Ластівка

Я не знаю, що буде зі мною далі.

Ніхто не пожаліє бідну ластівку, що лежить у траві — крила тріпочуть, в тендітному тільці ще жевріє іскра життя, але на скільки її вистачить — бозна.

Люди кажуть, птахів у світі — як бруду. Однією більше, однією менше. Але ж то про мене йдеться. То я — бруд.

Тільки-но в мене було гніздо — а в ньому плямисті, ластовинням усипані яйця. Гніздо ліпилося до людської хатини та само, як серце ліпиться до того, хто скаже тобі добре слово та обігріє. А тепер немає того гнізда, і від яєць лишилася шкаралупа, а замість доброго слова у людей для мене — важке каміння.

— Татку, навіщо? — чую голос. Це голос дитини, і я розумію, що ось тепер мені точно прийде кінець.

— Залиш її. Коти з’їдять.

Від кроків дрижить земля, а серце калатає так сильно, що, здається, зараз розірве пташині груди.

— Не бійся! Не бійся, маленька.

Пальці, що охоплюють та підіймають мене, теплі та обережні, тому я навіть не ворушуся, коли мене кладуть за пазуху. Сиджу собі тихо, слухаю биття людського серця, і воно потроху сплітається з моїм. Наче дві сопілки, що спочатку грали без ладу, починають перекликатися, підспівувати одна одній та нарешті звучать разом. І мені вже майже не болить.

Тепер я не сама. Я більше ніколи не буду сама.

— Татку, чому дядько Петро живе біля цвинтаря?

Батько не відповідає, та хлопчик не вгамовується:

— Люди кажуть, він щоночі ходить по могилах.

Батько сердиться.

— Годі нісенітницю верзти. Краще йди допоможи матері принести води.

Хлопчик розвертається та понуро йде, копаючи ногою все, що попадається дорогою. Він не сміє суперечити батькові, тому бурмоче собі під ніс, ледь чутно:

— Люди кажуть, не мати вона мені.

«Не мати вона мені, не мати.»

— Ярку! — кричить жінка зі двору. — Ледарю, скільки ще я чекатиму? От задам я тобі!

Колись давно, може, в іншому житті, чула я казку.

Так у ній ідеться: жили собі два брати. Дружно жили, аж доки не покохали одну й ту саму жінку — що ж, і таке буває. Але вона обрала старшого, і молодший затаїв образу. З братом знатися перестав, до знахарок ходив та чорнокнижників, чи то приворотне зілля шукав, чи щось зле замишляв.

А коли братова жінка раптом померла родами, молодший від горя геть сказився. Втік з дому, і кілька років його не бачили. А коли повернувсь, здавалося, наче підмінили його. Чорний став з лиця, худий та страшний. Біля кладовища оселивсь та все блукав там, хтозна, навіщо.

В нашому світі іноді збуваються найдивніші казки — такі, наче їх пташка на хвості принесла з далеких країв.

Людям те невтямки, але насправді повітря сповнене уривків пліток та історій, уламків видінь та розмов. Всі вони — невидимі та дрібні, наче комашня, кишать у місцях, де найбільше живе народу, чіпляються за пташине пір’я та витають серед нас.

От і зараз пригадується мені.

Шепіт, шепіт розповзається у натовпі, що не йде, а рікою, коливаючись, тече вулицею.

— Шкода її. Така молода.

— Та хоч дитинка жива лишилася.

— Ой, лихо. Сиротою була та сироту по собі залишила.

— А сам Андрій — бач? — жодної сльозинки не зронив.

Баби зітхають, хрестяться. Труна пливе, наче човен, і хвилі розмов та домислів розбиваються об її стіни, бо тій, що спочиває всередині, тепер все це не важливо.

Їй тепер лежати у пітьмі, у вічному забутті, де немає ані болю, ані страху, ані туги за коханими.

От тільки ніяк не заспокоїться її душа, ніяк до бога не піде — наче прокляв її хто. Вертиться, б’є крилами, борсається під ребрами.

В душі — чорне тіло та роздвоєний хвіст, наче два леза. Одне лезо — то життя, а друге — то смерть, і обидва нероздільні, але ніколи не стануть єдиним цілим.

Вилетіла б душа та полетіла до рідної хати — та запізно. І місяця не проходить — а у хаті нова хазяйка біля печі порається, і стару хазяйку вже забули, наче й не було її.

Наче то не покійниці дитя щебече та сукає ручками й ніжками у колисці.

Роки йдуть, а вона так і мається у темниці, і не може ані на той світ піти, ані на цей повернутися. Ніхто не навідує могили, тільки божевільний Петро приходить щоночі та приносить свої фоліанти. Гортає сторінки, творить замовляння, курить зілля.

— Повернись! — зве.

Аж доки одного разу — фр-р-р! — мазнувши йому крилом по обличчю, з густої трави на могилі не здіймається птах. Чи, може, то просто кажан за комахами у світло свічки шарахнувся, Петро й не розгледів.

— Ярку, що там в тебе? — питає жінка.

— Це моя ластівка. Її тато підбив, а гніздо зламав.

— Викинь, ще заразу підхопиш.

— Люди кажуть, не можна ламати ластівчині гнізда, бо буде біда.

«Буде біда, буде біда.»

Ластівка — нехитра пташка. Тільки й уміє, що літати та гнізда вити. Але й це в мене відібрали. Хіба таке можна пробачити?

Щось важке та гаряче підіймається в грудях, густе та пекуче, воно затоплює мене — так, що в очах темніє. Я знаю: треба летіти.

На мене чекають.

Чекають, щоб нарешті вирватися на світло.

І коли хлопчик відтягує свитку, щоб зазирнути за пазуху та дати мені трохи повітря, я б’юся, рвуся несамовито та злітаю у небо — високо, так що одразу стає не чутно, як він зве мене, не чутно його крику.

Я лечу над хатинками, що розкидані обабіч дороги, наче хтось розсипав сухарі з сірого хліба. Над річкою, над переліском з дуба та сосни — до сільського цвинтаря з сірими ж хрестами та надгробками.

Лечу туди, де на мене чекає моє тіло, бо земля, просочена Петровими зіллями та замовляннями, давить йому на груди. Це воно кличе мене, бо прийшов час — тепер, коли зруйновано моє гніздо, у моїй неупокоєній душі не залишилося нічого, крім гіркоти.

— Виходь! — кличу.

А воно ледь чутно стогне та шелестить до мене:

— Важко, душе моя. Допоможи!

Я повертаюся до нього — туди, звідки вилетіла, щоб побути птахом. Та не бувати мені ластівкою, не літати на волі.

Бути мені мертвою, та не спочилою.

Чи то моя кістлява рука, чи не моя ламає гнилі дошки труни. Звідки й сили узялися? Чи то я, чи не я стою у лахмітті посеред розритої могили — і тільки під нігтями жирна земля. А на поясі за спиною — два мечі, два гострі леза, наче пташиний хвіст.

А потім так було.

Першим Петро мені зустрівся. Зовсім як у житті, багато років тому. Але тоді то був рум’яний, гарний парубок, а тепер — висохлий та збожеволілий чолов’яга з купою чаклунського приладдя. Що ж ненависть та заздрощі зробили з тобою, хлопче?

Як він побачив мене — то йому і язик відняло. Тільки руками сплеснув, і все, що тримав — чорні його книжки, мідні чаші та склянки з отрутами — розлетілося на всі боки.

— Ти мене кликав, Петре, я й повернулася. Чи ти не радий?

Він сахнувся та позадкував, дико зиркаючи то на мене, то на розорений могильний пагорб.

— Навіть у смерті ти не дав мені спокою. Ти та твоє брудне прокляття.

Його щелепа засмикалася, наче він силкувався щось сказати, але слова не хотіли виходити.

— Прокляття — то спис, Петре. З обох кінців у нього по вістрю. Одне встромляється у проклятого, а друге — тобі у груди. Прямо сюди.

Кінчиком меча я показала — куди. До Петра, нарешті, повернулася мова, і він простяг до мене руки, заблагав:

— Пробач мені, Марічко! Я молодий був, дурний. Не зумів з відмовою змиритися.

Він навіть не намагався уникнути мого меча. Так і стояв, а в самого аж зуби стукали.

Ех, Петре, Петре…

— Не можна загравати з темною магією, чи ти не знав? Вона не пробачає нікому.

Він кивнув.

— Молися, Петре, коли не забув, як то робиться. Та не бійся. Твоїй душі не доведеться мучитися, як моїй.

Він опустив голову та заплющив очі.

Змирився.

Його губи повільно заворушилися, наче він згадував слова молитви, і я стояла, чекаючи, коли він закінчить.

— Тепер дивись мені у вічі, — веліла йому.

Колись він так жадав моїх поцілунків, і навіть зараз не одхитнувся, коли я поцілувала його уста — такі само холодні, як і мої. Не знаю, чи здалося, чи правда так було, але в останньому погляді Петра — перед тим, як його очі зовсім згасли — мені привиділося полегшення.

— Спокута… — вимовив він та замовк.

Життєва сила — вся, до останньої краплі — вийшла з його тіла та перетекла у моє, а по собі залишила пусту, тьмяну оболонку, яка склалася навпіл та впала на коліна, а потім завалилася набік та так і лишилася лежати, наче собака, що сумує за хазяїном.

Я переступила через неї та пішла далі стежкою, що вела до хати, де я так недовго була господинею.

Дивно повертатися додому після смерті.

Все здається дрібнішим та жалюгіднішим, не таким, як запам’яталося — і старий тин, і скрипуча хвіртка. І сходи на ґанку, і двері, що ведуть у темноту сіней. І навіть чоловік, що сидить за столом, до мене спиною.

— Гандзю, зачини двері. Гнусу знов налетить.

Я не відповіла, і він повернувсь до мене. Різко підняв голову та завмер.

А очі в нього лишилися точно такі, як були раніше — блакитні, наче небо, яке ми, ластівки, любимо бездумно, самі не знаючи, за що. Я одразу зрозуміла, що він пізнав мене, бо зіниці в нього розширилися, і блакитне стало майже чорним.

— Що ж ти, голубе мій, жодного разу на могилку не прийшов та сина не привів? Я чекала.

Він сіпнувся та скочив на ноги. Його обличчя, перекошене страхом, було разюче схоже на Петрове.

— Ні! — крикнув. — Не може буть.

Я тихо сіла на ослінчик та підперла обличчя рукою. Мечі важко гримнули за спиною, торкаючись підлоги, а він перехрестився, уп’явшись у мене поглядом.

— Сідай, Андрійку, поговоримо.

Та він не схотів сідати. Натомість бочком, бочком, притискаючися до стіни, просувався до дверей.

Нічого, коханий мій, від правди не втечеш.

— Люди кажуть, ти й не оплакував мене зовсім. Я не хотіла вірити, та, бачу, так і було.

Він почервонів та стис кулаки:

— А ти хотіла, щоб я побивавсь за тобою, як той Петро-халамидник? Чи, думаєш, я не чув, що про вас з ним у селі говорили?

Як не чути? Чула. В’ються плітки, наче хмара кровососів. Тягнуть сили з тих, про кого йдеться, та ще й з тих, хто язиками чеше, не подумавши.

— Кажуть, сирітка-то, Марічка, старшого з братів Савичів обрала.

— Аякже ж, в нього й хата величенька, і город.

— А Петрові гарбуза. Та він і далі за нею ходить, не відстає.

— Мабуть, знає, навіщо ходить.

— Просто так ходити б не став.

— Оце так сирітка, обох обкрутила. З одним весілля зіграла, з іншим на сіннику зігрілася.

— А чия ж то дитинка у череві?

Іноді не літають плітки, а повзуть зміями.

— Дарма ти чужим людям повірив, Андрію.

— А як їм не вірити? Кажуть же ж люди.

Я похитала головою.

— Через свою погорду пам’ять про мене в сина вкрав та гніздо моє розорив. Це тяжкий гріх.

Витягла мечі та над головою схрестила.

Два леза, гострі, наче пір’я, швидкі, як ластівчин політ.

— За тяжкий гріх — тяжка спокута, коханий.

Він рвонувсь було, та свиснули мечі — і як біг Андрій, так і сів там, де ноги підігнулися. Здійняв руки та затих, тільки впало щось і покотилося підлогою, та забарвилося рожевим молоко у глеку на столі.

— Хто це тут землі в дім наніс? — роздалося від дверей, і в хату увійшла хазяйка. — Що це за… — почала було, але стала стовпом, переводячи погляд з мене на покійника та назад. Ахнула, відступила та сковзнулася на калюжі крові, червоної, як маків цвіт. Впала на спину та поповзла на ліктях із розкритим ротом, наче крик застряг у неї в горлянці.

Я повільно опустила зброю. Коли я йшла до неї, а потім повз неї до виходу, кінчики мечів із гуркотом волоклися по дощатій підлозі.

— Тату? — почувся з ґанку дитячий голос.

Жінка схаменулася, потяглася слідом, щоб ухопити мене, втримати. Нещасна хотіла захистити від мене моє ж дитя.

Ярко стояв у дверях, а в його широко розкритих очах, здавалося, відблискували леза моїх мечів.

— Хто ти? Де тато?

Я не відповіла. Та й що можна відповісти дитині, коли онде тато — сидить на лаві, склавши руки, наче зібравсь помолитися. І голова його ось туточки, зовсім поруч — дивиться у стелю скляними виряченими очима, на які вже сідають мухи.

— Ярку, тікай!

Та хлопчик нікуди не тікав, просто стояв у дверях та дивився на мене.

Я сховала мечі та стерла долонею багряні краплі з обличчя. Потім поклала руку на русяву дитячу голівку та поворушила волосся.

— Не йди до хати, хлопче. Ходім зі мною.

Треба забиратися звідси. Бо скоро нічого не залишиться ані від Андрієвої хати, ані від городу, ані від нього самого.

Кажуть люди, не можна руйнувати ластівчине гніздо. Буде біда.

З вулиці загорлали:

— Пожежа! Горить!

Я взяла Ярка за руку та потягла надвір.

Над дахом хати літали, юрмилися чорні ластівки, а від помаху їхніх крил займалися та розгорялися іскри. Вони швидко розросталися та перетворювалися на полум’яні квіти, що з тріском пожирали солом’яну покрівлю.

Хлопчик покірно йшов слідом, тримаючись за мою руку. Тільки раз обернувся, коли вибігла на ґанок та відчайдушно заголосила та, що замінила йому померлу матір.

Над хатою здіймалися клуби чорного диму. Їх ще довго було видно здалеку, доки ми удвох ішли стежкою — повз сусідські хати, повз лісок та через поле. І лише коли ми були так далеко, що до нас не могли дотягтися ані людські плітки, ані гіркі спогади — здійнялися птахами у повітря та полетіли.

Я не знаю, що буде зі мною далі.

Але тепер я більше ніколи не буду сама.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Маріан Ґрот
01.02.2024 21:27
До частини "Ластівка"
Неймовірно, навіть шкода, що не втрапили в мою підсудну. У такому стилі тоді не трапилося жодне, дуже гарний твір, і мова тягучо-моторошна, успіхів! :)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Рута Азовська
    18.01.2024 23:55
    До частини "Ластівка"
    фантастичний твір, містичний глибокий, аж моторошно стає і вся гама почуттів не просто прочитується, а прям відчувається, дуже-дуже круто і розкішно .
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Дар'я Мацелевич
    17.01.2024 23:44
    До частини "Ластівка"
    Дякую, мені дуже приємно! Сильно промахнулася із жанром, але все одно задоволена, що пішла на цей експеримент.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Alexandra Starling
    13.01.2024 14:23
    До частини "Ластівка"
    На перших рядках, чомусь згадала вірш "Земля така гаряча". Після прочитання, приємні і якісь моторошні відчуття. Ралістично, містично, красиво.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше