Як я зустрів вашу маму

Обережно! Українська лайка!

Я розглядав спокусливу фігурку демониці навпроти себе після важкого трудового дня у Пеклі. Гарував як кріпак на панщині, тож мав надію, що чергова зміна у безрадісному моєму житті завершиться хоча б більш менш приємно, і мені тут щось перепаде.

 — То до тебе чи до мене? — Задала, нарешті, головне питання моя вечірня спокуса, вип’ятивши пишний бюст.

Я задумливо почухав кінчиком хвоста – стрілочки  між рогами, і раптом відчув як мене кудись з невимовною силою тягне, затягує у воронку порталу. Матері його ковінька! Та де ж ти відкопав той ритуал призову?! Мене вже двісті років ніхто не викликав! Накрилася романтика мідним тазом. Ну все! Як тільки вилізу з захисного кола – вб’ю!

***

 З’явившись в центрі кола з клубів чорного диму, як личить справжньому пекельному виродку, я вишкірив зуби й блимнув червоними, налитими кров’ю, очима на порушника власного спокою. Худа й маленька (мені ледве до плеча), замотана по саму маківку у ритуальну мантію фігура, перелякано гикнула. Тоненький писклявий голосочок промовив:

— Я взиваю до тебе, Асмодею, царю Пекла! Прийди і підкорися моїй волі!

А бодай би тебе чорти вхопили… Це що? Мене шмаркач викликав? Я швиденько побігав очима по силовому контуру, шукаючи до чого можна прискіпатися.

— Скажи-но мені, юначе, ти взагалі знаєш, що буває, коли викликаєш царя Пекла без належної підготовки? — Поцікавився я, зіщуливши очі й поступово звіріючи. Довбане коло було накреслено просто ідеально! Навіть руни каліграфічно виведені! Ти диви, який розумничок знайшовся! — Пункт 159 Кодексу Гігас: чаклун, що провів ритуал призову демона не за протоколом, має бути покараний найжорстокішою смертю.

Я провів чорним кігтем по горлу. Як прискіпатися немає до чого, то хоч налякаю як слід. Може відправить мене назад до Пекла з переляку. Поза колом чулося невдоволене пихтіння. Ну їжачок просто, чесне пекельне.

— Так – так! — Продовжив тиснути. — Мізки по стінах, кишки вздовж книжкових поличок, ніяк інакше.

У відповідь пропищали:

— От брехло! Немає такого у Кодексі Гігас!

Ну звісно, що немає. Я це тільки – но вигадав. Та звідки ж тобі це знати, мій дорогенький?

— А от і ні! — Вперся я. Все. Стоятиму на своєму до останнього. — Я сам цю книжку писав.

Зізнаюся, була справа. Хильнув зайвого і посперечався з одним монахом, що книжку за одну ніч напишу. Написав. Та ще й харю страхітливу домалювати встиг. Щоправда, художник з мене такий собі.

— А от і так! — Вперлися у відповідь. — Я цю книжку напам’ять знаю. Немає там такого!

Ах ти ж вражий сину. Напам’ять він зна, ти диви! Я вже відкрив рота, щоб повимагати доказів його детальних пізнань в окультній літературі, та цей дріб’язок, ця миша писклява, скинула широкого каптура і з обуренням видала:

— І я дівчина взагалі – то!

А щоб тобі добре було, і справді дівчина. Мале дівчисько років вісімнадцяти, метр на ковзанах у стрибку і в шапці. Хоча за дівчину я б одразу й не впізнав. Худа, волосся ледве шию закриває та ще й рожеве, одягнена у якийсь картатий балахон, й кліпає на мене зеленими очима під товстим склом величезних круглих окулярів. Дивлячись на це нещастя у мене навіть бойовий запал зник. Тяжко зітхнувши запитав, не ховаючи іронії:

— І чого ж ти хочеш, казкова діво? Принца прекрасного?

На мене поглянули з-під лоба і, не менш тяжко зітхнувши, відповіли:

— Вистачить його голови.

— Тиць моя радість! А ще чого? — На царевича мені, в принципі, начхати. Та й діватися нікуди. Ритуал виконано бездоганно, тож як хочу звалити, то доведеться принцу стати безголовим. Там невелика втрата буде. Може навіть різниці ніхто не помітить. Але повередувати я можу чи не можу?

У відповідь надули пухкі губки. Того гляди ревіти почне.

— Ну, будь ласка…

Я лише похитав головою, вперши руки в боки. Ну нещастя, чесне пекельне! Ляснувши хвостом, як батогом, розчинився у чорному тумані.

***

У королівському палаці було, ну, як у королівському палаці. Красиво було, чого вже. Ліпнина всяка, золото всюди, вишукані гобелени на стінах. У мене в Пеклі й то скромніше. А тут одразу видно, що не з такої сім’ї, а з багатої.

Моя феєрична поява у палаці пройшла непоміченою, бо я, йолоп, промазав на кілька поверхів і замість банкетної зали опинився у порожній бібліотеці. Поки шукав принца і його сімейство, нагулявся замком досхочу. Заблукав просто, якщо чесно. Через дві години мандрів сходами й поверхами, лаявся на чому світ стоїть, не чув мене хіба що тільки глухий. Трупи вартових, що мали нещастя не підказати мені дорогу, обережно поскладав штабелями. Ну а що? У всьому має бути порядок. Тож коли таки з тріумфальним «Ага!» ввалився в банкетну залу, народ вже був добряче наляканий і повністю в курсі моєї присутності на своїй території.

— Йосип драний! — Зовсім не аристократично вилаявся Його Величність, побачивши у дверях рогатого і зубатого мене, і, блідий, сповз під стіл. Челядь у всьому мала наслідувати монарха, тож маневр повторили зо два десятки разів.

Я мовчки пройшов до голови столу. Аж втомився поки йшов. Ну от навіщо такі довгі столи робити? Витяг прекрасного принца за білявого чуба  з-під столу. Голова вискочила звідти як пробка з пляшки, не втрималася на тендітній шиї і відірвалася, вистріливши у стелю кривавим фонтаном. Ой! Що зара будееее!

— Иииииии….аааааааа! — Здавлений жіночий вереск розірвав суцільну тишу.

— Тю на тебе! — Я аж злякався. — Цить!

Ненавиджу, коли верещать. Ненавиджу істеричок. Та тільки хто б мене послухав! Стіл заходив ходуном. Перелякана аристократія, плутаючись у своєму дизайнерському вбрані, змодельованому за принципом «більше обмотую ніж шию», та довгій скатертині, вилізали на світ і, наштовхуючись один на одного, у паніці бігли до виходу.

Вереск та метушня дратували. Я задумливо чухав потилицю. Десь там, під чорним моїм волоссям і черепною кісткою, зріла дуже спокуслива ідея. Вечір мені вже остаточно зіпсовано, то чому б і не розважитися? Зрештою ж я – Асмодей Гнівливий! Якщо не утну чогось такого – у Пеклі зрозуміють неправильно. А, чорт з ним! Горить сарай, гори і хата!

Примостивши царську голову на тацю, поряд зі смаженим кабанчиком, я, весело мугикаючи пісеньку про биця, перекинувся на велетенський чорний вихор і, зі свистом і улюлюканням, понісся банкетною залою, як страхітлива чорна м’ясорубка. Шматки дорогої тканини, рідкісного дерева та зніженої людської плоті летіли на всі боки. Кров розліталася яскравим червоним феєрверком. Оце я розумію, хоч нічого їсти, та жити весело! Підхопивши просто на ходу голову прекрасного принца, я з Мефістофельським реготом стрибнув у портал. Завтра у Крижаному Королівстві настануть веселі часи!

***

— Ти в баскетбол грала колись? — Поцікався я у дівчиська, з’явившись у центрі проклятущого кола і підкидаючи голову царевича як баскетбольний м’ячик. Настрій був пречудовий.

— Знущаєшся, так? — Поцікавилися вже у мене, нахмуривши брови.

Я розреготався. Ну звісно! Куди там, з таким – то зростом? Маленька дуже для баскетболу. Точнісінько як мишеня. Все. Вирішено. Так і буду називати.  

— Нащо вона тобі? — Не віддам поки не зізнається.

За колом зітхнули:

— А просто віддати без питань слабо?

— Ет, чого захотіла! Я – король Пекла, а не чортисько який - небудь. Треба було когось скромнішого викликати. — Чесно кажучи, ті пояснення мені до біса не здалися, але є у мене одна вада, яка частенько псує життя – цікавість.

— От бісова душа! — Вигукнула дівчина. — То без пояснень не віддаш?

Я похитав головою.

— Ну добре! Мати підкине її гільдії магів сусіднього королівства, Його Величність оголосить війну, щоб помститися за смерть сина. Правлячу родину вб’ють в результаті заколоту, а моя сім’я зійде на трон.

— Тааак! А правляча родина – це ті, що сьогодні у банкетній залі зібралися? — Ой, щось не добрі в мене передчуття.

Дівчисько вирячила на мене очі. Повільно протягла:

— Вони. Його Величність запросив на банкет родичів та перших радників королівства. А що?

А щоби пуп той вилисів, як від маку ступа… Це ж виходить я їм ще й задачку спростив за будь здоров. Чемний демон, нічого не скажеш! От, тьху на тебе, мале стерво! Такий настрій зіпсувала.

— Та нічого. Лови! — Кажу їй і кидаю голову собі за спину, точнісінько у відчинене вікно. Отак тобі!

Мале чудовисько гнівно звужує очі, робить магічні паси й хапає довбешку повітряною сіткою. Та повільне пливе кімнатою по широкій дузі десь під стелею, подалі від мене. Спритна, бісова дочка. Ну ми ще подивимося, хто кого.

Тим часом дівчисько, схопивши малими рученятами скривавлену голову, підкинула її в гору наче м’ячик і щасливо заверещала, стрибаючи як мала дитина. Дивлячись на це, я й собі посміхнувся. Ти, мала, ще не знаєш, що завтра на вас всіх чекає. Ото настрибаєтеся!

— То умову виконано? — Поцікався ніби між іншим.

— Виконано. Я тебе відпускаю. — Промовила вона, посміхаючись від вуха до вуха і притискаючи до себе голову прекрасного принца. От божевільна, чесне пекельне!

Вже на самому вході до порталу я зупинився.

— Як тебе звати? — Запитав у неї.

— Навіщо це тобі?

— Ти знаєш моє ім’я, а я твого ні. Це не чесно.

На хвилину замислилася. Сподіваюся, що вона достатньо наївна аби купитися. Яка там чесність у демона? Навіщо це мені, не знаю й сам. Просто хочу знати, а наступати на горлянку своїм побажайкам я не звик.

— Асмодея. — Купилася.

— Тезка, значить. — Пробуркотів я сам до себе, і вже в голос, так, щоб вона почула, додав. — Мишеня тобі більше пасує.

І чкурнув у портал. У спину мені прилетіло:

— Сволота!

Вже у Пеклі згадав, що зовсім забув спитати звідки у неї втрачений ритуал призову. Хай йому грець! Доведеться навідатися до неї ще раз.

***

— Аааааа!

— Не верещи! — Налякала, чесне пекельне. Я майже задрімав.

Асмодея гнівно кліпає на мене своїми зеленими очима у напівтемряві колишньої королівської опочивальні:

— Ти що тут робиш, бісова душа?

— Мені нудно. Вирішив тебе навідати. — Відповідь моя була чесною.

Чомусь я постійно чекав, що вона покличе мене знову, але того не траплялося. Мишеня – розумна чарівниця. Знає, що таких, як я за просто так смикати не вийде. Та чомусь, це дратувало ще більше. Я чесно терпів два роки, але кілька місяців тому не витримав і припхався до королівства.

Тут, тим часом відбулися зміни. Вперше за два століття на королівський престол зійшла жінка, темна чарівниця, і мене це невимовно тішило. Легка на розправу, вона встановила драконівські покарання для порушників, а в Пеклі після цього стало веселіше й додалося роботи. Більше того – її донька – провідний демонолог, наймолодший в історії, позривала печатки з воріт Пекла, і моє панство нарешті отримало можливість шниряти серед людей і вільно доводити людство до гріха.

— О третій ночі? — Скептичне питання перервало мої думки.

— Слухай, а чому на престолі твоя мати, а не батько? — Не те щоб мене це цікавило, просто вирішив з’їхати з теми.

— Бо ти його вбив. Він був на банкеті того вечора. Займав посаду придворного архімага.

Я навіть знітився на хвилину. Ай, щоб мені луснути! Це що? Совість прокинулася? Як може прокинутися те, чого не було ніколи?

— Ти сильно засмутилася? — І зовсім мене це не турбує. От взагалі по цимбалах!

Асмодея знизала плечима:

— Та ні. Він був сволотою.

Ми обоє замовкли. Про що говорити я не знав. Чого припхався до неї серед ночі теж.

— Ну, то я піду? — Як немає про що говорити, то треба йти. А не хочеться.

— Ну то йди. — Відповіла вона.

Я звівся з її ліжка і побігав поглядом по кімнаті, шукаючи за що можна зачепитися. Дуже не хочеться йти.

— А може в карти? — Не зміг не запитати.

— Я не граю в карти з демонами.

Ти диви яка! Образитися на неї може? Що така розумна відкопалася на мою рогату голову.

— Ну тоді я пішов?

— Ну то йди. Я не тримаю.

Я вже відкрив портал до Пекла, коли раптом зачепився поглядом за витончену шахівницю зі слонової кістки:

— А може в шахи?

Дівчина тяжко зітхнула і лайнулася:

— А чорт з тобою! Все одно вже розбудив. Давай у шахи.

***

— Я взиваю до тебе, Асмодею, царю Пекла! Прийди і підкорися моїй волі! — Виводив впевнений дзвінкий жіночий голос, коли я виринув з клубів чорного смердючого диму у центрі вже знайомого кола.

— Могла б і не так офіційно покликати. Як не рідна, чесне пекельне. — Пробуркотів я дивлячись у заплакані зелені очі Асмодеї.

Вона сильно змінилася за останні п’ять років. Трохи підросла, пофарбувала волосся у чорний, а улюблені круглі окуляри замінила на квадратні з тонкими ланцюжками. Статус придворного архімага зобов’язував.

— І що трапилося? Тільки не кажи, що ти покликала мене порізати цибулю на салатик. — Змусити її плакати могли тільки дві речі: цибуля та посягання на особисту свободу.

Дівчина скинула каптура ритуальної мантії, очі засвітилися зеленим магічним вогнем:

— Мати хоче об’єднання з сусіднім королівством. Хоче віддати мене заміж за їхнього принца!

— Не кохаєш його? — Запитав, а у самого все в середині стислося. Та що за чорт?

— Не хочу заміж! Не хочу дітей! — Не те щоб саме такої відповіді я чекав, але згодиться.

— А чого ти хочеш?

— Влади! Я хочу влади, Асмодею! Моя мати – самовпевнена дурепа, нездатна керувати королівством, я зможу краще! Відкрий мені джерела сили Пекла!

Я вдоволено вишкірився. Така жага до влади мені імпонувала, та безкоштовно такі послуги не надаються.

— Що я отримаю натомість?

— Отримаєш сусіднє королівство у своє керування.

А це вже справа! Темна Цитадель під самісіньким носом Імперії Світла, прикрита з тилу Крижаним Королівством. Спокусливо, чорт забирай! Так і війну зі Світлими Силами, яка відкладається вже майже століття, почати можна. Панування Світла нам з Мишеням остаточно остогидло ще роки два тому.

— Згода! — Махнув рукою.

— От так просто? — Здивувалася Асмодея.

Я лише розвів руками:

— Як ти вийдеш заміж, хто буде грати зі мною в шахи щоп’ятниці?

Вже стрибаючи у портал, кинув засмученій дівчині:

— Не сумуй, моє Мишенятко! Я принесу тобі голову прекрасного принца на десерт!

У відповідь пролунало:

— Краще прикрась нею міську ратушу!

Я кровожерливо посміхнувся, сам собі дивуючись. І коли це вона встигла стати моєю?

***

Об’єднані сили Імперії Світла виступили проти самопроголошеної королеви Крижаного Королівства на третій день місяця Сільма. Монарх Королівства Гір чомусь не дуже зрадів, коли побачив голову свого сина, наштрикнутою на шпиль міської ратуші у самому центрі столиці й мальовничо розкидані довкола нутрощі. Відсутній у людини творчий смак. Ну що тут поробиш? Та й подумаєш, знайшли, теж мені, проблему. Одним принцем більше, одним менше. Хто їх рахує взагалі? У нього їх цілих сім, а він одного пожалів. Жадоба.

Ріки крові текли Імперією довгі три роки. Крижане Королівство, підкріплене Легіонами Пекла, билося люто й не шкодувало нікого, вмиваючи об’єднані  війська світлих кривавими сльозами. Сила Асмодеї росла з кожною захопленою територією, а моя могутність зростала  з тисячами поглинених душ.

Ми більше не грали в шахи щоп’ятниці. Зосередилися на переміщенні стратегічних фігур на полі бою. Асмодея, залізною рукою, керувала військом, в той час, як я, разом зі спецпідрозділом Лицарів Пекла, влаштовував диверсії у різних куточках Імперії. В результаті бойових дій до Крижаного Королівства було приєднано п’ять сусідніх. Через три довгі роки кровопролитної війни Світлі Сили були вимушені піти на підписання хиткого миру і визнати існування молодої, але сильної Темної Імперії.

Війна закінчилася. Здавалося б, живи й радій! Та де ж там! Приєднанні території вимагали термінового втручання Асмодеї у державні справи. У Пеклі теж не все було гаразд. Захоплений подіями, що розгорнулися на Землі, я, на якийсь час, забув про чисельну кількість охочих посунути мою хвостату тушку з пекельного трону. Придушення різного роду повстань зайняло багато часу, та ми впоралися. Попереду у нас коронація молодої правительки Крижаного Королівства.

***

А щоб тобі чорно було! Щоб тобі рачки лазити! Щоб тебе клопи покусали! Щоб підняло й гепнуло, нарешті! Портал призову затяг мене у себе просто посеред військової наради з князями Пекла. Якийсь вилупок знову знайшов ритуал призову і не погребував ним скористатися. Я таки знайду того розумника, що розклеює такі речі на кожному стовпі, як оголошення. Знайду і пошматую! В тому, що це не Асмодея був майже впевнений. Три роки тому я був свідком її сходження на престол Темної Імперії. З того часу ми більше не бачилися. Тож все! Як тільки вилізу з захисного кола – вб’ю!

— Хто ти, смертнику?! — Заволав я на всю горлянку, зі здивуванням відмічаючи ідеально накреслене коло і каліграфічно виведені захисні руни.

— А ти зовсім не змінився! — Вигукнула красива зеленоока жінка, салютуючи мені келихом червоного вина.

От просто дивовижно. Я чекав цієї зустрічі. Кільканадцять разів поривався вискочити з Пекла до неї, скучив як покинутий собака, а коли це, нарешті, сталося, то вирішив образитися і невдоволено запитав:

— Чого тобі? Знову принести голову прекрасного принца?

Асмодея тихенько засміялася, а потім сумно зізналася:

— Ні. Я просто скучила за тобою.

— Три роки скучила і нічого не робила, а тут раптом! — Гнів потрохи вщухав. Я знаю, що теж не правий, бо три роки скучив і теж не робив нічого, щоб то змінити. Гордощі заважали. Але можу я повередувати чи ні?

— Всі ці війни, інтриги, заколоти…Я втомилася, Асмодею. — Вона тяжко зітхнула.

— Така ціна влади, моє Мишенятко. — Стиха мовив я. — Ти її колись хотіла. Невже змінила думку?

На мене кинули закоханий магічний погляд.

— Я хочу заміж, Асмодею.

— Тиць моя радість! — Ну, чесне пекельне. Знайшла проблему, теж мені. Я думав у нас тут щось серйозніше намалювалось і бігати мені знову всією Імперією, щоб то вирішити, а тут все так просто. Вирішується тут і зараз, навіть йти нікуди не треба. — То виходь за мене!

***

— От так я і зустрів вашу маму!

— А що було потім, тату?

Я почухав кінчиком хвоста між рогами. Стара звичка, нічого не поробиш.

— Потім ми одружилися за законами Пекла, а через три роки народилися ви.

— А що сталося з Імперією Світла?

Я подивився на двох чорнявих бісенят, двох синів - близнюків та спадкоємців пекельного престолу, яких десять років тому подарувала мені Асмодея, і задумливо перевів погляд на обрій.

— А нічого. Ми з вашою мамою влаштували там філіал Пекла на Землі. Але про це якось потім, бо це вже зовсім інша історія.