Так. Вона узяла типовий автономний корабель класу «Челенджер». В ньому запасу ресурсів на місяць активної діяльності і на пʼять-сім років режиму анабіозу.

- Це тільки в Голлівудських фільмах американці усіх рятують? Так, Дене? - Мет посміхнувся, підвівшись. - А в реальному житті це доводиться робити українцям з корейцями.

Пілот шельмувато примружився, глянувши на Міна, та в його погляді не вбачалося ані краплини зухвалості.

- Іди вже, рятувальник, - диспетчер сідав на своє робоче місце, знов поринаючи у чорну безодню самотнього Всесвіту. - Чекаю на добрі новини.

Нові напарники ще не дійшли до човна, як Матвій через лептоп вже встиг запросити автоматичне ТО та дозвіл на виліт.

- Професоре, є щось таке, що я маю знати? - перед подібними місіями він завжди запитував про це колег. Космос - не місце, де можна промовчати: більше знаєш - більше шансів вижити.

- Ні, друже, - мовив неупереджено Мін, - я й сам ще нічого не знаю…

І ось маленька світла крапка від’єдналася від велетенської станції, що повільно, наче в якомусь класичному танку, оберталася навколо себе. Це тільки на Землі, коли сидиш на теплій галявині, зоряне небо здається таким романтичним, наповненим зірками, місцем. А як ти два роки на відстані триста мільярдів кілометрів від домівки і можеш доторкнутися до тої холодної порожньої темряви, космос здається найсамостійнішим місцем у світі. Тільки тут, в цих величних безмежних масштабах, розумієш, наскільки ми нікчемні створіння… Мет струснув головою: досить вже цих непотрібних філософських думок.

- Професоре Мін, вмикаю усі системи. Прямуємо до необхідного квадрату.

- Добре. А я трохи задрімаю…

Матвій спланував маршрут, увімкнув автопілот і почав слідкувати за радаром, паралельно вдивляючись у скло: навколо хоч і вакуум, та не хотілося б зіштовхнутися з якимось кам’яним шматком матерії, тим паче, що вони прямували до «місця народження усіх комет». Чон Хо вже видував носом рибу, чим викликав невеличку заздрість у пілота, і офіцер вирішив трохи розважити себе, негучно увімкнувши програвач: як ні як, а хоч якийсь шум крім звичних пілікань обладнання.

Під старі добрі «А мене цікавить тільки космос і еротичні сни…» Мет почав потроху гальмувати човен. Він легенько жбурнув Міна, паралельно зв’язуючись зі станцією:

- База, я на місці…

- Чую тебе, Мет, - через кілька секунд відповів Ден. - Що бачите?

- Поки нічого… Рухаюсь повільно. Проводжу огляд.

Професор оговтався від дрімоти й разом з пілотом поринув у споглядання космічної темряви. Через кілька хвилин задзижчав радар - його сканер щось помітив вдалині. Мет із Міном сфокусувалися на крапці, що надто повільно почала з’являтися на горизонті.

- Бачу об’єкт… - Матвій зиркнув очима в бік напарника.

Той уважно дивився вперед:

- Що ж це? - Мін із цікавістю спостерігав далечінь. - Мете, сповільнись ще.

Пілот поступово гальмував човен, напружено вдивляючись:

- У мене припущення, що це безпілотник, який узяла із собою Анна.

- Проведіть візуальне обстеження, як достатньо наблизитеся. На ньому має бути маркування, - Ден знову нагадав про себе.

Обʼєкт поступово наближався, все збільшуючись і збільшуючись у розмірах.

- Це точно наш дрон, - промовив Мін, не відводячи очей від скла кабіни пілотів. - Дене, це він…

- Доб… ре… - передавач уривчасто надіслав відповідь.

- Тільки не це… - Мет подумки заматюкався. - Технології двадцять першого сторіччя, бляха…

Він розвернувся до панелі приладів й швиденько став натискати щось на екранах.

- Мете, здається, безпілотник прискорюється…

Пілот відволікся від спроб налаштування передавача та знов глянув уперед.

- Дивно… - Матвій примружився вдивляючись. - Професоре, здається то не зовсім безпілотник. Більше схоже на його залишки.

Навіть ця інформація не спромоглася примусити здригнутися хоч один мускул обличчя флегматичного корейця.

- Уламки? Це міг бути напад чи все ж таки зіткнення з чимось?

- Не знаю. Та й перевіряти не хочеться.

Матвій знов поринув у монітори для введення нових команд.

- Бортова камера мала все зафіксувати. За інструкцією маємо повертатися…

Він увімкнув двигуни та спрямував корабель в зворотному напрямку. Принаймні дав таку команду…

- Не зрозумів…

- Що? - на Мета дивилися карі корейські очі.

- Я втратив управляння човном… - пілот розгублено знов і знов щось клацав на панелі.

- Тобто? Ми ж рухаємося…

- Так, але тільки вперед.

Мет ще раз натис якусь команду, та човен продовжував неухильно плисти в невідомому напрямку.

- Ми йдемо паралельно із уламками… - Мін із цікавістю спостерігав за тим, що коїться за бортом. - Щось це все мені нагадує.

- Кажіть, що саме, професоре, нема часу на роздуми, - Мет уважно зазирнув в обличчя колеги.

- Якщо це правда, то вже неважливо де ми і що ми…

Мін продовжив вдивлятися. Корабель з уламками невпинно рухалися, хоч і не занадто швидко. Матвій витріщився у лобове скло. А що йому лишалося?! Човен не слухався.

- Професоре, чому на горизонті попереду нема зірок?

- Цікаве питання, - Мін уважно зазирнув вперед. - Подивися ще. Здається там щось є…

Пілот навів погляд, куди вказав професор, і дійсно - серед суцільної темряви виднілося щось ще темніше: якась чорніше чорної сфера.

- Професоре?

- Так, Мете. Здається, це сингулярність…

Чон Хо, наче нічого не сталося, й далі сидів на своєму місці. Він спокійнісінько дивився вперед, поки Мет збентежено намагався думати, як вчинити.

- Як ми опинилися в чорній дірі? Її тут взагалі не має бути.

- Саме так. Але ось вона. Ще трохи й мабуть почнеться спагетифікація.

- Не думав я, що так…

Сингулярність потроху наближалася до екіпажу і з ідеальної сфери витягнулася у форму, як здалося пілоту, велетенського великоднього яйця.

- Думаю часу зовсім мало… - Мін нерухомо сидів у кріслі.

Яйце ставало все більшим, поки не здалося, що воно зайняло усе коло огляду екіпажу.

- Тепер точно все, - Мет заплющив очі й скрутився на своєму сидінні.

Раптом маленький шматок «шкаралупи» від’єднався від корпусу невідомого об’єкта .

- Там щось відбувається, - Мін вирішив проінформувати напарника, що втисся у своє сидіння, наче б це допомогло. Пілот випрямився, роззирнувся і з цікавістю поглянув на колегу.

- Це не діра?

- Хто знає, Мет. Хто знає…

Маленький науковий корабель разом з уламками дрона затягувало у білу прірву, що з’явилася нізвідки хвилину тому, й так само, як тільки поглинула своїх гостей, щезла, не залишивши жодного сліду на поверхні гігантського космічного яйця.

Нутрощі невідомо чого зустріли дослідників просторим порожнім приміщенням, схожим на гігантський космічний док. Мет спробував покерувати човном. Вийшло!

- Професоре, будемо сідати.

Він почав посадку. Серед порожнього простору самотньої напівтемряви маленький дослідницький човен повільно притискався до «підлоги», щоб нарешті зупинитися.

- Поглянь туди, - Мін вказав праворуч. - Дуже схоже на корабель Анни.

По правому борту дійсно знаходився об’єкт, що нагадував за формою «Челенджер». Пілот змінив курс і вже за хвилину пошукова команда роздивлялася «щось» подібне до потрібного човна.

- Не розумію: то наше чи ні?

- За формою точно. А от корпус - він якийсь інший, наче огорнутий чимсь додатково, - Мін не відводив очей.

Тиша тривала хвилин десять. Колеги обмірковували події: напад на дрон, «чорна діра», невідомий об’єкт, тепер щось схоже на корабель Анни. Забагато всього. Треба буде узяти відпустку…

- У мене є декілька припущень, - професор порушив занадто напружене мовчання . - З приводу корабля, - він знов поглянув на човен, що знаходився попереду. - Мені здається, що то якесь поле огорнуло його або нано-боти. Одне питання - навіщо?

- Може це результати нападу, професоре? - Мет підхопив версію. - Десь там блукають залишки дрона.

Пілот хвацько хитнув назад головою.

- І друге, - продовжив науковець. - Здається, ми зустрілися з іншою цивілізацією. Вітаю…

Споглядання майже пустого доку тривало десь хвилин двадцять-тридцять. Матвій згадував своє минуле - як звичайний хлопчина з райцентру опинився у зовнішніх кордонів Сонячної системи і що за останні дві години він пережив більше, ніж всі його однолітки, які лишилися на Землі, за все життя. Мало того, що він щодня керує технікою вартістю цілого бюджету маленької Європейської країни, так тепер, виявляється, ще й входить у групу першого контакту.

Професор Мін не відводив очей від доку, що являв собою велике темне приміщення з рівними стінами, зроблене з матового матеріалу, який не походив ні на що зі списку існуючих. Вдивляючись у темні прямі кути, він чомусь згадував мистецтво відомого в минулому художника Ґанса Руді Ґіґера, славнозвісного творця космічного реалізму. У пейзажі, що розкинувся перед відвідувачами, не вистачало хіба слизької рідини, яку лишив би таємничий ксеноморф.

Раптом біля човна Анни відчинилася підлога і з отвору, що утворився в корпусі, піднявся стовп півтора метри заввишки.

- Це щось новеньке, - знов той самий флегматичний тон Міна. Годину тому їх могла розчавити чорна діра, а цей кореєць і досі поводив себе так, наче він на екскурсії.

- Професоре, це не може бути якась зброя? - Матвій теж помітив нову дивину.

- Нічому не здивуюся…

«Та ти й до цього не дивувався…», - промовив молодий пілот подумки. На жаль тут його компетенція припиняла своє скромне існування: він міг зробити круте піке, пройти крізь стіну астероїдів, здійснити складну стиковку, але перший контакт. Ні… такого він точно не очікував, прокинувшись сьогодні о четвертій.

Через мить на стовпі, хоч виявився він схожим більше не на стовп, а на якусь велику панель, напарники помітили темний екран. Той підсвітився не дуже яскравим світлом, проявивши товсті червоні плями, схожі на жирні крапки, що за мить зникли. Через деякий час процес повторився … Щоразу таке хитромудре дійство відлунювалося звуком, який нагадував жаб’ячий крекіт.

Хвилин п’ять космічна вистава видавалася цікавою, навіть трохи комічною. Та чим далі це тривало, тим більш дратівливими ставали дослідники.

- Що ж нам з тобою робити? - нарешті не витримав Мін. - Поки що єдиний висновок, який я можу зробити, це те, що приміщення точно заповнене якимсь газом.

- У нас є обладнання, щоб перевірити його склад, - Матвій вже почав шукати відповідну команду на панелі.

- Зажди, Мете, - професор підвівся, - це зараз зовсім не головне. Ресурсів у нас достатньо. Що ж вони цим хочуть сказати?

Чон Хо почав повільно перекочуватися на місці.

- Напевно треба виходити…

- Професоре, за інструкцією не можна, - Мет аж підстрибнув. - А як вони нас вбʼють?!

- У них була така можливість, ще коли ми до уламків підлітали. Я вже не кажу про фальшиву чорну діру…

Мін впевнено покрокував до скафандрів:

- Іншого виходу у нас все одно нема…

За кілька хвилин напарники вже стирчали зовні. Мет доволі обережно ступив на невідому темну поверхню, а професор швиденько побіг до екрану.

- Може не варто так поспішати? Давайте трохи роздивимося все ближче, - пілот дуже обережно робив крок за кроком. - Я так розумію, гравітація всередині доволі стабільна.

Хлопчина підстрибнув на знак підтвердження власних слів. Та Мін наче не чув колегу - він вже кілька хвилин стовбичив біля «Челенджеру».

Тим часом вистава на екрані тривала: зʼявилося три червоних плями, після чого монітор невідомого походження тричі квакнув.

- А якщо так, - кореєць обережно доторкнувся до екрану правицею, щільно захищеною скафандром. Нічого не сталося. Тоді він послідовно натис на кожну пляму. Хитромудрий перформанс вдався - стовп радісно квакнув ще раз.

- Що Ви?.. - Мет не збагнув, що коїться.

- Математика, Мете. Математика. Ну як же ще нам зрозуміти одне одного.

З’явилися інші плями й Мін продовжив свою гру. Вчений захопився, повністю поринувши у процес, поки Мет лиш здивовано стояв осторонь, розмірковуючи як вибратися з цього місця, та нічого не спадало на думку.

- Професоре, Ви там ще довго? - за годину у Матвія вже уривався терпець.

- Не знаю Мете. Ми від простих чисел вже перейшли до рівнянь. Що буде далі, мені невідомо… - Чон Хо навіть не обернувся. - Чекай, там знов щось новеньке.

Мет визирнув з-за плеча науковця - крапки зникли з екрану. Замість них крізь темне непроникне скло просочувалося якесь зображення: чи не то гігантське дерево, чи може зріз нейрону. Спочатку важко було сказати. Це походило на нитку, якою обвили усе навкруги. А Матвій вирішив, що то просто скло тріснуло від потуг Міна.

- Здається я зрозумів, що це.

- Ще одна загадка? - пілот скептично похитав головою.

- Не зовсім, - Мін обернувся. - Це великомасштабна структура Всесвіту.

За кілька секунд картинка почала наближуватися, наче хтось увімкнув зум. Страшна таємнича рука збільшувала і збільшувала зображення - повз колег минали квазари, галактики. Сотні тисяч галактик. Аж ось невидимий хтось зупинив зображення - на ньому виднівся вже знайомий яйцеподібний об’єкт, що висів у просторі-часі. Професор почухав потилицю:

- І? Що мені з цим робити?

Він знов доторкнувся до екрану. Спробував порухати. Спрацювало - картинка піддалася.

- Що ж Вам показати, щоб ви мене зрозуміли? - професор бубонів щось собі під ніс, хоч Мет його пречудово чув.

І нарешті:

- А! Зрозумів.

За допомогою пальця Чон Хо перегортав щосили простір на зображенні, доки не досяг Плутону. Далі Нептун… Уран... А ось вже і він - рідний дім. Науковець зупинив картинку, на якій повільно висіла невеличка блакитна сфера, що своїм виглядом викликала неабиякий сум в обидвох дослідників.

- Ми звідси, - промовивши, він натис на Землю, наче обирав на планшеті персонажа для нової гри.

І тиша… Навіть екран згас.

Крізь темну прохолодну порожнечу поступово став з’являтися звук схожий, так чомусь здалося Мету, на завантаження операційної систему. Пара гучних технічних вересків і ось наче звідкись гучномовець почав вигукувати незрозумілі слова. Дослідники озиралися, дивилися вгору, вниз, аби зрозуміти хто ж або що являє собою джерело. Аж раптом:

- Вітаю!

Напарники здивовано завмерли. Голос наче зрозумів, що нарешті вгадав:

- Вітаю, біологічні істоти!

Звичайний людський голос, тільки трохи холодний. Мет розчаровано подивився на професора: які ж це прибульці, що говорять як ми?

- Вітаю, - Чон Хо вступив у діалог. - Ми - люди. А Ви хто?

- Я - представник технологічно-інформаційної форми життя, - напарники ще більше почали озиратися навколо. - Я і є цей корабель, тому можете не шукати, звідки лунає звук. Для вашої зручності можу вивести зображення на екран.

- Як забажаєте, - професор перевів очі на стенд, з яким годину грався у здогадки. Той знов не досить яскраво запалав, висвітивши занадто нечіткий силует. - Ми прийшли за колегою.

- Я знаю, - голос почав лунати вже з екрану. - Представник вашого виду знаходиться в своєму човні. У нього триває процес регенерації.

- О Боже, - раптом не витримав Мет. - Регенерації? Що сталося?

- Вийшов невеличкий конфуз. Раптова поява невідомого техногенного об’єкта поряд увімкнула мої автоматичні системи захисту. Поки я оговтався, зброя вже вразила цілі. Ушкодження виявилися критичними, тому було вирішено забрати істоту та відновити її разом із транспортним засобом.

- То Ви її вбили?

- Вбив? Що за слово? Але так, якби я не доправив об’єкт до себе, він би точно припинив своє існування.

Нависла здивована тиша.

- Тому я пропоную вам трохи зачекати, а потім висаджу разом з відновленою особиною.

Мет явно нервував, чи все буде добре:

- Ти… Ви впевнені, що з Анною все буде добре?

- Не переймайтеся - усі функції відновляться. Єдиним недоліком може стати короткочасна втрата пам’яті - так вже нажаль влаштовані біологічні створіння…

В діалог знову вступив Мін:

- Все ж таки, якщо дозволите, хотів би Вас запитати: хто Ви, де Ваша домівка і звідки Ви знаєте нашу мову?

- Архіви. У мене заархівовано безліч даних багатьох цивілізацій. Ваша - не виняток … - доволі жваво відповідав голос.

- Тобто Ви у нас бували?

- Можна і так сказати…

- Скільки ж Ви ще знаєте мов? - Мет не втримався - не щодня спілкуєшся з позаземним розумом.

- В моїй базі налічується приблизно трильйон записів про цивілізації з різних епох.

- Трильйон? - Мін перехопив ініціативу. - Хіба в нашій галактиці можна стільки налічити?

- Бібліотека охоплює місцеве скупчення галактик.

- Ви маєте на увазі надскупчення Діви?

- У нас його інакше називали, але так…

- Ось і я про що, - Мін з цікавістю дивився на монітор, наче саме там і знаходився співрозмовник. - Звідки Ви прийшли?

- Думаю, що саме питання «звідки» Вас менше зацікавить, ніж «відколи»?

- Відколи?

- Так. Я рухаюся з Епохи Вічної темряви. Це якщо вашою мовою…

Настала хвилинна пауза. Чон Хо намагався збагнути почуте, а Мет уважно дивився то на професора, то на монітор. Мін щось уважно перераховував у голові:

- Епоха, епоха… Це Ви про поділення на епохи етапів розвитку Всесвіту?

- Саме так…

- Тобто спочатку був Великий вибух, - професор розпочав лічити, - потім Епоха утворення зір. Вона ж і зараз йде. Далі буде Ера виродження. Після неї настане час Епохи чорних дір… І аж у самому кінці вічна темрява. Але ж це… це неможливо.

- Для того, хто не бачить меж, немає нічого неможливого.

Знов нависла гучна тиша. Мет навіть не знав, що питати. Та й що зазвичай питають в таких випадках? Аж ось голос знов звернувся до Міна:

- Я так розумію, серед вашого виду Ви вважаєтеся вченим?

- Так, - професор не відводив очей від монітору.

- Тоді Ви маєте мене зрозуміти. Щоб Вам простіше було - я існую навпаки: у часовому вимірі рухаюся від кінця до початку.

- Така Ваша природа?

- Ні. Користуюся результатами власних досліджень, - голос спробував трохи пожартувати і в нього таки вийшло. - Колись я теж був біологічною істотою.

- Ви стверджуєте, що прибули з іншої космологічної епохи: тобто створили машину часу? - Мін намагався зрозуміти співрозмовника, хоч саме цим він і займався від самого початку перебування в космічному яйці.

- Не зовсім, - голос налаштувався на довге пояснення. - Щойно перевірив в архівах - у вас достатньо знань, щоб мене зрозуміти. Ніяку «машину часу» я не створював, але, - він зробив невеличку паузу, акцентуючи увагу на головному, -у часопросторі мені вдалося підкорити не тільки простір. Ваші вчені розрізняють три, так би мовити, вектори, «стріли» часу.

Мету ставало все цікавіше - у фільмах перший контакт завше перетворювався на стрілянину або пафосні монологи, але тут… Тут виходила звичайнісінька лекція із квантової механіки. І сміх, і гріх…

- Я приборкав дві із трьох відомих: термодинамічну і космологічну. Нажаль таємниця психологічної стріли так і лишилася таємницею: тому я такий, яким Ви мене бачите.

Еґ, а таке ім’я дав йому Матвій, бо у кожного має бути ім’я, стих. Пілоту щось не доходило і він вирішив уточнити:

- Не зрозумів - підкорили ви час і що далі?

- Я просто переналаштував себе і простір навколо таким чином, щоб ми рухалися не як увесь Всесвіт, вперед по стрілі часу, а назад. От і усе… - силует Еґа ворухнувся на екрані.

- І ми зараз з Вами рухаємося навпаки?

- Ні. Механізм інверсії вимкнуто - накопичую енергію.

- Тобто Ви існуєте в зворотному напрямку. Це я зрозумів, - Мін розмірковував уголос. – Та кажете, що жили в Епоху темряви: якщо мої знання не хибні, вам має бути… - Чон Хо підняв очі догори, щось підраховуючи. - Хе-хе… Навіть сказати страшно - 10 в ступеню 100 років. Не можу сказати як це число називається.

- Років-років, - прибулець знов щось шукав у базі. - А, роки. Так, в них мені багато… Якщо Ви, як цивілізація, вийшли за межі планети і активно вивчаєте космологію, то Вам треба знайти інший спосіб підрахунки часу.

- Тобто Ви одноліток Всесвіту, - тут пожартував уже професор.

- Цікаве порівняння,- Еґ прийняв це, як комплімент.- Можете й так сказати. Але саме тому я такий, яким Ви мене бачите.

Напарники знов роззирнулися, наче зараз мав вилетіти святковий салют, запалали б новорічні гірлянди і на сцену вийшов у святковому вбранні поважний капітан цього міжгалактичного зорельоту. Та звісно нічого не сталося. Голос витримав невеличку паузу і продовжив:

- Я з’явився наприкінці Ери утворення зір у цій галактиці, тут неподалік… - він так розповідав, наче це було за рогом. - Вирішив стати вченим, досліджувати космос. Моя цивілізація - нащадки істот, що змогли подолати своє тваринне єство, розбрат, гравітацію і гармонійно існували у Всесвіті.

Еґ обрав наприкінці промови такий тон, наче хотів підморгнути співрозмовникам.

- На що Ви натякаєте? - Мет вловив майже невидиму хитру нотку у голосі.

- Вашої цивілізації. Можна сказати, що я ваш нащадок.

Знову гучна тиша. За секунду таке не зрозумієш. Каша, що варилася в голові напарників, з кожною новою фразою цього космічного яйця все більше кипіла.

- Якщо Ви наш нащадок, то чому Ви такий? - офіцер вирішив бути прямолінійним.

- Кажу ж: термодинамічну стрілу я підкорив. Її дію видно на Вашій колезі - повне відновлення. Космологічну теж - це моя реверсивна хронологія буття. А ось психологічну - досі ніхто не може осягнути. Я ніколи не був безсмертним, тому й обрав цифровізацію - це моя втеча від забуття.

- А чому Ви не могли себе постійно відновлювати, як зараз Анну? - пілот явно перехопив ініціативу, ніби їх діалог перетворився на допит.

- Енергія, юначе. Процедура потребує забагато енергії, а життя у Всесвіті - це існування в обмежених ресурсах. Завжди…

- То Ви таким чином досягли безсмертя? - Мін втрутився у «допит», все ж таки він тут головний по науковим питанням.

- Ні, - силует Еґа знов заворушився на моніторі. - Це ніколи не являло мету мого існування. Я прагнув іншого.

- Чого ж?

- Відродити Всесвіт.

- А що з ним не так? – вигукнув Мет.

- Другий закон термодинаміки, як у вас його називають: ентропія зростає, Всесвіт холоне - життя поступово зникає. Саме таку епоху я і побачив за свого біологічного існування.

- І що ж Ви вирішили?

- Вирішив знов запалити Всесвіт… Я працював над тим, щоб колись спромогтися відтворити Великий вибух. Мого біологічного життя не вистачало для досліджень, тому я і став тим, кого Ви бачите.

- А інші?

- Інші? Мої співплемінники? Вони виявилися більш консервативними. Консенсус їх тверджень проголошував: «Якщо Всесвіт зазнає теплової смерті, то їх доля слідувати за ним».

- Тобто вони не підтримували ваших ідей… - Мін сумно зітхнув. - Кожне покоління має свого Прометея.

І знову ця тиша.

- Співплемінники, - оговтався Мет, - чому Вашу громаду Ви назвали «плем’я»?

- Цікаве питання, - на мить здалося, що Еґ замислився. - Бо держав, як ви це називаєте, народів і етносів у нас не існувало… Тому найбільше у Вашій мові підходить саме це слово.

- То як… як Ви опинилися тут? Навіщо існуєте «навпаки»? - норов науковця узяв своє - Чон Хо хотів дістатися до суті.

- Так… я відволікся, - голос продовжив більш романтичним тоном. - Це жахливо, та я бачив занепад не однієї цивілізації, а всього життя в досяжному мені Всесвіті. В Епоху виродження цілі групи цивілізацій не лишали по собі ніяких слідів - їх зорі колапсували, спалахували надновими і нищили усе навкруги… А я збирав дані про них, щоб хоч щось лишилося наступникам… Так я вважав…

- Напевно страшно лишитися єдиною мислячою істотою у Всесвіті, - пілот промовив це ніби сам собі.

- Не так страшно, як самотньо… В наступну епоху я намагався знаходитися в міжгалактичному просторі: навкруги кружляли лиш чорні діри і суцільна пітьма.

- Як же Ви уникали гравітації цих космічних монстрів? - професор із цікавістю зазирнув у монітор.

- Надсвітлова швидкість - так багато чого можна уникнути…

- У Вас є така технологія?

- Так… А як же Ви думали я рухаюся «навпаки»? Реактор часток від’ємної маси.

- Тобто Ви знайшли тахіони? - Чон Хо не на жарт розійшовся.

- Скажімо так, будь-які тардіони стають тахіонами, якщо їм надати достатній імпульс… але я все ж таки продовжу, - відчулося, що Еґ вже сам був не проти розповісти свою історію. - Дочекавшись, доки випарується остання чорна діра, я лишився остаточно сам. Всесвіт перетворився на цвинтар елементарних часток, в якому я блукав, очікуючи, що колись сформуються умови для нового Великого Вибуху. Але марно…

- Скільки ж Ви там пробули?

- Мабуть стільки, як усі попередні епохи разом узяті. Але нічого не відбувалося…

- Ви щойно спростували теорему Пуанкаре про повернення.

- Може я не достатньо чекав,- Еґ знов пожартував.

«А він ще той гуморист», - Мет пильно спостерігав за бесідою двох науковців. Це звісно виглядало весело, але вже треба планувати, як повертатися, та ще й Анну захопити з собою. І чим більше він про це думав, то більше відкритих питань лишалося.

- Аж раптом я зустрів Його…

- Кого, - автоматично промовив Мет. Не дивлячись ні на що, пілоти мають найкращі рефлекси.

- З наукової точки зору я б назвав це квантовою флуктуацією…

- Тобто щось не звичне для того простору-часу? - уточнив професор.

- Саме так. Чисту, нічим не обмежену свідомість…

- Бога? - Мет знову визирнув з-за плеча Чон Хо й поглянув у монітор.

- Не знаю, хто він насправді, але доволі тямущий…

- Стійте, стійте, - Мін знов щось пригадував. - Це Ви про Больцманівський мозок? Цікаво…

- Кажу, я й сам не знаю, хто то був. Ми з ним чудово поспілкувалися: я розповів свою мету, та він сказав, що в майбутньому мені робити нічого…

- Чому це?

- Так він вважає і його аргументи завжди виявляються доволі серйозними.

- Завжди? - Мет вловив якийсь незрозумілий момент.

- Ця квантова флуктуація доволі обізнана в усіх аспектах буття. Вона запропонувала мені вирушити назад, до Великого Вибуху, бо, виявляється, щоб запалити Всесвіт, потрібна іскра… Я і є ця іскра.

Напарники ошелешено гледіли один на одного. Такого фіналу історії не очікував ніхто.

- Але ж Ви мабуть загинете, «дійшовши» до Великого вибуху, там були такі високі температури. Теоретично… - Мін додав «теоретично», бо до цього моменту думав, що хоч щось знає про природу буття. - Тим більше, що Вибух вже стався, а значить там впоралися і без Вас.

- Ні… то був я.

- Це вже точно якась нісенітниця, - втрутився Мет. - Як же це були Ви, якщо Ви ще тут, з нами.

- Я роблю це постійно: народження, блукання космосом, Він, повернення назад, Вибух… Ось такий цікавий цикл.

- То чому ж Ви одразу, як стаєте кораблем, не вирушаєте назад у часі? - прозвучало дуже логічне запитання від офіцера.

- Бо я цього не пам’ятаю, - цілком прозоро відповів голос. - Я згадую минуле щоразу, як спілкуюся з флуктуацією, не раніше.

- А що ж з Вами коїться під час Великого Вибуху?

- Анігіляція - просто перетворююся на елементарні частинки.

- І все?

- А що Ви ще хотіли почути? Потім, мені здається, вони блукають цілі космічні епохи, щоб утворити мене в тілі біологічної істоти. Але це вже романтика…

Настала невимовна тиша. Мет не знав, що й думати - вони летіли сюди рятувати колегу і не очікували таких одкровень. Можна сказати, що із першим контактом впоралися, та чи так його собі уявляли обидва супутники…

- Зовсім забув - Ваш співплемінник. Процес відновлення завершений.

- Чудово! З нею все добре? - Мет заворушився та вирушив у бік «Челенджера».

- Не поспішайте. Вона непритомна - відбуксуєте на базу, там і поговорите.

- Можна ще питання? - професор все не заспокоювався.

- Звісно, - Еґу явно хотілося поспілкуватися.

- Нащо той тест з математики? Ви ж і так знаєте, що то ми.

- По-перше, рух в зворотному напрямку забирає багато енергії, тому я зазвичай лишаюся в так би мовити сплячому режимі, вмикаючись при планових зупинках. За допомогою тесту система зрозуміла з істотою якого рівня спілкується, чи маєте математичну логіку. Потім Ви ще й повідомили, звідки прибули. Повірте, я бачив різних створінь і не з усіма з них ми порозумілися. - Прибулець зробив невелику паузу. - А по-друге, наша зустріч не запланована: не завжди все йде за планом.

- Ви ж казали, що робили це вже багато разів.

- Вцілому так, але деякі тонкощі щоразу нові…

- То чому ж Ви тут опинилися?

- Генератор зламався - довелося зупинитися на ремонт, - невимушено повідомив співрозмовникам Еґ. - Ось і вся історія.

Напарники поглянули один на одного.

- Вже можете сідати у човен - я вас підкину.

Чоловіки розвернулися, щоб піти до свого транспорту, та Чон Хо на мить зупинився:

- То виходить, що це не Всесвіт створив життя, а життя постійно створює Всесвіт?

- Чи є різниця? Всесвіту необхідне життя, бо так він набуває сенсу, а життя потребує Всесвіту, бо тільки в ньому може існувати. Це замкнене коло. Загадка, якій не потрібна відповідь…

Дослідники вже опустилися на свої сидіння і Мет перевіряв панель приладів та дієздатність тяги. Всі дії чинилися на автоматі, бо пілот досі не оговтався від зустрічі. Чи не забагато інформації за один раз? І що тепер з нею робити? Офіцер увімкнув усі прибори і почув з передавача:

- Не лякайтеся. Я зараз сам вас виведу - ззовні вже вимкнув режим надмасивної чорної.

Корабель заворушився, а разом з ним і «Челенджер» покидав гостьові покої. Шкаралупа зникла тепер вже для того, щоб випустити на волю дослідників далекого космосу.

- До зустрічі, панове, - знов цей спокійний зважений голос із нотками хитринки.

Кораблі, що виринули із таємничого велетенського об’єкту, вишикувалися перед космічним яйцем, яке досі лишалося темнішим за увесь безмежний горизонт. Напарники не розуміли, куди їх «підкинули», тому якнайшвидше шукали зрозумілі орієнтири. Мет востаннє поглянув на гостя із майбутнього, як той миттєво рушив з місця. Здалося на мить, що він розділився навпіл: перша частина, яка більше походила на яйце, рушила в одну сторону, інша ж, округліша, шуснула прямо в протилежну. Це відбулося так раптово і неочікувано, що Матвію здалося, десь в глибині душі мав вразитися навіть Мін. Пілот почав перевіряти звʼязок.

- Знаєте професоре, зараз всередині мене чаїться якесь відчуття. Навіть не знаю, як і сказати…

Чон Хо невимушено сидів на своєму місці. Мабуть теж намагався зрозуміти почуте:

- Одне можу сказати точно, Мете: сьогодні був дуже плідний день.

- Пам’ятаєте в дитинстві, - пілот продовжив, - те відчуття, коли канікули закінчилися і завтра треба в школу. Ти сидиш на маленькій кухні, дивишся у вікно, де гілки дерев тримають ще зелене, але вже приречене листя. Мама готує вечерю, потім піде прасувати твою форму. А ти… а ти продовжуєш сидіти і насолоджуватись часом, бо сьогодні останній день літа, а завтра… А завтра осінь…

Нарешті увімкнувся передавач - крізь монотонне шипіння уривчастих хвиль чувся слабкий голос диспетчера:

- «Експлорер», «Експлорер», як чуєте мене?

- Базо, чую Вас відмінно, - Матвій вже сумував за цим нудним педантичними диспетчером.

- Де ви?… Де ви ділися? Чому зв’язок зник? - голос Дена здавався не просто стурбованим, він наче ковтав повітря від переляку. - Я думав, ми і вас втратили… Три хвилин… Бляха! Ви мовчали три хвилини!

- Ден, це Мін, - професор увімкнув свій передавач. - Ми є на радарах?

- Ні… Шукаю… Що?! Як ви опинилися там?

- Де ми?

- Позаду станції. Ви за тисячу миль від станції! Як таке, бляха, можливо? Де ви були?

- Ти все одно не повіриш, Дене, - Матвій вперше побачив, як Мін усміхається.

- Що? Докторе! У що я не повірю? То де ви були?

Усмішка на обличчі Міна ставала ще ширшою:

- В останньому дні літа…