Я один. Я дивний.

Привіт. У мене звичайне українське ім’я. Настільки банальне, що опустимо його з полязору вашої уваги. Зараз надворі 2023 рік і мені 37, я почуваюсь сповненим оптимізму та надії. Попри те, що навколо війна, а мені довелося зіштовхнутися з власною внутрішньою війною, ще задовго до війни справжньої. Війни, що не до порівняння. Та все ж війни.

Історія, якою я хочу з вами поділитися, висвітлює таємниці людської свідомості й хаотичне сплетіння життєвих подій, які на перший погляд могли б завадити насолоджуватися, відчувати, любити… Та, що ж на другий? Скільки потрібно дивитися, поки розгледиш?

Запрошую вас у свою непристойну відвертість. Подорож якою, можливо, буде плідною, можливо, безглуздою, можливо, приємною, а можливо - ні. Та в будь-якому випадку, вартою того, щоб спробувати відшукати в ній власні запитання та власні відповіді.

Глава 1

2020р. Березень

Я ділюся з подругою важкими думками, такими, що тягнуть до низу, до самого глибокого низу, де темно й моторошно.

Я ділюся, і на що сподіваюся?

Розповідаю про те, як дивлячись на себе, щиро дивуюсь, що я все ще живий. Про те, як пережив багато втрат, труднощів, неприємних змін і постійно бачу, переконуюсь, що всім іншим це байдуже. Я байдужий. І те, що зі мною теж.

Я був талановитий, забезпечений, програмування – моя пристрасть. Мені воно легко давалось, добре йшло і я міг працювати багато годин поспіль, не помічаючи втоми і часу.

Але що тепер? Тепер, наче це не я. Ніколи не міг собі уявити, що так рано, в 35, можна втратити здатність створювати алгоритми для вирішення поставлених завдань. Ніби, хтось висмоктав мій розум, мої знання.

Мене обікрали! Але як? Що сталося? Може це невдалий сон… І я скоро прокинуся?

***

Людина не втрачає надію, навіть якщо говорить про втрату надії.

***

Це був не сон.

Дуже боляче, чути від колись, як я думав найкращих друзів, кілька років чути, щось на зразок: «Йди, як хочеш працюй, тому що ти один. Не розраховуй на якесь диво, що тобі хтось, колись, по-справжньому допоможе».

Закрадаються думки, «краще б я такого не чув, ніж мати таке розуміння про моральну підримку». Це вже для мене навіть ніщо в порівнянні із тим, що зі мною робиться без препаратів. Тільки під їх впливом, я тимчасово, можу щось писати. Тільки вони повертають мене в стан «нормальної людини», я наче згадую як це і відчуваю. Всього кілька годин годин «нормального», спокійного життя. Без нав’язливих думок про смерть та дикого жаху перед нею, без думок і сліпого переконання: « нестерпні страждань триватимуть до кінця життя, тільки вони та нічого окрім».

Попри те, до зустрічі з лікарем, було гірше… Зараз нестерпно, та було гірше: психоз. Я вірив, що чую голос Бога, уявіть собі, і Бог вирішив приректи мене на вічні страждання… Безповоротно. Назавжди.

Госпіталізація допомогла.

***

Підступність психічного розладу полягає в тому, що він сам себе не помічає, поки не помітить, хтось інший. А про добровільне лікування, коли ти «здоровий» і мови не може бути.

***

Я все ж продовжую пояснювати подрузі, а навіщо? Я ж їй писав до того, про втрату надії.

«Мені зараз потрібна психологічна допомога від чим більшої кількості людей. Моє життя -- хорор. Моя думка – рано, чи пізно, прийде момент, коли (дороге = якісне) лікування буде недоступним для мене. Моє враження – люди, котрі поцікавились як в мене справи, раз. Більше, взагалі, не хочуть спілкуватись на тему моїх справ вдруге.

І я повинен усю свою біль тримати в собі. Повинен, тому що немаю людини з якою міг би поділитися і отримати емоційне полегшення від того, що їй не байдуже.

Ви, ти та інші, колись найкращі друзі, своїми розмовами просто показуєте: «Нам індиферентно!».

В такому разі, чого можна чекати від решти світу?!».

Глава 2

Людей як я, називають мрійниками.

Нормально це, чи ні. Але я міг вбачати сенс життя у винаходах на зразок машини часу. Я вважаю, що чим вищу ціль ставить людина перед собою, тим більша вірогідність здійснити прогрес… Або ж не зрушити з місця загалом, як показав досвід.

Багато релігійно-філософських вчень пропагують серединний шлях. Шлях спокою, балансу поміж крайнощів. Я ж, більшу частину свого життя, розхитувався на гойдалці, все дужче і дужче, б’ючись, то об ліву стіну, то об праву. Одна могла символізувати успіхи, енергійність, любов до життя, а інша, навпаки: зневіру, розапач, поразку, самознищення.

Уверх, і вниз, вліво, вправо ¬¬-- стіни, стеля, підлога. Все разом – клітка, у котрій: біль, біль, біль.

Кажуть, важко знайти баланс… А жити без нього, хіба легше?

Я звернувся до священника. Тоді я був глибоковіруючою людиною, визнавав авторитет церкви. Віра і релігія звучали як одне.

-- Отче, мене тривожать хворобливі думки. Я не розумію, що коїться зі мною.

-- У тебе в голові демони, сили зла, -- відповів він, -- їм вдалось отримати контроль над твоїми думками, оскільки ти є недостатньо доброю людиною. В гріхах твоя провина. І ти сам зробив зло сильнішим в собі. Моя порада: говори з собою як Бог, інакше буде гірше.

Дивна відповідь, чи не так? «Говори з собою, вдаючи із себе Бога» -- як це зрозуміти?

Можлив, я наплутав церкву з психіатричною клінікою?

Та ні, ось, що по факту, запропонував мені проповідник християнської віри.

Це не все. В контексті розмови з ним, вийшло, наче єдиний спосіб полегшити моє самопочуття, це слухати й виконувати дослівно настанови, саме отця до якого я звернувся. Зручна маніпуляція: «В поганих речах, ти винен сам, а от для їх подолання тебе одного мало, потрібен Я, служитель Бога, його довірений посередник, чиїми устами виголошується воля Божа і ніяк інакше».

Ось, перелік «священних» завдань, що врятують від нав’язливих думок і послаблення самоконтролю та розуміння реальності:

1. Змусь свою сім’ю відвідувати церкву.

2. Змусь друзів своїх відвідувати церкву.

Як ви могли здогадатися, нікого змусити мені не вдалось. Оточуючі бачили в мені хвору людину і були праві.

А от мій порадник, отець Василь, бачив в мені грішника, одержимого, або ж, що швидше за все, теж хворого, і безжально скористався цим, адже хвора людина слабне і легко піддається навіюванню. Сугестивність збільшується, якщо використовувати термін з психології.

Думаю, йому було б вигідно, якби я привів нових прихильників церкви. Тоді, «десятин» буде більше, як мінімум.

Кожен служитель пропагує свою віру. І чим більше у нього послідовників, тим більше визнання і коштів він матиме. Вплив і гроші – які прекрасні мотиватори для знищення моралі.

Жагу цих благ, чи сексу по Фройду, легко приховати за лаштункми інших благ. Наприклад, допомогою людям, служінням Богу, захистом екоголії, турботою про ближніх, збиранням благодійних внесків на все попередньо згадане і будь-що інше, що тільки можна визначити як важливе і добре.

Це нагадало мені анекдот про чоловіка у високому капелюсі. Він прийшов до кінотеатру і його капелюх заважав іншим. Спочатку, його просили зняти свій головний убір. Але він був безкомпромісно проти, оскільки капелюх – частина його стилю, і просити його зняти цей елемент означає обмежувати його людську свободу на самовираження і пригнічення індивідуальності.

Один з глядачів не витримав і скинув капелюх з чоловіка різким порухом руки, -- відкрилась лисина, гола, блискуча, з маленьками рідкими волосинами навколо.

То… Капелюх - частина стилю, чи спосіб приховати комплекс втраченого волосся за гарним словом «стиль»?

В моєму випадку, період життя, коли я намагався бути совісною людиною і не грішити, щоб «Бог припинив карати» мене, моє божевілля загострилось. Оскільки, я почував свою провину за такі речі, як мураха, викинута у вікно в дощ, витирання рук в громадських туалетах папером, замість повітряної сушки, за те, що маю ноги, а інші люди не мають, і так далі.

Мені й до знайомства з «помічником-рятівником» Васелем було погано, але опісля, стало гірше. А чого було очікувати, якщо переконати вразливу людину, що її каратимуть за кожну її несвітлу думку, я вже мовчу, про дію? Тоді, ти, або святий, або покараний. А святим я не був. Ніхто не може бути.

Будь-який ідеал – червона цятка для котика, який намагається впіймати її, але ми знаємо: не впіймає ніколи.

Примара, в гонитві за якою, не помічаєш справжньої краси навколо та цінності моменту «тут і зараз».

Повернемось на землю, ще одна дорогоцінна перлина отця Василя: «Оскільки, ти програміст, ти повинен брати мінімальну частину заробітку для себе, жити скромно, а от все інше віддавати на розвиток церкви, а також допомагати усім нужденним».

Я б допомагав нужденним… Та у світі стільки шахраїв та паразитів… Хто з них нужденний, насправді? А хто зі збирачів благодійних внесків, не залишить собі значну частину, як найнужденнішому? Хто обере між купівлею квартири для себе, та операцією в Китаї для чужої дитини? Ба, навіть батьки таких дітей, буває не втримуються, і дитина прикута до ліжка, виглядає не такою ж великою жертвою.

Схоже на жорстоку вигадку? Нажаль, ні. За життя, свідомого життя, до і після хвороби, я бачив багато, доброго і злого. Цей досвід навчив мене бути гнучким. Немає такого як «всі» у моральному сенсі, світоглядному, індивідуальному. Так, є люди, яким варто вірити, але перед тим «відміряти сім разів» як сказано в приказці про «один раз відріж».

Нажаль, представники релігії роблять усе, щоб позбавити людину критичного мислення. Благо, не всі. Але, отакі як Вася, не втримуються від маніпуляції вразливою людиною ще й з грошима. Товста здобич, чи не так?

Попри те, «Василь ловив мене, та не впіймав» -- майже Сковорода.

Я знайшов своє дупло ( психіатрична клініка), в якому мені стало легше і свого «священника» -- психіатра, і свою релігію – науку, і свою віру – знання перевірене методом емпіричного дослідження.

Нехай об’єктивної істини не існує, але на мою думку, шлях максимального приближення до неї – це гідний шлях.

Неймовірно, як люди вміють ховати «темряву» за «Сонцем», благо за бажанням власної поживи. Я сподіваюсь, що чим довше я житиму, тим менше відсутність правди, справедливості та альтруїзму, будуть дивувати мене. Можливо, колись, я зрозумію себе і людей настільки, що втрачу здатність неприємно вражатися.

Глава 3

Про мою сім’ю.

Сім’я зазвичай є основою формування людини.

Мої батьки, нещасні люди, дивна матір, яку я пам’ятаю, лише з часів появи мого молодшого брата. У нас різниця 2 роки. Тож все моє свідоме життя, він був поряд. Моя мати його любила… Наче більше любила… Щодо мене, я любові взагалі не відчував, тому, тут гублюсь, як написати, любила вона його більше, чи загалом любила тільки його.

Я пам’ятаю її погляд. Вона дивилась на мене, ніби я небезпечна істота, від якої потрібно оберігати сина. Не знаю, що я тоді відчував, напевне, сприймав це як данність, щось нормальне і само собою зрозуміле.

В дітей не сформоване критичне мислення, що батьки кажуть, роблять, як ставляться до них, означає, що так і треба, що я такий і є, жодних сумнівів, дорослі знають.

Моя мати така груба дивна жінка. Говорить мало. Робить мало. Ніколи не куховарила, а якщо й готувала, то щось дуже неприємне. Зазвичай, я харчувався макаронами, які варив собі сам після школи. Ця жінка, до цих пір, на шиї у своїх батьків, які, як не дивно, досягнули чогось в житті і були досить адекватними, окрім її батька (мого діда), що вже давно нічого не чув та відмовлявся від слухового апарату. Думаю, з його боку, це егоїзм, або певне недоумство. З старих людей мало що візьмеш. То от, моя матір працювала тільки завдяки бабусі, розносила реклами й газети в поштові скроиньки усе життя. Велика сумка – малі гроші.

Мій дід був з тих принципових людей, які ніколи не порушують закон, навіть якщо не мають, що їсти. Тому певний час йому довелося шукати поживи на смітниках. Що, звісно, мене печалить, сумне життя. Поважні люди за часів Совка, перетворились на волоцюг у 90-і.

Руйнування однієї держави і народження нової остаточно поламало психіку моїм родичам. Вони так і не змогли адаптуватись.

Мій батько, що був успішним інженером, перетворився на пияка -заробітчанина. Він часто плакав і ненавидів життя. Мені доводилось терпіти побої від цієї неурівноваженої людини, якось він зламав мені палець. Подумати б тільки, всього-навсього палець, але ж як боліло. І палець болів, і душа боліла.

На кого рівнятися?? На батька? На матір? На діда? Чи когось ще? В мене не було наставника. Я був забутою дитиною, брудний, голодний, здичавілий в якомусь сенсі.

І ким я став? Програмістом. Природні здібності до математики й логічного мислення вдалось розвинути й здобути професію. Я був сильною самодостатньою людиною, також любив спорт. Подивився значну частину світу. На роботі мене цінували. В 21 рік я був на коні.

А мій брат вже тоді пив, пив, пив… Наразі, він досі п’є. Нещасна людина. Як і кожен член моєї сім’ї в результаті.

Доля, гени, спадковість… Не знаю… Вибили мене з сідла і тепер я хворий. Просто хворий. Ніякої роботи, коли ти псих. Жодних гарантій одужання.

Якось я повірив в Бога. І досі вірю, але не такого як його описано в Біблії. В Бога в середині себе.

А от щодо церков, священників, Біблії… Яке розчарування. Все, що їм потрібно, це паства. Вівці на кшталт мене, з яких можна висмоктувати гроші.

Гроші це не головне, нехай. Але яким ж жорстоким чином вони це робили. Знущання над хворою людиною, я назву це так.

Завдяки пасторам я спробував вбити себе, повіситись, щоб звільнити трохи місця на цій планеті для більш гідних людей.

Глава 4

В підлітковому віці почав стояти член. Все про, що я міг думати, тільки про цицьки, про те, якби приємно було його встромити в щось тепле і мокре, тому вже починав придивлятися, до предметів, які б могли хоч приблизно подарувати це відчуття.

Входити в предмети своєїю квіточкою, я так і не наважився, оскільки, дузже беріг свій кактус.

І от я придумав кільце кристалічної чистоти. Я вирішив спрямувати свою сексуальну енергію в науку, навчання і тому подібне. Звісно, безпека мого пеніса мала значення, та я от не здогадувався, що моє кільце натягнуте навколо шкіри поряд з головкою, може її нести. Перш за все, я пробив шкіру в районі уздечки, а потім встромивши в дірку край кільця, якщо не помиляюсь з звичайної проволоки, замкнув його. Це мало б запобігати ерекції.. Мені десь 15 було. Я справжній експерементатор до цих пір.

Кільце носилось нормально, потім я його зняв, десь через днів 40 і забув про нього, на щастя.

Ще я пробував встромляти в уретру різні предмети, наприклад біруші, думав, це збільшить сексуальне задоволення, в 30 років, але просто натерло.

Взагалі на той час в мене була досить дивна дівчина. Вона погодилась, щоб надзюрити їй у піхву. Було цікаво і нічого особливого.

Дівчина курила. А я от таких нікотинових дам не люблю, та її полюбив.

Пам’ятаю, десь в 17 мав шанс втратити цноту, але відмовився від нього, оскільки потенційна партнерка, яка облизувала мене, дико тхнула цигарками.

І от, іронія долі, моя перша зріла любов, теж ними «приємно» пахла.

Дивуюся, на які чудеса здатна любов.

Розповім про неї більше. Привів мене в її нещасний орендований міні-дім, мій не менш нещасний знедолений напівдруг. В нього було День Народження і він напився так, що будучи незграбною слабкою істотою, почав розповідати про розбитий ніс прекрасній жінці навпроти, без причини. Я й підняв його як жінук, поклав у ложе, і він полетів у царство Морфея.

А я нарешті у спокої залишився з нікотиновою феєю моїх мрій, тільки тоді я ще цього не знав і бачив у ній дві дірки, одна гучна, інша тиха й прихована. Тиха цікавила мене більше. І мене турбувало передчуття, що до неї так і не дійде, тому я відволікся на алкоголь.

З нами був ще один мужчина, я його швидко переконав у тому, що краще піти. Він би заважав, в нього постійно чешеться і недолугий самець в тісній кухні й в омріяній дірці мені не потрібен. Він людина травмована, можливо й не встромляв частину себе ніколи нікому, забороняв фотографувати його, по невідомих причинах і, не дивлячись на низку вищих освіт, не міг нанизити на мою ниточку знань жодну цікаву думку. Складалось враження, що це тягар, який потрібно тягти… Я, як ви вже знаєте, дозволив йому покотитись самотужки під три чорти.

Щось та нова знайома за мною ходила, ходила, дні поспіль, прикидалась наче спільні захоплення в нас є і бажання, я спостерігав. Назвала вона себе подругою. Я прийняв. А потім при першій же нагоді засмоктала мій пеніс і я стогнав як ранена собачка. Це чуло кілька людей, оскільки ми знайшли не найкраще місце для коїтуса. В таких випадках кажуть, де зловив, там і грав. В її випадку, ловила вона ротом.

Потім я вирішив ввести свій обсмоктаний величезний стирчак, і тут бац, йде сніг, з вагіни, так, так, саме з неї, молочниця виявила себе неочікувано.

Статевий акт перетворився на драму.

Ми перемогли цей казус, підправили слизову і з тих пір спали як кролі щовихідних. Насправді, ніхто з нас не працював, але мені потрібен був власний безцицьковий простір, отож я наполягав на дотриманні розпорядку.

Потім ця дівчина тріпала мені нерви. Я її любив, почав працювати, оплачував подорожі для нас обох, а вона час від часу проганяла мене з дому, і доводила до сліз своїм нав’язливим міннетом. Я думав «ну, коли ж ти вже натрахаєшся!». Вирішив подарувати величезний фалоімітатор. Він в неї не вліз і знову я залишився сам розгрібати те лібідо.

Скажена жінка. Я вже був готовий бігти на край світу, або відправити її туди, що й робив час від часу. Вона поверталась знервованою, тож метод не спрацював.

Якщо закінчити оповідь, то ми розійшлись. Неочікувано, правда?