Плюшеве Серце

— Ти в мене останній, красунчику! Наймолодший. Наймиліший.

Майстриня надійно приладнала чорну скляну намистину на великій кудлатій голові. Сховала край нитки у вишитих повіках.

Вона підняла ведмедика зі столу, покрутила в руках, розправила круглі обшиті шовком вушка, здмухнула невидимі порошинки з чорної футболки.

— Ти зробиш когось щасливим, — пообіцяла Майстриня, постукала його у груди, туди, де вона нашила велике полум'яне серце.

Пальці потонули у м’якому хутрі з мохеру кольору свіжих вершків. Майстриня повела над ним носом, ведмедик відчутно пах печивом.

Після вдалого запікання основи для іграшки солодкий аромат триматиметься ще довго. Якась дитина помітить і неодмінно тому зрадіє.

— Ти в мене особливий. Скільки часу на тебе витратила, йой! Вклала в тебе любов… а отже, є у тобі частинка моєї душі, — добра усмішка Майстрині змушувала повірити в лагідні слова. — Ти неодмінно зробиш щасливою особливу людину, от побачиш!

Майстриня ще кілька хвилин милувалася ведмежам, а тоді відрядила його у велику коробку до решти.

На вистеленому червоно-зеленою фольгою дні лежали схожі на нього плюшеві ведмедики. З м'яким хутром, у мереживних сорочках, пишних сукнях чи оксамитових жакетах, з чорними намистинками замість очей. Його брати та сестри.

Вони були схожі, але ледь помітні імена, вишиті на лапках червоною ниткою, — робили кожного з них особливим. Адже неможливо змайструвати дві абсолютно однакові іграшки. А якщо у тебе є ім'я — ти направду особливий!

Невже душа Майстрині живе в кожному? Ведмедик засумнівався.

«Агов! Хто живий, відгукнися!»

У коробці було тіснувато, а стояти на головах старших братів і сестер — якось незручно.

Ніхто не відповів, лише згори до нього доносився приємний голос Майстрині.

— Червона нитка, червона нитка, — тихенько бубоніла вона, хутко прибираючи робоче місце. — Як риби на землі покриті водою, і лихе око не має сили над ними…

Мовчанка в коробці змушувала нервуватися. Невже він аж настільки особливий, що, виявляється, єдиний з усіх живий?

Такому відкриттю Ведмедик анітрохи не зрадів. Добре бути особливим, звісно, а от бути єдиним у своєму роді — сумнівна радість…

Як може він зробити когось щасливим, якщо з народження виявився приреченим на смуток та мовчання?

«Та посунься вже!» — збоку хтось завовтузився, почав штовхатися.

За мить коробка заповнилась лементом. Звідусіль посипалися зауваження. Стрімко розходилося перешіптування, нарікання, сміх.

Він посунувся убік і спостерігав за галасливими братами та сестрами. Мовчки радів, що вони у нього є.

«Переклик! Що у кого на лапі нашито?» — запропонував найбільший і найпухнастіший з-поміж них.

«Я Густо!»

«В мене сказано — Оді…»

«Сонечко», — тихенько відгукнулася сестра зі строкатим бантиком на вусі.

«Яка ти руда… Нащо вона тебе такою рудою зробила? Ми тут переважно всі бурі ведмеді, а ти чомусь руда… — гмикнув Густо. — Оце так політ фантазії!»

Сонечко засмутилася, стала оглядати себе. Вона й справді була руда.

«Ти б помовчав, — шикнула на нього Оді. — Майстриня усіх зробила гарними. Он яке в неї платтячко, а який бант! Не засмучуйся, люба!»

Коли всі перезнайомилися, чомусь ніхто не запитав його імені. Лише Сонечко спробувала пошепотітися, все ще трохи засмучена, що Майстриня зробила її рудою.

Поки решта весело гомоніла, він лише слухав і мріяв. Мріяв про особливу людину, яку має зробити щасливою, неодмінно щасливою, як пророкувала Майстриня.

***

З великої коробки він потрапив до більшої (крамниця – так її називали), заставленої численними дивинами й чудасіями.

У цій коробці вміщувалася навіть трійця людей, завжди заклопотаних, завжди у справах.

Люди не звертали на їхню родину особливої уваги. Їм було не до ігор та розваг. Лишень на початку переїзду блідий юнак витяг його з коробки й покрутив, недбало роздивляючись.

— Ще один, — зітхнув юнак, недовго думаючи посадив ведмедика у плетений кошик на нижній полиці найвищого дерев'яного стелажа. — У цьому році якісь недоробки, — поскаржився він дівчині, що прибирала сусідній стелаж.

— Бачила цих недо-медів? — він посміхнувся власному жарту. — Справжні монстри! Хто їх поробив такими кривими й що за дурне вбрання? Не розумію, як можна продати таку бридоту!

— Не знаю, Юрку, а мені вони подобаються, — дівчина озирнулася на стелаж, пробігла поглядом по довгих поличках. — Такі моднячі, дуже пухнасті. Особливо цей, з плюшевим серцем. Може, це не фабрика «Штайф», проте справді гарна робота! От побачиш, до свят усіх розпродамо!

— Ти невиправна оптимістка, — юнак похнюпився, знизав худими плечима. — Зніми вже ці свої рожеві окулярики, доки не розбилися.

— Краще дивитися на світ крізь рожеві скельця, а не крізь сірі, — дівчина засміялася. — Ти якось спробуй, побачиш: це — приємно.

— Сумніваюся…

— Ах, Юрку, чому ж ти завжди сумніваєшся! Чудеса ніколи не трапляються, якщо у них сумніватися.

Юнак стрельнув ображеним поглядом, але змовчав.

— Подивимося, як вони продаватимуться, — забубонів собі під носа, коли вона пішла.

Чи то через вередливість, чи то з помсти — Юрко зняв ведмедика зі стелажа та застромив до найтемнішого закутка, сховавши за серветками.

Ведмедик був там зовсім непомітний, знову самотній — його побратими потрапили у більш затишні й теплі місця: на строкатий диван та великий стіл, а Сонечко розташувалася біля каси.

Як йому тепер зустріти ту особливу людину, про яку говорила Майстриня? Та він не впадав у відчай. Вона неодмінно з'явиться! Та людина, для кого Майстриня його змайструвала з мохеру та тирси.

«Вона якось зайде сюди та знайде мене. Я буду чекати», — твердо вирішив він.

***

Час минав, дзвіночок на дверях привітно дзвенів, продавці весело вітали гостей.

— Холодно сьогодні! — поскаржився молодик, оглядаючи крамницю. — Снігу намело, давно такого засніжжя не бачив, — він усміхнувся. — А у вас так по-святковому.

Він підійшов до каси, поглядом вихопив строкатий бант Сонечка.

— О, яка красунька! Можна глянути?

— Будь ласка, — усміхнена продавчиня подала йому ведмежа. — Це в нас нова колекція. Зроблена на наше замовлення для Різдва. Ручна робота справжньої майстрині-теддистки!

— Он як… «Сонечко», — прочитав чоловік на рудій лапці. — І справді, наче сонечко. Моїй дівчині дуже сподобається. Вона в мене теж руденьке сонечко.

Ведмежа запакували в зелений блискучий пакет з великим червоним бантом. Юнак забрав його, подякував і пішов до скляних дверей.

Вітерець увірвався в магазин, невеликий протяг приніс незнайомі запахи: холоду й снігу, бо надворі вирувала Зима.

Більше ніхто з ведмежат не бачив Сонечка.

«Вона знайшла собі родину», — пояснила якось Оді, коли раптом опинилася в його темному закутку: «Буде непогано, якщо ми всі знайдемо родини. Мені набридли ці нескінчені оглядини!»

Люди щодня йшли до крамнички, обходили велику залу, дехто милувався плюшевими ведмедиками, інші поверталися з порожніми руками.

Усі говорили про якесь важливе свято, купували подарунки, хапали кульки та прикраси за знижкою.

А ведмедик усе чекав… Найстрашніше було вночі, коли крамницю зачиняли. Тоді йому доводилося сидіти на нижній полиці в самоті й темряві.

Іноді до нього в куток ставили ялинкові іграшки, скляні кулі й бурульки, розмальовані золотом та сріблом. Але з ними було нудно. Ялинкові прикраси нічого не розуміли, вони лише співали щедрівки й колядки.

Сестри й брати часто сперечалися один з одним і вихвалялися, скільки людей звернули на них увагу.

«Я найкрасивіша з поміж вас! Мене вже п'ятеро відвідувачів хотіли придбати!» — хизувалася Оді.

«Тю, знайшла чим пишатися. От якби вони тебе купили, як Сонечко! От побачиш, я знайду собі родину раніше за тебе! Раніше за вас усіх! А останній — буде невдахою!»

Минув тиждень, і їх залишилося троє, а між ними була чорнота порожнього залу.

Іноді ведмедик плакав з відчаю. Але ніч змінювалася новим днем, і він очікував з вірою.

Ведмедик був упевнений: та особлива людина ось-ось з'явиться, і забере його з цієї пустки, пастки. З величезного, заповненого речами залу, від протягів і блідого світла вітрин.

Вона забере його в тепло й затишок дому, і він буде потрібним. Буде найпотрібнішим. Найулюбленішим! Особливим, щоб дарувати щастя. Він буде найкращою іграшкою!

Ведмедик повторював це собі знову й знову, дивився на ледь помітний з його полиці шматочок сірого неба й чекав.

Небо з кожним днем ставало дедалі сірішим, і з нього сипалися пухнасті, великі пластівці – біла тирса? Він теж був набитий такими пластівцями, може, це означало, що він теж зроблений з неба?

Густо й Оді все ще сперечалися з протилежних кутків, але з меншим завзяттям. У їхніх голосах було дедалі більше зневіри й страху.

На їхні лапки причепили бирки. Великі червоні літери: «Знижка» — швидко зарадили їх горю.

Ще кілька днів – і вони зникли... Маленька дівчинка з мамою придбали Оді, а дівчинка з рожевим волоссям (напевно, фея) схопила Густо за лапу, притиснула до грудей, сховала під куртку й забрала геть, поки ніхто не бачив.

Ні Оді, ні Густо з ним не попрощалися. Вони зникли з його життя безслідно, так само як і інші брати та сестри.

Ведмедик залишився сам. Покинутий. Забутий у своєму темному куточку. Тільки Юрко, якщо з'являвся, щоб прибрати, зиркав на нього з усмішкою й бурмотів з незмінною злістю:

— Продадуться… Цей не продасться, доки я тут працюю!

Щоразу Юрко пхав його до кошика, під серветки, так, щоб і лапа не визирала.

Прокидаючись раненько вранці, ведмедик докладав усіх зусиль, щоб вибратися на поверхню.

Якось Юрко посадив біля кошика ляльку, радше жбурнув нещасну, зло скрипнувши зубами.

— Дурні іграшки! — він зник, шаркаючи старими кедами.

Лялька всілася зручніше, обережно (так, щоб люди не помітили) поправила великий капелюшок. Гарненька, в дорогій сукенці, золоте волосся укладене в хитромудру зачіску.

Ляльки були горді й говорили мало, а іноді плакали й вередували. Сидіти в темному кутку їм не хотілося.

«Як ти? Не сильно вдарилася?»

Щойно ведмедик виліз з-під серветок, лялька зміряла його сердитим поглядом.

«Дурень ти, Ведмедю! Тирсова твоя макітра, не розумієш чи що? Оскільки мене тут ув'язнили, виходить, не хочуть продавати! Це кут для найбридкіших іграшок!» — золотоволоса лялька скинула підборіддя, а тоді не витримала й заплакала.

Вони зрідка розмовляли, та він радів з нової компанії. Тепер терпіти довгі ночі було простіше.

Слово за слово лялька (звали її Ельза) розговорилася, вони навіть трохи потоваришували.

Вони з Ельзою разом чекали на нову родину. Бажано спільну, бо чомусь думати, що з гордовитою красунею доведеться прощатися, було боляче…

Ведмедик усе чекав, і плюшеве серце почали краяти страшні сумніви. А що як його людина не прийде? Теплі руки не підберуть його, не звільнять з плетеного кошика... Що коли його так ніхто й не купить? Куди подінуть непотрібні іграшки?.. Ні-ні, вона обов'язково з'явиться. Не може бути такого, щоб його було зроблено марно ...

— Скоро прийде нова колекція, — якось оголосила продавчиня в охайному фартусі. — Стару здамо.

— Ну нарешті! — зрадів Юрко, зиркнувши на темний куток.

— Ведмедиків ми всіх розпродали? Телефонувала майстриня — питала.

— Та наче, — він знизав плечима, пішов далі підмітати залу, готуючись до зустрічі покупців.

Ведмедик налякано слухав з кошика.

«А я казала тобі, казала! — Ельза зарюмсала. — Ми нікому не потрібні!»

«Але мені ти потрібна!» — заперечив ведмедик, засопівши від напруги.

Знову йому довелося лізти з кошика, аби його бодай було видно над тими клятими серветками. За що Юрко їх не злюбив? Здається, хлопчина ненавидів увесь світ.

«Дякую, звісно… та це не міняє справи», — Ельза зашарілася, проте вмить знову стала сумною.

Та невже Ельза має рацію і все було марним? Плюшеве серце защеміло від болю, і все, що залишалося ведмедику, — це мовчки сумувати. Тепер темрява не лякала його, а вранці не радував дзвін, що сповіщав про прихід покупців.

Він майже змирився з тим, що виявився непотрібним, і став чекати, коли ж його запакують у білу коробку й повернуть Майстрині.

— О, а ви що тут робите? — продавчиня нахилилася над поличкою, витягла ведмедика з кошика. — Такий гарненький, і Ельза поряд? А я її всюди шукала! Хто ж це вас сюди заховав? Юрко, мабуть. Він, виявляється, побив з десяток кульок, спалив кілька іграшок. Уявляєте? Не дивно, що його звільнили...

Продавчиня зацокотіла язиком, підхопила Ельзу і понесла їх разом до каси. Сьогодні в крамниці майже не було покупців, а зі співробітників лише вона, та ще прибиральниця заходила зранку.

— Як шкода, останній день перед святами, а тоді ми не працюватимемо.

Вона поставила ведмедика прямісінько навпроти касового апарату, а Ельзу – коло великої банки з мідними монетками, обережно заправила її золоті кучері під капелюшок.

— Зроблю що можу для вас, красунчики, — пообіцяла продавчиня й пішла до кавоварки.

«Може, нам пощастить?» — прошепотіла Ельза, з надією дивлячись на скляні двері.

Вони чекали, а дзвіночок все не дзвенів. Сіре небо похмурнішало та увібрало під густі хмари темно-сині барви.

Продавчиня закінчила вечірнє прибирання, почала потроху збиратися додому.

— Може, на наступне Різдво пощастить, — втішала вона. — Мені скоро зачинятися, мабуть, поверну вас до кошика…

Задзвенів срібний дзвіночок. До крамниці увійшов молодик у строкатому шалику. Трохи обтрусив сніг з густого рудого волосся.

— Вітаю! Ви дуже вчасно, я вже збиралась було зачинятися!

— Дякую, я завжди отак вчасно, — юнак невміло усміхнувся, обвів велику залу швидким поглядом.

— Чим можу допомогти?

— Мені треба подарунок... знаєте, такий, особливий…— він зам'явся, веснянкуваті щоки почервоніли. — Для дуже особливої дівчини. Хочу придбати їй, щоб швидше одужала.

— О, чудово вас розумію! — продавчиня підійшла до касового апарату і підхопила ведмедика на руки. — У нас є гарненький ведмедик. Погляньте, який він цікавий. Дивіться, який у нього на футболці візерунок. Думаю, це саме те, що вам потрібно! — вона підморгнула, певно, натякаючи на серце.

Хлопець зашарівся, він здавався трохи наляканим.

— А можна я трохи оглянусь? Якщо я вас не затримую… — він ніяково переступив з ноги на ногу, завертів головою.

— Звісно, будь ласка! Я не поспішаю, в жодному разі!

Хлопець у білій дутій куртці ходив повільно, неквапно розглядаючи все, що було в асортименті.

Плюшеве серце завмерло в грудях, намистинки очей непомітно спостерігали за тим, як він перебирає іграшки, уважно розглядаючи кожну.

Одначе хлопець скоро повернувся до каси, покахикав у кулак, чи то налякано, чи то збентежено всміхнувся.

— Знаєте, ви маєте рацію… Я беру цього ведмедя і… ляльку заразом, — він дістав потерте портмоне з кишені куртки.

— Я все запакую!

***

Вони довго кудись їхали, з великого пакета не було видно нічого, окрім клаптика шкіряного сидіння та пакунка, де відпочивала Ельза.

Ведмедик слухав, як хлопчина підспівував пісням з радіо, й собі нечутно повторював за ним. Цікаво, для кого юнак їх придбав? Він сказав «для особливої». Виходить, недарма вони з Ельзою чекали?

Нарешті шурхіт коліс стих.

— Ну що, ходімо, малюки… Мар’яна дуже полюбляє іграшки. Сподіваюся, ви її втішите.

Хлопець ніяково всміхнувся, підхопив великі паперові пакети й крізь сніг заквапився до триповерхової будівлі.

У великій білій залі було порожньо. Адміністраторка, що сиділа за столом, привітно всміхнулася.

— Ви до нас Різдво святкувати, Павле Миколайовичу? Знаєте, ми ж не пускаємо відвідувачів.

— Я до Мар'яни Крос…

— Знаю-знаю, — дівчина всміхнулася. — Ну от що з вами, закоханими, робити? Добре, йдіть швиденько, щоб ніхто не бачив. І не забудьте бахіли, й куртку зніміть! — гукнула йому в спину.

Павло доволі гучно тупотів порожніми коридорами, проте ніхто його не помітив. Нарешті він став навпроти білих дверей з табличкою «307», глибоко вдихнув.

— Ну гаразд… — і тихенько постукав.

— Я не сплю! Заходьте! — почулося з-за дверей.

Павло хутко зайшов до палати. Ведмедик обережно визирнув з пакета.

То була невеличка кімната: телевізор під стелею, маленька шафка, а на білому ліжку лежала дівчина. Блакитне волосся заплетене в тугу косу.

Помітивши гостей, вона відклала вбік книгу і всілася на ліжку.

— Павле, не чекала на тебе сьогодні!

— Привіт, мала. Сумуєш?

— Ти чого прийшов, Різдво ж! Треба бути з родиною…

Павло сіпнув плечима, прочовгав до білого ліжка.

— Що ж поробиш, як моя родина — ти, а ти чогось у лікарні. Будемо святкувати тут.

Щасливий сміх задзвенів під білою стелею.

— То он як, це ти мене так заміж кличеш?

Павло знову сіпнув плечима, всміхнувся, нахилився й цмокнув дівчину в щоку.

— Може, й кличу.

Вона зашарілася, а тоді помітила паперові пакети.

— Ой, що то в тебе?

— Та приніс тобі дарунки…

Він подав їй пакети, сам сів на край ліжка. Павло з усмішкою стежив, як Мар’яна по черзі дістала ляльку, а тоді ведмедика з вишитим серцем на футболці.

— Амур, — прочитала Мар’яна ім’я на лапці. — То ти в нас Амурчик — любчик. Тобі дуже пасує.

Вона притиснула ведмедика до щоки, поцілувала в скляний ніс, погладила золоте ляльчине волосся.

— Тебе пробачено! — оголосила Мар’яна весело, обвила шию Павла рукою, поцілувала в губи.

— Будуть тобі за компанію, розважати й все таке… Знаєш, я чув, що Хенд Мейд іграшки вміють зцілювати.

— От ти кумедний, Павлику. Речі не можуть зцілювати. Віра може, — вона притисла ведмедика до грудей, вказала на полум’яне серце. — Любов може!

Мар’яна уважно поглянула на Павла, а він знову зашарівся.

Різдво Амур з Ельзою святкували в лікарні, усівшись між Мар'яною й Павлом.

Було весело і вперше у житті його охопили несказанна радість і гордість.

Незабаром Мар’яна одужала. За тиждень її виписали з лікарні, і решту свят вона зустріла у родинному колі.

Амур зайняв почесне місце на дивані серед улюблених іграшок. Ельза — поруч, між книжок та інших ляльок.

Він чекав, і очікування його не були марними. Плюшеве серце нарешті тішилось у грудях. Він був потрібен, він був дійсно потрібен! Як добре, що до самого кінця він не втрачав віру.

Слова Майстрині справдилися: він дійсно знайшов особливу людину… особливу родину, котру неодмінно зробить щасливою.

Амур був вдячний за Ельзу, і Мар’яну, і за Павла. Різдво – час див. А любов — то найбільше диво.

***

Обкладинка від Маєвської Юлії

Редактор: Олена Панасюк

Твір входить до збірки «Різдвяний шепіт»

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
lemodream
04.07.2022 08:48
До частини "Плюшеве Серце"
От такі оповідки я б із задоволенням в дитинстві читала. Така сильна віра у добро і дрібка магії. Це ж справжня казка! Хоча я вже й доросла, але повірила у те диво, яке сталося. Бо це ж свято
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше