Особливий подарунок

Особливий подарунок

Невдовзі розпочнуться новорічні свята, а настрою катма. За вікном похмура сірість. На душі також. Чому? Не знаю. Мабуть, від розуміння: цей Новий рік, як і багато попередніх, доведеться зустрічати на самоті.

Аби позбутися депресивних думок і прийти до тями, змусила себе витратити цю суботу на корисні домашні справи. Тим паче післязавтра День Святого Миколая, а в мене не те що ялинки немає, а й оселя неприбрана. Тому, заходилася наводити лад у помешканні.

Цілісінький ранок перебирала речі. Копирсаючись в комірчині, знайшла старий зошит. У чорній обкладинці зі штучної шкіри. Товстенький такий. Дивно, та я того записника не пам’ятала. Погортати не завадить.

Вийшла у вітальню, присіла на диван, та розгорнула зошита. Почерк жіночий. Надиво знайомий. Жодних підписів. Просто з першої сторінки починалися нотатки. Я погортала його. З середини випала листівка з натюрмортом із чахлих айстр на похмурому темному фоні. З чистої цікавості перегорнула її. Короткий напис та візерунок намальований ручкою. Придивилася. Тут, мене осяяла згадка. Той орнамент любила малювати моя бабуся. Так, на полях зошитів з рецептами, він теж був. Уважніше поглянула на літери. Її почерк.

Перечитала послання покійної родички: «Бережи мій спадок. Користуйся ним розумно». Далі стояли ініціали бабусі.

Тепер з уже більшою цікавістю продивилася записник, вчитуючись у назви нотаток. Нічого кримінального. Простенька сільська магія. Навряд, мені таке згодиться. Хоча, стривай. Я різко зупинилася. Перегорнула сторінку назад та ще раз перечитала заголовок: Як правильно загадати бажання, щоб змінити долю? Оце уже цікаво. Уважно вивчила.

- Хм… Варто спробувати. А що, як допоможе. – пробуркотіла сама до себе.

Точно, треба це зробити. Можливо, то — мій останній шанс.

Ще трошки посиділа, подумала вагаючись. Та все ж, твердо вирішила діяти. Використала листівку як закладинку, прилаштувала зошит на книжковій полиці, й пішла продовжувати розпочату справу. Поки розбирала речі та прибирала, розмірковувала про те, як краще вчинити.

Проморочилася з тим до самого вечора, та особливої втоми не відчула. Тож вирушила на закупи. Варто, хоч прикрасити будиночок, а то незручно виходить. Подарунок проситиму, а не помітно, що святкую.

Шукаючи й обираючи ялинкові прикраси та гірлянди, спіймала себе на передчутті чогось казкового, немовби, от-от відбудеться щось неймовірне. Йдучи додому з покупками почувалася вже краще.

На ранок, радісно наспівуючи, прикрасила будинок. Дістала з антресолі штучну ялинку. Отут й з’явилися проблеми. Самій збирати та встановлювати її важкувато. Тим паче заввишки ця конструкція трохи більша за мене. Я зібралася, та сяк так, з помилками та переробленнями впоралася.

Розвісила новенькі іграшки на ялинці. Сині шари та дзвіночки перетворили пластикове дерево на досить пристойну декорацію. Золотиста верхівка завершила свою справу.

І з відчуттям добре виконаної роботи, роздивилася своє творіння. От і з’явився Новорічний настрій. Ну, майже. Іще, було б з ким святкувати.

***

Наступного дня заходилася втілювати свою ідею у життя. З десяток разів перечитала рекомендації та старанно їх виконувала: запалювала свічки, промовляла замовляння з записника. А ще, перед сном, вийшла з хати й попри холодну мряку та пронизливий вітер, стала посеред двору. Поглянула на небо. Там, між хмарами проглядалися зірки та холодний серпик місяця. Я сконцентрувалася, й долаючи ком у горлі, почала довго й докладно пошепки проговорювати бажання. Обличчям котилися сльози, голос зривався, та змусила себе те промовити.

Після ритуалу, як і потрібно, повернулася у будинок, переодяглася та вклалася спати.

***

Наступного вечора я засумувала. Сиділа у кріслі у вітальні, дивилася на вогники гірлянди на ялинці, вдихала аромат свічок, які горіли на столику неподалік і пила вино.

Розмірковувала про своє не надто веселе життя. Друзі не змогли навідати. У всіх сім’ї, діти, а я одна. Остання з дівочої компанії, незаміжня. А мені, між іншим, місяць тому виповнилося тридцять.

Запила гіркоту, що з’явилася у роті від тих думок. Вино здалося ще більш терпким, чим прекрасно відтіняло мій сум. І причина моєї самотності досить банальна. Усі чоловіки мене рано чи пізно кидають. Усе через те, що досі не маю дітей. В них, не вистачає сил чекати. А мені після травми, котру отримала в підлітковому віці, важко завагітніти. Шанс один на тисячу.

Схлипнула і запила смуток, намагаючись стримати сльози розчарування. Сил боротися з тим вже не має. Налагодити особисте життя допоможе тільки диво.

Сумно зітхнула, підвелася й поставивши келих на стіл, підійшла до вікна. За ним холодна пуста вулиця. Темніють голі дерева та сусідські паркани. В тьмяному світлі зірок відблискують підморожені калюжі. Суцільна безвихідь.

Знову зітхнула й вдивляючись у простір, загадала: якщо завтра випаде сніг – буде щастя, якщо ні, назавжди залишуся самотня.

Трохи постояла, опановуючи себе й відійшла від вікна. Нічого не залишилося, як піти вкластися спати. Так і вчинила.

На ранок, майже забула про загадане. Звично встала й попрямувала на кухню робити каву. Зайшовши, поглянула у вікно і ледь не зомліла. Там, за склом, виднівся двір… вкритий білим покривалом іскристого снігу. Я наблизилася й не вірячи очам, визирнула. Навкруги, усе припорошене снігом. Тротуар, зів’яла клумба, сусідні обійстя. Протерла очі, й ще раз глянула на вулицю. Так і є. Перший цього річ сніг, іскриться на вранішньому сонці.

З того часу у моєму серці поселилася надія. Я жила в очікуванні дива, чи, хоча б, щасливого збігу обставин.

***

Звично збиралася на роботу. Раптом, тенькнув смартфон. Глянула на екран. На вайбер прийшло дивне повідомлення: «Вітаю. Вас обрано. За три дні чекаємо за призом. Адресу надішлемо пізніше».

- Тю! Дурня якась. – подумала, та заблокувавши телефон, кинула той у сумку й побігла працювати.

А там, спілкування з приятелями. А ще, з’явився новий робітник у сусідньому офісі. Симпатичний. Замислилася, як з ним познайомитися, тому й не згадувала про ранковий інцидент. Настрій був передсвятково-піднесений. Здавалося, на мене чекає щось приємне.

За день забула про той випадок, тож і не подумала подивитися, від кого послання. Згадавши, вирішила — то чийсь дурний жарт.

Наступного дня ситуація повторилася. Надійшло нове повідомлення: «Чекаємо на вас за два дні. Ваш виграш майже готовий».

Цього разу не полінувалася, набрала відповідь: «Це хто? Що за жарти?»

Прийшовши в офіс, перевірила телефон і побачила реакцію: «З долею не жартують».

- Що за ідіотський гумор! – буркнула, та заходилася копирсатися в контактах свого смартфона, намагаючись зрозуміти, хто з мене кепкує. Та мені те не вдалося. Не перед роботою, не в обідню перерву, ані ввечері. Встановити адресанта неможливо. Хіба через поліцію. Та копи за те не візьмуться. То ж не погрози.

Тому, отримавши третє повідомлення: «Приз готовий. Очікуйте на посилання з адресою», проігнорувала його й спокійнісінько пішла працювати.

Наступного ранку отримала дивного листа. У повідомленні не було нічого, окрім посилання. Була субота. Робити особливо нема чого, тож я з цікавості натисла.

У вухах зашуміло, перед очима постав туман і я втратила свідомість.

Коли отямилася, почула дивний голос:

- Вітаю у міжсвітовій шлюбній агенції. Отримайте ваш подарунок долі…

Голос іще бубонів, а до моєї персони підлетів персонаж, схожий на джина з фантастичних фільмів. Він простягнув мені руку й допоміг підвестися, адже я хворобливо валялася на підлозі. Добре, хоч килим товстий, не холодно.

- Вечір добрий, пані Віданська. Мене звати Есмір. Я вестиму вашу справу.

- Що? Яку справу? – круглими від здивування очима поглянула на створіння.

Блін! Куди я потрапила? Що відбувається?

Швидко роззирнулася. Велика кругла кімната. Навколо рослини в горщиках, під стінами диванчики. Протилежна від нас стінна зайнята п’ятіркою дверей. Посеред кімнати, круглий столик. На ньому купа якихось журналів. Усе оздоблено у східному стилі, з яскравими кольорами та відповідними орнаментами.

- Де я? – тупо спитала, уже нічого не розуміючи.

- В нашій конторі. Це шлюбна агенція, яка допомагає шукати обранців в інших світах.

- А! – вирячилася на нього.

- Ну що незрозумілого?! – занервував Есмір: - Ви загадали бажання. Вищі сили вашого світу не змогли його виконати, тому вас направили до нас.

- А… - видихнула, тепер з розумінням: - Побічний ефект ритуалів з бабусиного зошита.

- Можете вважати, що так. – погодився джин: - То ми будемо співпрацювати, чи вам потрібна психологічна допомога?

- Ні. Все гаразд. Я впораюся.

- От і добре. – чоловік усміхнувся.

Він ляснув пальцями. Туман на місці ніг перетворився на звичайні кінцівки у яскраво червоних шароварах, котрі пасували до білої, розшитої золотистим візерунком сорочки та яскраво-синіх очей на овальному загорілому обличчі. Довге чорне волосся, зав’язане у високий хвіст додавало фантастичності вигляду.

- Так вам буде спокійніше. – мовив той і поманив мене за собою: - Ходімо, поспілкуємося щодо вашої ситуації.

Я пройшла за ним до одних із дверей. Ступили всередину.

Опинилися у кабінеті. Кімната півколом. Світлі стіни. Під прямою стіною диванчик. Біля нього пара крісел. Між ними пальма у горщику розміром з відро. На боковій стіні – вікно. Поряд з ним — стіл з комп’ютером. Поруч шафка, заставлена папками. Усі меблі у бежевих кольорах та зі світлого дерева.

Джин тут виглядав чужинські, та почувався впевнено. Ледь торкаючись ногами підлоги, наблизився до столу. Повернувся до мене:

- Сідайте. Будемо розбирати ваш випадок.

Присіла на диван і стала зацікавлено спостерігати за ним. Поки чоловік вмикав комп’ютер та нишпорив у файлах, аналізувала ситуацію, що склалася.

Усе тут виглядало і відчувалося дивним, нереальним, наче сон.

Від роздумів відірвав самопроголошений сват:

- Так от, красунечко, ваше досьє маємо. Та все ж, є побажання?

- А там не сказано? – з іронічною посмішкою відповіла.

Уся ця ситуація почала нагадувати фарс. А джин лише підсилив мої відчуття.

- Тут зазначено: симпатичний, розумний, спокійний, не хоче дітей.

- Усе так. – перебила його.

- Іще щось? – зробив він уточнення.

- Ви — сват, вам краще знати, хто мені підійде. – продовжила іронізувати.

- Я, звісно, можу залізти вам у голову й прочитати думки, але то складно й процес болючий для обох, тому, якщо хочете результат допоможіть.

- Так ви ж не зможете когось змусити покохати. Чи пропонуєте приворот? – різко змінила тему, намагаючись вибити його з рівноваги.

На нього мій закид не подіяв. Він спокійно відказав: - Змусити полюбити не можемо. Та й про приворот не йдеться. Маємо можливість познайомити вас з підхожими кандидатами, допомогти знайти спільну мову й таке інше.

- Себто, шукатимете мені чоловіка?

- Так. Тож будемо співпрацювати? Чи ганяти їх до вас, аби ви самі знайомилися?

- Давайте. Що вам там треба? – невдоволено пробурмотіла.

Теж мені дива. Чому б одразу не притягти судженого й влаштувати нашу зустріч. Не вищі сили, а балаган якийсь.

- Побажання щодо кандидатів. – відповів джин на моє справедливе питання.

- Усе вказано вірно. Нема чого додати. Поки що. – сухо відбила.

- Добре, тоді підписуємо договір і почнемо. – з ентузіазмом мовив Есмір.

Мені б його впевненість. От почнуть мене відшивати кандидати, побігає іще.

- Що за документ? – скептично поцікавилася.

Вирішила підіграти сватові та подивитися, як той нервуватиме та носитиметься з моєю проблемою

- Обов’язки сторін. Я маю відзвітувати за свою працю перед замовником. Контракт допоможе.

- Що від мене вимагається? – нашорошилася.

- Нічого особливого. Лише знайомитися з кандидатами та виконати дві умови. – заспокоїв сват.

- Які? – спитала.

Що ж ще вони утнуть? Який цирк влаштують з мого банального бажання?

- Перше, відсвяткувати з обранцем Новий рік. У його світі за місцевими традиціями. Якщо час не збігається, можете запросити його до себе на святкування.

- А друге?

- Переїхати до нього, або прийняти у себе, якщо забажає.

Я замислилася. Переїзд до іншого світу в мої плани не входив. Та й невідомо, як там з кар’єрою і таке інше. Проте, роботу свою не люблю. Не так щоб ненавиджу. Мені просто байдуже. Працюю, як працюється і де працюється от і все. Рідних не хочеться залишати…

Цей пункт мене напружив, тож запитала: - Якщо переїду, зможу навідувати родичів?

- Так. Матимете таку можливість. І легенда для них буде.

- Легенда?

- Про те, куди ви поділися.

- А… То добре. Тоді можу бути спокійна.

От тепер точно треба погоджуватися. Якщо то не якийсь фарс, а реальний шанс змінити життя, то чого ж не спробувати. Як нічого не вийде, хоча б розважуся.

- І ще одне…

- Так.

- Не намагайтеся знайти кохання у реальному житті.

- Чому?

- Тому. – буркнув Есмір і застукотів пальцями по клавіатурі.

- Поясніть. – суворо мовила.

Він повернувся до мене й зображаючи доброго дядечка проговорив: - Знаєте, чому ваш запит перенаправили до нас, а не до амура?

Я похитала головою.

Джин терпляче пояснив: - Тому, що у вашому світі підхожі кандидати закінчилися.

- Себто, немає більше чоловіків, з якими в мене могли б скластися стосунки?

- Є. АЛЕ – наголосив він: - Ви не змогли б зустрітися. Ніколи. Надто далеко один від одного й доля несприятлива. Амури б не впоралися. Вони не знайшли іншого рішення, як направити вас до нашої контори.

- Гаразд. Спробуємо.

- Отже, перейдемо до справи. – мовив сват, проглядаючи щось на комп’ютері: - Так. Вже є зацікавлені. Подивимося. Цей вам не підходить. З цим не зійдетеся. От, оцих можна розглядати. Хоча… Ні. Точно ні. Цього викидаємо. Залишаються оці. – гучно поклацавши мишкою, Есмір повернувся до моєї персони: - Як обиратимемо, за статусом чи за зовнішністю?

- За підхожістю. – висловилася.

- Тож, почнемо зі статусних кандидатів. Ці добре платять.

- Зацікавлених багато? – іронічно запитала.

- З десяток. То що? Плануємо першу зустріч?

Я стиснула плечима. Не сприймала ситуацію серйозно. Просто не могла. Це — нереально. Тому й не переймалася. Для мене то — лише пригода.

Есмір роздрукував анкету та передав мені.

- Перший кандидат. – оголосив сват: - Завтра влаштую ваше знайомство.

Я глянула на аркуш. Зверху фото доволі симпатичного чоловіка. Правда, погляд холодний. Та то нічого. Варто познайомитися й розібратися, що він з себе являє.

- А, як мені повернутися додому? І, як потім потрапити на побачення?

- Зараз вам усе поясню.

Джин поліз у ящик стола і дістав звідти шкатулку. Відкинув кришку й витяг кулон. Велика чорнильно-синя капля на товстому довгому срібному ланцюжку.

- Ось. Тримайте. – передав мені ту підвіску: - Натиснете на край, і переміститися додому. З дому – сюди. Це артефакт перенесення. Він працює тільки між цими двома точками.

Кивнула.

- Тоді до завтра. – усміхнувся на прощання джин.

Встала вийшла на середину кімнати, стискаючи у руці артефакт.

- До завтра. – мовила і натисла на гострий кінець.

В голові знову запаморочилася, закрутилося. Перед очима постала каламуть. Я ледь не втратила свідомість, але втрималася.

Очуняла у своєму будиночку. Стояла посеред вітальні й стискала в долоні кулон.

- Дивина. – пробуркотіла я: - Та воно працює.

***

Спілкування з першими кандидатами не склалося. Ані драконячий принц, ані ельфійський князь не справили на мене особливого враження. Ми приємно поспілкувалися. Спільної мови не знайшли. Та не шукали. Романтики там не було. Розійшлися добрими приятелями.

Від них залишилася пам'ять про приємно проведені вечори, та запрошення відвідати інші світи.

Після цих зустрічей, вже перестала на щось сподіватися. Думала, хоч добре проведу час. А от третій кандидат, змінив усе…

***

Вранці, поспіхом збиралася. Прихопила з собою анкету, й не надто переймаючись вечірнім побаченням, побігла в офіс. Там дійсно завал і проклятущий звіт. Навіть на обід не ходила. Перекусила похапцем, однією рукою заповнюючи бланк. А під кінець робочого дня, коли річний звіт був готовий і залишилося його лише роздрукувати, в офісі зникло світло.

Увесь офіс різко опустився в темряву. Доведеться затриматися й почекати, поки відновлять електропостачання і вдасться завершити роботу.

Сиділи у темряві майже годину. Співробітниці тихо перегукувалися. Я увімкнувши ліхтарик на телефоні дістала анкету кандидата. Вирішила не гаяти часу, а розібратися з тим зараз, аби знати, що очікує за пару годин.

Промінь висвітив портрет симпатичного шатена з довгим волоссям та сумними очима. Правильні риси обличчя чомусь запали в душу, а мигдалеподібні очі й загострені вуха додавали йому таємничості.

Насилу відвела погляд, щоб прочитати про нього. Поруч з зображенням та іменем значилося: напівельф (темний), некромант, 275 років, удівець. Має дорослого сина. Вчиталася уважніше. Так він ще й викладач у магічному ВНЗ іншого світу.

Засмутилася. Сховала анкету й більше не переймаючись через побачення, чекала появи світла в офісі. Цей мене відшиє. Викладач, значить, правильний, розумний. Я зі своїми тарганами та схильністю усе тримати в полі зору, такому не підійду. А щастя було так близько.

Світло увімкнулося так само раптово, як і зникло. Я хутко роздрукувала документ та підшила його у папку. Здала звіт, і швиденько побігла додому.

Зайшовши до хати, зняла пуховик. Глянула на годинник. Майже восьма. За п'ятнадцять хвилин маю бути там. Вирішила не перейматися зовнішнім виглядом. Однаково мені нічого не світить, то варто, хоча б сходити пересвідчитися і заспокоїтися. А для того, краще не надто запізнитися. З’явитися раніше, ніж він піде.

Швиденько переодяглася в прості джинси й футболку. Розпустила волосся й нашвидкуруч розчесала його. Поправила макіяж. І без вагань і налаштувань о восьмій десять перенеслася в агенцію.

Щойно туман перед очима зник, на мене налетів джин:

- Нарешті! – вигукнув Есмір і потяг кудись.

- Що відбувається? – витисла з себе.

- Кандидат уже чекає на вас. – повідомив сват.

Він затягнув мою персону на другий поверх. Провів коридором і заштовхнув в останні двері.

Опинилися на мансарді. Великі панорамні вікна відкривали вид на підсвічене вогнями іншосвітне місто. Під одним з вікон стояв столик з двома стільцями на кованих чорних ніжках з дерев’яною стільницею та сидіннями. Поруч зі столом – тьмяний світильник, у світлі, якого виднівся кандидат.

Побачивши мене, шатен підхопився й зробив пару кроків на зустріч.

- Прийшла! – вигукнув він.

А я стояла, наче заворожена. Ніби звичайний чоловік. Охайно заплетене волосся, смаглява шкіра, незвичний розріз очей, однак погляд… В очах читався сум та надія.

- Дивно, чого б то? – подумала, продовжуючи стовбичити й роздивлятися красунчика.

Простий темний одяг. Чорні штани та сорочка підкреслювали худорляву статуру та робили його трохи похмурим. Проте, я не могла відвести від нього очей.

Тут, мене нахабно схопили за плече й струснули.

- Пані Віданська, ви тут?

Я труснула головою.

- Так, усе нормально. – відповіла невпевнено.

- Маю вас познайомити. – почав сват.

- Так, звичайно. – пробуркотіла, не припиняючи розглядати кандидата.

- Домінік Даринський. – відрекомендував джин і затнувся.

Домінік простягнув мені руку: - Ходімо присядемо.

Прийняла пропозицію. Моєї руки торкнулася тепла долоня з довгими охайними пальцями.

- Вибачте я вас відволічу на хвилинку. – з теплою усмішкою обізвався Есмір.

Джин ляснув пальцями й на столі з’явилися дві чашки гарячої запашної кави.

- Дякуємо. – відказав за нас обох напівельф.

Джин пішов, а я збиралася продовжити знайомство. Проте, Домінік підвівся й відійшов у дальню частину масандри, де стояв диван. Він приніс плед та опустив його мені на плечі.

- Тут прохолодно. А ти легко вдягнена. Щоб не змерзла.

Усміхнулася й подякувала. На хвилину повисла мовчанка. Я поглянула на стіл у пошуках чашки. Між горнятками стола тарілка з пирогом. Домінік підсунув її до мене та сказав:

- Подумав: ти з роботи, мабуть, не повечеряла. Вирішив купити чогось смачненького.

- То спробуємо. – з усмішкою запропонувала.

Узяли по шматочку й попиваючи запашну каву базікали не про що. Так, під улюблений напій і ягідний пиріг, пролетів вечір. Нас перервав джин. Сват з’явився у кімнаті й повідомив: уже майже північ.

- Так. Треба прощатися. – невпевнено мовила.

Йти не хотілося. Було неймовірно радісно й тепло дивитися на вогні іншосвітного міста й розмовляти з Домініком.

- Можу попросити про ще одне побачення? – мовив Даринський, витягаючи з виру невеселих думок.

- Так. – весело відповіла.

- Завтра… В мене… - почав той і питально поглянув на Есміра.

- Маю можливість перенести Анастасію у ваш світ. Підготую інший артефакт. – запевнив той.

- То ти прийдеш? – з надією спитав напівельф.

- Звісно. – відказала, тепло усміхаючись.

Ми попрощалися і розійшлися. Я перенеслася до себе. Попри втому, цієї ночі вперше засинала з радістю на серці. В мені жевріла надія на щастя, а ще на те, що Новий рік вже не зустрічатиму на самоті.

***

Наступний день пройшов повз. Я звично пішла на роботу. Мене гріла думка про вечірнє побачення з Домініком. Відверто захопилася іншосвітним магом. Поруч з ним, в душі поселилося відчуття казки.

Тільки-но робочий день закінчився, хутко зібралася, попрощалася з колегами й побігла додому. Там похапцем повечеряла. Переодягнулася у зручні джинси, светра та кросівки, поправила макіяж. Ледь не забула про зачіску. Розпустила волосся, нашвидкуруч розчесала його.

Налаштувалася й перенеслася до агенції.

Там мою персону зустрів усміхнений джин.

- Ви вчасно. Я уже все приготував. – весело мовив він.

- Добре. – з усмішкою відповіла та пішла за сватом в його кабінет.

Есмір дістав зі шафки нову скриньку та передав мені інший кулон. На медальйоні у вигляді камеї було три невеликі кнопки.

- Перша – почав пояснення: - переносить в агенцію: - Друга до Домініка. А третя – до вас додому.

Я кивнула, показуючи що запам’ятала. Вислухала настанови та вийшовши в фоє, перенеслася у світ кандидата.

Опинилася у прямокутному порожньому приміщенні. Великі вікна, сірі стіни, цегляна підлога й жодних меблів. Хоча ні, отам в кінці два стільці. На одному з них сидить Домінік.

Він підняв очі. Побачивши мою постать, радісно усміхнувся й швидко наблизився.

- Ти як? Нормально перенесла перехід? – спитав, обійнявши.

- Так. Усе гаразд. Вже отямилася. – відказала, й одразу ж поставила своє питання: - А де ми?

- В мене на роботі. Це лабораторія для експериментів. – пояснив некромант, випускаючи з обіймів.

- То ми в інституті?

- Так. Та зараз не про те. Сьогодні народні гуляння. Хочу показати тобі місто. Підемо, прогуляємося?

- Давай. Але я, мабуть, тут буду виглядати ненормально.

- Я про те потурбувався.

Він підвів мене до стільців. Там чекали високі місцеві чоботи та довге сіре пальто, з товстої тканини, на вигляд і дотик схожої на драп.

Я перевзулася та одягнула пальто. Некромант одягнув чорний каптан прикрашений сріблястою вишивкою.

Даринський вивів мене у бокові двері з приміщення й повів за ковані ворота некроманського інституту.

Опинилися у передмісті їхньої столиці. Неквапливо покрокували присипаною сніжком бруківкою. Кам’яні вулиці пізньосередньовічного міста потопали у світлі магічних ліхтарів. На центральному майдані, куди скоро вийшли, повно людей. Навкруги розташовувалися ятки з їжею, напоями та сувенірами. Народ весело гомонів, переходячи від однієї торговельної точки до іншої, чи зупинявся послухати менестреля, котрий походжав з гітарою та наспівував веселих пісеньок. Дерева та кущі навколо площі, вкриті інеєм та прикрашені яскравими стрічками й дерев’яними поробками. Там дзвіночки, отут годинник, а там пташка. Симпатично й затишно.

Надворі не надто холодно, тож прогуляли увесь вечір. Слухали музику, пили тепле ельфійське вино з прянощами, пригостилися пирогом з кислими чорнильного кольору ягодами.

Було так добре й радісно, що не хотілося йти, та вже час, тому повернули назад. Дійшли до інституту. Зупинилися під ліхтарем. Домінік обійняв і запитав:

- Ти прийдеш іще?

- Коли? – з усмішкою поцікавилася.

- Завтра. На святкування Нового року.

Погодилася. Ми домовилися про час зустрічі. Домінік не відпускав. Я стояла й дивилася йому в очі, неспроможна вислизнути. Піти не змога й залишитися неможливо.

Спробувала виплутатися з обіймів. Та він не дав. Притиснув міцніше до себе й поцілував. Неквапливо, солодко. Так казково, ніби усе це сон. Не бажала, щоб поцілунок закінчувався, тож обійняла красунчика й запустила пальці в його волосся.

Цілувалися довго. Допоки повітря не забракло. Він перервав поцілунок і відпустив.

Не відчуваючи ніг, попрямувала до будівлі. А Домінік стояв і дивився мені у слід.

Змусила себе зайти всередину й натиснути на кнопку, аби перенестися додому.

Поки переодягалася та вкладалася спати, мене не відпускало відчуття казки. Наче от-от станеться моє персональне маленьке диво і я здобуду свій шматочок щастя.

Наступного ранку, глянула на календар і очманіла. Не помітила, як минув тиждень. Вже 24 грудня, переддень Різдва. Мій маленький подарунок якраз вчасно. На Святвечір я буду не сама. Усміхнувшись тим думкам, заходилася готуватися до вечірнього святкування.

А увечері, натхненна перенеслася у вказане місце. Не встигла отямитися, мене впіймали в теплі обійми. Короткий поцілунок і Домінік відпустив. Я надягла теплий одяг, Даринський схопив за руку і потягнув назовні.

Вирушили збиратися на Новорічний бал в Інституті прикладної некромантії, куди погодилася піти з Домініком. Пройшлися магазинами.

Зазирнули до салону краси, доки мені робили зачіску й косметичні процедури, Даринський кудись побіг. Повернувся з наїдками, щойно завершили приготування, точніше перетворення моєї особи на подобу місцевої.

Після того, він мене кудись повів. Опинилися у житловому кварталі неподалік Інституту.

- Де ми? – поцікавилася.

- У мене вдома. – відказав напівельф, підводячи до симпатичного кам’яного котеджика.

Зайшли всередину. Домінік показав мені будинок. І поки я переодягалася на горі, шукав запрошення на Новорічний бал.

Переодягнувшись у довгу синю сукню з тонкого матеріалу, поправила зачіску, взула черевички на невеликому підборі й спустилася у низ.

Домінік побачив мою персону, щойно зійшла зі сходів. Він зупинився й усміхнувся.

Чого дивного? Сукня, як сукня. З неглибоким круглим декольте, завищеною талією та широкими рукавами. Прикрашена лише шкіряним тоненьким паском зі зміїної шкіри. В комплекті з легким макіяжем косметикою з натуральних складників і святкової зачіски. Дівчата з салону заплели мені складну косу, випустили пару прядок на скронях і прикрасили сіткою з самоцвітами. Нічого особливого. Святкове вбрання.

- Тобі личить. – мовив він.

Наблизившись, швидко поцілував й побіг на гору.

Влаштувалася у вітальні. У невеличкій кімнаті стояв дерев’яний зі шкіряною оббивкою диван та два крісла йому до пари. Все це навпроти розпаленого каміна. Біля якого – дерев’яна лежанка для кота. Там на товстій подушці дрімав величенький котяра. Виглядав, як очеретяний, та майже вдвічі більший за розміром. Кіт підняв морду, поглянув на мене. Поспостерігавши, як я всідаюся у крісло поруч з каміном, влігся дрімати далі.

Хвилин за п'ятнадцять скрипнули вхідні двері й протупали чиїсь кроки. У вітальню зазирнув юнак, дуже схожий на Даринського. Ті ж риси обличчя, тільки інші очі й звичайні людські вуха. Довге каштанове волосся прибране в охайний хвіст.

- О, ви нова дівчина батька? – весело спитав хлопець.

Я кивнула.

- А де тато?

- На горі. Збирається. – відповіла якомога спокійніше.

Хлопець зник за дверима. З-за них почувся його крик: - Тату!

Сходами пролунали швидкі кроки. То спускався Домінік, на ходу доплітаючи складну косу.

Чулися приглушені голоси. Чоловіки наблизилися. Почувся шерхіт і тупотіння.

- А де Настя? – спитав старший.

- Вона у вітальні.

- Там же рис! – вигукнув Даринський і гайнув сюди.

Зайшовши, зупинився на порозі й остовпів.

- А. Як же…?

Кіт знову підняв морду, запитально муркнув і вирячився на хазяїна.

- Він тебе не налякав? – запитав Домінік, підходячи до мене.

- Ні, все нормально. Симпатична тваринка.

Хлопець захихотів.

- Ем… взагалі-то риси натреновані охороняти будинок. Міг кинутися.

- Спокійний кіт. Лежить собі, гріється. – відказала.

- Ну що, мачухо, вітаю. Ти сподобалася рису. – іронічно мовив юнак і вислизнув з кімнати.

- Кристоф! – крикнув йому в спину батько.

- Я вже майже двадцять років Крістофер! – почулося від входу, а слідом грюкнули важкі двері.

Я усміхнулася, Даринський трохи побуркотав, та згадав, що нам час вирушати на святкування.

- А ми не запізнимося? – поцікавилася, вдягаючи пальто.

- Тут близько. – відказав некромант, ховаючи в кишеню свого чорного каптана запрошення.

***

Хвилин за п'ятнадцять дісталися готичної будівлі, більше схожої на перебудований замок. Високі шпилі та стрілчасті вікна, низька прибудова лабораторій.

Ступили у величну будівлю. Величезне приміщення оздоблено до свята стрічками та магічними ліхтариками. На вході нас зупинив робітник і спитав запрошення. Домінік показав папірці. В цей час я роззирнулася. У порожньому холі лише стіл охоронця, він же пропускав відвідувачів, і все. Збоку широкі сходи з сірого каменю, встелені піщаного кольору доріжкою. Поруч з ними двері під стелю. Зараз замкнені. Даринський схопив мене за руку й потягнув кудись.

Піднялися широкими сходами на другий поверх. Пройшли у розчахнуті високі двері й опинилися в імпровізованій бальній залі. В кінці порожньої зали купчилися музики. Посередині та біля масивних лав, розставлених попід стінами походжали або стояли купками відвідувачі. Усе навкруги прикрашено стрічками та поробками з дерева. На стінах – гобелени, з зимовими сюжетами. Величезна люстра під стелею приглушена. Навколо неї мерехтять додаткові магічні вогники, створюючи казкову атмосферу.

Я оглянула залу. Святкують в основному викладачі та студенти старших курсів. Серед присутніх: люди, дроу та напівельфи. Зовсім молодих людей мало, і ті, здається, з родичами.

Не встигли підійти до когось, як заграла музика. Присутні почали розбиватися на пари, або відходити до стіни, щоб не заважати. Мелодія здалася мені простою, та водночас знайомою, ніби схожа на щось відоме.

- Ти вмієш таке танцювати? – запитав Домінік.

- Трохи. Це ж вальс, чи не так?

- В нас воно інакше називається. Проте, давай спробуємо. – усміхнувся той.

Кивнула й ми вийшли в центр зали. Пара па, і я захопилася танком, подібним на спрощений повільний вальс. Неквапливо рухалися під переливи мелодії та дивилися один на одного.

Незабаром, танець скінчився. Відійшли в сторону. Даринський хотів поговорити, та нам не дали. До викладача підходили колеги, привітати чи перекинутися парою слів. Домінік познайомив нас. Трошки поспілкувалися.

Так минула майже година. Врешті, оркестрик замовк. Світло ще більше приглушили. Залою почали снувати хлопці з тацями — розносили напої.

Влаштувалися в куточку під прикрасою. Присіли на лаву.

- Слухай. Я хотів сказати.. – почав Даринський.

- Що? – поквапила його.

- Я переїжджаю до тебе! – видав той нервово.

- Ти впевнений? – перепитала здивовано.

- Так. Мені хочеться змінити життя.

- Добре. Зроблю все, що змога, аби допомогти тобі.

- Дякую та…

Нас перервав молодик, котрий розносив напої. Він наблизився до нашої пари. Домінік узяв для нас келихи з ельфійським вином. Ми вийшли в центр приміщення.

Присутні розступилися й у дальньому кінці зали, під стіною, з’явився величезний примарний годинник. Золотистий циферблат виблискував у приглушеному світлі. Сині стрілки повільно пливли, показуючи за п’ятнадцяти хвилин до опівночі.

З натовпу вийшов кремезний чолов’яга й став перед годинником.

- Наш ректор. – пояснив Домінік.

Тим часом голова інституту виголосив коротку промову з вітаннями та побажаннями усього найкращого. Чоловік відійшов у бік.

Хвилина й почувся мелодійний передзвін. Замість годинника, котрий показував уже за десять хвилин дванадцяту, з’явилося зображення величного й водночас похмурого чоловіка, який сидів на троні.

- Імператор. – розтлумачив Даринський: - Придворний маг транслює всім вітання його величності.

- Ясно. – буркнула я.

Мені не цікаво те все слухати, та діватися нікуди. Довелося стояти й чекати. Та, на щастя, привітання володаря було коротким. Він привітав усіх зі святом, побажав плідної праці й міцного здоров’я. Усміхнувся на останок, відсалютувавши келихом.

- Все? – здивувалася.

- Так. Наш імператор небагатослівний. Усі його промови доволі стислі. – пояснив Домінік.

В цей час, знову з’явився величезний годинник. Спецефект доповнився гучним клацанням. Ті, хто ще не встиг узяти келих, забігали залою у пошуках спиртного. За п’ять хвилин дванадцята.

От часомір почав бити. Домінік притягнув мене до себе й зазирнув в очі. Не вагаючись поцілував, обіймаючи однією рікою. Я відповідала, намагаючись не випустити з долоні келих та не облити нікого. Все ж ми у натовпі. Навколо гучно рахували останню хвилину року. Годинник відбив північ. Присутні радісно загорлали.

Ми перервали поцілунок і розліпили обійми.

- З Новим роком кохана. – мовив Даринський.

- З новим роком. – відповіла, усміхаючись.

Разом з усіма випили. Святкувальники заходилися вітати один одного. Так, у веселій метушні пройшла іще година. Люди й дроу, почали розходитися. Ми теж пішли.

- Сподіваюся, ти залишишся сьогодні? – обережно спитав Даринський.

Погодилася й вирушили до нього.

***

Весело ввалилися в середину. Сміючись, струшували з себе сніг. В котеджику тепло. Пахло деревом та травами. Так затишно й романтично.

Піднялися до спальні. Домінік узяв чистий одяг і пішов у душ. Я ж всілася на широкому ліжку, застеленому сірим простирадлом з товстої тканини й заходилася розбирати зачіску.

Поки розгрібала волосся, повернувся господар будинку. Настала моя черга водних процедур, тож я попрямувала до ванної.

Там зустрів майже звичний інтер’єр. Лишень, усе з екоматеріалів: каменю та дерева. Та рушники не м’які й пухкі, а зі звичайного товстого полотна.

Швидко прийняла душ. Тут зрозуміла, забула прихопити у що переодягнутися. Тож загорнулася в подобу рушника й вийшла.

Даринський лежав на ліжку й читав книгу. Я покликала, він відірвався від опусу й глянув на мене.

- Не взяла одяг. – ніяково проговорила.

- Зараз щось пошукаю. – відповів той, відклав фоліант і підвівся.

Пройшовся кімнатою, заглянувши у шафку й тумбочку.

- Мав дати тобі халат. – пробуркотів і попрямував повз: - Мабуть, він у ванні…

Домінік збився й сконцентрував погляд на моїй персоні. Я стояла привалившись до стіни й спостерігала за метушінням некроманта.

Той наблизився до мене.

- Здається, я його загубив. – заглядаючи мені в очі, сказав красунчик.

- Це що, провокація? – подумала та натомість відповіла: - Нічого, якось прилаштуюсь.

- Правда? – з хитрою посмішкою спитав, обіймаючи.

Кивнула, а він мене поцілував. Неквапливо, солодко, обережно притискаючи до стіни. Рушник з’їхав і впав на підлогу. Моїм тілом пройшлися теплі руки… І поцілунок завершився.

Випустив з обіймів, відійшов, відвернувся й промовив:

- Пробач.

- За що? – не второпала, витріщаючись на його спину.

- Я просто…

- Що? – поквапила, наближаючись.

Ця ніч обіцяє бути цікавою. В мене з’явився дивний азарт. Тепер вже мені неодмінно потрібно його звабити.

- Розумієш… я довго був один… Я, певно, тебе образив. Не варто було поспішати. – м’яко мовив Домінік.

Наблизилася й обійняла його ззаду. Тихо проговорила над гострим вухом:

- Я не ображаюся.

- Справді? – не повірив напівельф.

- Якби була проти, пішла б іще після святкування. – провокативним тоном пояснила.

Він розвернувся й обійнявши мене спитав: - То ти спеціально?

- Що саме?

- Оце все?

- Халат — ні. Я його дійсно не знайшла. От все інше. – провокативно завершила, притискаючись до нього.

Мовчки поцілувала й потягла до постелі. Цієї ночі нам вже було не до розмов.

***

Прокинулася пізно. На годиннику, який висів навпроти ліжка, полудень. Домініка поруч не було. Й з ванни не чувся шум води. Куди ж подівся той некромант? Подумавши про нього, мимоволі згадала вчорашню ніч і те, як тепло та солодко в його обіймах, яким уважним і часом ніжнім він був.

Та от тільки де того носить. Потягнулася, подумала трохи. Треба вставати. Знайти Даринського, дізнатися, про що той хотів поговорити, та перенестися до додому.

Підвелася. Роззирнулася. На ліжку лежав загублений вчора халат. Довгий, з товстого світлого полотна. Накинула знахідку, зав’язала пояс та попрямувала вниз.

Мою персону зустрів котик. Потерся об ноги й кудись повів. Не нагодували тварину, чи що? Не встигла розібратися, почувся скрип вхідних дверей. На порозі з’явився Домінік з пакунком у руках. Підійшла коли він струшував сніг з верхнього одягу.

Некромант усміхнувся мені й поцілував.

- Хотів нагодувати тебе. От сходив за булочками. – вказав на пакунок.

Здивовано вирячила на нього очі. Як це? Сніданок для мене?

А Даринський продовжував: - Зараз кашви зварю й будемо снідати.

- Ем… - спробувала відповісти: - Дякую.

- Почекай у вітальні. Я швидко. – усміхнувся.

Коротко чмокнув мене у щічку й попрямував на кухню. Я з подивом витріщаючись, покрокувала у кімнату й всілася на диван. Підсунула ноги до вогню, накрилася якоюсь бурою шкурою і стала спостерігати за котом. Той ганяв по підлозі, десь поцуплену, дерев’яну прикрасу у вигляді пташки.

Вчорашні й сьогоднішні події не вкладалися у голові. Мозок відмовлявся то все сприймати, адже воно не вписувалося у звичну картину буття. Не вірила, що таке можливо. Раніше я зображала хорошу хазяйку перед своїми чоловіками та намагалася здатися не меркантильною. А тут… і святкування й сніданок... і ніяких докорів і жодних вимог. Дивина та й годі.

За пів години прийшов Домінік. Притяг невеличкий столик. Поставив туди тарілку з іще теплими булочками й дві великі глиняні чашки прикрашені дивакуватим розписом.

Даринський узяв собі посудину, присів біля мене та запропонував скуштувати місцевого напою. Вирішила піти на експеримент і спробувати. Він нервово спостерігав, як я відпиваю зі своєї чашки й замислено зупиняюся. Напій виявився подібним до кави, тільки більш жорсткий, без цукру, проте зі спеціями.

- Смачно. В нас є дещо схоже…

- То добре. – усміхнувся він.

Узяла випічку й поцікавилася: - Не передумав переїжджати?

- Ні. – відказав він і собі узяв сніданок: - Хочу повністю змінити життя. Тут мене нічого не тримає. Син виріс. Впорається сам. А я… Хочу чогось абсолютно нового.

- То відмовляти тебе не має сенсу? – зробила висновок, відкушуючи шматочок здоби з начинкою із кислуватих ягід.

- Я вже все вирішив і обговорив зі сватом можливість мого переїзду.

Відсьорбнула дивного напою і продовжила розпитування: - А, як же ти такий прилаштуєшся у нашому світі? Чи тобі не повідомили: у нас немає ельфів?

- Домовився. Хірургічно підправлять вуха. За допомогою магії усе швиденько заживлять. Водночас готуватимуся до переміщення. Вивчатиму твій світ, мову, мені зроблять документи…

- То в тебе все налагоджено?

- Так. Не хвилюйся.

Тепло усміхнулася йому. Ми мовчки доїли сніданок. Обійнявшись, сиділи й дивилися на багаття.

Думала, як розповісти про мою проблему. Домінік стільки усього зробив, щоб бути поруч зі мною, а тут я така неправильна. Нарешті, знайшла сили. Зібралася. Хай буде, що буде, та треба зробити це зараз. Поки він ще може відмовитися від своєї витівки.

- Маю дещо сказати. – почала обережно. Аби лише не образився і не злякався.

- Говори. – м’яко відповів.

- Ти тільки не нервуй.

- Що трапилося? З тобою щось не так? В тебе проблеми?

Ну от. Я все зіпсувала. Чому завжди справа йде хтозна-як, коли потрібно повідомити важливу річ.

- Все нормально. Просто… Щодо наших стосунків…- втратила впевненість. Не знала, як продовжити.

- Тобі щось не подобається? Чи нашим стосункам що-небудь заважає? – нервово спитав Домінік.

- Ні. Все добре. Просто… - я затнулася, викрутилася з його обіймів та скоромовкою видала: - Мені важко завагітніти, тож, якщо хочеш ще дітей, я тебе відпущу.

- Я знаю. Мене попередили. – заспокоїв та знову обійняв: - Буде, як буде. Головне, разом.

Він поцілував у скроню. Ще з годинку посиділи мовчки. Розмірковували та споглядали полум’я в каміні.

Я обережно вилізла з теплих обіймів і підвелася.

- Мені час збиратися додому. Завтра на роботу. – повідомила м’яко.

- Так. Звісно. – відказав некромант.

Даринський заходився наводити лад у вітальні, а я пішла на гору. Переодяглася в те, у чому перенеслася сюди. Спустилася, та відшукала Домініка, поцілувала його на прощання й уже хотіла натиснути кнопку на пульті, коли він проговорив:

- Чекай на мене за кілька днів. Гадаю, дня за три впораюся.

- Добре. – тепло усміхнулася.

- І ще… візьму з собою риса.

- Не проблема. Бажано, щоб він не лякав сусідів.

Домінік засміявся. Я відступила й натисла кнопку на артефакті перенесення.

***

Наступні дні пройшли у передноворічній метушні. Днями працювала, вечорами займалася підготовкою до Нового року. А от ночами…

Ночами я думала. Намагалася переосмислити усе, що трапилося. Вже не мала сумнівів: саме загадане на День святого Миколая бажання призвело до знайомства з Домініком. А от як далі бути? Звісток від мого некроманта ніяких. Як же навчитися з тим жити? Зустріти Новий рік на самоті й не накласти на себе руки. Стало ще гірше, ніж було до того. Я сумувала за тим красунчиком. За цей час збагнула: попри обіцянку собі не вірити чоловікам і не захоплюватися, закохалася. І тепер не відаю, як побороти гнітюче відчуття самотності та розчарування. Обіцяв же прийти! А ні слуху, не духу!

***

Увечері двадцять дев’ятого грудня, я мала завершити приготування до корпоративу. Прибігши з роботи, кинула сумку, узяла меншу та попрямувала на закупи. Треба придбати сукню та щось на святковий стіл.

Вийшла із дому. Зачинила двері й покрокувала доріжкою з плит притрушених сніжком. Не встигла вийти за хвіртку, як з двору почувся глухий стук, потім якась метушня за кущами. Гайнула туди.

За високим кущем, притрушеним снігом, стояв вечірній гість. У жовтому світлі ліхтаря, розгледіти його важко, та я одразу впізнала візитера.

- Настя! – вигукнув знайомий голос, побачивши мою персону.

- Нік! – вирячила на нього очі. Не могла повірити в реальність цього явища. Напівдроу, тут, на моєму подвір’ї. З’явився. Не передумав.

Він підбіг та схопив у обійми. Стиснувши мене, зазирнув в очі. Я усміхнулася. Виплуталася з обіймів і відійшла на крок.

- Ти все ж таки прийшов. – видихнула, не вірячи.

- Я ж обіцяв. – усміхнувся той.

А я стояла і дивилася на коханого, неспроможна щось іще сказати.

Домінік змінився. Каштанове волосся тепер розпущене й підрізане до плечей. Охайні пасма прикривають підправлені вуха. У сучасному одязі він виглядає менш похмуро, проте більш привабливо. Темні штани та сіра куртка, підкреслюють яскраву зовнішність та доволі молодий вигляд.

Даринський не витримав, узяв мене за руку й спитав:

- Ти кудись збиралася?

- Так. На закупи.

- То влаштуй мені екскурсію твоїм рідним містечком. – весело мовив.

Погодилася. Решту вечора витратили на покупки та прогулянку. Та не мерзли. Нам було тепло й радісно разом.

Цієї ночі, засинаючи в обіймах коханого, вперше за багато років відчувала себе щасливою.

***

Наступного дня Домінік притяг кота й ми влаштували тваринку в моєму котеджику.

Під вечір до нас завітав Сват. Збиралися йти, аж тут, з вітальні почувся гучний стук. З туману постав знайомий джин. Есмір усміхнувся й весело мовив:

- Значить, я вчасно! Ви іще тут.

- А… - видала я шоковано.

- Нам треба ще щось зробити? – спитав Даринський.

- Так, дрібничка. Підтвердити підписами, що завдання виконано, зазначити чи задоволені моєю працею.

- Давайте. – невдоволено проговорила я і простягнула руку.

Сват передав нам два аркуші з надрукованим дрібними літерами текстом і ручки.

Пробіглася очима. Нічого кримінального. Відгук на послугу. Підтвердила що отримала бажане в повному обсязі. В графі: чи задоволені ви роботою агенції?, відмітила – «не дуже». Й обґрунтувала тим, що джин змусив понервувати.

Попрощалися з Есміром. Той перенісся назад, а ми швиденько вирушили на вечірку.

***

Ранок тридцять першого грудня зустріли в ліжку. Відсипалися після вечірки та насолоджувалися можливістю побути на самоті. Підвечір, довелося вставати та йти готуватися до святкування. Олів’є саме себе не наріже, а курка не спечеться.

Перекусивши, заходилася готувати святкову вечерю. Не минуло й години на кухні, як Домінік занудьгував і прийшов до мене. Розпитав що я готую.

- Допомогти? – запитав.

- Ну наріж овочі. – сунула йому інгредієнти на салати, а сама зайнялася складнішими стравами.

Так, весело базікаючи, приготували наїдки. За вікном почало темнішати. Пішов сніг, створюючи казкову атмосферу свята й формуючи передчуття дива.

Раптом, надворі почувся знайомий глухий удар. Ми з коханим побігли дивитися. Та не встигли вийти з хати, як у двері постукали. Я відчинила. У будинок завалився Крістофер. Він гучно нас привітав, сунув до рук подарунок і вже збирався втекти, та Даринський змусив сина допомогти з підготовкою до святкування. Я прибрала пакунок, і вони під моїм керівництвом притягли у вітальню та поставили стіл. Хотіла вмовити Крістофа залишитися, та той втік, сказавши що поспішає до своєї дівчини.

Провівши його, продовжили приготування до свята. За годину почалася вакханалія. Мені почали надходити подарунки з інших світів. З гучним стукотом на стільницю падали пакунки з сувенірами та запрошеннями в гості .

Поки розбиралися з усім тим, звечоріло. Уже о восьмій, пішли чепуритися. Потім накрили на стіл.

***

За десять хвилин дванадцята, увімкнула на ноутбуці трансляцію привітання президента. В той час, як голова держави бубонів про досягнення й побажання, Домінік відкоркував шампанське. Я подала келихи, він розлив напій.

В останню хвилину року, коханий витягнув мене з-за столу. Притиснув до себе й поцілував. Імпровізований годинник почав відбивати опівніч, завершуючи трансляцію. Новий рік настав. Домінік відпустив й передав келих.

- З новим роком, кохана. – проговорив він.

- З новим роком, любий. – відповіла, усміхаючись.

Випили на брудершафт. Ще раз поцілувалися й повернулися за стіл. Тут Даринський знову здивував. Звідкись витяг маленьку червону коробочку, відкрив її й поклав переді мною.

- Вийдеш за мене? – обережно спитав, демонструючи симпатичну каблучку з невеликим камінчиком.

Я аж подавилася шампанським.

- Ти серйозно? – перепитала.

Домінік кивнув.

- Впевнений? – зробила уточнення, не вірячи у те, що от зараз зі мною відбувається.

- То що скажеш? – засумував він.

- Так. – чітко відповіла й усміхнулася.

- Що ти сказала?

- Так.

Він аж підскочив. Схопив мене за руку й одягнув кільце. Я розреготалася.

Посиділи трохи. Заспокоїлася.

- Варто відсвяткувати заручини. – провокативно мовила я і потягнула коханого з-за столу.

Домінік не вагаючись попрямував за мною в спальню. Святкували до ранку. Нікуди не поспішаючи насолоджувалися один одним.

***

А через кілька днів, подали заяву до РАГСу. Поки готувалися до весілля, встигли навідатися до драконів і привітати ельфів. Життя налагодилося. Я вже почувалася більш впевненою. Моєму щастю не було меж. Нарешті, здійснилася моя заповітна мрія. Зустріла того, хто мене справді покохав.

Ще до нашого одруження, Даринський знайшов роботу. Так іншосвітний некромант за підробним дипломом став звичайним паталогоанатомом. Мою особу це ніяк не хвилювало. Він не ділився тим, що відбувається на роботі. Лише повідомив: перед переселенням пройшов курс швидкого магічного навчання, тому може спокійно працювати. А ще, зайнявся волонтерською діяльністю з пошуку безвісти зниклих осіб та втрачених поховань. Він не до кінця втратив магічні здібності, тож використовував їх для заспокоєння родичів загиблих та віддання шани непохованим.

Я швидко призвичаїлася до життя з такою особою. Влаштовувало те, як він до мене ставиться. Ми приємно проводили час разом та мріяли про спільне майбутнє. Родичам невтямки, як можна жити з представником такої сумної професії, та мені було комфортно.

Пишного весілля не мала. Розписалися, зайшли в гості до моєї сестри, посиділи. На вихідних з’їздили до батьків. Ніяких вечірок та бенкетів. Скромні сімейні посиденьки. От і все святкування.

А за два роки, ледь не на річницю нашого знайомства, сталося іще одне диво — народилася наша дочка.

З часом стало помітно, Світланка вдалася в батька. Худорлява з каштановими косами та яскравими великими очима. До того ж дівчинка успадкувала екстрасенсорні здібності татуся. Чим мене трохи лякала, коли вони тільки почали проявлятися. Та й тут я звикла.

Життя склалося. Створила сім’ю, навчилася філософськи ставитися до байдужої мені роботи й радіти дрібницям. В тому й знайшла своє щастя…