Ательє "Голка відьми"

Я тримався за дерев'яний ніж у грудях дивлячись у люстерко. У ньому пізнавав свого померлого батька, якого намагався кілька разів знайти у передмісті Варшави, пливучи на човні Віслою біля Нареву. Можливо, він пірнув і знайшов водну артерію, яка веде до системи полудневих галицьких рік? Цікаво, чи шукає він мене поміж Франківськом та Львовом? Чи пам'ятає, що в нього є син?

***

Там, неподалік Ринку, біля порожнього фундаменту цукерні Височанського, фасадом до Василіанської площі, досі стоїть його будинок - стара кам'яниця на три поверхи в обіймах каштанів. Тут було колись його ательє "Голка відьми". Досі пам'ятаю стоси тканин, які вавилонськими вежами здіймалися на спорохнявілих залізних полицях, чорні тулуби-манекени, піджаки без рукавів, барвисті нитки у великих бабінах, швейні машинки з їхнім вічним торохкотінням, шпульки, уверлоги, жменьки пласкої крейди, закрійні столи на яких лежали сувої зі штрихпунктированих полотнищ, наче пергаментні карти австрійських міст, слоями дублювали трафарети людських облич. Усе те вміщалося у різних пудевках високих стін, якими завше дихало павутиння з тріщин.

У кімнатах повсюдно стояли чорні та білі манекени й витанцьовували на жердині свій скрипучий танець. Безістотні істоти. Так я їх називав. Чорних кликав "Нафтини" від нафти, а білих "Соліни" від солі.

Коли закрійна кімната спорожніла, вслухався у спокій, який порушувало чиєсь голосне чалапання зверху. Хто там себе ховає від нас?

- Мамо, хто там?

- Це манекени, вибирають наступного для роботи.

З кожним разом манекени все більше нагадували людей, й коли клапті тканин скріплювали на них голками-булавками, вони розплющували крикливо очі, наповнювали себе повітрям, видавали немовляче белькотання, що лунало з радіоприймачів, якими завше лунав потойбічний скрегіт.

- Так не можна працювати, дайте мені ніж, - промовив розлючений батько, який після смерті продовжує працювати й лізе по луйтрі з каганцем та з дерев'яним ножем за пазухою, здіймається у горлянку чорного холодного квадрата на дах, - Ось вам, ось вам, сучі діти!

Батько скидав по черзі голови манекенів, котрі ворушили очима, розкривали машинально вуста, які видавали дивне вологе постукування. Серед тих голів були голови наших працівників, навіть тих, котрі давно померли не відаючи, що живуть; була серед них і батькова та мамина. Все таке в них справжнє, але їхня імітація видавала себе: крейдяне обличчя, малинові губи, полотняні зуби, рот без язика. Батько довго не повертався з горища, що нам довелося податися за ним, а там його обличчя омивали сльози.

- Вибач синку, - промовляв він обіймаючи безголове тіло, яке кровоточило. - Вибач мені.

Я спантеличено дивився на драму та гнівно робив порізи на руках, з яких кров чомусь не текла.

- Тепер ти, наш син, зрозумів, - промовила заплакана мати.

Кімната спорожніла і я сам на сам залишився із собою. У голову приходили думки, що треба в будь-який спосіб довершити свою справжність.

Руки відділяли голову від імітації й коронували повнокровне тіло новою, яку скріплювали на шиї голки. Несподівано струмки крові капілярами проростали вгору, обличчя наповнювалося рум'янцем. Серце затукотіло пророкуючи довге життя. Невже я по-инакшому живий? Боляче прикусив губу. Заятрила солодкава кров пропахла кількахвилинною смертю. Втішений підходив до стін, прикладав шовкові вуста до крейдяного полотна, тавруючи їх новою присутністю.

***

Вночі мою кімнату наповнював металевий шум схожий на звук брязкання ножів. У дверях стояв металевий павук з моєю головою, яка керувала скріпленими ножицями, які ногами солдата крокували до ліжка. Вже кілька днів "ніжнична голова", яка пахла гнилим м'ясом, робила спробу "сепарації". Вона була одержима поверненням тіла під свій контроль. Війна в напівтемній кімнаті тривала до ранку й одного дня батько врятував мене: відчинив швидко двері з силою Голіафа і фатально притиснув ними ножичну голову до стіни зефірним пляцком. Але ця голова, зрештою, виявилася несправжньою - картонний череп, замість мізків зв'язка хробаків у целофані, а під язиком та очима коліщатка з мурашиних барилець.

***

- А ти знаєш, що у нашому місті є мертві будинки?

Запитав якось батько під час недільної прогулянки навколо озера у парку.

- Як це?

- Поглянь на вулиці цього міста, не все тут справжнє. Замість деяких будинків порожнеча поросла травою. Однак, фундаменти тих будинків, наче коріння, намагаються пустити молоді пагони, щоб створити ширму існування. У них це так добре виходить, що люди свято вірять в існування тих стін, живуть без підозри на обман. А насправді вони живуть просто неба перед яким ілюзія стелі. Цим мертвим будинкам потрібні живі люди, це їх необхідність у побудові ілюзії.

- А як відрізнити мертві будинки?

- В мертвих будинках немає дітей, адже вони здатні бачити правду. І в тих будинках ніколи не можна зачати нове життя. Ми якось жили в одному з таких будинків, але, на диво, тебе там зачати ми змогли. З твоїм народженням усе зникло, коли ми твоїм немовлячим очам показали наш дім. Тоді ми побачили й себе справжніх - деформованих хворобами та холодом. Твоя мати на наступний день померла, після поховання я знайшов її у ліжку нового будинку. Я вирішив пам'ятати лише її життя. Але це, прошу, не розповідай їй, не хочу, щоб вона почувалася у своїй несправжності не гідною нам.

- Гаразд, я нічого їй не розповім, обіцяю.

- Ну то файно. Тримай вудку, кажуть, у цьому озері багато всілякої риби. Давай це перевіримо!

Батько дав мені повітряну вудку з хрестикоподібною наживкою (деколи брав місяць або шестикутну зірку) і ми, вмостившись на краю даху нашого будинку, ловили рибу під подихом зоряного неба. Бува, щось смикало і батько втішений тягнув на себе вудку. Я спускався, аби подивитися донизу, а там за кінець наживки тримається зубами перехожий, батько робить зусилля і виймає з його рота напівпрозору світлу вуаль. Перехожий падає й так кілька разів. Виймає, дбайливо складає обабіч себе.

- Синку, хойці сюди, я волію звершити свій великий план, ось, мерщій віднеси те усе до нашого ательє, нехай ці ледарі візьмуться негайно за свою роботу, треба Всевишньому нарешті пошити новий одяг. Вже завтра, вже завтра Це відбудеться!

2018 р.