Останнє Бажання: новорічна дилогія

Віз, порипуючи, оминав сутінковий ліс, за яким ховалося селище з ярмарком. Зненацька кінь здибився й очманіло понісся вбік. Батько-візник разом із сином перехилилися за борт і впали спинами на дощате дно, випустивши віжки.

«Зачув пах сіроманця?» – подумав батько.

Некерований кінь летів уперед, до замерзлої ріки.

«А що, коли крига не витримає?» – сполотнів чоловік.

— Знайди в лісі стежку і йди до людей! – крикнув синові, взяв попід руки та пожбурив його на кучугуру снігу.

А сам скоро зник у темені разом із возом.

***

Андерс, розсуваючи рукавицями гілля, продерся крізь засніжені кущі, де полишив свій шарфик і отримав снігу за комір. Він зайшов у ліс і видивлявся стежину або слід черевиків. Але марно. Тоді він попрямував вперед, сподіваючись, що в гущавині його не так кусатиме вітрисько.

Вечоріло. Відсвіт сніжної ковдри вказував шлях. Але вів невідомо куди. Височезні стовбури нависали, подекуди змушуючи хлопчика гілками їм вклонятися. Здавалося, вони хочуть собі його шапку. Хочуть, щоб він замерз і навіки залишився з ними. Їхнім хлопчиком. Та попри острах він ішов углиб, притримуючи шапку руками. Адже батько сказав іти до селища. І він ішов.

Згодом він побачив тирсу. «Значить тут були люди! Дроворуби!». Він простежив за нею, а потім за слідами чобіт і дістався до хатинки, з якої диміло.

— Обжита! – радісний вигук розтанув теплим маревом на морозі.

Андерс постукав, але не відчиняли. Знову постукав, а тоді штурхнув двері – ті прочинилися й він зайшов усередину.

— Гість? Заходь, любчику! – припросив господар. – Щойно чаю заварив. Будеш? – і він налив хлопчику заварений у дзбанку напій.

Андерс подякував, всівся за стіл і грів долоні об чашку.

— Ти нетутешній, бо місцевих я знаю. А розкажеш мені щось нове, що мої старечі вуха ще не чули? – і він намастив хлопцю хлібець медом.

Оповідаючи одну з чулих від батька казок, Андерс розглядав господаря. Зморшкуваті, проте міцні руки: старий різьбив із дерева химерні фігурки. Довкіл на полицях і долі, а ще з мішків визирали іграшки у формі людей із головами тварин, звірят із крилами та небаченого птаства. Всі фігурки він складав до кошика.

— Це цікава, проте знана мною оповідка з «Тисячі й однієї ночі» – сказав старигань, коли хлопчик скінчив розповідь. – Спробуй ще, – і він посміхнувся, від чого явив свої зуби і ті немов зблиснули гостряками ікол.

— І цю я чував, її написав Перро, тож ти знову не влучив, – сказав він вислухавши другу казку. – Спробуй востаннє, – закликав старий і хлопчик завважив, що чи то пломінь свічки так відбився в його очах, чи то його зіниці на мить зблиснули хижим тонким серпом.

У грудях Андерса озвалося прудконоге зайченя, розкидавши всі думки в голові. Але коли він згадав про батька, то воно присмирніло і стишилося. І хлопчик знову взявся за думання. Він щосили пригадував відомі йому казки, які чув десятки, а то й сотні разів. Але… якщо він їх так часто чув, тоді й старий, певно, теж. Зрештою, він пригадав як батько якось розповідав йому історію про сім’ю, де вмерла матінка, залишивши чоловіка й сина вдвох – як то сталося і в них. Він більше не просив її розповісти, бо вона була дуже сумною. Але він запам’ятав її. І оповів старому.

— А ти кмітливий, цієї я точно не чув, – сказав старигань, коли хлопчик завершив. – Оце – тобі, – він простягнув дарунок.

Андерс узяв і роздивився фігурку: кінь з обличчям чоловіка. Що нагадувало його батька.

— Маєш якесь бажання?

— Хочу вийти до села і зустріти тата. Біля ярмаркової ялинки, він обіцяв її показати.

— Гм, розлоге, але не нездійсненне, – підморгнув усміхнений старигань. – Мій помічник проведе тебе, бо я сьогодні заклопотаний, як і решта мого браття. Бувай!

Попрощавшись, Андерс вийшов на вулицю й закляк: уздрів вовка. Але той спокійно пішов уперед, а тоді обернувся до хлопчика, немов чекаючи. Андерс стиснув у руці фігурку, згадав слова про помічника й рушив за ним.

***

За годину посеред ярмарку він зустрів батька: той спромігся зловити віжки та вивести коня з ріки, доки не сягнули крихкої середини.

— Я дивом врятувався! Вже хвилювався, що ти заблукав, – обійняв він сина.

З батькової спини Андерс побачив залюднені торгові ряди, повні всякої всячини й освітлені гасовими світильниками. Його ніс піймав аромати хвої та наїдків, кислий пах із винних і пивних діжок та солодкуватий гарячої випічки. А тоді він помітив, що біля прикрашеної ялинки в багряному жупані стояв старигань із кошиком і дарував іграшки дітям та жінкам. Поруч нього сидів і лащився, замітаючи хвостом сніг, знайомий собака. А в небі, над усіма – зоріло сузір’я Великого Пса.