Темрява чи світло

*1*

Двоє молодих парубків йшли нічним лісом, освітлюючи шлях променями ліхтариків. Та це їм не надто допомагало, і раз по раз, то один то інший спотикались об коріння дерев і сухі гілки. Парубки щось уважно шукали, вихоплюючи з темряви тонкими променями світла стовбури дерев і кущі.

— А ти впевнений що це сьогодні? – запитав один з парубків, високий і худорлявий, одягнений в подерті, за останньою модою, джинси, і чорну толстовку.

— А коли як не сьогодні? – роздратовано перепитав його друг, трохи нижчий, широкоплечий парубок в спортивній куртці і чорних штанах. – Ти взагалі на календар дивився? Сьогодні Івана купала, і тільки в цей день цвіте папороть.

— Та знаю я, – не менш роздратовано відповів товариш, відмахуючись від надокучливого комара, що літав перед самим обличчям, – просто ми вже бродимо цим клятим лісом дві години, і ще й натяку на квітку не було.

— Макар, ти як мала дитина, от чесно. Думаєш якби квітку папороті було так легко знайти вона б була досі тільки легендою? – насмішкувато запитав широкоплечий.

— Зате ти в нас Андрій-всезнайка, так? – образився Макар, – хто тобі взагалі розповів про цвіт папороті? Хто вирахував що квітка має зацвісти саме в цьому лісі?

— От і не скигли, сам привів нас в цей ліс! – Відрубав Андрій, на що в Макара не було що заперечити.

Андрій хотів ще щось сказати, та раптом почув хрускіт сухих гілок. Парубок зупинився і жестом вказав товаришу напрямок, куди вони одразу спрямували свої ліхтарики. Та окрім малинових кущів вони нічого не виявили, і вже хотіли продовжити пошуки, та повернувшись побачили перед собою прекрасну дівчину.

Незнайомка була неймовірно вродлива, з гладенькою, неначе відполірованою шкірою, довгим розпущеним волоссям, що сягало здається самої землі, і було темне як сама ніч. Зодягнена дівчина була в просту довгу сорочку, яка під променями ліхтариків ставала неначе прозора. На витонченому обличчі незнайомки загравала зваблива посмішка, а темні очі пускали бісики.

Дівчина стала задкувати і продовжуючи ніжно посміхатись, поманила їх за собою, все дальше заглиблюючись в густий ліс. Лісом, неначе луною, розносився мелодійний сміх красуні. Цей сміх неначе заворожував, плутав думки, залишаючи одне бажання, тваринну хіть. Парубки були готові йти хоч на край світу за красунею, навіть не задумуючись над тим що роблять.

За кілька хвилин лісова красуня вивела їх на галявину, освітлену яскравим світлом повного місяця, і зникла, неначе й не було тут дівчини. Хлопці стали оглядатись в пошуках красуні, вертіли головами на всі боки, та ніде її не було видно. Раптом позаду них почувся дзвінкий сміх, на звук якого парубки одразу обернулись, але нікого не побачили. Сміх знову пролунав позаду, тоді справа, зліва, і вже за мить здавалось що сміх лунає з усіх куточків галявини. А тоді появились вони, прекрасні звабливі німфи. Всього їх було семеро, всі як одна стрункі, високі, з довжелезними косами темного волосся, і всі в напівпрозорих довгих сорочках, що майже не приховували звабливі принади дівчат.

Красуні радісно сміялись, і неначе пожирали парубків очима, чим ще більше збуджували їх. Вони рухались в дивному танку, довкола парубків, все більше заворожуючи їх і позбавляючи волі. Поступово дівчата стали стискати своє коло, стали погладжувати парубків, торкатись рук, обличчя, і Макар з Андрієм навіть не помітили, як їх стали роздягати. Одяг просто летів на різні сторони, поки дівчата не припиняючи свій танок зривали його.

От одна з дівчат стала уважно оглядати руку Андрія, ще вдень він невдало впав і поранився, та рана була не глибока тож Андрій просто перев’язав її бинтом. Та як тільки дівчина зірвала пов’язку всі семеро красунь як по команді повернули голови до Андрія, і обступили його, облишивши Макара.

Всі разом красуні накинулись на Андрія, повність приховавши його своїми тілами. Макар, залишений у спокої нарешті прийшов до тями, виведений з трансу дивними звуками, неначе рвалась тканина, а потім хтось її жував. Та ці звуки супроводжували також задоволені стогони дівчат.

— Ей так не чесно, ви про мене забули, – промовив Макар рішуче підходячи до місця оргії, як йому здалося, і торкнувся плеча однієї з красунь.

Та на парубка піднялися налиті кров’ю червоні очі, ще недавно красиве обличчя було перекошене, а з рота стирчали гострі закривавлені зуби, кров стікала по підборіддю істоти. Відсахнувшись Макар перечепився через щось і впав, з жахом побачивши що перечепився через закривавлену ногу друга, що самітно лежала осторонь. Крик застряг в горлі парубка, стримуваний лише єдиною думкою, якщо він закричить зараз то, ці потвори звернуть увагу на нього.  Відповзаючи по сирій землі подалі Макар не міг відвести погляду від місця де семеро чудовиськ рвали на шматки його друга, із задоволенням пожирають свіжу людську плоть.

Піднявшись на нетривкі ноги, змусивши зусиллям волі рухатись тіло, парубок відвернувся від монстрів з їх жахливою трапезою і спочатку повільно, та поступово все швидше став бігти. Макар не розбирав дороги, просто біг якомога далі, зовсім не зважаючи на гілки дерев і колючки на кущах, що дряпали його до крові. Відбіг він зовсім недалеко від галявини, коли відчув різкий пекучий біль у нозі, аж спіткнувся, впавши у вогке холодне опале листя. Поглянувши на ногу Макар побачив кров, і сліди від кігтів, а зовсім поруч стояла одна з тих потвор, шкірячись в жахливій посмішці. Вмить істота знову стала прекрасною дівою, з неземною вродою, і вказала на парубка рукою. Одразу, неначе виникла з повітря, появилась міцна, гнучка лоза, що скувала руки і ноги Макар так, що не було можливості поворухнутись. Почувся дзвінкий спів, що ще недавно заворожував, та зараз накотив на парубка хвилею жаху.

Лежачи на землі Макар не міг добре бачити, що довкола нього, та чітко почув шарудіння листя, хтось підходив до нього, і їх було багато. Сім красунь не поспішаючи наближались до своєї жертви. Зараз вони вже не виглядали такими звабливими, з гострими зубами, що стирчали з перекошених закривавлених ротів, та пазуристими руками, вкритими ще теплою кров’ю першої жертви. Потвори знали що Макар нікуди від них не втече, тож насолоджувались його відчаєм, повільно нахиляючись над парубком, що мав втамувати їх голод. Одна з потвор провела гострим кігтем по грудях парубка, залишаючи глибоку подряпину. Макар закричав від нестерпного болю, та це тільки повеселило потвор, розігріваючи їх апетит. Зуби в них стали ще більші і гостріші, жадібно облизуючись потвори приготувались трапези.

— Гей, дівчатка! А що це ви такі замурзані, такі розпатлані? Ось, візьміть гребінці, причешіться хоч. – Пролунав незнайомий голос, тоді щось впало на землі поруч, а потвори як божевільні стали битися за це щось, відступивши в сторону від Макара.

Чулися звуки боротьби, тоді задоволені вигуки і знову мелодійний сміх. А тоді почувся нестерпний крик, від якого кров стигла в жилах, і все затихло. Та за хвилину, десь збоку, знову почулося шарудіння листя, хтось знову наближався до Макара, і від страху парубок зажмурився.

— І довго ти ще будеш валятися тут? – пролунав чоловічий голос над Макаром, після чого парубок відчув що його більше ніщо не стримує, він знову вільний. – Вставай давай і йди за мною, якщо хочеш вижити.

— В-в-ви хто? – насилу вимовив Макар, вглядаючись в спину незнайомця, закутану в довгий чорний плащ. Парубок спробував підвестись, та одразу ж поморщився від болі, і важко осів на землю. Рани кровоточили і нестерпно боліли, при кожному русі.

— Це не має значення, – відповів незнайомець, поглянувши на парубка, замислився на мить і підійшов ближче, простягнувши долоню, що почала світитись. Макар спочатку відчув якесь поколювання по всьому тілі, а тоді його неначе накрила водяна хвиля, що змила увесь біль. Рани затяглися на очах, і більше не відчуваючи болю парубок піднявся на ноги, мерзлувати обхопивши себе руками. Незнайомець відвернувся і клацнув пальцями, після чого Макар відчув що вже не голий, на ньому знову був весь його одяг. – В лісі вночі холодно, не варто світити голим задом.

Ошалілий Макар оглядав себе, не вірячи в реальність всього що з ним відбувалось, і повернувши голову в бік побачив велике, криве дерево, на стовбурі якого, неначе хтось вирізав сім, перекошених від болю, жіночих облич. Не спускаючи погляду із страшного дерева парубок поспішив за своїм рятівником.

— Що це було? Ті жінки, потвори, чи хто вони такі? Вони зжерли мого друга! Що тут відбувається? І хто ви в біса такий? – засипав Макар питаннями, а незнайомець мить пильно вдивлявся в його лице а тоді відповів:

— Я той хто винищує нечисть, а ті потвори були лісовими мавками.

— Ти що відьмака Сапковського перечитався, – нервово засміявся Макар, навіть не помітивши як перейшов на «ти» з незнайомцем.

— Це скоріше він списав свого відьмака з мене, пам’ятаю як спас Анжея колись давно від вурдалака. – Спокійно відповів чоловік, не звертаючи уваги на недовіру Макара.

— Допустим, але хіба мавки такі кровожерливі монстри? І що це з ними сталося? – не вгавав Макар.

— Справжні легенди, про потойбічне давно забуті! А сучасні казочки зовсім не передають реальної картини справ. Мавки саме такі жорстокі і кровожерливі істоти. Полюють на чоловіків, заманюючи глибоко в ліс, де і пожирають свою жертву. А перед цим заворожують своїм танцем і співом, та знімають з жертви весь одяг. Їм бачте не подобається виколупувати тканину з зубів. – Став пояснювати Ян, впевнено крокуючи лісом, сьогодні в нього ще багато роботи, і він не хотів витрачати час на балачки. Та знав що цей парубок від нього так просто не відстане, відчував. Це була одна зі здібностей Яна.

— Щоб позбутися мавки, потрібно дати їй гребінець, і поки вона буде розчісувати свої довжелезні коси можна втекти. – Продовжив розповідати Ян, продираючись через густі чагарники, а Макар не відставав від нього ні на крок. – Я ж дав мавкам осикові гребінці, спеціально заговорені. Коли мавка починає розчісуватись таким гребінцем то перетворюється на дерево, і вже більше нікому не зможе зашкодити.

Десь збоку почувся шурхіт, і двоє чоловіків, як по команді зупинились, прислухаючись. Спочатку все було тихо, звичайний нічний ліс, та Макар бачив як його рятівник напружився, ніби в очікуванні нападу. Подув вітер, коливаючи листя на деревах, десь неподалік заухкала сова, а новий порив вітру закружив довкола них сухе листя. Макар крутив головою на всі боки, намагаючись щось роздивитись, та нічого не бачив в нічній темряві. Зате він помітив як його рятівник підняв руки, на рівні грудей, і між ними запалала вогняна куля. Макар навіть очі протер не вірячи побаченому, хоча після сьогоднішнього його вже ніщо не мало б дивувати. Затамувавши подих Макар спостерігав як незнайомець зробив рух руками вперед, і вогняна куля полетіла, освітлюючи те що приховувала темрява. А за кілька кроків від них врізалась в людину, як спочатку здалось Макару. Почувся нестерпний крик, і потріскуючий звук, неначе горіла суха колода.

— Також проти мавок чудово підходить полум’я, – прокоментував дійство Ян, поглядаючи на враженого Макара, і знову розвернувшись щоб продовжити йти додав, – можеш називати мене Яном, рухайся, я чекати не буду.

Макар хотів щось запитати, та на плече Яна сіла велика вухата сова, і вивернувши свою голову назад, поглянула жовтими очима прямо на парубка, відбивши бажання продовжувати розмову.

*2*

— Ти впевнена що інакше не вийде? – Боязко оглядаючись промовила молода світловолоса дівчина, в простій світлій сукні. Вона йшла темним лісом, зовсім не розбираючи дороги, і намагалось не відставати від двох подруг, одягнених в такі ж білі сукні. На небі яскраво світив повний місяць, але зірки, та їхнє світло неначе оминало ту частину лісу, якою йшли дівчата.

— Ми вже обговорювали це тисячу разів, Тань, якщо ми не зробимо цього він прийде і по нас! – Відповіла їй, навіть не обернувшись, чорноволоса подруга, що тримала якийсь невеличкий згорток в руках.

— Я знаю, та все ж, це якось не правильно! Ми не такі і мали б знайти інший спосіб! – не здавалась Таня.

— Думаєш нам це подобається? – промовила інша чорноволоса дівчина, як дві каплі води схожа на першу, і з таким же згортком. – Інші відьми вже все пробували, та нічого не допомогло. Він не робить різниці між темними і світлими. Він вбиває всіх!

— Я розумію, але це темна магія, ми ніколи такого не робили. Раптом в нас не вийде, і все буде на марно? – продовжувала Таня, сподіваючись що подруги все ж передумають.

— Тому ми і робимо це на Івана Купала, в одну із самих містичних ночей у році, до того ж саме сьогодні, на додачу, ще й повний місяць, – вже в котре пояснила одна з близнючок, зручніше взявши свій згорток.

— Ми з Кірою, вже пояснювали тобі сто разів,– терпляче додала інша близнючка, обходячи повалене дерево, – єдиний спосіб зупинити його – провести цей ритуал! Мені це також не подобається, але іншого виходу в нас просто немає! Ми повинні принести цю жертву, якщо хочемо вижити.

Решту шляху дівчата мовчали, боязко оглядаючись на шорохи нічного лісу. Вони вийшли на невеличку галявину, в центрі якої був гладенький, метрової ширини, пеньок. Якби не коріння, що міцно трималось за землю, можна було б подумати що це хтось забув круглий столик, посеред лісу.

Дівчата не змовляючись почали приготування до свого темного ритуалу. Поки сестри-близнючки обережно поклали свої згортки на пеньок, перед цим накривши його червоним оксамитом, Таня розставляла довкола свічки. Кіра витягла з торбинки якийсь порошок, і приєдналась до Тані, виводячи на голій землі, неначе хтось прибрав усе листя довкола пенька, хитромудрі символи. В цей час її сестра, Карина, поливала землю довкола пенька якимсь зіллям, що мало сильний трав’янистий запах.

Коли приготування було завершено близнючки розгорнули свої згортки, і на червоний оксамит поклали двох немовлят, що спокійно спали. Взявшись за руки, довкола немовлят, відьми в унісон зашептали заклинання. Їхні голоси злились воєдино, і моторошним шепотом стелились нічним лісом. Поступово відьми почали промовляти все голосніше, і вже мало не викрикували слова, що стали повертатись неначе ехо, в глибокій печері. Немовлята прокинулись, і заплакали, безпомічно лежачи на імпровізованому жертовнику. Небо розсікла одинока блискавка, і лісом прокотився гучний грім, від якого навіть земля задрижала, хоч на небі не було і хмаринки. Всі свічки, розставлені довкола Танею, разом спалахнули, розвіявши нічну пітьму, і довкола відьом засяяла вогненна пентаграма.

— Це все, – Промовила Кіра, поглянувши на блідих подруг,  – залишилась найгірша частина ритуалу, і ми отримаємо силу протистояти йому.

— Сподіваюсь це все не даремно, – простягла Таня кривий, гострий кинджал, із срібною змією, що вилась довкола рукоятки. – Бо я сьогоднішню ніч ще довго буду згадувати в кошмарах.

— Ми всі її будемо згадувати! – прийняла простягнутий кинджал Карина, і міцно затисла в тремтячій руці.

— Бий прямо в серце, щоб малюк не мучився, – порадила Кіра сестрі.

Карина вагалась, зручніше обхопила кинджал обома руками, щоб вгамувати тремтіння в руках. Зібравшись з духом дівчина закинула кинджал високо над головою, приготувавшись простромити невинне немовля, що вовтузилось перед нею. Та в момент, коли Карина вже майже наважилась, прямо з темряви на неї спікірувала величезна сова, змусивши відступити вбік. Раптово піднявся сильний вітер, що вмить загасив усі свічки.

— Разом ми вистоїмо, дайте мені свої руки, – Прокричала Кіра, перекрикуючи вітер, що тепер стіною відділяв відьом від немовлят.

— Де Таня? – налякано прокричала у відповідь Карина, хапаючи сестру за руку.

Відповісти Кіра не встигла, побачивши як з лісу, прямо на галявину виходить високий чоловік, закутаний в довгий чорний, як сама ніч, плащ. Відьми кинули йому навперейми кілька вогняних куль, та ті не долітаючи до цілі розбивались об невидиму стіну, всього в кількох сантиметрах від чоловіка.

— Це Темний чаклун, – налякано промовила Карина, – треба тікати, він вб’є нас усіх. – Охоплена панікою дівчина спробувала розвернулась щоб втекти.

— Ні, він тільки цього й чекає, – заперечила Кіра, втримуючи сестру на місці, – разом ми зможемо протистояти йому.

— Схоже цього разу мені попались сміливі, – посміхнувся Ян, – люблю сміливих, з ними завжди веселіше.

— Ми тебе не боїмося! – викрикнула Кіра, хоч насправді помирала від страху. Вже понад тридцять років ширились чутки про непереможного Чаклуна, що приходить за відьмами. Вбиває усіх без розбору, і старих і малих, і добрих і злих. Декілька разів відьми об’єднувались, щоб зупинити його. Та кожного разу чаклун залишав по собі лише гори трупів. І от тепер вона зустріла свій нічний кошмар на яву.

— Тоді ви ідіотки, – без прояву жодних емоцій відповів чоловік, – могли б прожити трохи довше, якби втекли, як ваша подруга.

Ян відчував що близнючки сильні, не настілки як він, та сильніші за більшість тих кого він зустрічав раніше. Схоже вони підсилювали одна одну поки тримались за руки. Зосередившись Ян послав телекінетичну хвилю, та відьми встояли, хоч і відступили на крок. Ян майже фізично відчував їхній страх і це подобалось йому. Він не вважав себе маніяком, чи покидьком, навпаки він був героєм, що очищає землю від мерзенних відьом. Так Ян думав, чи переконував в цьому себе. Він знову зосередився, цього разу вкладаючи в удар більше сили, і удар пройшов захист відьом. Близнючок підкинуло в повітря, вони розімкнули руки і розлетілись в різні кінці галявини.

Кіра одразу ж вскочила на ноги, і прошепотівши якесь заклинання запустила в чаклуна блискавкою, прямо з руки. Та Ян з легкістю відбив його, став насуватись на відьму. Карина, побачивши що сестра в небезпеці витягла з кишені невеличкий флакон, заповнений темною рідиною, і кинула його в спину чаклуну. Зі звуком, схожим на петардний вибух, флакон розбився об спину Яна, і той закляк, не в змозі поворухнутись.

— Так, – радісно вигукнула Карина, підбігаючи до сестри, та в цей момент тіло чаклуна затрусилось, і він подолав магію, що скувала його. Одним потужним ударом руки відкинув Карину, що саме пробігала повз, далеко назад, від чого та знепритомніла.

— Не смій чіпати мою сестру! – Заверещала Кіра кидаючись на чаклуна з кинджалом, що невідомо звідки взявся в її руках.

Ян теж не очікував такого супротиву і напору від дівчини. Вже минуло багато років, коли востаннє хтось давав таку відсіч. Зараз зазвичай всі відьми тікають, тільки почувши що він десь поблизу. Це дещо розвеселило Яна, і він усміхнувся, навіть спеціально пропустив кілька атак, дозволивши себе поранити. А тоді показав Кірі, що вже встигла повірити в можливість своєї перемоги, поранену руку.

— Цього не може бути, – з жахом дивилась Кіра, починаючи задкувати, як рани, нанесені нею, затягувались просто на очах, неначе й не було їх.

Кіра розвернулась, спробувавши втекти, та Ян підняв вверх руку, піймавши дівчину. Неначе невидима рука стислась на горлі Кіри, піднявши її над землею, і потягла назад, прямо в руки чаклуна. Кіра смикалась, намагалась пручатись, промовляти заклинання, та окрім хрипу зі стисненого горла більше нічого не виривалось. Дівчина була в повній його владі, і Ян це чудово розумів, посміхаючись витягнув кинджал, із внутрішньої кишені плаща. Простий, без різьблень, гравіювань, з прямим але дуже гострим лезом. Виграючи лезом, під місячними променями, Ян підійшов до Кіри, що вже майже задихнулась, в його сильній магічній хватці. Дивлячись прямо в очі, що випромінювали лише безмежну ненависть, Ян повільно встромив кинджал відьмі в серце, насолоджуючись тим як життя покидає її.

Висмикнувши кинджал з бездиханного тіла, що тепер лежало на землі, Ян повернувся до другої відьми. Карина саме опритомніла, і бачила смерть сестри, гарячі сльози полились нестримними струмками з очей, а сили полишили.

—Ні-ні-ні, благаю не треба, – заливалась сльозами Карина, відповзаючи від чоловіка що насувався на неї з кинджалом в руці, з якого скапувала ще гаряча кров сестри.

Ян не раз вже чув благання своїх жертв, та з роками навчився не зважати, відьми не заслуговували на співчуття. Вони самі винні в тому що він такий. Ян не обирав такий шлях, колись мріяв зовсім про інше життя, та доля вирішила інакше, зробивши вибір за нього. І Зараз Ян не відчував жодного жалю до відьми що плазувала по землі, з останніх сил хапаючись за своє життя. Піднявши силою думки відьму в повітря Ян проткнув її серце, точно так само як перед цим зробив з її сестрою.

Оглядаючи мертве тіло, що лежало перед ним Ян намагався зрозуміти що не так, чому сила відьом не перейшла до нього, як було зазвичай.

«Неначе сила перейшла до тієї третьої, що втекла, але це нічого, я і її впіймаю, ще жодна відьма не втікала від мене.»

— Невже це справді було так необхідно? – пролунав голос Макара, що зараз стояв біля пенька, блідий як крейда, та все ж намагався тримати себе в руках.

— Відьми не заслуговують на життя, – сухо відповів Ян, підходячи до пенька з немовлятами, – ці тварюки хотіли принести в жертву немовлят, і тобі ще їх шкода? Може і тих мавок, що роздерли твого друга теж пожалієш, сходи в ліс вони там чекають.

— Ні дякую, – боязко поглянув на темний ліс Макар, – але це різні речі, мавки це духи, а відьми-люди.

— Нехай тебе не обманює їхня зовнішність, вони монстри, що ховаються за образами невинних створінь, і тільки чекають можливості коли ти розслабишся, щоб встромити тобі ножа в спину.

— Вони не виглядають такими вже жахливими, – продовжував впиратись Макар, стараючись не дивитись на мертвих відьом, – схоже вони просто захищались.

— Я часто чув що є добрі і злі відьми, та на мою думку добрі відьми це мертві відьми. Запам’ятай кожна відьма це зло, що рано чи пізно вирветься на волю! – Ян вже втомився від дурості Макара, та разом з тим не вперше вже зустрічав подібних ідіотів, обманутих відьомською красою. Проводячи рукою над двома малюками, Ян скористався своїм даром щоб зцілити і зігріти їх. На край пенька присіла велика вухата сова, що неначе зі співчуттям дивилась на малюків, що тепер мирно посапували, усміхаючись у вісні.

— Якщо думаєш що відьми невинні створіння то поглянь на сову, це Юрась, – промовив за хвилину Ян, бережно закутуючи малюків, а Макар з цікавістю поглянув на сову, що втупила в нього свої великі очі, і ніби промовляла «Ну ти і дурень» – Юрась колись був людиною, парубком в якого закохалась відьма, та він був одружений і щасливий у шлюбі, тож відмовив їй. А та клята зараза прокляла його, обернувши совою, і посадила в клітку. Потім на його очах вбила його ж дружину, порізала її на шматочки. Через кілька місяців по тому відьма зустріла мене, і моє обличчя було останнім що вона побачила. Зняти прокляття з Юрася нажаль неможливо, тож він став допомагати мені, так ми вже кілька років працюємо в парі. Досі вважаєш відьом милими й пухнастими?

Макар нічого не відповів, надто вражений почутим, лише пригорнув до себе два згортки з невинними малюками.

— Пробачте дівчата, та в мене не було іншого вибору, – промовила Таня, що весь цей час стояла на краю галявини, ховаючись за густими кущами і в тіні лісу. Чаклун обернувся точно в її сторону, і на мить дівчині здалося що він дивиться прямо в її очі, та він відвернувся. Видихнувши з полегшенням Таня швидко пішла звідти, поки чаклун справді не помітив її, ще був не час.

*3*

Після довгої ночі наступив ранок. Ян втомлений, після нічних пригод, залюбки б завалився спати, до самого вечора, а  то й до ранку. Та була ще одна справа, що вимагала негайного вирішення: двоє немовлят, що так і не стали жертвами відьом. Потрібно було повернути їх батькам, а їхні пошуки морока в яку чаклун не хотів вплутуватись. Та Яну пощастило він помітив, на руці одного з малюків, лікарняну бірку. Судячи з усього відьми поцупили малюків прямо з лікарні. А пологовий тут тільки один, в центрі міста.

Обережно, взявши зручніше два маленькі згортки, Ян зібрався віднести їх в лікарню, і вже розвернувся, коли його окликнув схвильований голос Макара.

— Почекай, а… ти куди?

— Поверну малюків в лікарню, – знизив плечима Ян, знову розвертаючись щоб іти.

— А мені що робити? – знову окликнув його Макар, швидко наздогнавши і став поруч. Виглядав парубок схвильовано і, водночас трохи божевільно.

— А ти іди додому, та забудь усе що бачив цієї ночі. – суворо відповів чаклун, невміло заколисуючи малюків, що почали прокидатись. Мить і обидва згортки залились дзвінким плачем, а Ян став інтенсивніше їх колисати, виглядаючи вкрай розгублено. Він міг з легкістю впоратись із дюжиною відьом, чи любою почварою, та зовсім не вмів поводитись з немовлятами.

— Але я хочу допомогти, – заперечно похитав головою Макар, забираючи малюків у Яна, і за хвилину вже заколисав їх. На здивований вираз, на обличчі Яна він відповів: – В мене великий досвід у цьому, часто доглядав  дітей двоюрідних сестер. Але я не про це. Я хочу допомогти в боротьбі з нечистю, відьмами, і всім тим іншим.

— Але ти не можеш мені допомогти, – безапеляційно заявив Ян, втомлено прислонившись до стіни. Був у нього вже колись напарник, і нічим хорошим це не закінчилося. Більше Ян такої помилки не хотів робити, тому промовив, дивлячись прямо в очі парубка, – ти будеш тільки заважати, плутатись під ногами, поки не помреш в пазурах якоїсь почвари.

— Але щось я можу зробити? – з надією в голосі тихо промовив Макар, сам розуміючи, що Ян правий. – Це через мене загинув Андрій і я не можу з цим так просто змиритись, і забути. Я хочу щоб більше ніхто не постраждав. Я не можу все залишити просто так, після того як мій друг віддав своє життя а я залишився жити.

— Ти правильно сказав, він помер, а ти залишився жити, – Ян говорив спокійно, намагаючись донести свої слова до Макара, – тож постарайся щоб смерть твого друга не була даремною. А решту залиш на мене.

— Ти крутий відьмак, борешся зі злом, вбиваєш відьом, рятуєш таких придурків як я, – промовив Макар, після хвилинного мовчання, пригортаючи до себе малюків, неначе хотів захистити їх від усього світу, – це те що  можеш зробити ти. Я не такий і чудово це розумію. Та все одно хочу допомогти.

— Ти можеш подбати про цих малих, і вже точно краще ніж я, – Ян підбадьорливо стис плече Макара. – Сходи в лікарню, знайди їхніх батьків. Це – те що можеш зробити ти! А боротися з нечистю це моя робота, і виконувати її можу тільки я. – Розвернувшись Ян швидко попрямував чим далі від Макар, поки той знову не став нав’язувати свою допомогу.

Довгий і важкий тиждень купальських свят закінчився. Це в людей прийнято святкувати один день, а різноманітна нечисть, і відьми цілий тиждень бешкетують, вилізши зі своїх нір. Нападають на різноманітних дурників, що вірячи в казочки лазять по лісах, самі ідучи в лапи нечисті. А у відьом це час найбільшої активності, коли їхні ритуали виходять в рази сильнішими ніж зазвичай. Та, на щастя, цей клятий тиждень закінчився, і Ян зміг видихнути з полегшенням. Ян звісно могутній чаклун, та не всесильний, і майже безкінечні битви з різними потворами, і відьмами, що ризикнули трапитись на його шляху, сильно втомили. Добре хоч Макар виявився парубком розумним, і тверезо оцінивши свої сили відмовився від раптового пориву геройствувати, а зосередився на допомозі немовлятам. Хоч на одну проблему в Яна стало менше.

Зайшовши в нічний бар Ян мав лише одне бажання, напитися і розслабитись. Інші відвідувачі бару кидали на його кремезну постать насторожені погляди, та Яну було байдуже, давно вже звик не звертати на таке уваги. Чоловік примостився в кутку, за барною стійкою, і замовивши одразу пляшку горілки, став напиватись, закусуючи солоними горішками. Ян полюбляв подібні заклади, де можна просто розслабитись, і спробувати забутись. І атмосфера підходяща, напівтемрява, цегляні стіни, що зроду ніхто ніколи не білив, та прості дерев’яні меблі.

Після п’ятої чарки до Яна підсіла чорноволоса дівчина, з великим бюстом, обтягнутим вузькою чорною сукнею.

— Привіт красунчику, сумуєш? Може я складу тобі компанію? – солодко протягнула красуня, поклавши руку Яну на коліно.

— Дякую обійдуся, – сухо відповів він, перехиляючи чергову чарку.

— Ну чого ти так одразу, навіть не знаєш від чого відмовляєшся, – не відставала брюнетка, погладжуючи ногу Яна, поступово піднімаючись все вище.

— Послухай мене уважно, – грізно промовив Ян прямо в обличчя дівчини, схопивши її за зап’ястя, – такі хвойди як ти мене не цікавлять, тож якщо не заберешся звідси я зламаю тобі руку. Все зрозуміла, чи пояснити більш популярно? – Ян просто хотів спокійно провести вечір, і компанія дешевої повії, ще й такої настирної, була зайвою.

— Придурок, – викрикнула брюнетка, висмикуючи руку, схопивши сумочку швидко кудись задріботіла, на своїх високих підборах. На що Ян тільки посміхнувся, приготувавшись перехилити чергову чарку.

— Гарно ти її відшив, – пролунав голос за спиною, і обернувшись Ян побачив блондинку, в червоній легкій сукні, що вигідно підкреслювала принади дівчини. – Я приставати не буду, не бійся, просто не хочу сама напиватись, може складеш компанію? – і не дочекавшись відповіді всілася на місце, де ще хвилину тому сиділа брюнетка.

Ян промовчав. Не тому що дівчина йому сподобалась, хоч нікуди правди діти виглядала вона шикарно. Та вона була відьмою, це Ян чітко відчув, завжди міг з легкістю визначати таке, здається цей дар перейшов до нього від однієї з вбитих відьом, або став результатом злиття кількох здібностей?

Це було цікаво, ще жодна відьма не підходила до нього так близько, зовсім без страху, а це він теж міг відчувати. Дівчина була однозначно напружена, та в ній не було і краплі страху, неначе вона точно знала що нема чого боятись. Можливо вважала що в барі, серед людей, Ян не наважиться напасти на неї.

Кілька хвилин вони сиділи мовчки, тільки звуки ударів пустих чарок об стіл, розганяли тишу. Складалось враження що ця відьма зовсім не здогадується про те хто поруч неї, і справді прийшла в бар щоб випити. Та Ян надто добре знав відьомське кодло щоб повірити в таке. Нарешті цікавість взяла верх і чоловік порушив тишу, запитавши:

— Що в такої красуні могло статися, щоб змусити напиватись в барі поруч незнайомця?

— Та так, одна дрібничка, – сумно посміхнулась дівчина, розглядаючи через стінки прозорої чарки випивку на дні, і додала, навіть не повернувшись до співрозмовника, – сьогодні я дізналась, що помру через рік.

«Ага, аякже, дай ми тільки залишимось у двох, і помреш ти точно швидше»

Подумав про себе Ян, посміхнувшись, і перехилив чергову чарку. Він розпивав вже другу пляшку, і якби був нормальною людиною, то вже мабуть давно валявся б непритомний. Та через свої кляті сили Ян навіть не міг нормально напитись, хоча зараз був вдячний за це, розбиратись з відьмою краще на тверезу голову.

— І звідки така впевненість, можливо все ще обійдеться, – промовив Ян, стежачи за реакцією відьми, – або ти помреш раніше. Життя складна річ, ніколи не можна бути упевненим у чомусь на всі сто процентів.

— Ти правий, та в цьому випадку я точно впевнена, – говорила блондинка з упевненість в голосі, і на диво чітко, хоч теж уже випила майже цілу пляшку, – абсолютно нічого зробити не можна, як би я цього не хотіла. Лишається одне – просто змиритись, і насолодитись тим часом що мені відведений. – Вперше за весь час блондинка розвернулась до Яна, окинувши його оцінюючим поглядом і подарувала посмішку, явно заграючи до нього.

Це в край розгубило чоловіка, він мало не впустив чарку, що тримав у руках. Чого-чого а загравання зі сторони відьми він точно не чекав. А блондинка правильно зрозумівши його реакцію розсміялася, і перед тим як перехилити чергову чарку запитала:

— А сам ти чого сидиш і напиваєшся в гордій самотності?

— Важкий видався тиждень, от захотів розслабитись. – Думки в Яна починали плутатись, він все ніяк не міг розкусити цю відьму, чого вона добивається? Невже справді не знає хто він і заграє, чи це якийсь хитрий план, щоб він втратив пильність?

— Але чому сам? – не вгавала дівчина. – В житті не повірю що в такого красеня нікого немає, ні друзів, ні дівчини.

— Були в мене і друзі і дівчина, – враз пригадались образи з минулого, які Ян так старанно намагався забути. – Друзі загинули, а дівчина зрадила, встромивши ножа в саме серце. – Спохмурнівши відповів Ян, залпом випиваючи одразу, одну за одною, дві чарки. Та легше від цього не стало.

— Пробач, не хотіла тебе засмучувати. Це мабуть боляче, пригадувати все що сталося, завдало болю, залишивши глибокі шрами, що не гояться скільки б не пройшло часу. В мене схожа ситуація, був наречений, та зрадив з найкращою подругою. Прибити хотіла обох, а тепер от, сама скоро помру. – Гірко посміхнулась дівчина, перехиливши чергову чарку.

— Життя несправедливе, але таке воно життя, – промовив Ян, на мить відчувши жалість до цієї відьми, лише на коротку мить, неначе побачив у ній просто дівчину, скривджену, зраджену дівчину.

— Слухай, – раптом надміру енергійно підхопилась блондинка, – ми ж так навіть не познайомились, але тепер це звучатиме смішно. Давай вип’ємо на брудершафт, але замість поцілунку представимось?

Не чекаючи відповіді блондинка швидко наповнила дві чарки, зі своєї пляшки, одну з яких всунула в рук Янові. Переплела їхні руки, випиваючи зі своєї чарки. Дівчина вважала що Ян нічого не помітив, та він чудово бачив, як в його чарку відьма щось вкинула. Це Яна навіть розсмішило і він, дивлячись блондинці прямо в очі, з викликом, перехилив свою чарку.

Ян не боявся отрути, навіть магічні зілля не діяли на нього, такою була ще одна його здібність, нейтралізація всього, що могло мати хоч якийсь негативний вплив, і зашкодити йому. Саме тому, жодні зілля і отрути не мали ніякого ефекту, і Ян міг сміливо їх випивати, нічого не боячись.

— Таня, – весело простягла свою долоньку відьма.

— Ян, – коротко промовив, в тон їй, посміхнувся і потис простягнуту руку.

— Яке в тебе незвичне ім’я, Ян, ніколи б не подумала. – Таня промовляла ім’я співрозмовника неначе смакуючи його.

— А що не схожий? – перехилив чергову чарку Ян весело підморгнув Тані. Вся ця ситуація його все більше веселила. Тепер він був переконаний, що відьма точно знає хто він, так само як і те, що він знає хто вона. Проте продовжує вести свою гру, вдаючи кокетливу красуню, що вирішила познайомитись у барі. І Ян вирішив підіграти ще трохи, не часто ж йому випадають такі розваги, тай цікаво було що відьма задумала.

— Чому ж, дуже навіть, гарне ім’я, чого не скажеш про моє. Танька, Танюша, бее… – Досить майстерно Таня стала вдавати сп’янілу, от тільки очі її видавали, надто жваво і оцінююче дивились на Яна. – Мама так назвала, дуже їй вже подобалось це ім’я. Але тих Таньок на кожному кроці, а от Ян один, більше я не зустрічала.

Ян хотів щось відповісти, та в цей момент до нього підійшла брюнетка, котру він відшив раніше, разом з перекачаним здорованем, мабуть її сутенером.

— Ось, Толік, – промовила ображено дівчина, схрестивши руки на своїх чималеньких грудях, кидаючи мстивий погляд на Яна, – це той придурок що мене образив, і мало не зламав руку.

Здоровань Толік зміряв Яна суворим поглядом, який мабуть мав викликати страх, і поклавши свою величезну ручище йому на плече промовив, грубим голосом:

— Чуєш мужик, не добре дівчинку ображати!

— Так я її й не ображав, майже ввічливо попросив забратись звідси і не мішати, – спокійно відповів Ян, не відводячи погляду від Толіка, і той не витримавши сам відвів погляд. А Ян добавив з насмішкою киваючи на брюнетку, – і щось мені підказує що вона давно вже не дівчинка.

— Та вріж йому, чого ти стоїш, – вимогливо прокричала брюнетка до Толіка що неначе завис, схоже не очікував такої реакції, вважав мабуть що тільки його вигляд має вганяти в страх співрозмовника. А тут промашка, чоловік, перед ним не тільки не боїться та ще й здається насміхається.

Ян відчув як рука, що лежала на його плечі стиснулась сильніше, і потягла назад, ривком розвертаючи його. Та перш ніж Толік встиг щось зробити, Ян вскочив на ноги і викрутивши нападнику руку, добряче приклав Толіка головою до барної стійки. З розквашеною пикою Толік тихенько сповз на підлогу, де і залишився.

Брюнетка поспішила на допомогу своєму захиснику, і схопивши пляшку зі стола замахнувшись розбила її об голову Яна. Це не стало для нього несподіванкою, власне як і не завдало ніякої шкоди, але розвернувшись він здивувався. Таня, що до цього сиділа і допивала свою випивку, теж підхопилась на ноги, і з розмаху врізала кулаком брюнетці точно в око, аж та впала горілиць.

Що тоді почалося, всі в барі неначе збожеволіли, підхопились на ноги і почали битись, неначе за командою. Якийсь мужик, в шкірянці і бандані, попер на Яна, та одразу ж відлетів на сусідній столик, зламавши його, варто було Яну врізати йому впівсили. Таню схопила за волосся якась дівуля, схоже подружка брюнетки, та дівчина спритно вивільнилась, і відправила нападницю до подружки, вправним хуком. Кілька чоловіків, чий столик Ян зламав, вскочили на ноги і теж полізли в бійку. Ян ухилявся, перехоплював удари, і сам бив у відповідь, навіть не помітивши як став перед Танею, і неначе захищав її, щоб бува хтось не зачепив. А Таня весело регочучи, схопила Яна за руку, і потягла на вулицю, де в нічному мороці зовсім не було чути звуків бійки.

— Ти чого? – запитав Ян, приготувавшись до того, що відьма зараз нападе, не розуміючи чому не напала ще в барі, під прикриттям бійки. Зате вивела його на вулицю і регоче, аж за бік тримається.

— Пробач, просто мені давно не було так весело, – відповіла Таня, втираючи сльози з очей, – давно хотіла прийняти участь у бійці в барі.

— Дивна ти, – чесно промовив Ян, з цікавістю розглядаючи відьму.

— Хто б говорив, – посміхнулась дівчина і дивлячись прямо в очі Яну підійшла впритул, аж чутно було як шалено калатає її серце. І перш ніж Ян щось зрозумів поцілувала його.

Поцілунок вийшов довгий, і доволі пристрасний, Ян на силу зміг відірватись від дівчини, і навіть відсторонившись продовжував відчувати нестримне бажання. Ян навіть головою затрусив, щоб скинути ману, та нічого не вийшло, його і далі тягнуло до відьми. Було відчуття неначе він закоханий у неї, і зараз нема нікого і нічого важливішого. Він хотів заволодіти нею, щоб вона належала тільки йому одному вже й негайно. І коштувало просто титанічних зусиль щоб не почати зривати з неї одяг прямо тут, на вулиці. Ян розумів що це якісь чари, та не міг зрозуміти як так вийшло, в нього ж імунітет проти подібних чарів, що затуманюють розум і плутають думки. Та він ніяк не міг зосередитись і розібратись в усьому, весь час повертаючись думками до Тані, її звабливих форм, витончених губ, таких ніжних зелених очей.

Втрачаючи над собою контроль Ян схопив Таню за плечі, притиснувши її до стіни і став палко цілувати. Та цього разу дівчина сама зупинила його, і добре, бо сам Ян вже не міг зупинитись.

— Не поспішай, – прошепотіла йому на вухо Таня, обіймаючи за шию, – в нас іще вся ніч попереду.

Знову взявши Яна за руку, Таня повела його за собою до сусіднього провулка, де припарку вала машину. Їхали вони мовчки, дівчина зосередилась на дорозі, і виглядала дуже схвильованою, хоч і намагалась приховати це за усмішкою. А Ян розривався на двоє, одна його частина вже не могла витерпіти, бажаючи чим швидше заволодіти цією відьмою. Інша ж частина, не менш сильна всім своїм єством бажала смерті клятій відьмі, що якось змогла накласти на нього свої чари. Він розмірковував чого відьма хоче від нього, та як він її вб’є, коли чари розвіються. Та ці тверезі думки, не встигали сформуватись, як одразу розвіювались під натиском всепоглинаючої хвилі кохання, що розливалось усім тілом. Ян не міг тверезо мислити, як і не міг нічого з цим вдіяти. Варто було йому подивитись в очі Тані, як усе інше більше не мало значення.

Таня зупинила авто за кілька хвилин, біля дешевого готелю, розташованого на виїзді з міста. Ян вже не стримуючись почав цілувати дівчину, і вони, не дивлячись, зайшли в номер, якось втрапили саме в той, що Таня зняла напередодні. Поглинутий раптовим поривом пристрасті Ян повністю віддався моменту, абсолютно забувши про те, що перед ним відьма, його найстрашніший ворог. Він просто не міг їй опиратись, і не хотів.

*4*

Прокинувся Ян ближче до обіду, з відчуттям сильного похмілля. Голова гуділа так що Ян не одразу зміг зрозуміти де він знаходиться, хто він такий і що сталося. Перша спроба піднятись на ноги виявилась невдалою, і він тяжко осів назад на ліжко. Затуманений погляд трохи прояснився і він помітив стакан з водою і таблетки від головного болю, на тумбочці біля ліжка. Навіть не задумуючись Ян вмить осушив стакан, запиваючи дві таблетки. Ефект був миттєвим, головний біль і відчуття похмілля відступили, ніби й не було їх, і на заміну прийшло розуміння того, що сталося минулої ночі.

Ян вмить підірвався на ноги, став ходити по кімнаті, зазираючи в усі кутки ніби Таня могла там сховатись. Та номер був пустий, окрім ліжка, шафи, і невеличкої тумбочки, біля ліжка, тут більше нічого не було. Ванна кімната теж була пуста. Озираючись довкола в пошуках якихось слідів Ян нічого не бачив, окрім свого одягу, хаотично розкиданого по підлозі.

— Клята відьма, – вилаявся Ян, з силою вдаривши кулаком по стіні, аж вм’ятина залишилась, – ну почекай, я ще до тебе доберусь!

Швидко вдягаючись Ян раптом звернув увагу на тумбочку, де стояв тепер пустий стакан, а під ним згорнутий аркуш паперу, який він не помітив раніше. Швидко схопив листок, розгорнув і прочитав невеличке послання, виведене акуратним почерком, що безсумнівно належав Тані.

«Вибач що все сталося саме так. Зараз я не можу пояснити всього, та знай в мене були вагомі причини, щоб вчинити саме так. Я знаю ти будеш мене шукати, але знайдеш тільки тоді коли настане час. Сподіваюсь при нашій наступній зустрічі ти зробиш правильний вибір.

Твоя Таня.»

— Правильний вибір?! – прошипів Ян, закипаючи від люті, – не сумнівайся, нехай тільки знову зустрінемось.

Ян ретельно оглянув увесь номер, в пошуках хоч якихось слідів відьми. Та невеличка кімната, з іще меншою ванною, виглядала стерильно чисто, і тільки зім’яте ліжко вибивалось з загальної картини чистоти і порядку, що панували в номері. Розпитування адміністратора готелю теж не дали результатів. Старий, лисуватий адміністратор, із окулярами з товстими лінзами твердив одне і теж :

— Я не бачив ніякої блондинки, ніхто не бронював номер, і ви вчора, в не надто тверезому стані, прийшли самі, оплатили номер готівкою, і більше ніхто не заходив і ніхто не виходив.

Адміністратор повторяв одне і те ж, неначе вивчив текст на пам'ять. Це було явною ознакою магічного втручання в його пам'ять. Допитувати адміністратора було марною справою, тож Ян покинув готель і скористався своїми магічними здібностями для пошуку втікачки. Придбавши у кіоску карту, Ян розгорнув її і прошепотів пошукове заклинання. Вже за кілька хвилин він знав точне місце перебування відьми.

Ян ненавидів відьом, вбивав усіх їх не задумуючись і поглинав їхню силу, щоб ставати сильнішим, і протистояти нечисті що заполонила світ. Для цієї війни Ян використовував усе що було йому доступне, різноманітні магічні артефакти, що відбирав у мертвих відьом, і магія, яку так намагався викорінити. Та в окремих випадках без магії просто не можна було обійтися, особливо коли доводилось битися з відьмами, достатньо сильними щоб спробувати дати йому відсіч. Серед відібраного у відьом були й магічні книги, по яких Ян вчився контролювати і розвивати свою магію, досягши в цьому чималого успіху.

Та цього разу магічні здібності підвели Яна. Він приїхав на місце, куди вказала карта, в пошуках відьми. Але ніякої відьми там не було, тільки пустир за заводом. Ще раз промовивши заклинання Ян отримав нові координати, і знову поспішив, поки відьма не втекла. Та й цього разу він нічого не знайшов, неначе хтось попереджав відьму про його наближення, і Таня встигала втекти.

Ця гонитва спочатку подобалась Яну. Відчуття переслідування, вистежування жертви, що нічого не підозрює, все це заводило Яна, дозволяло відчути себе живим. Та поступово марні перегони почали злити чаклуна. Він вистежував Таню, застосовував усі доступні йому способи, приховував свою присутність, підкрадався, і кожного разу був лише за крок від такої бажаної цілі.

Відьма завжди втікала прямо у нього з під носа. Не раз він заставав горнятко з іще гарячим чаєм, чи тарілку з теплою юшкою. Одного разу зумів підкрастись настільки близько що застав іще тепле ліжко, на якому ще якусь хвилину тому спала відьма. Та цього було недостатньо, всі зусилля Яна були марними, і відьма завжди тікала з усіх його пасток, залишаючи його ні з чим.

І це найбільше злило Яна. Як якась слабка непоказна відьма так легко могла тікати, ховатися від нього, Темного чаклуна, грози усього магічного світу, могутнього й непереможного. Хтось інший вже б давно здався, та Ян продовжував шукати, тепер це стало для нього справою принципу, нав’язливою ідеєю яку він ніяк не міг позбутися. При кожній згадці про відьму, що сміла посміятися з нього Ян закипав нестримною люттю, вгамувати яку вдавалося іншими відьмами, яких він зустрічав на шляху, під час своїх пошуків. Та цього було недостатньо, йому потрібна була конкретна відьма, і тільки прикінчивши її він зможе заспокоїтись.

Так пройшов майже рік. Гонка на виживання простої відьми і темного чаклуна все продовжувалася. І чергова мітка на спеціально зачаклованій, на пошук Тані, карті, привела Яна в карпатські гори. Тут, посеред лісу, непоказною стежинкою Ян вийшов до невеличкого дерев’яного будиночка, збудованого мабуть лісниками, або мисливцями. Ян нічого не чекав від цього будинку, майже змирившись із тим що й тут його чекає невдача. Думав навіть розвернутися і піти, продовживши пошуки. Та двері будинку самі відкрилися, і на вулицю вийшла Таня.

Від несподіванки Ян на мить закляк, розглядаючи дівчину. Зараз на ній не було червоної облягаючої сукні, і світле волосся сильно відросло, та без сумніву це була вона. Така ж тендітна, рішуча, хоч тіло дрібно тремтіло, і з поглядом впевнених, рішучих очей.

— Довго ж ти мене шукав, – посміхнулась відьма, – думала може вже й забув про мене.

— Я ніколи не відступаю від наміченої ціла, – Відрізав Ян, нападати він не поспішав, надто довго він чекав цього, і зараз не хотів зіпсувати задоволення своїм поспіхом.

— Цікаво що ти це сказав, бо ж насправді це ти був моєю ціллю, та я отримала що хотіла, а це твоє переслідування вже добряче набридло! Давай тут і зараз поставимо крапку в наших відносинах.

Перш ніж Ян встиг зреагувати як Таня метнула у нього блискавку, від якої не вдалося ухилитись. Яна підкинуло в повітря і добряче приклало до найближчого дерева. Був би він звичайною людиною точно б помер після такого. Натомість Ян підвівся на ноги, обтрусив плащ від кори і пилу, та швидко метнув у відьму кілька вогняних кинджалів. Таня навіть оком не повела, лише трішки змістилась в сторону, відхиливши голову, і вогняні кинджали полетіли всього в сантиметрі віл тіла дівчини. Ян повторив свої дії, тільки тепер добавив до магії вогню кілька інших видів, і в відьму почергово полетіли вогняні кинджали, льодяні бурульки, водні леза, кам’яні кулі, навіть дерев’яні щіпки. Та все було марно, відьма неначе точно знала куди саме буде нанесено черговий удар, і легко ухилялася, відступаючи всього на кілька сантиметрів в сторону.

Облишивши магічні фокуси Ян вихопив гострий сталевий кинджал, який колись врятував йому життя, ставши з того часу незмінним напарником, і кинувся на відьму. Але й в ближньому бою дівчина була досить вправна, та з легкістю відбивала всі атаки чоловіка. Ян наніс удар зверху, та Таня перехопила його руку своєю, і викрутила відвівши вбік. Ян миттю перекинув кинджал в іншу руку, та Таня і тут ухилилась, легко, неначе відганяючи муху, відмахнувшись від його удару.

Таня і Ян неначе танцювати в смертельному танку, кружляючи довкола одне одного. Ян нападав, а Таня відбивала усі його атаки, проте сама не робила спроб напасти. Ян присів, зробивши круговий рух ногою, намагаючись збити Таню з ніг. Та дівчина лише підстрибнула, і відступила трошки назад, розсміявшись. Складалося враження що відьма грається з Яном, насміхається з нього, і це найбільше злило чоловіка. Закипаючи від злості Ян став ще інтенсивніше наносити удари, та Таня продовжувала лише посміхатись, залишаючись спокійною, і з легкістю ухиляючись.

— Минулого разу ти був набагато ніжніший, – зробивши сальто назад, посміхнулась Таня дражнячи Яна.

— Замовкни тварюко! – гаркнув Ян, переводячи дух, ця бійка затяглася довше ніж він очікував, та й залишалися загадкою мотиви відьми, чому вона сама більше не нападає, якщо так легко може ухилятися від його атак? – Чого ти добиваєшся?

— Просто хочу вижити, хіба не зрозуміло? – зараз вони ходили колами, не спускаючи погляду одне з одного.

— Думаєш я зовсім дурний, – процідив через стиснені зуби Ян, – ти майже рік ховалася від мене, і зараз можеш втекти в любу хвилину. Тож для чого вся ця вистава?

— Ти вбив сотні, якщо не тисячі відьом, чаклунів і їхніх сімей. – Спокійно промовила Таня, в її голосі не було ні страху ні ненависті, просто безмежний спокій людини, яка змирилася зі своєю долею. – Прожив у своїй помсті нашому роду вже кілька десятків років, та так і не навчився розуміти нас. Для тебе всі ми просто потвори, що не заслуговують на життя, спасіння чи співчуття. Але знаєш, світ набагато складніший ніж ти собі уявляєш, окрім чорного є ще безліч відтінків, що забарвлюють наше життя в різні кольори.

— Що за маячню ти несеш? – сплюнув Ян під ноги, зручніше беручи кинджал, – Хоча в одному ти права, всі ви для мене однакові, і я не заспокоюсь поки не знищу вас усіх.

— Я знаю, ти щиро віриш в те що зараз сказав, – сумно промовила Таня, виразивши на обличчі щось схоже на співчуття, – але потім будеш корити себе за це.

На нічному небі, з-за хмар виглянув повний місяць, освітивши невеличку галявину, перед маленьким дерев’яним будиночком. Дві напружені постаті стояли навпроти одне одного, і на витоптаній траві залягли довгі тіні. Поглянувши на тінь Ян хижо вишкірився і метнув кинджал на землю, простромлюючи тінь відьми. Таня лише коротко вскрикнула, і завмерла на місці, не в змозі поворухнутися.

— Я буду корити себе тільки тоді, якщо якась клята відьма зможе втекти від мене, – задоволено промовив Ян, піднявши долоні на рівні грудей і напружився, між долонями спалахнув вогник, спочатку слабенький, ледь помітний, та він все розростався, набирав сили, і вже за мить Ян тримав в руках вогняну кулю розміром з футбольний м’яч. Поглянувши переможно на відьму Ян запустив у неї вогняною кулею. Таня спалахнула миттєво, полум’я розгорілось так швидко що вона навіть не встигла закричати, просто заплющила очі, і за хвилину осипалась на землю попелом.

Ян постояв ще хвилину, неначе боявся що відьма зараз вискочить із власного попелу, тоді підійшов і вийняв кинджал із землі, бережно обтерши його об рукав, від залишків бруду. В цей момент здійнявся сильний вітер, що підхопив попіл, все що лишилося від відьми. Ян приготувався до нападу, стояв напружений, широко розставивши ноги із кинджалом напоготові. А довкола нього вже кружляв справжній торнадо із вітру в перемішку з попелом. Та так само як все раптово почалося, все закінчилося і до ніг Яна впав сірий сувій, перев’язаний червоною стрічкою. Ян оглянувся по сторонах, сподіваючись побачити того хто підкинув йому сувій, та довкола був лише ліс, що рівним, неначе виведеним під циркуль колом, ріс довкола галявини з будинком.

Все ще з опаскою Ян підняв сувій і став уважно його розглядати. Та так і не виявивши нічого підозрілого скинув стрічку і розгорнув його. Акуратним дрібним почерком там було виведено послання від відьми, яку він щойно вбив.

«Я знала що так буде, не дивуйся! Так само як в тебе в мене теж є особливий дар, я провидиця, і знаю все що має статися наперед. Пам’ятаєш нашу першу зустріч, я тоді сказала що жити мені лишилося рівно рік. Я мала на увазі саме це, ще тоді я знала що помру від твоїх рук, і змінити це ніяк не можна. Та це й не страшно, ти навіть зробив мені послугу позбавивши від мук. Розумієш, на моєму роду лежить древнє прокляття. Колись давно, засновниця мого роду закохалася в молодого парубка, який відповів взаємністю. Та от біда в тому селі жила ще одна відьма, яка теж була закохана в того парубка. За різними джерелами історія різна, в одному варіанті моя пра-пра-…бабка щиро кохала парубка, за іншими вона його приворожила, відбивши в іншої відьми. Та кінцівка в усіх одна та відьма прокляла весь мій рід.

Суть прокляття така: жодна жінка з мого роду не зможе завести родину бо буде витягувати життя зі свого обранця, допоки той не помре. А єдиний спосіб продовжити рід це зачати дитину від найгіршого покидька, негідника і безжального вбивці. Від любого іншого чоловіка не вийде зачати дитину. Якщо відьма відмовиться до тридцяти років по своїй волі народити, магія прокляття затуманить їй розум і вона не контролюватиме свої дії. Так було з моєю мамою, вона опиралася до останнього поки прокляття не взяло верх. Я так і не знаю хто мій батько, власне як і мама зовсім не пам’ятає хто він.

Та є ще й третя частина прокляття. Дуже вже та відьма розізлилась на мою пра-пра-…бабку. Так от після народження дитини кожна жінка в моєму роді швидко старіє, і помирає. Моя мама в тридцять п’ять виглядала як стара згорблена стара, на її обличчі не залишилося і тіні від колишньої вроди.

Я не хотіла коритися такій долі, тож зробила свій вибір. Вибач, та я використала тебе, аж двічі, якщо подумати. Ти вже напевне здогадався, та якщо ні, то в будиночку спить маленька крихітка, це наша донька. Як я вже казала через прокляття я можу народити тільки від останнього покидька. Ти ідеально підійшов, хоча звісно будеш заперечувати це, стверджувати що робиш праведне діло, очищаючи землю від відьом. Інквізитори теж так думали, вбиваючи сотні безневинних жінок, що не мали жодного відношення до магії.

Ти можеш обманювати себе, та не мене, я чудово знаю що з кожним разом тобі все більше подобається вбивати. Ти насолоджуєшся цим, радієш відбираючи життя у своїх жертв. Ти не робиш різниці між відьмами і чаклунами, та не всі ми лихі. Я за своє життя не нашкодила жодній людині, не враховуючи тебе. І таких відьом багато, ми живемо пліч о пліч з людьми, допомагаємо їм, захищаємо, лікуємо, використовуємо свою магію тільки для добра. Та ти ніколи не робив між нами різниці, і став монстром, яким лякають перед сном дітей.

Я чудово знаю що так змінило тебе, що ти пережив колись, як став тим ким є зараз. Бачила все це у видінні, і це справді було жахливо! Але погані речі стаються з усіма, та це не привід ставати катом, що вершить своє правосуддя, і зовсім не розрізняє хто винний а хто ні.

Ти можеш і далі жити так як жив, полювати на нас, вбивати всіх без розбору, та це дорога в нікуди. В кінці кінців ти сам станеш монстром, злом що буде знищувати всіх кого зустріне. Я провидиця і бачила такий твій кінець! Та в тебе є вибір, інший шлях, відправившись яким ти зможеш повернути себе колишнього, знову стати людиною, розпочати нарешті нормальне життя. Для цього тобі потрібно обрати нашу доньку, стати їй батьком, і вона зможе розтопити твоє кам’яне серце.

Ти звісно можеш не вірити мені, і маєш повне на це право. Але подумай от над чим, для чого мені все це? Зі своїм даром передбачення я з легкістю могла сховати доньку від тебе, а ти ж і не знав про її існування, тож і шукати не став би. Але я вірю що ти зробиш правильний вибір. Якщо ж ні, то прокляття зникне в мить коли обірветься життя нашої доньки, і ніхто більше не пройде те що переживали всі жінки в моєму роді. Але й для тебе це буде кінець, більше ніщо не зможе врятувати твою душу і навернути її до світла.

А зараз іди в дім, до нашої доньки, що ти обереш я не знаю, лише можу направити, бо навіть з моїм даром я не можу передбачити усього, і є безліч варіантів розвитку подій. Та лише один із них принесе тобі спокій, і щастя про яке ти вже й забув мріяти.

П.С Нашу маленьку донечку звати Ніна, і як це не прикро та вона повна твоя копія, хіба що успадкувала мої очі.»

Ян кілька разів перечитав послання, залишене мертвою відьмою. Дещо йому ставало зрозуміло, наприклад чому відьма пристала до нього в барі, і чому зараз так поводилась, не намагаючись втекти. Вона сама обрала смерть, і готова була до неї, а його просто використала в своїх цілях. І це знову розізлило його, якась недолуга відьма просто посміялася з нього, скористалася ним, розуміння цього було нестерпним.

З будинку почувся плач немовляти, від якого Ян здригнувся. Всі відьми брешуть, це Ян давно засвоїв, і тепер не вірив жодному слову Тані. Та й хто в таке повірить, враховуючи що за довгі роки полювання на відьом у Яна було багато жінок, та жодна не завагітніла. Ян був впевнений що не може мати дітей, прокляття це котроїсь відьми, чи результати присвоєння магічних сил він не знав. Та одне знав точно – дітей він не може завести. Це була ще одна з причин чому він не облишив усе і не розпочав спокійне життя.

І от зараз якась відьма стверджує що народила від нього. Ян навіть не пам’ятав чи точно було й нього щось з цією відьмою. Принаймні в цьому він намагався себе переконати, не бажаючи вірити в те що справді міг провести ніч із відьмою.

Підійшовши до дверей Ян на мить завмер, вагаючись, та потім рішуче стиснув кинджал і вибив ногою двері, заходячи в будинок. Плач дитини одразу став сильнішим, заполонив увесь простір, врізався в мозок. Ян повільно наближався до ліжка, на якому заливалося нестерпним плачем немовля.

Їхні погляди зустрілись, і дівчинка перестала плакати, весело посміхнувшись. На Яна дивились великі зелені очі, в яких читалася зацікавленість. Маленька Ніна не боялася його, можливо просто ще не знала що таке страх.

А от Ян дивився на дитину зі страхом, вперше за багато років він боявся, розриваючись на частини між бажанням знищити чергову відьму, і бажанням повірити що це справді його донька, яка може стати його спасінням.

«Ні, це не може бути правдою, ця клята відьма просто морочить мені голову, спеціально щоб я не вбив її виродка. В мене не може бути дітей. А це, просто ще одна відьма що колись стане монстром, як і всі вони. Але, якщо це все ж правда…»

Думки в голові Яна крутились бурхливим буревієм, плутались, переплітались. Та Ян зробив вибір, очистивши голову від нав’язливих думок, він заніс тремтячу руку із кинджалом над немовлям. Це ще більше розвеселило дівчинку, вона сміючись аж замахала руками. А Ян, глибоко вдихнувши, з силою опустив кинджал…

Епілог

— Тату-тату, – лементуючи на кухню забігла п’ятирічна дівчинка, і обняла свого тата, що мало не впустив противень з сирими заготовками для печива.

— Що сталося в моєї принцеси? – посміхнувся чоловік, присідаючи біля доньки.

— А ти мене любиш? – запитала малеча, лукаво поглядаючи на тата.

— Звісно люблю, я найщасливіший тато на світі, – сміючись поцілував доньку чоловік.

— Тоді дай мені плеченьку, – зробила невинно-благальне обличчя дівчинка.

— Ну ти й хитрюга, – відставивши противень на стіл, обняв доньку чоловік, піднімаючи на руки. – Але ти ж знаєш що печиво ще не спеклося, доведеться зачекати.

— Ну таааааатт, – протягнула мала випрошуючи смаколик, і подивилася своїми великими зеленими очима, зробивши свій фірмовий погляд.

— Ну добре-добре, тільки не дивись на мене так, – цьому погляду Ян ніколи не міг противитись, чим мала Ніна частенько користувалася, – тільки тихенько щоб ніхто не бачив.

Озирнувшись з донькою по сторонах, ніби перевіряючи чи на кухні, їхньої маленької пекарні, немає нікого окрім них. Ян посадив доньку на стілець. Піднявши руку над противнем з сирим печиво чоловік плавно провів з одного кінця в інший, і вмить кухню наповнив ароматний запах свіжоспеченого печива. Зупинивши доньку, яка вже було потяглась до паруючого, все ще гарячого печива, Ян ще раз провів над ним рукою, і тільки тоді дозволив доньці взяти печиво, яке вже вистудив.

Маленька Ніна із задоволенням наминала свіже печиво за обидві щоки, а Ян щасливо усміхався, спостерігаючи за нею.