Достукатись до небес

Зорі не завжди складаються для нас вдало. Інколи, вказаний ними шлях навіть збагнути складно. А як його торувати кожен вирішує для себе сам. Ось, яка історія сталася минулої осені зі мною, звичайною студенткою журфаку, Юстиною Байдак…

Я не завжди була старанною ученицею, хоча, саме такою мене хотіли бачити мої батьки. Освіта на першому місці тільки у їх застарілій для сучасного життя уяві. Інакше ми б вже давно переїхали з цього богом забутого села, з дивакуватою назвою Великі Собаки. Років до семи я дійсно уявляла собі великих і страшних собак. До чотирнадцяти я з неї сміялася. Та до двадцяти одного я чітко зрозуміла, що ми і є ті собаки. Гриземось один з одним, а жити краще не стає.

Село розташоване в Житомирській області, в Бердичівському районі. Воно зовсім невелике і особисто в мене викликає асоціацію з родимкою під сракою. Вона десь там є, а її нікому не видно. Ніхто крім тебе не знає, що вона там. Та й ти сам вже починаєш сумніватися в її існуванні. Потім перед дзеркалом одягаєшся – бачиш, наче на місці. Ось так і з Великими Собаками.

Я навчаюсь в Житомирі, але їздити на пари на третьому курсі мені вже набридло. Півтори години в один бік. Якщо вчасно сідаєш на електричку. А як запізнюєшся, чекай ще півгодини. Тому я підлаштувалась і домовилась з одним хлопцем зі свого курсу, аби він передавав мені усі завдання і допомагав на сесії. Його звати Микола. Сумно це визнавати, але він мій єдиний справжній друг. В селі окрім мене дітей немає – в дитинстві я гуляла у сусідньому селі, де була хоча б пара однолітків. В університеті ж спілкуватись не стали вже зі мною. Я була занадто “старанною” і всі вважали мене зазнайкою. Окрім Миколи. Він бачив мене справжню: мої внутрішні почуття, доброту і справедливість.

Коли мені набридло витрачати по три-чотири години на день сидячи в брудній електричці, я вирішила влаштуватись на роботу. Гроші в нашій сім’ї потрібні завжди, та й мені зайвими не будуть. Усі дівчата в моєму віці вже ходять гуляти з хлопцями, а я в цей час пораюсь у городі і допомагаю мамі по дому. Добре для дому, не добре для мене. Отож бо я й пішла шукати роботу на літо, яка стала моїм призначенням і залишається ним по сьогоднішній день.

Гадаєте, мабуть, якусь файну роботу знайшла. Мабуть, заробляти почала реальні гроші, стала отримувати задоволення від справи свого життя. Якби ж там. Чуйка підказує мені, що заробляла я менше за середньостатистичну пенсію в нашому селі. Повірте, я знаю про що кажу. Адже роботу я знайшла не деінде, а на пошті. Я влаштувалась поштаркою у єдиному відділені в нашому селі… Та й в сусідньому, в якому поштове відділення зачинилося після того як згоріло. Його обіцяли відкрити після ремонту, але схоже всі гроші пішли на ремонт і платити зарплатню співробітникам було нічим. А за “Дякую” останній дурень горбатитись не піде.

Та що б ви розуміли, в моєму поштовому відділені умови були не кращі. Ремонт тут не робився мабуть з тих пір, як у цьому “сараї” п’ятдесят шість років тому відкрили поштове відділення. Зарплату платили, але це важко назвати грошима. Наприклад, за свій перший робочий тиждень я отримала тисячу двісті гривень. За другий вісімсот. Гривень звісно, не тисяч. За місяць я мала отримати тисяч п’ять від сили, але усілякі списання податків, плюс постійні “виробничі втрати” – так в нас на роботі називають штрафи – все це урізало мій реальний заробіток вдвічі. Дві тисячі чотириста гривень – ось скільки я отримала за свій перший місяць роботи поштаркою в селі Великі Собаки.

Мій перший день почався з того, що я випала в осад, побачивши своє місце роботи. Маленька одноповерхова дерев’яна хата, крита шифером. Поряд з будинком ріс великий і старий дуб, а під ним розташовувалась лава, на якій вдень збиралась “еліта” села. Я зайшла всередину приміщення і відчула, як по моєму обличчю протягнулась павутинка. Ненавиджу павуків. Я потрусила головою і руками, та коли я переконалась, що павутини на мені більше немає, я усвідомила, який обсяг роботи стоїть переді мною. Все в пилу і павутині – не розумію, як тут хтось працював до мене?

Нарешті об одинадцятій ранку приїхав адміністратор. Мабуть з Бердичева. Звали його Ростислав, але він був зовсім не славний. Він провів мені екскурсію поштовим відділенням і коротко розповів мені про мої обов’язки. По суті це був вступний інструктаж, якість якого була на тому самому рівні, як і моє місце роботи. Але я була з усім згодна… Варто було одразу зазначити, що я тоді і я зараз кардинально відрізняюсь. Адже в той день, я фактично погодилась на роботу, яка могла звести мене в могилу. Або ти до старості працюєш поштаркою, або несподівано помираєш через надмірну напругу. Мені це, як нікому, відомо.

***

– І пам’ятай, клієнт завжди правий, зрозуміла? – мовив Ростислав.

– Так, – погодилась я.

– Він має піти задоволений. Тому коли люди приходять за конвертами, пропонуй їм придбати ще й листівку. Коли приходять отримати пенсію, пропонуй їм придбати шоколадку… Все, в мене обмаль часу, був радий знайомству.

– А куди можна звертатись по допомогу?

– По допомогу? Навіщо тобі допомога, в тебе обов’язково все вийде! А якщо щось знадобиться, ось тобі мій номер. Все, до зустрічі, – пролепетав він і вибіг з зали поштового відділення, як вжалений.

Я ще довго стояла в центрі сирої, темної зали у повній благоговійній тиші. Потім роззирнулася навкруги і пішла за свій стіл, що стояв за брудною скляною перегородкою. І на цьому мій перший робочий день скінчився. На другий день я вирішила зробити своє робоче місце трохи приємнішим і замислила прибирання. Сходила по воду, знайшла вдома стару швабру і тільки но почала мити підлогу, як до приміщення зайшов листоноша із величезною в’язанкою листів. Підстаркуватий чоловік заніс на ногах пів кіло свіжого земляного бруду. Потім зробив два кроки у бік “архіву”, послизнувся на мокрому лінолеумі і з тріском гепнувся на підлогу. Листи впали у воду і трохи зіпсувалися. Але це було меншою з проблем. Чоловік вмер.

Чи варто розповідати, як довго ще на пошті лежало тіло, доки його не забрала швидка. Між іншим, у Великих Собаках ніхто не знає, чому вона так називається. Великі Собаки і швидкість це дві непоєднувані речі.

На третій день я нарешті зняла все павутиння під стелею і знову помила підлогу. Вимила скляну перегородку, а потім дісталася вікон. Особливо я зраділа коли вони заблищали ззовні. Та варто було передбачити це:

– А це що, пошта знову запрацювала? – пролунав чоловічий голос зі спини. Дід Федір йшов з відрами і зупинився побачивши відкриті двері поштового відділення.

– Так, – спокійно відповіла я. Здається я посміхнулась, але він не побачив – зір у нього як в того крота… Дивно як він взагалі побачив, що пошта відкрита.

– О це так новина! Два роки не було, а тут запрацювала… А це ти донька Миколи і Олени?

– Так, – посміхнулася я.

– Юстиночко, ти? Зовсім дід не бачить вже. Оце я вчасно по воду пішов, треба буде зайти пізніше, щоб ти мені з субсидією допомогла.

Цього мені ще не вистачало, я ж про субсидії взагалі нічого не знаю, – подумала я собі і пішла всередину приміщення. Поки я дзвонила Ростиславу і питалася в нього про ті субсидії, неподалік саме закінчився похорон листоноші. Мабуть, якби не його безглузда смерть ніхто б у селі й не знав, що пошта запрацювала. А можливо, в усьому винний дід Федір, який збовтнув про цю подію усім кому тільки міг. Як би там не було, та вже за годину в мене перед віконцем стояла черга, якої я ще ніколи в житті не бачила. Навіть у Житомирі. Черга починалася всередині відділення, продовжувалась під його дверима і закінчувалася за парканом біля дороги. До цього моменту я навіть не знала, що в селі живе стільки людей, бо ніколи не бачила їх усіх разом в одному місці.

– Юстино! Допоможіть з субсидією, я Вас прошу! – волала жінка за перегородкою.

– І мені теж… – вторував хтось за її круглою, як колесо, спиною.

Аби трохи скоротити історію, я скажу, що того дня вони усім селом прийшли до мене по ту кляту субсидію. І чхати вони хотіли, що не всі мають на неї право, і що не всім її можуть надати, навіть, якщо права на субсидію в них є. О четвертій годині я сказала, що відділення зачиняється, бо робочий день завершився… Мене були готові вбити. Того вечора я вперше відчула, що таке справжній стрес. Відчула, як той проникає мені під ребра і крає душу. Ні, мене не били, але словами мені добряче дісталося на горіхи. Того вечора я вперше без сил завалилася на ліжко і розплакалась через роботу. Вперше замислилась щодо звільнення. А за наступний тиждень це відбудеться ще тричі.

***

– Доброго дня. Підкажіть будь ласка, сьогодні до першого відділення у Великих Собаках мала прибути машина з кореспонденцією. Вже майже робочий день завершився, машини не буде? – запитала розгублено я по телефону, коли нарешті додзвонилася Ростиславу.

– Очікуй, скоро буде.

– Але вже третя година дня – відділення зачиняється о четвертій. А ще треба розвантажити все…

– Значить сьогодні відділення працює до п’ятої… чи до шостої. Залежить від того коли приїде машина. Не думаю, що тобі є різниця о котрій зачинятися. На дискотеку ще встигнеш. – поспішливо мовив чоловік.

– А мені дадуть помічника для розвантаження машини? Ви мені обіцяли, що він буде приходити у такі дні.

Чоловік замислився і на якусь мить я подумала, що зв’язок обірвався.

– Сьогодні вже ні. Він буде приїздити вранці на пару годин, бо ми відправляємо працівника з іншого відділення – там в нього теж робота є. Тож подавай заявку за день і вранці в тебе буде помічник.

– Але ж ви казали… – я не встигла сказати. Ростиславу кортіло завершувати розмову, тож він перебив мене своїми грубощами.

– Після того, як в тебе там помер листоноша, в нас впав попит. Люди стали менше користуватись нашими послугами, особливо в Житомирі. Там конкуренція більша і вони легко можуть крутити носом. За це ТОБІ доведеться працювати більше, як наприклад, сьогодні. Доведеться продавати більше товарів, пропонувати марки і взагалі все, що в тебе є. Нам треба компенсувати збитки. І все через тебе і твою чудову ідею вимити підлогу під час робочого дня… Якщо бути відвертим, це я сьогодні сказав водію не поспішати. Раптом в тебе там волога підлога.

На цьому він без зайвих прощань поклав слухавку. А я так і стояла з телефоном біля вуха. Всередині все тремтіло, наче двигун, що працює на найвищих потужностях. Я відчувала, як мої очі наповнюються сльозами, ніби я вийшла в океан у шторм на каяку. І тепер мене жбурляє з хвилі на хвилю і от-от перекине.

– Ненавиджу це місце… – мовила я вголос.

– Що-що? – почулося в мене поза плечем.

Я озирнулась і побачила батька. Не знаю, як довго він стояв у дверях і дивився на мене. Може хвилину, а може від початку мого діалогу з адміністратором. Невже він усе чув? Цікаво, чому він взагалі прийшов?

– Ти до мене, чи на пошту?

– До тебе на пошту. Хотів перевірити, чи мій лист прийшов. Але бачу, що не вчасно.

– Та ні, ти вчасно…

Батько уважно дивився на мене. Я через силу змогла відірвати погляд від землі і подивитися йому в очі. А ті без слів казали: “Йди до мене, я тебе обійму”. Я підійшла до батька, занурила обличчя йому в плече. Мене пронизав неосяжний холод. Я заплакала.

– Ти не маєш тут працювати, якщо тобі це не подобається, – сказав він.

– Але в нас в селі нема де працювати.

– Є магазин у Любави. Можемо піти до неї запитати, раптом їй потрібна помічниця.

– Тітка Любава ще та паскуда. Вона людей усе моє життя оббирає.

– Давай без цих слів… – усе, що мій батько знайшов відповісти у цій ситуації.

Напевно в іншій ситуації, я б на нього образилась. Але, як для привида, це була саме та підтримка від батька, якої мені не вистачає вже майже десять років. Треба було розповісти вам про його смерть раніше, але мені ця тема завжди важко дається. Його не стало, коли я навчалася у дев’ятому класі. В дитинстві, ми з ним багато майстрили разом і мені це подобалось. Тоді я пообіцяла собі, що завжди буду робити все якомога краще. Але вибач, батьку… Схоже, я не впоралась. Бути завжди в усьому старанною – я так більше не можу.

Минуло ще півгодини – батько зник, так само швидко, як і з’явився. А я продовжила сидіти в темному і холодному приміщенні, в очікуванні машини з кореспонденцією. Якщо вам цікаво, вона приїхала. Тільки це було о шостій вечора, коли осіннє сонце вже майже сховалося за горизонт. Я залишила усі в’язанки, коробки і мішки з кореспонденцією біля вхідних дверей і нарешті пішла відпочивати.

На ранок ніякого підкріплення мені на допомогу не прибуло. І знову я самостійно поралася з тими газетами, журналами, листами і квитанціями. Мабуть, ви здогадуєтесь чим це скінчилося. Я сама рознесла усі замовлення по вказаним на них адресам, покидала в поштові скриньки листи і квитанції, а потім... Авжеж, я знову подумала про звільнення.

***

Минав перший тиждень. До відділення мав прибути новий листоноша з Бердичева. Він повинен був доставити мені на відділення гроші для видачі пенсій, і допомогти з адресною доставкою листів і посилок. Але цей день став моєю останньою краплею.

Просто уявіть собі ситуацію: до пошти заходить худий, лисий чолов’яга середнього віку, з волохатим торсом, що світить з під тельняжки і мурахоподібним обличччям. Розумію, це вже важко уявити, але це ще не все. Він зайшов і представився листоношею – сподіваюсь його не з під наливайки на роботу взяли. Справа в тому, що ніяких грошей він мені не приніс. Точно пропив… Він пояснив, що я маю взяти гроші з каси, а якщо там не вистачить, то докласти ще й свої, які мені потім компенсують разом з заробітною платою. Чи повірила я йому? Ні. Я подзвонила адміністратору і той лише підтвердив такий алгоритм дій. Іншого варіанту в мене не було.

Я цілий день видавала пенсії з грошей, що мала в касі, а коли вони майже скінчились доклала до них півтисячі гривень зі своєї кишені. Це було вперше і востаннє, коли я вчинила так добровільно. В кінці місяця те саме зробив Ростислав з моєю заробітною платнею, але вже проти моєї волі. Він просто виплатив мені на дві тисячі менше, через якісь тупі, надумані штрафи. На кшталт: “покриття витрат на ситуацію з листоношею”, або “погане виконання робочих обов’язків пов’язаних з соціальними зв’язками”. І що це взагалі значить, я так і не зрозуміла. Люди вчиняють підступно і неправильно по відношенню до інших, і я розумію, коли це якось піднімає їх в очах інших. Втім засуджую. Та я не розумію, нахіба вони вчиняють так, коли це не дає їм у цьому житті абсолютно нічого… Пам’ятаєте, що я казала про останнього дурня? Так, схоже, що ним стала я.

– Слухай, ти маєш піти до цього Ростислава і написати заяву на звільнення. Нехай іншим мізки колупають, – сказав мені Микола, коли я ледь не годину зі сльозами в голосі і забитим носом висловлювала йому викликаний роботою біль.

Микола ледь не єдина людина в світі, хто завжди мене розумів і за це я йому вдячна навіть більше, ніж за допомогу з навчанням. Я проревіла увесь вечір, а він продовжував мене слухати і казати, що в мене все вийде. Що я просто маю знайти нове, краще місце роботи.

– Тоді я завтра поїду в Бердичів і звільнюся.

– Х’юстон, – так Микола мене кликав, коли хотів розвеселити, – якщо вони будуть там тобі грубити, я особисто приїду і розвалю цей гадючник.

– Та не треба, все буде добре. Я впораюсь, – сказала я.

Наступного дня, вранці, п’ятнадцять хвилин по дев’ятій, я була вже біля першого поштового відділення Бердичева. Мене зустріли, як далеку гостю – запропонували випити кави. Щоправда, мабуть з автомата. Я сказала, що просто хочу написати заяву на звільнення і більше нічого. Але під час розмови з заступником адміністратора, тому вдалось мене переконати, щоб я залишилась. Мені не погрожували, не принижували, не казали грубощів. Замість цього я почула, що їм потрібні такі співробітники, як я. Що якщо я звільнюсь, листоноши теж втратять роботу, а керівництво буде вимушене знову зачинити поштове відділення в селі Великі Собаки. А якщо я залишусь, мені будуть допомагати по першому ж дзвінку, всі штрафи скасують і наступну зарплату я отримаю вже повну.

Якась логіка в цьому була. Не могла ж я так підставити ціле село, і залишити без пошти в тому числі й себе! Тож знаєте що? Я погодилась.

– Та ну ти чого? – перше, що мене запитав Микола, коли я розповіла йому, як усе пройшло. – Ти ж ненавидиш цю роботу.

– Так, проте все має стати краще! А як там справи в університеті?

– Вирішила зіскочити з теми? До кінця року треба підготувати проєкт. Щось типу журналістської статті, чи розслідування… Можна робити в парі з кимось, тож я автоматично записав нас разом.

– Боже, дякую, за все що ти для мене робиш, – промовила я розкуто.

– Ти це до мене, чи так, у повітря?

– Та до тебе, звісно... Хоча ні, – я посміхнулась. – Тобі я краще окремо при зустрічі подякую.

– Х’юстон! – зашарівся хлопець. – Не починай.

***

Почався другий тиждень моєї роботи в “найкращому” місці в світі. Мені здається я нарешті почала розуміти, чому люди ненавидять пошту. Адже відчувала всі їхні емоції на власній шкурі. Немає в тебе необхідної марки, ти вимушена продати людині дорожчу – через це ти “брехуха” і “тільки й робиш, що обкрадаєш”. Не пам’ятає відправник поштовий індекс отримувача, ти маєш йому підказати – а як його підказати, коли ти сама того не знаєш? Не прийшла посилка вчасно, винна ти, а не листоноша який знову десь забухав. І всіх собак на пошті вішають на тебе, ніби ти і пошта – це речі взаємопов’язані і неподільні. Двері погано відкриваються – відремонтуй. Занадто темно в приміщенні, “хочеш, щоб всі повбивалися” – замовляй електрика і шукай нову люстру. Холодно в приміщенні – роби взагалі все, що заманеться, аби ж тільки усім стало тепло. Хоч костер посередині кімнати розпалюй…

За цей тиждень я наслухалась від людей стільки скарг і прокльонів, що розповідати про них Миколі навіть по приколу не стала. Замість цього я вирішила, що допрацюю тиждень до кінця, і все ж таки звільнюся. Стикатися з негативом і щодня з головою занурюватися у чорні води депресії мені взагалі не до вподоби. Хоча, в моєму селі ти все одно відчуваєш її на кожному кроці. Води депресії непомітно обтікають тебе, наче гірська ріка, що живиться талою водою навесні. Ти вмиваєшся ними зранку, випиваєш пару склянок вдень і приймаєш цілу ванну ввечері. Ти робиш так усе своє життя, від самого народження, регулярно дізнаючись про чиюсь хворобу, або смерть. Можна сказати, що люди у Великих Собаках не просто на дев’яносто відсотків складаються з води – вони на дев'яносто відсотків складаються з депресії. По суті вони і є депресія.

Не дивно, чому вони так відносяться до пошти і до мене. Просто вони так відносяться до всього. І саме тому, я не хочу більше знаходитись у цьому оточенні. Асоціюватися з цією роботою. Споживати цей негатив і бачити своє село таким, яким, чомусь, я його ніколи раніше не бачила.

Коли минуло дев’ять діб до села прибуло багато людей, аби попрощатися з листоношею. Та мені здається більшість з цих людей насправді хотіли подивитися мені в очі і висловити мені, все що про мене думають. Вони заходили до поштового відділення, питали, чи тут помер Юзік, якого вони знали все життя світлою і чудовою людиною. Потім з презирством дивилися на мене, і цокаючи зубами, йшли геть. А один товстий і невисокий чоловік навіть плюнув на двері. Довелося їх мити після закінчення робочого дня.

Середина жовтня теж внесла свої корективи в загальний стан навколишнього середовища. Адже окрім стрімкого похолодання і початку сезону дощів, змінилась і енергетика оточення. Усі були смутні і мали важкий погляд. Дороги порозмивали дощі і село перетворилось на суцільну багнюку. Останні пару днів тижня відвідувачів на пошті майже не було. В мене було вдосталь часу подумати, чи хочу я працювати тут ще. Подумати над своїм майбутнім, визначитись, де хочу працювати після свого звільнення з посади поштарки. Або знайти, як зробити це місце трохи кращим, поки я перебуваю тут.

Окремо мене ще бісили жолуді, що почали засипати подвір’я і ґа́нок поштового відділення. Пару днів я вимітала їх назад під дуб, а потім зібрала у мішок і віднесла діду Федору – в нього троє свиней, то може з’їдять. Проблема була в тому, що вітер постійно і набридливо стукав жолудями у шибки та бив по шиферному даху будівлі. Я одразу зрозуміла, що змінила би в цьому відділенні, якби в мене були на то кошти.

По-перше, я би замінила всі вікна на нові, металопластикові, бо зі старих задував вітер, а скло ледве витримувало падіння жолудів. Зробила б утеплення стін і перестелила дах. По-друге, я би найняла на роботу ще одного співробітника, аби зняти частину напруги з себе. А також, знизила б ціни на базові товари типу конвертів і марок, проводила акційні дні та свята. Щоб усі бажаючі могли прийти, скуштувати домашніх вареників, чи матусених пиріжків, отримати якусь рідкісну колекційну марку і просто розважитись. Саме про це я хотіла поговорити з Ростиславом під час своєї другої спроби написати заяву на звільнення.

По телефону Ростислав сказав, що якщо я хочу звільнитися, то маю їхати аж у головне відділення області – до Житомира. Писати заяву на ім’я директора. В цей момент я трохи напружилась. Не думала, що звільнитися з роботи буде складніше, ніж влаштуватися. Мабуть, це не дуже хороший сигнал для компанії.

Суботнім ранком я сіла на електричку до Житомира. Провівши всю дорогу за читанням якогось дурнуватого любовного роману, який взяла в мами на полиці, я дісталася міста. Великого і гучного мурашника, що за своєю енергетикою ані трохи не був схожим на Великі Собаки. Здається, назва все ж таки має значення для будь-чого в цьому світі. Навіть для такого маленького і забутого усіма села, як моє.

Житомир вітав мене сонячною й відносно теплою погодою. Я поспішливо прогулялась центром міста, залишивши усі свої улюбленні для відвідування місця на потім. Лише зайшла в улюблену кав’ярню, за капучіно. Я завжди так робила перед парами, коли їздила в університет. У моєму селі не те що капучіно не знайти, там навіть просто чорної кави не буває. Там це чорне золото, як нафта – дорогоцінний, важкодоступний і вичерпний ресурс. Гарна ідея для стартапу, хоча, навряд прибуткова.

Знайти головне обласне відділення пошти було не складно – велика стара будівля у стилі модерн, білого кольору, з жовто-синім прапором над входом. Я зайшла всередину і відразу була приємно шокована чистотою і якістю устаткування і оформлення приміщення. На поверхах стояли диванчики для відвідувачів, вазони буяли зеленю, а на вікнах квітли орхідеї. Про щось таке в моєму відділенні навіть мріяти не моглося. На стінах висіли картини, жодна з лампочок у приміщенні не виглядала, ніби от-от перегорить, або лусне, а з вікон абсолютно точно не піддувало. В цьому я впевнена більше ніж на сто відсотків. До того ж, усі співробітники виглядали охайно і носили однакову уніформу. Все це взагалі не йшло в порівняння з моїм місцем роботи, наче небо й земля. Хоча моє відділення це навіть не земля, а підґрунтя…

Мабуть, усі гроші, що генеруються компанією в усіх відділеннях області, акумулювалися тут. Або ж, річні бюджети, що виділялися центральним офісом і передавалися на область, зависали тут, у Житомирі. Але я абсолютно впевнена, що жодне з відділень, як моє, ніколи в житті не бачило усіх тих грошей, що мала одна лише ця будівля. І це – першопричина негараздів, не тільки пошти у Великих Собаках, а загалом усіх проблем даної компанії. Я б назвала це “нераціонально-руйнівний маркетинг”.

Мені підказали, як пройти до директора відділення і навіть провели до його кабінету. Мушу визнати: сама б я з цим не впоралась.

Сказати, що я була здивована облаштуванням кабінету, це не сказати нічого. Усе, що ви можете собі уявити при словах “Пшонка стайл”, було у його інтер’єрі. Я сіла в крісло перед великим дубовим столом і дочекалася появи директора. Хто б міг подумати, що вся ця королівська розкіш може належати жінці. Рудоволосій, повненькій жіночці бальзаківського віку. Сподіваюсь, цей кабінет дістався їй у спадок, коли вона перейняла цю посаду в попередника. Не хотілося вірити, що хтось може жити, чи працювати в такому інтер’єрі за власним бажанням. Суцільний несмак і, певно, якась хвороба.

– Що слугувало причиною для Вашого рішення про звільнення? – запитала вона, зацікавлено дивлячись на мене.

– Гм… Навантаження, стрес… Відсутність необхідної допомоги і низький рівень оплати праці. А ще штрафи, видумані на рівному місці, – я намагалася бути стриманою, не робити з себе жертву і не тиснути на керівницю. Але та кількість проблем, які я перелічила, все ж, була обтяжливою.

– Що ти маєш на увазі під словами про відсутність допомоги?

– А… Я пару разів просила підкріплення мені для видачі пенсій і допомоги з посилками, але крім обіцянок і нотацій, що казати про допомогу треба заздалегідь, нічого не отримала. Не впевнена, що могла взагалі на неї розраховувати. Просто довелося самій усе видавати, розносити листи, доставляти посилки…

– Секундочку. То ти подавала заявку? – перепитала вона.

– Так, як треба, завчасно.

– Але тебе проігнорували?

– Так. Але це вже не важливо... Чи є приклад оформлення заяви?

Директорка замислилась, про яку з заяв йде мова. Потім відкрила одну з шухляд столу і дістала з неї стос якихось документів. Прогорнувши слинявим пальцем пару верхніх аркушів, вона знайшла для мене приклад заяви на звільнення і штурхнула її мені на стіл.

– Розумію, тебе це мабуть не втішить… Але якщо в районному управлінні Житомирської області таке відношення до дівчат, типу тебе, то скоро полетять голови. Хто там адміністратор твого відділення? – спитала жінка, гортаючи сторінки у товстому червоному записнику.

– Ростислав. Не знаю, як його по-батькові, він мені не казав.

– Кабзда тобі, Ростік… Вважай, що він там вже не працює…

Я не знала, що на це відповісти. Чи мала я за це подякувати? Людину звільнили в одну мить, просто за мої слова. А чи звільнили його насправді, чи це знову такий прийом – правою пишу, лівою стираю?

Я написала заяву і простягнула її директорці на підпис. Вона пробігла її очима, прочесала рукою руде пасмо волосся – я розгледіла каблучку з величезним бурштином на середньому пальці. Потім поставила внизу свій підпис, зробила копію на сканері за спиною і віддала мені. Я вже відчувала себе вільною і збиралася з високо піднятою головою покинути кабінет, коли згадала, що за трудовим договором маю відпрацювати ще два тижні. Навряд чи їм вдасться за цей час знайти мені заміну, для того гнидника, але договір є договір. Коли я його підписувала, мене мало турбувало, чи доведеться мені страждати додаткові два тижні на найгіршій роботі у світі. Адже я не планувала страждати взагалі. Я влаштовувалася на звичайну роботу, яка мала хоч інколи приносити задоволення. Але, я вже казала на початку своє історії: “Зорі не завжди складаються для нас вдало”.

Жодну зі своїх ідей по покращенню роботи Собачого поштового відділення я не озвучила і занурена у власні роздуми покинула усміхнену директорку. А дарма, бо попереду на мене чекало ще пів місяця важкої праці. Сьогоднішня я точно би так не вчинила. Але для того, щоб нею стати, в моїй історії має ще дещо статися.

Дорогою додому, я розповіла про свій день Миколі. Він був радий за мене, що я нарешті звільняюся, і дуже хотів зустрітися. Та коли я сказала, що маю відпрацювати ще два тижні, він вилаявся, як ніколи раніше. Від нього я ще такого не чула – мені сподобалось. А от йому схоже не дуже, бо після цього він поклав слухавку. Не зважаючи на те, що Микола був з Житомира, ось це і є типові Великі Собаки. Переважно похмурі, через дощ, завжди сумні, через відсутність життя, і лайливі... З будь-яких на те причин.

***

Мій перший з останніх робочих тижнів почався з затяжного дощу і новини, що найближчим часом до нашого відділення завітає обласне керівництво. Перевірити умови праці і якість надання послуг. Ну, знайшли час, нарешті…

Я прийшла на роботу за годину до відкриття, щоб зробити невелике прибирання відділення і завчасно підготуватися розповідати гостям про всі наявні проблеми. А їх було багацько. Діри у підлозі, з яких інколи вибігали миші й гризли мішки у пошуках харчів. Через це деколи страждали листи. Крім цього, я вже добряче втомилася від старих вікон і даху, що періодично тік, під час рясного дощу. Про загальний стан обладнання я вже мовчу.

Я закінчила терти відламані плінтуса, повісила вологу тряпку на мотузку у дворі і одразу усвідомила, що це безглуздо. Дощ посилювався. Вітер натягнув мотузку, наче струну, на якій як піратський стяг розвивається чорна тряпка. Я забігла назад у приміщення та стала біля вікна, переконатися, що її хоча би не знесе остаточно. Краплі лупили у вікно так, ніби через силу вітру злива лила по діагоналі. Тільки придивившись, я помітила, що це був град. Мабуть, вже в цей момент я мала здогадатися, що ніяке керівництво у таку погоду до нашого села просто фізично не дістанеться. Та, щоб остаточно переконати мене в цьому, сталося дещо абсолютно непередбачуване і жахливе.

Раптом у вікні я побачила яскраво-сліпучий спалах і почула гучний гуркіт грому. Що було далі – пригадати важко, а те, що пам’ятаю, відбувалося ніби в уповільненні. Моя реакція автоматично наказала мені впасти на підлогу і схилити голову до колін. Пролунав гучний тріск, гуркіт, стеля в центрі приміщення стрімко прогнулася, та під затяжний супровід гуркотіння впала по центру кімнати. На значній горі з будівельного сміття, уламків шиферу та гнилих дерев’яних балок колишнього даху знаходилась товста дубова гілка. Коли курява осіла, я роззирнулась навкруги. Приміщення було все в пилюці і дерев’яних трісках. Гілка була стара й трухлява – мабуть, тому й впала. Я подивилася на велику діру в стелі і побачила вражене блискавкою дерево. Точніше його залишки. На чоло мені почав крапати дощ. Тепер він йшов безпосередньо всередині поштового приміщення, ніби оплакуючи той безлад, що тут відбувався.

Я нервово всміхнулася й сіла навпочіпки коло величезної купи сміття. Які там були в мене думки, щодо цього відділення? Що я там хотіла покращити? Здається, у ту мить, єдине, про що я думала – це те, що більше мені ніколи не доведеться перейматися про це місце. Нарешті, цей приречений, безпорадний і безлюдний острівець соціальних зв’язків остаточно піде під воду. Певно, це ідеальний кінець для нього – скоріше б приїхало керівництво і зафіксувало усе, як є. Нехай вже зараз увійдуть сюди і побачать розбиту мене, коло свого “розбитого корита”. Відділення своє відпрацювало… Відмучилось, бідолашне.

Я гірко заплакала, прибираючи сльози рукавом светра. Сльози губилися у дощі – я вже не бачила, що саме я втирала. Але так гірко і сумно мені ще ніколи в житті не було. Бо коли з мого життя пішов тато, мені було ще занадто мало, аби усвідомити усю вагу цієї втрати. Тільки зараз я зрозуміла, в яких життєвих рамках існую. А ця робота, це старе поштове відділення, остаточно мене добили.

Можливо, для когось, втратити єдине в селі поштове відділення прирівнюється до втрати зв’язків із рідними. До втрати колишніх зв’язків із власною щасливою молодістю і своїм старим, звичним життям. Себто, навіть, до втрати себе. А я не хочу, аби через мене і мою ненависть до цього відділення, страждали інші. Не хочу, щоб життя в селі повністю встало. Не хочу, щоб хтось не отримав листа від рідних, і це маленьке відділення більше ніколи не існувало. Сльози не зупинити, дарма я намагалася – лише забруднила светр. Вони – частина дощу, як і я – частина цього місця. Я маю довести собі, що й досі можу майстрити руками та доводити все до кінця. Треба привести відділення до ладу та подарувати славетне друге життя.

***

Мої сумніви, щодо приїзду керівництва, справдились. Але дзвонити паскуді Ростику, я не стала. Я подзвонила Миколі, розповіла йому, що сталося. Він відтворив жарт “Х’юстон, у нас проблеми”, пообіцяв приїхати на першій електричці, але чомусь сказав нічого не чіпати і просто відпочити. Якщо чесно, я й сама не дуже хотіла розгрібати ту купу будівельного сміття під проливним дощем. Єдине, що я хотіла би зробити – це затягнути чимось діру, щоб відділення не затопило повністю. Вода розтеклася по всій площині лінолеуму. І вже точно затекла під нього.

За пару годин мені подзвонив Микола та попросив зустріти його по дорозі зі станції. Я вдягла свою осінню куртку, накинула на голову каптур та вирушила в бік залізничної станції. Чимчикуючи селом, я роздивлялася сирі від води хати. Дід Федір суворо дивився на мене у залите дощем вікно. Мабуть, думав, що я ненормальна, раз вийшла кудись у таку негоду. Не думаю, що він пам’ятає те, що сьогодні понеділок і я в цей час маю працювати. І тим паче, навряд чи він взагалі пригадує, що я працюю на пошті. Я перестала дивитися в бік його хати, але дорогою ще довго відчувала на своєму каптурі його важкий погляд. За кілька метрів я перескочила глибоку, наповнену водою яму та нарешті дісталася перехрестя, з якого йшла пряма дорога до станції.

Посеред сірої стіни з води, що обмежувала загальну видимість до сорока метрів, розташовувався один доволі чіткий об’єкт. Він рухався в мій бік і з тим, як він наближався, я все більше розуміла, що це Микола. Зростом трохи вищий за своїх однолітків, десь середньої комплекції, але через одяг здавався більшим. Він був одягнений в темний, щільний дощовик, светр з високим коміром, доволі стильні жовті гумові чоботи, та ніс за плечима великий чорний рюкзак. Я була надзвичайно рада його бачити. Ще до того, як він підійшов до мене, я сама зробила пару кроків назустріч, аби його обійняти. Від нього пахло шафраном, сандаловим деревом і тютюном. А ще озоном після дощу, промоклою гумою і ледь помітними залишками мазуту, яким завжди пахне залізниця. Його світло блакитні очі вп’ялися в мої зелені, втомлені сльозами та постійним стресом.

– Ти як? – запитав хлопець.

– Нормально. Тепер можна сказати навіть добре – зранку почувалася ніби потрапила з дощу та під ринву.

– Та дощ і досі ллє, – відповів Микола. Схоже, він не чув цей фразеологізм.

– Ну це теж саме, що з вогню та в полум’я, розумієш? Зараз прийдемо й ти сам все побачиш. Я там зранку воду в ступі товкла.

– Вона ж рідка, – на цей раз Микола усе зрозумів і розсміявся. – Ходімо, це все вже давно мало б скінчитися.

Ми повернулися до зруйнованого дубовою гілкою поштового відділення, Микола вражено свиснув і почухав голову. Картина дійсно жахала. Микола зняв рюкзак і дістав з нього фотоапарат. Потім перевів його в режим відеозйомки й почав знімати затоплену дощем будівлю.

– Що це ти робиш? – здивовано запитала я.

Микола засняв діру в даху та поставив запис на паузу.

– В мене є план, але для цього тобі доведеться трохи вжитися в роль і попрацювати. Та я гарантую тобі, вже в середу тут усе буде інакше, а твої справи підуть вгору.

– У сенсі? – перепитала я.

– Я тобі в усьому допоможу. Ми розгребемо це лайно з тобою самі, вдвох. Все полагодимо… Ну, що вдасться. Я це все зніму на камеру, ти даш свої розгорнуті коментарі і ми це оформимо, як наш з тобою творчий проєкт. Документальний фільм “Достукатись до небес”. Як тобі?

На мить я втратила дар мовлення. Я зависла, як зависають старі комп’ютери в нашому університеті, коли запускаєш на них браузер. Білий аркуш в моїй голові продовжував підвантажуватись і поступово на ньому почали з’являтися думки. Я усвідомила – Микола хотів привернути увагу до моєї проблеми. У його ідеї була логіка і можлива перспектива. Тому, коли мій мозок, нарешті, обробив інформацію, я схвально похитала головою. Микола посміхнувся до мене й продовжив знімати безпорадне приміщення. Він встановив камеру на підвіконні та взявся за прибирання.

Разом ми витягли величезну дубову гілку на двір. Вона була дійсно трухлява, але дуже важка. Сама я б з нею не впоралась, бо навіть разом ми тягли її, перекочуючи підлогою. Потім ми кілька годин розбирали уламки шиферу і гнилих балок і настільки втомились, що в якусь мить попадали на стільці за прилавком. Спина гуділа, наче дубова гілка впала прямісінько на неї. Микола вирішив покурити і хотів було вийти на вулицю, та я дозволила йому курити в приміщенні. З дірою в даху це було майже одне й те саме.

– Гарно попрацювали, так? – запитав він, випускаючи дим.

– Знаєш, мабуть це мій перший робочий день, який мені сподобався.

– Уявляю.

Микола затягнувся в останнє і загасив недопалок об мокрий лінолеум. Я без жодної думки в голові спостерігала за його втомленими, подряпаними руками.

– Дякую тобі, я б сама ніколи не впоралась з усім цим, – мовила я. – Ти найкраща людина, яку я знаю.

– Та годі тобі. Я ж не міг кинути тебе напризволяще. Друзі ж, вони на те й потрібні?

Хлопець сором’язливо посміхнувся і сховав недопалок у сигаретну пачку. Потім подивився мені прямо в очі і я зомліла. Щось всередині мене йокнуло, наче десь там, у глибині, відімкнулася потаємна кімната. Я відвела погляд. У голові одразу виникла купа дивних думок. Чому я це зробила? Що я мала на увазі під словами “найкраща людина”? Чому я дивлюся на його руки? Чому його очі такі чарівні? Наче якісь рідкі коштовні камені. Та головне питання вертілось довкола них і кололо мене десь у животі. Невже я закохалася?

За вікном майже стемніло. Дощ вже остаточно вщух. Небо над головою стало темно синім і безхмарним. У повітрі відчувалась осіння прохолода, легка вечірня напруга і приреченість, що завжди присутня в Великих Собаках. Та мені було спокійно. Я подивилась в очі Миколі й хотіла сказати, дещо, що тепер тримала в голові. Але я не наважилась і він почав говорити раніше.

– Думаю на сьогодні треба закінчити. Світло ми вмикнути не зможемо, проводку перебито – світло краще не чіпати взагалі. Зараз запишемо пару твоїх коментарів, а решту робіт продовжимо завтра… Якраз підлога трохи підсохне. Згодна?

– А що мені казати?

– Ну щось про сьогоднішній робочий день, чим він особливий, що тобі самій довелося робити і які очікування від завтрашнього дня. Щось таке. Я це, як перебивку використаю. Думаю, ти впораєшся, – він підбадьорливо посміхнувся.

Ми спіймали останні світлі хвилини дня та за пару хвилин записали необхідні репліки. Це було не складно. Я просто відкрила рота – слова самі вилилися з нього, наче вода через стелю сьогодні вдень. Коли тобі щось болить, говорити про це стає не складно. Складно стає терпіти й мовчати.

Зібравши наші речі, я запропонувала Миколі заночувати сьогодні у мене. Мама була б не проти прихистити мого дальнього друга. А чекати електричку в темряві на станції Великі Собаки, нікому не раджу. Тим паче, зважаючи на його втому й те, що завтра нам треба знову продовжувати прибирання, так було б простіше. Втім, він відмовився. Сказав, що має власний план і не пропаде.

Ми вийшли на вулицю. На лаві коло дубу сиділо двоє чоловіків з червоними обличчями, від вжитого алкоголю. Один з них заніс чарку перед собою в повітрі, але раптом помітив нас з Миколою і заговорив:

– Нє хотітє лі при… Присо…Присойс…

– Присосаться! – перебив того другий синяк, впевнений, що допоміг. – Чи не хочете?

Я взяла Миколу за руку і рішуче повела вперед, оминаючи парочку п’яниць. Не знаю, хотів він їм щось відповісти або вдарити, але вигляд його обличчя був лякаючим. Я мовчки довела його до дороги, що вела на станцію, і міцно обійняла. Микола ніжно провів долонею по моєму волоссю і подивився в самісінькі очі. Правду кажуть, очі – дзеркало душі. Хлопець побажав мені добраніч і розчинився у вечірній темряві. Я ще довго вдивлялась у далечінь, гадки не маючи, чому він не захотів залишитися.

Вдома мама напекла пиріжків і ми приємно повечеряли. Хоча з голови мені ніяк не йшов сьогоднішній день і Микола. Усе здавалося несправжнім, ніби я досі не прокинулась після того, як заснула вчора. Я зачинила двері в своїй кімнаті і сіла біля вікна. Зорі проглядалися крізь хмари.

– Я зможу зробити це поштове відділення краще. Я зроблю для свого села, все, щоб воно було найкращим! Щоб про нього знали в усій країні, а його мешканці ніколи не вважали один-одного великими собаками, – сказала я.

Я опустила очі та подивилась на своє відображення в склі. Трохи втомлене, але таке щасливе. Я завела будильник на 5 ранку та вляглась спати.

Ранок настав швидко. На вулиці було прохолодно, тому я тепло вдяглась, склала до свого рюкзаку батьківські інструменти, які могли мені знадобитися під час відновлення поштового відділення. Загорнула кілька матусиних пиріжків, і вирушила на роботу.

На вулиці все ще було темно – горизонт лише починав червоніти, наче хтось під ним намагався запалити небесне простирадло одиноким сірником. Я дісталася “Пошти” й окинула її свіжим оком. Досі вологе приміщення з діркою над головою, замість стелі. Мабуть, це я своїми прокльонами й ненавистю до цього місця накликала на нього біду. Я підняла голову догори – зорі уважно спостерігали за мною. Який цікавий шлях вони мені вказали!

Доки я займалася локальним вирішенням питань… Чи правильніше сказати вирішенням локальних проблем? Доки я бігала по всьому приміщенню з молотком і забивала цвяхи для підсилення тримальних конструкцій і загальної жорсткості будівлі, за вікном зійшло сонце і на вулиці почувся спів пташок. Я саме стояла на стільці під стелею, коли до мене, на самий краєчок стелі, прилетіла пара пташок. Неймовірно красивих, маленьких, чимось схожих на синичку, чимсь віддалено на горобця. Вони стрибали по обламаних дошках і весело цвірінькали. Наче гралися між собою, щоб мене підбадьорити. Я обережно простягнула руку до пташок – сподівалась, що вони перестрибнуть мені на долоню. Але десь на вулиці щось загуділо і пташки, тієї ж миті, полетіли від мене.

Я спробувала визирнути на вулицю так, щоб не злазити зі стільця. Та через це ледь не полетіла з нього, як та пташка, на землю. Спустившись на підлогу, я підійшла до дверей і побачила, як вулицею їде трактор. Блакитний старенький трактор зупинився біля подвір’я поштового відділення, а за ним, трохи відставши, до подвір’я під’їхала вантажівка. З кабіни вийшов Микола, здивовано подивився на мене та посміхнувся.

– Оце ти сьогодні рання пташка! І ніякого бляха сюрпризу тобі не організуєш, – промовив хлопець.

– Ну, не скажи. А це, чим не сюрприз? – відповіла я, вказуючи на техніку на дорозі.

– Ох, ти ж навіть не уявляєш, що я хотів підготувати до твого приходу на роботу.

Я зашарілася й відчула прилив жару – моє обличчя від сорому вкрилося червоним рум’янцем.

– Ти через це не схотів залишатися вчора ввечері в мене?

– Як тобі сказати… Так. Це одна з причин. Почекай мене хвилинку, я з робітниками домовлюсь, щоб вивезти будівельне сміття, а потім буду заносити нові матеріали й ми поговоримо. Згодна? – сказав Микола та пішов до водія трактора.

Я зайшла назад до відділення й ледь не закричала від щастя. Моя мрія, зробити це місце живим і чарівним, починає втілюватися у життя. Тепер я зрозуміла. Хочеш, аби щось стало краще – зроби це сам, просто тут і саме зараз.

За пару годин ми розібрали дах. Зняли залишки старого, битого шиферу й почали вкладати нові дошки, які потім треба було ще обробити від шкідників і негоди. Цю справу Микола довірив мені, поки сам займався розвантаженням нової покрівлі. Не знаю, звідки він її взяв, але це був металевий профнастил. Темно червоні листи, що виглядали, як нові. Я боялася, що Микола сказився і витратив на це усі свої збережені кошти, але ми з ним поговорили та він мені пояснив, що дістав усі матеріали задарма. Річ у тім, що його старший брат у будівельній сфері вариться вже майже десять років і відкрив власний бізнес з продажу матеріалів. З ним я сьогодні ще мала познайомитись, хоча про це навіть не здогадувалась.

– Х’юстон, маєш хвилинку? – мовив до мене Микола, коли я вкривала лаком чергову дошку. – Хочу тебе з деким познайомити.

– Так, – відповіла я й спустилась на землю.

– Це мій рідний брат Костя, він погодився допомогти нам завершити ремонт даху. Костя, це моя… подруга, Юстина.

Високий, плечистий хлопець широко посміхнувся. Зовнішньо він був мало схожий на Миколу, але посмішкою – один в один. Костя потер долоні між собою, наче хотів їх трохи зігріти, й доброзичливо простягнув мені руку.

– Привіт! Радий нарешті познайомитись. Миколка мені постійно про тебе щось розповідає, щось жартує, радиться, як сказати те, чи інше…

Микола лупнув брата ліктем у бік і винувато посміхнувся. Той у відповідь пригрозив хлопцеві дебелим кулаком майстра та зробив вигляд ніби нічого не було.

– Кажу гарна дівчина у мого брата, – продовжив Костя, – тож я просто не міг пройти повз і не допомогти вирішити вашу біду.

– Дякую. За все, – відповіла я.

Микола з Костєю досить швидко вкрили дах металевим профнастилом. Очевидно, як молодший, Микола не вперше в підмайстрах у брата. А за їх словами, з монтажем профнастилу рідко виникають проблеми – вкладати легко, монтаж швидкий. Невдовзі ми поділили принесені мною пиріжки на трьох і смачно перекусили. Микола, як і вчора, зафільмував увесь цей робочий процес собі на камеру.

До першої вечірньої зорі поштове відділення було вже майже готове. Чи могла б я в це повірити в понеділок? Сумніваюсь. Чи уявила б я цю будівлю в такому вигляді тиждень тому? Звісно ні. Тиждень тому я хотіла повіситись під стелею цього смердючого відділення, щоб стати вказівним знаком для наступних поколінь поштарок і листонош, які по студентській дурості, чи по селянській бідності, влаштувалися б сюди працювати після мене. Добре, що я не розглядала всерйоз варіант з петлею. Як виявилось, ця стеля мене б не витримала. Привалило би мене дахом і все. Навіть дід Федір не помітив би, проходячи повз, по воду.

Зорі склалися для мене в інший, не очевидний і місцями складний шлях. Проте, коли йдеш ним не сам, він дається тобі значно легше. До кінця робочого тижня поштове відділення, не те що було відновлено після руйнування, воно перетворилось на абсолютно нове невпізнаване місце. Микола завершив монтаж документального фільму про ремонт, що я зробила, і отримав за нього найвищий бал на потоці. Звісно, я отримала такий самий, але більше за оцінку мене тішила справжня несподіванка. Нашому професору вдалось просунути фільм на місцеве телебачення, де наш сюжет знайшли цікавим. А вже наступного дня, вулицями Великих Собак їздила велика техніка з журналістами, мабуть, з усього Житомира.

Спочатку я подумала, що поодинокий бус “Дев’ятого каналу” просто заблукав у нашому селі й загруз у багні на розбитій грунтовій дорозі. Але коли таких, як він, перед вікнами моєї кухні проїхав десяток, я зрозуміла, що до чого. Усі машини вишикувались перед поштовим відділенням і чекали, коли на своєму робочому місці з’явлюсь я. Щойно я підійшла до паркану й відкрила хвіртку подвір’я пошти, як двері автівок заскрипіли, загрюкали, і до мене підбігла ціла дюжина журналістів.

– Юстино! – вигукнула жінка з записником і мікрофоном. – Юстино, вітаю, мене звати Марія. Я працюю на “ЖТК”, можна взяти у тебе інтерв’ю?

– Доброго дня, – здивовано відповіла я.

Медійники оточили мене колом, від паркану до паркану.

– Доброго, доброго дня, Юстино! Дайте коментар “Дев’ятому”, щодо поштового відділення! – перекрикував усіх чоловік з прогалиною волосся на потилиці, та густими вусами, що нагадували щітку. – Це ваше поштове відділення?

Не пощастило йому з генами. На голові не вистачає, а під носом зайве. Мабуть, якби він міг пересадити власне волосся з вус на потилицю, то мав би охайну густу шевелюру. Хоча, якщо він задає такі дурнуваті питання, то мабуть мікроклімат в самій голові не дуже…

– А як давно Ви тут працюєте? – запитала молода журналістка, що стояла в другому ряду й була ледь помітною.

– Е… Місяць? – промовила невпевнено я. Ну звісно, не місяць. Вже більше, але вже сказала. – Може…

– Як Вам вдалось зробити ремонт самостійно? – питав ще хтось позаду.

– Чи є у Вас плани на майбутнє, Юстино? – знову запитав лисуватий чоловік.

Відповіді на останнє питання я не мала. Я навіть на цей день планів не мала, що вже казати про часи, коли я офіційно звільнюсь. І які тут можуть бути плани, коли ти живеш в буквально вмираючому селі на околиці чорної діри під назвою Житомирська область. Єдиний план, що спав мені на думку в той момент, це якомога швидше зайти всередину відділення. Не хотілось відповідати на купу дивних питань.

А яким було моє здивування, коли того ж дня мені подзвонив Ростислав і попередив, що до мене на пошту скоро завітає директорка головного обласного відділення. До речі, це був останній робочий день Ростислава. Його таки звільнили. А от мої справи зробили стрімкий розворот на сто вісімдесят градусів. Годині о дванадцятій до приміщення дійсно зайшли найвищі з керівників поштою в області. Руда директорка за ним ще ціла делегація якихось поважних замів і адміністраторів.

Завдяки нашому з Миколою документальному фільму, на моє село і це старе поштове відділення звернули увагу усі, хто тільки міг. Керівництво області особисто приїхало перевірити якість умов праці, і оцінити пророблені мною й Миколою відновлювальні роботи. Вони були приємно здивовані. В якомусь сенсі навіть шоковані. Мені пообіцяли надати нові меблі, комп’ютери і зробити зовнішнє утеплення відділення. А найцікавіше, вони побачили в мені лідерські якості й характер, тож запропонували позицію адміністратора в управлінні в головному офісі в Житомирі. Таким чином мій заробіток мав в один момент зрости в десятеро! Очевидно, я не могла такого запланувати. Але за мене вже все запланували зірки.

Я з радістю погодилась на нові умови роботи, і в понеділок поїхала підписувати свій робочий договір. Моє старе відділення у Великих Собаках отримало нові меблі, техніку й стало найкомфортнішим місцем, яке мені тільки відоме. Маленька хатка під дубом перетворилась на теплий, сучасний офіс зі швидким наданням поштових і соціальних послуг. Сподіваюсь, більше не буде нових поховань листонош на місцевому цвинтарі…

Я щаслива, і за це я неймовірно вдячна Миколі та дубовій гілці, що одного дощового дня ледь не впала мені на голову. А що Микола? Ми разом і кохаємо одне одного. Але це вже зовсім інша історія, а ця, схоже, добігла свого кінця.

– Знято, – сказав вусатий, лисуватий чоловік за камерою. – Дякую, що погодились розповісти нам свою історію успіху. Гадаю, десь за тиждень ми надішлемо Вам чорнову версію – зможете внести свої правки, сказати що вирізати, чи підправити на монтажі.

– Ага…

– А тоді, коли історія вийде друком, десь за пару днів пустимо відео на канал. Згодні?

– Ага. Дякую, буду чекати.

– Вам дякую, що приділили нам час. Гарного дня!

Кінець

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Юлія Романишин
09.01.2024 21:00
До частини "Достукатись до небес"
Мені дуже сподобалася головна героїня . Вона не жаліє себе, а йде до мети. Ситуація зі смертю листоноші взагалі супер як на мене. Але особисто мені не вистачає матері Юстини. Про батька ми знаємо, а от про неї взагалі майже нічого. Загалом я отримала тільки позитивні емоції від прочитання. Щиро вам дякую за це.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше